60 новел

 київського футболу

 

 

 

 

 

Антон Ідзковський

 

Візитівка

 

1907—1995 рр. Народився і помер у Києві. Вихованець київського футболу. Воротар. Почав грати у шкільній команді Києва 1920 р. Виступав за команду «Динамо» (Київ) — 1928—1941, 1944—1945, «Динамо» (Казань) — 1942—1943 рр. Чемпіон України 1931 р. За збірну СРСР — 1 матч.

 

­­­­­

На старенькій, пожовклій від часу фотографії першого складу київського «Динамо» у незмінному картузі з м’ячем у руках — 20-річний Антон Ідзковський. Людина, чиє життя міцно переплелося з історією динамівського клубу.

Він прийшов до «Динамо» одразу після його створення й залишився вірним йому на все життя. Хоча молодого, спритного голкіпера «Радторгслужбовця» мріяли побачити мало чи не всі команди міста. Вже тоді Антон мав досвід серйозних, як на той час, змагань і смак до постійних тренувань, до яких звик із дитинства. У своїх симпатіях Ідзковський залишався незмінним, тож разом із клубом-новачком подолав відстань від несміливого дебютанта до визнаного лідера вітчизняного футболу.

1933-го його, першого з київських футболістів, запросили до збірної країни і включили до списку кращих футболістів.

Збереглися скупі рядки його спогадів:

«...У 20-ті роки в Києві футбол був уже досить популярним видом спорту. Тон у міських змаганнях задавали такі команди, як «Желдор» («Залізниця»), «Водник», «Металіст», «Радторгслужбовці», «Рабіс» (працівники мистецтва). Звичайно, «Динамо» на цьому тлі попервах трималося дуже скромно, часто програвало, не брало навіть участі у першості Києва. Однак відчаю — аніскілечки. Усі ми вірили, що настануть інші часи.

…У 1927 році мене вже вважали кращим воротарем міста. Тому новину про те, що Ідзковський перейшов до новоствореної динамівської команди, було сприйнято зі здивуванням. Мовляв, що ти там знайшов? А знайшов я там себе.

Вийшло все досить просто. Начальник ОДПУ Василь Тимофійович Іванов запропонував зустрітися. Я прийшов і побачив ще чоловік 15—20. Виявилось, усі вони — гравці «Динамо». Іванов пояснив: «Створюємо футбольну команду. Про спортивне товариство «Динамо» чув? Воно культивуватиме багато видів, і зокрема — футбол. Хочемо не відстати, однак немає надійного воротаря. Чи не погодишся?»

Я погодився. За пару днів потому розпочалися тренування. Займалися на майданчику, що на розі вулиць Рози Люксембург та Карла Лібкнехта (нині на цьому місці будинок). Працювали із завзяттям, упертістю, наполегливістю.

Не все йшло гладенько. Дехто не відповідав вимогам, які ставилися перед командою. Шукали заміну. Програвали, та духом не занепадали. Заступник начальника ОДПУ, він же центральний нападаючий «Динамо» Сергій Арсентійович Барминський закликав: «Чекісти не повинні відступати. Ми обов’язково вийдемо на широку арену, станемо однією з кращих команд країни».

Згодом так воно й станеться, однак попереду буде ще важкий, тернистий шлях. У 1928 році ми відчували вже в собі сили, аби запросити в гості московське «Динамо». Програли — 1:5. За три роки, поповнившись кількома одеситами, миколаївцями, поїхали на матч-відповідь. На столичному стадіоні «Динамо» зібралося тисяч 8—10 глядачів. Більше й не чекали. Подумаєш, якась молода команда. А вона візьми та й виграй у фаворитів — 2:1.

Ще одна сенсація — європейського масштабу — сталася 1935 року, коли збірна України, до складу якої входило чимало динамівців, виграла в Парижі у французького професіонального клубу «Ред Стар Олімпік», другого за силою на той час у країні — 6:1. Трохи раніше мене було запрошено до збірної СРСР, спочатку запасним, а потім основним голкіпером. Це свідчило про зрослий авторитет київського «Динамо», про початок сходження до майбутніх перемог...»

...У важкі повоєнні часи Антон Леонардович робитиме все, аби відродити славу київського футболу на всесоюзній арені, очолюватиме «Динамо» як старший тренер, працюватиме з Євгеном Лемешком і Олегом Макаровим, передаючи їм свою майстерність. Потім — така ж наполеглива, сумління праця у відділі футболу Держкомспорту УРСР з підготовки надійного динамівського поповнення.

Кажуть, його натхненна гра послужила поштовхом для створення Л. Кассілем образу непробивного «воротаря республіки» Антона Кандидова. Що ж, в усякому разі у зйомках однойменного фільму Антон Ідзковський, як і вся динамівська дружина, участь брав.

 

«Матч смерті»

 

Саме так, у лапках, бо такого матчу, про який розповідається в численних публікаціях, у книзі «Останній поєдинок», кінофільмі «Третій тайм», — не було. Досить поширений міф: у захопленому фашистами Києві динамівців, що не встигли евакуюватися, змусили провести матч з командою нових господарів. Коли кияни виграли, їх розстріляли, проте луна від того матчу розкотилася по всіх фронтах, і радянські люди пишалися киянами-футболістами, котрі ціною життя вирвали перемогу у фашистів.

Одразу після звільнення Києва НКВС ретельно перевірила всі обставини того матчу, а вірніше — матчів, допитало багатьох його учасників, виявило такі подробиці й деталі, що жодним чином не тулилися до легенди, а про те, щоб «потягти» на описану вище історію, й мови не могло бути.

Матеріали тієї справи, подейкують, потрапили до одного з керівників НКВС, палкого прихильника ще довоєнної динамівської команди. Він, користуючись своїм службовим становищем, надовго заховав їх «під сукно», взявши з усіх, хто лишився живим, учасників «матчу смерті» слово, що вони нічого й нікому не розповідатимуть. Мовчання вдалося зберігати цілих 15 років, поки ця людина обіймала свою посаду. Тільки в 1958 р. у київській «Вечірці» з’явилася публікація «Останній поєдинок» за підписом Петра Сєверова. Того ж таки року разом з Наумом Хелемським вони випустили однойменну книжку, а згодом, у 1962-му, було знято кінофільм «Третій тайм» (реж. Є. Карелов) — про матч футболістів «Динамо» з німецькою командою «Люфтваффе». Греблю було прорвано, міф обростав новими й новими подробицями.

Що ж правда, а що вигадка у тій, безперечно, неординарній історії? Німці прагнули зробити з Києва світське місто. Відкривалися театри, ресторани, кафе, кінотеатри, видавалися газети. Спорт був одним із чинників їхньої пропаганди. Зокрема, в газеті «Нове українське слово» читаємо: «З дозволу Штадкомісаріату і за допомогою управи відновлюється спортивне життя. Уже організовано перше товариство «Рух», з’являються спортивні колективи на окремих підприємствах. Так, хлібозавод уже склав футбольну команду з кращих гравців міста. 7 червня, у неділю, о 17.30, на стадіоні Палацу спорту відбудеться матч «Рух» — «Хлібозавод...»

Матч відбувся. Команда хлібозаводу, за яку грало багато відомих гравців, котрі з різних причин не виїхали з окупованого Києва, розгромили націоналістів із «Руху» — 7:2. Оплесками кияни проводжали М. Трусевича, І. Кузьменка, О. Клименка, М. Коротких, М. Гончаренка — колишніх динамівців, а також футболістів-залізничників, представників команди політеху та інших, які завдали своїм суперникам нищівної поразки.

Лідер націоналістів, якийсь Шевцов, заборонив футболістам «Старту» (так назвали команду наші футболісти) заходити на стадіон Палацу спорту (нині — «Олімпійський»). Тому решту матчів кияни проводили на стадіоні «Зеніт», що на Керосинній, 24 — неподалік від хлібозаводу, де чимало з них працювали, здебільшого, різноробами.

Другий матч проводили 21 червня зі збірною угорського гарнізону — 6:2 на користь киян. 28 червня на цьому ж стадіоні з рахунком 11:0 обіграли збірну німецької артилерійської частини. 17 липня перемогли команду німецьких залізничників — 7:2, а через два дні — мадярську команду: 5:1. Суперники киян були незадоволені, прагнули реваншу, посиливши команду рядом кваліфікованих футболістів з інших частин. Матч-реванш відбувся, кияни, доклавши максимум зусиль, перемогли 3:2. Угорці грали грубо, травмували кількох кращих гравців «Старту», зокрема Івана Кузьменка. Так що в останніх іграх, що відбулися 6, 9 і 16 серпня, він участі не брав.

А містом ширилися чутки про непереможну команду хлібозаводу. Все більше людей приходило на нинішній стадіон «Старт». 6 серпня тут відбувся матч із командою німецької частини «Flakeff». «Старт» переміг — 5:1, але німці прагнули реваншу. Він відбувся 9 серпня — виснажені кияни фактично змушені були грати через два дні на третій. Порадившись, вони дали згоду. Склад, як завжди, бойовий: Трусевич, Клименко, Свиридовський, Сухарєв, Балакін, Гундарєв, Гончаренко, Чернега, Комаров, Коротких, Путистін, Мельник, Тимофєєв, Тютчев. Реваншу не відбулося — кияни перемогли 5:3. Нарешті, дочекалися свого й рухівці, їхня команда прагнула реваншу, але й ця, дев’ята гра, завершилася перемогою киян — 3:0.

Отже, 9 перемог у 9 матчах, співвідношення м’ячів — 56:11. І це не легенда, а правда життя. «Ну і що з того, — пише у своїй книзі «Правда про матч смерті» Георгій Кузьмін, — що суперники часто не були адекватними рівню майстерності переможців. Тим більше, існувала зваблива можливість піддатися байдужості, грати, як мокре горить, доставляючи розвагу іншим. Динамівці подолали спокусу. Вони постаралися залишити про себе прекрасну пам’ять, не турбуючись про наслідки. Але й відчаєм приречених їхніх дій назвати не можна...»

Так, ігри проводилися з дозволу німецького командування, і спочатку мало уваги звертали на результати, тим більше, що той же «Рух» німецькі команди перемагали. Та коли похопилися, було вже пізно. Слава про колишніх динамівців, що регулярно обігравали фашистів, ширилася блискавично. І німці змушені були припинити існування «Старту». Зрадник Шевцов «відкрив очі» німецькому керівництву на те, що частина гравців — динамівці, отже, були в штаті НКВС. Він показав фашистам довоєнні фотознімки, статті в газетах, які були кваліфіковані німцями як серйозний доказ. Так динамівці опинилися в концтаборі в Бабиному Яру.

Німці розстрілювали вибірково. Кожен спалах партизанської та військової активності ставав приводом до нових убивств. Коли стався підпал механічного заводу напередодні 23 лютого 1943-го, з лав полонених відібрали й динамівців: Миколу Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка. Усього за час окупації було знищено кожного третього киянина.

Михайла Коротких розстріляли за те, що він рахувався в кадрах НКВС. Макарові Гончаренку й Михайлові Свиридовському вдалося врятуватися. Павло Комаров, провідний форвард «Динамо», зрадив і втік із фашистами.

Потім, через багато років, тих, хто вижив, нагородили бойовими медалями. Один із них, Михайло Путистін, який грав за київський «Локомотив», брати нагороду відмовився. Цей факт, як і багато подібних, що не вписувалися в контекст ідеології міфів і легенд часів розвиненого соціалізму, стали відомими лише багато років потому…

Кілька слів про них, героїв тих матчів.

Микола Трусевич родом із Одеси. До Києва прибув 1936-го, вперше вийшов у динамівській формі; 1938-го його визнано другим воротарем країни. Антон Ідзковський та Костянтин Щегодський відзначали уміння Трусевича грати на виходах (він чи не першим почав виходити за межі штрафного майданчика), швидко вводити м’яч у гру, блискавичну реакцію, виняткову працелюбність.

У побуті — веселий, енергійний, чудово грав на більярді. Німці, дізнавшись про це, спробували обіграти Трусевича в офіцерському клубі — нічого не вийшло. Дуже охайний, вишукано вдягався, подобався жінкам.

Іван Кузьменко — гравець середини поля, неодноразово входив до складу 55 кращих футболістів СРСР, володів гарматним ударом з далекої та середньої відстаней. Чи не першим із гравців свого амплуа став завдавати ударів з 30-  й 40-метрової відстані. «Мотор» команди, незважаючи на травми і пошкодження, залишався на полі, самовідданий спортсмен і надійний товариш. Усі, хто потім грав у півзахисті київського «Динамо», — і Войнов, і Біба, і Сабо, і Медвідь, і Колотов, — нагадували чимось Івана Кузьменка, з якого й пішла слава про середню лінію «Динамо».

Олексій Клименко — вихованець донецького футболу, грав за «Стахановець». Прийшов до «Динамо» разом із Трусевичем напередодні першого чемпіонату країни. За 1936—1940 рр. провів понад 80 матчів. Вважався непрохідним захисником, «беком», як тоді казали. Надійний гравець, вірний товариш, незамінний у підстраховці, вимогливий до себе. Наймолодший із розстріляних.

Микола Коротких — нападаючий, хоч і не був гравцем основного складу, провів за «Динамо» 10 сезонів, виходив, як правило, на заміну. Перед війною виступав за команду київського політеху «Рот фронт».

Макар Гончаренко — правий нападаючий, невисокого зросту, швидкий, в’юнкий, з розвиненим чуттям голу, завжди був там, куди відскакував м’яч. Високий процент реалізації моментів — ніколи не бив щосили, встигав «сфотографувати» воротаря і несильним, але влучним ударом спрямовував м’яч у сітку. Чудом вижив: із концтабору його «звільнив» Михайло Свиридосвський — кращий «бек» динамівців. Урятувало чоботарське вміння — німцям знадобився чоботар, і Михайло допоміг Макарові вирватися з концтабору, хоча той якраз чоботарем і не був…

 

Олег Макаров

 

Візитівка

 

Народився 1929 року. Заслужений майстер спорту СРСР (1961), воротар. Грав у командах «Харчовик» (Одеса), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1961, срібний призер першостей 1952, 1960 рр. Володар Кубка СРСР — 1954 р. У чемпіонатах Радянського Союзу провів 205 матчів. За збірну СРСР — 2 зустрічі.

 

Уперше мені довелося побачити Олега Макарова у його знаменитому зеленому светрі 1960-го. У карколомному кидку він накрив «намертво» м’яча, пущеного Анатолієм Ісаєвим з 11-метрової позначки. Цікаво, що саме Ісаєв тривалий час був «незручним» форвардом для Макарова, про що обидва чудово знали. Пам’ятаю захват на трибунах, усі підхопилися з місць, полетіли вгору кепки, парасольки, плащі, газети... Репетував щосили і я, дев’ятирічний пацан, який уперше побачив диво. У Києві Олег Макаров дебютував 1948 року, а закінчив кар’єру 1963-го. За цей час змінилося не одне покоління футболістів, а воротар залишався незмінним. Він ніби поєднував різні за віком і за школою гри покоління, був своєрідною сполучною ланкою. Та що казати! Коли він прийшов у «Динамо», років зо три вживався у колектив. Його першим наставником був досвідчений воротар Анатолій Зубрицький, а згодом, за часів Олега Ошенкова, з голкіперами «Динамо» Макаровим і Лемешком працював легендарний Антон Ідзковський. Антон Леонардович розпочав заняття з відвідання аматорського музею. Тут відбулася цікава розмова про традиції і спортивний дух воротарів київського «Динамо». Після чого почалася багаторічна копітка праця.

 

Ідзковський навчив Макарова багато чого — й роботі ніг воротаря, і грі на виходах, і техніці кидка в ноги форвардові.

Чимало запозичив Олег Макаров і в знаменитого Олексія Хомича, який симпатизував молодшому колезі. Якось вони опинилися в одній команді — збірній СРСР — на турнірі в Берліні. «Тигр», як усі називали Хомича, взяв під опіку Макарова, розкрив деякі важливі секрети воротарської майстерності. Приміром, доскональне вивчення суперників напередодні гри і пошук шляхів їх нейтралізації, уміння «не виключатися» з гри за будь-яких обставин, навіть коли м’яч на половині поля суперників.

У Макарова був такий епізод на початку кар’єри: кияни штурмували ворота «Локомотива», і нападник поцілив у поперечину. Удар був такий потужний, що м’яч відскочив до центру поля, просто на неприкритого Ворошилова. Той зробив швидкий ривок і несподівано вдарив здалеку — м’яч затріпотів у сітці, а Макаров не встиг згрупуватися, аби його відбити. Не кривдно пропустити важкого м’яча, кривдно не зробити висновків із власної помилки, казав Хомич.

Він же навчив Макарова тренуватися з повною віддачею. Трапляється, воротар візьме важкого м’яча на тренуванні, потім — розслабиться і пропустить один-другий. Те саме може статися й у грі. Тому відстрибай хоча б п’ять хвилин, але на повну силу. Відтак можна відпочити, поступитися місцем колезі. Цим, до речі, і нападників ти тримаєш «у формі», заводиш їх, вони починають бити по-справжньому, і виходить повноцінне тренування.

 

Ці та інші премудрості Олег Макаров засвоював усе життя. Працелюбністю, прагненням стати майстром своєї справи він сягнув вершин воротарського професіоналізму. Принаймні двічі впродовж кар’єри видав приголомшливі ігри — з белградським «Партизаном» та тбіліським «Динамо» 1961 року, коли під градом м’ячів, які, здавалося б, не беруться, вистояв і зберіг ворота «сухими».

Про тбіліський матч слід сказати окремо — на власному полі грузини програвали дуже рідко. Але й киянам не було куди відступати, вони боролися з торпедівцями за золото, і кожне очко було вирішальним. Макарову лікарі заборонили летіти до Тбілісі через травму. Та він так і не зміг всидіти вдома, примчав до аеропорту за кілька хвилин до вильоту. Це надихнуло всю команду. Сам Олег «літав» у воротах, творив такі дива, що після матчу йому аплодували навіть грізні форварди суперників. Небагатьом було відомо, що за кілька хвилин до закінчення матчу, дістаючи «мертвого» м’яча, він боляче вдарився плечем об штангу й потім довго не міг підняти руку. Але вистояв Олег Макаров, вистояло і «Динамо», ставши чемпіоном СРСР.

    До 1963-го він захищав ворота «Динамо», відтак передав естафету воротарської майстерності Вікторові Банникову і Євгенові Рудакову, ті, у свою чергу, — Вікторові Чанову, й далі, далі, далі...

 

...Досі в пам’яті: вирує стадіон ім. Хрущова, тоді одноярусний, і він, Олег Макаров, у незмінному зеленому светрі. Перед кожним матчем — звичний ритуал: від центру воротарської бутсою прокреслює пряму до лінії воріт, щоб легше було орієнтуватися, відтак підходить почергово до бокових стійок, стукає по них бутсами, ніби збиваючи налиплу багнюку, щоб легше стрибалося, нічого не заважало. На трибунах — радісне пожвавлення: «Макаров у воротах, отже, все гаразд».

 

Михайло  Коман

 

Візитівка

 

Народився 1928 року. Майстер спорту, нападаючий. Грав у командах «Партизан» (Виноградове), «Спартак» (Ужгород), «Динамо» (Київ). Срібний призер першості 1952 року. Володар Кубка СРСР 1954 р. У чемпіонатах СРСР зіграв 170 матчів, забив 63 м’ячі. Заслужений тренер України.

 

Михайло Михайлович вважає, що в житті йому таланило на добрих людей. У неповній середній школі він зустрівся з викладачем фізвиховання Ониськом, а ще раніше — з таким же фанатом футболу Петрицьким, і вже з 12 років виступав за збірну школи, а згодом — за збірну механічного технікуму.

Був він худорлявим, низьким на зріст і фізично не дуже розвиненим хлопцем, до того ж — не досить швидким. Тому й виглядав, особливо поруч із їхнім центральним нападаючим кремезної статури, кумедно. Та всі природні вади він прагнув компенсувати хитрістю, вигадував спеціальні ходи й прийоми, аби опинитися біля м’яча раніше захисників і забити гол. Жага гола у Комана на все життя залишилася «в крові».

Якось, коли він грав за міську команду Виноградового «Партизан», Михайло за мить до того, як їхній центрфорвард Біловарі, що відзначався потужним ударом, почав рухатися на ворота. Воротар не втримав м’яча, і Михайло спокійно добив його у ворота. Скільки таких голів він заб’є за свою футбольну кар’єру!

У «Партизані» тоді грали хлопці тямущі, не тільки в рідному Виноградовому збирали повний стадіон — по всій області на них ходили, завоювали загальне визнання закарпатців. Коли ж вони у себе на полі розгромили команду Ужгорода — 12:1, вболівальники винесли їх з поля на руках. Невдовзі Комана запросили до збірної Закарпаття.

Ох і склад тоді, в далекому 47-му, підібрався у тій збірній: Коман, Юст, Товт, Сенгетовський, Дерфі! Не випадково та команда стала чемпіоном республіки. Її майже у повному складі зарахували до київського «Динамо». Так почалася «закарпатська плеяда» у кращій команді України — від Михайла Комана до Василя Раца.

Хлопці з Ужгорода почали з «дубля», і вже в першому сезоні «намолотили» суперникам майже 80 голів! Тоді ж серед уболівальників утвердилася інша традиція — обов’язково ходити на змагання дублерів. Час не було змарновано, бо ж школу київських резервістів пройшли всі, хто потім примножував славу клубу і на всесоюзній, і на міжнародних аренах. «Зірковим» для Михайла Михайловича Комана можна вважати 1954 рік, коли «Динамо» вперше в історії завоювало Кубок СРСР, обігравши на шляху до фіналу таких «грандів», як «Спартак», ЦСКА, а в фіналі — єреванський «Спартак». У цих зустрічах М. Коман забив чотири голи. Напередодні фіналу хвилювалися. Єреванці провели психологічну атаку — надіслали на адресу «Динамо» телеграму: «Не волнуйтесь, киевляне. Даже банщики-армяне все уверены заране — Кубок будет в Ереване!» Того пізнього осіннього вечора був такий туман, що розпорядники московського стадіону хотіли навіть припинити матч. За рахунку 1:1 кияни, провівши блискавичну комбінацію Фомін—Зазроєв—Коман, вивели Михайла сам на сам з голкіпером «Спартака» Затикяном. Перехитривши його, Коман забив «кришталевий» гол — 2:1!

 

Проте, як на мене, то не менше захоплення викликає гол, забитий Михайлом Команом 1951 року у ворота бакинського «Нафтовика». Гол, який врятував «Динамо» від неприємної мандрівки до другої ліги. Цікаво, що цей вирішальний м’яч Михайло забив... рукою. Він сам розповів мені якось про  це, навіть ворота ті показав. «Скільки було моментів, а м’яч оминає ворота — то штанга, то воротар... Чергова подача з флангу — я злітаю в повітря, відчуваю — не дістати. Тоді якось рефлекторно піднімаю «дальню» руку — м’яч у сітці! Суддя нічого не побачив, зарахував».

На жаль, не пощастило мені спостерігати Михайла Комана на полі. Про нього ходили легенди, сам Михайло Михайлович згадувати любив про кумедні, як на нього, випадки. «Ти розумієш, я обирав позицію трохи збоку, коли йшов на добивання, щоб воротар не звертав на мене уваги. Та коли він відбивав м’яч, я був тут як тут. Воротарі на мене зло тримали. Зубрицький якось, він тоді ще за «Локомотив» грав, крикнув на мене: «Іди звідсіля, що ти мені добиваєш увесь час?..» Особливі стосунки були з Яшиним. Гол із гри йому було дуже важко забити, доводилося хитрувати. Я, до речі, йому теж одного разу рукою забив, лівою, непомітно проштовхнув м’яча, замикаючи дальню штангу.

Ще пам’ятаю, в Києві, на Центральному, грали з «Динамо». Жора Граматикопуло подає кутовий. Біля мене — їхній капітан Віктор Царьов, Яшин. Стоїмо щільно, впритирку. Подача, Царьов хотів вистрибнути, а я на ногу йому легенько так наступив, він плечима поводить, а стрибнути не може. А я уже вистрибую і над його головою посилаю м’яч у ворота. Що тут почалося! Вони до судді — той нічого не бачив, на центр показує.

Бувало, правда, й мене «купували». Вибігаю на довгий пас із глибини сам на сам із відомим Олексієм Хомичем, він кидається назустріч, та я все одно перший біля м’яча. Він мені: «Мишко, постривай, свисток був, офсайд!» Ну, я й оглянувся на суддю. А Хомич м’яча далеко вперед вибив... »

Михайло Коман завершив кар’єру, коли до «Динамо» прийшла велика група гравців, яким належало вписати нові яскраві сторінки до літопису клубу.

 

Стати вихователем юних талантів уперше йому запропонував В’ячеслав Соловйов. Вони разом із Віктором Терентьєвим привели «Динамо» до золотих медалей. Михайло Коман працював із дублерами, допомагав тренувати першу команду, займався селекційною роботою. Що ж, тоді все виконували два-три тренери, взаємозамінність була повною.

Багато навчився у Віктора Олександровича Маслова, якого називає великим реформатором. Саме Маслов, як вважає М. Коман, номінально зменшивши кількість атакуючих гравців, наповнив атаку новим якісним змістом, вона стала колективною: у «Динамо» атакувати могли й 8, і 9 гравців, тому захист суперника крутився, наче карасик на сковорідці, не знав, від кого чекати неприємностей. А його система оборони, а колективний відбір по всьому полю!

Усім серцем, розумом і душею сприйняв М. Коман ідеї Валерія Васильовича Лобановського і був їхнім палким прихильником.

А скільки «внутрішніх колізій» допомогла уникнути ця тактовна, вихована, інтелігентна Людина! Небагато знають про те, що саме він умовив Віктора Маслова залишити в «Динамо» Євгена Рудакова, а коли останній надумав-таки накивати п’ятами з Києва, Коман зняв його з поїзда. Колись він за руку привів до «Динамо» Олега Лужного, відшукавши його в далекому Львові.

Він не полюбляє зайвого шуму навколо свого імені, уникає телевізійних юпітерів. Та ба, слава знаходить його сама!

 

Андрій Зазроєв (Зазрошвілі)

 

Візитівка

1925—1987. Народився у Тбілісі. Заслужений майстер спорту (1955). Нападаючий. Вихованець грузинського футболу. Грав за команди «Молот» (Перм), «Динамо» (Тбілісі) — 1943—1945, 1948—1951, 1956—1957 рр., «Динамо» (Сухумі) — 1947 та 1948 рр. З 1952 по 1955 рр. — у київському «Динамо». Володар Кубка СРСР — 1954. Кращий бомбардир чемпіонату СРСР 1952 р.

 

 

Андрій Зазроєв був уже відомим гравцем, одним із лідерів тбіліського «Динамо», у складі якого отримав срібну й бронзову медалі, коли доля звела його з київськими одноклубниками. Лідер і на полі, й поза ним, Андрій дуже не любив, коли йому щось казали поперек, робили зауваження, пригнічували, як йому здавалося, його свободу. Особливо «заводився» Зазроєв, коли відчував бодай найменшу несправедливість з боку керівництва до себе чи своїх партнерів. Сталося так, що у Тбілісі він не витримав, вчинив скандал і грюкнув дверима. Куди податися? Спочатку вирішив до Пермі, де колись грав за місцеву команду. Поїхав із перм’яками на передсезонний збір до Одеси. Отут його й примітили кияни, які тренувалися на цій же базі.

Тренери киян, звичайно, не  могли пройти повз такого футболіста, і вже за кілька тижнів він став душею київського «Динамо». Дотепник і жартівник, енергійний, оптиміст, разом із тим ввічливий і рівний з усіма у спілкуванні, він не міг не сподобатися. Крім цього, звичайно, Андрій виокремлювався чудовою технікою, вів за собою команду й невдовзі став її капітаном. А пізніше, як виявилося, — її найкращим повоєнним центрфорвардом.

У сезоні-52, коли «Динамо» вперше за історію вибороло «срібло», Андрій Зазроєв у 12 проведених матчах забив 11 м’ячів — чудовий показник! Андрій одним із перших у команді вступив на істфак Київського університету. Тоді студенти в команді були рідкісним явищем, і Олег Олександрович Ошенков на його прикладі «запалював» на навчання інших.

І у 1954-му, коли кияни завоювали Кубок Союзу, Андрій, як і личить лідерові, вів за собою товаришів. Його гарматні удари з обох ніг, упевнена гра головою, рухливість і наполегливість стали одним із визначальних чинників київської перемоги й завоювання кришталевого приза. За чотири роки, що він виступав у складі «Динамо», Зазроєв зазнав слави одного з найкращих бомбардирів українського футболу, став лідером другої збірної країни.

Не раз і не два Андрій самотужки вирішував долю того чи іншого важливого поєдинку. Так, як це було в пам’ятному матчі з московським ЦСКА у 1955 році, коли кияни, програючи після першого тайму «команді лейтенантів» 0:2, вирвали перемогу, забивши по перерві три «сухі» м’ячі. Один із них — на рахунку Андрія Зазроєва, який повів команду вперед, два інші записали на свій рахунок Коман і Терентьєв.

Того ж року йому було присвоєно високе звання заслуженого майстра спорту. На жаль, так сталося, що цей сезон був останнім виступом Зазроєв за київське «Динамо». Він переїхав до Тбілісі, але тієї слави, що була у нього в Києві, вже не досяг...

 

Віталій Голубєв

 

Візитівка

1926—1991. Майстер спорту, захисник. Грав за команди Групи радянських військ у Болгарії — 1945—1946, «Динамо» (Луганськ) — 1946—1948, Окружного Будинку офіцерів — 1948—1950, «Динамо» (Київ) — 1951—1960 рр. Володар Кубка СРСР 1954 р. Провів 67 матчів у чемпіонатах СРСР, один матч за збірну країни.

 

Віталій Голубєв вважався непрохідним центральним захисником, часто виходив переможцем у виснажливій боротьбі з центрфорвардами суперників. За існуючої тоді системи «дубль-ве» трійка захисників мала стримувати п’ятірку нападаючих суперника, а висунутий уперед центральний мав завдання «протиснути» свого персонального опікуна.

Віталій Голубєв прийшов до «Динамо» сформованим гравцем, коли йому було 25 років. До цього ази футболу він опановував у команді Київського військового округу. Разом із Миколою Голяковим та Абрамом Лерманом вони склали досить міцну й надійну лінію оборони «Динамо», яка проіснувала, на жаль, недовго. У різні часи разом із Голубєвим у захисті діяли Тиберій Попович, Віктор Єрохін, Петро Тищенко. Вони  могли сміливо назвати себе його учнями, бо Віталій слугував їм за приклад в обороні, особливо що стосувалося жорсткості й непоступливості в боротьбі з нападаючими суперника, вмінню обирати позицію, чисто відібрати м’яч, несподіваним пасом кинути в атаку партнерів.

За своєю статурою Голубєв нагадував швидше штангіста чи борця: широкоплечий, міцний, як зараз кажуть, — накачаний. Та у грі він демонстрував неабияку гнучкість, іноді навіть гімнастичні елементи. Болільники зі стажем ще й зараз згадують його коронні «ножиці» — він їх виконував настільки красиво й атлетично, що на трибунах завжди виникала буря оплесків. Був у нього ще один прийом у роботі з м’ячем, який Голубєв залюбки використовував і який нікому не вдалося опанувати: невловимим рухом відкидав м’яча партнерові під прямим кутом, діючи виключно стопою. «Та в нього ноги на шарнірах», — казали про Голубєва і друзі, й суперники. Його робота з м’ячем вражала каскадом самобутніх прийомів, знахідок, елементи дриблінгу Віталія так і залишилися унікальними, неповторними. Одним із перших у радянському футболі Голубєв освоїв і вміло застосовував підкат.

Голубєв уже був цілком сформованим гравцем, коли на футбольному небосхилі сходила зірка молодого Стрельцова. Обидва старанно готувалися до двобою. Бувало, і часто, коли Віталію вдавалося так «приклеїтися» до свого суперника, що той нічого не міг вдіяти, бувши повністю виключеним з гри. Траплялося, правда, що й Едуард перегравав Віталія — за рахунок своєї блискавичної швидкості. Коли Стрельцову вдавалося розігнатися, зупинити його було неможливо. Обидва — і форвард, і захисник, — ставилися один до одного з повагою.

Інша справа — центрфорвард московських спартаківців Микита Симонян: хитрий, верткий, самобутній «технар» з гарматними несподіваними ударами, після яких воротарі понуро пленталися виймати м’яча з сітки. Як не намагався Віталій нейтралізувати спартаківця, той частіше виходив переможцем. І Симонян, і Стрельцов, інші кращі нападаючі Союзу високо цінували й поважали Голубєва, готувалися до зустрічі з ним, вивчали його манеру гри.

Разом із Олегом Макаровим, Андрієм Зазроєвим, Михайлом Команом, Павлом  Віньковатовим, Віктором Терентьєвим Голубєв складав кістяк тієї знаменитої команди, що першою серед немосковських клубів 1954-го завоювала Кубок СРСР. Голубєв був одним із головних діючих осіб того фіналу проти єреванських спартаківців, що проходив у Москві, під час сильного туману, й закінчився перемогою киян.

Дещо раніше він був закликаний під прапори другої збірної країни на матч у Будапешті з другою збірної Угорщини. Мадярський футбол тоді перебував на піднесенні, а збірна Угорщини лише через трагічний збіг обставин не стала чемпіоном світу. Віталію випало нейтралізувати основного «забивала» угорців Силаді. Від результату тієї дуелі багато в чому залежав кінцевий підсумок матчу. Віталій зіграв вдало, і 1955-го його запросили до головної команди країни в турне по Індії.

Покоління змінювали покоління, настала черга й Віталія вішати бутси на цвях. Та ще довго в устах тренерів і вболівальників найвищою похвалою були слова: «Зіграв, як Голубєв», «Діє в манері Голубєва», «Непрохідний, як Голубєв»...

 

Юрій Войнов

 

Візитівка

 

1931-2003. Заслужений майстер спорту (1959). Один із найсильніших півзахисників за всю історію СРСР і у світі. Грав у командах «Зеніт» (Ленінград), «Динамо» (Київ). Срібний призер першості — 1960, чемпіон СРСР — 1961 р. У чемпіонатах СРСР зіграв 271 матч (у «Динамо» — 174), забив 28 м’ячів (у «Динамо» — 22). Учасник чемпіонату світу 1958 р. (потрапив до символічної збірної світу). Чемпіон Європи — 1960. У складі збірної СРСР зіграв 26 матчів, забив 5 м’ячів.

 

Юрій Войнов став би й олімпійським чемпіоном у Мельбурні (1956), та наприкінці 1955-го тяжко захворів. Тоді він грав у «Зеніті». Лікарі наполягли змінити ленінградський клімат на м’якший. З-поміж міст, які йому запропонували, уподобав Київ. Московські чиновники від футболу, проте, дискваліфікували його на рік нібито за порушення правил про переходи.

Не було б щастя, та нещастя допомогло. За рік «простою» Войнов опанував свої знамениті удари здалеку. Тренувався він просто: на м’яча надівав дві або й три покришки і без утоми бив по воротах із 30—40 метрів. Якщо м’яч летів за межі поля, Юрій дріботів по нього сам. Так виникла знаменита київська комбінація: Войнов поволі йшов із центру поля з м’ячем, крайні нападаючі й інсайди відтягали на себе опікунів, а він вривався у цей коридор і потужно бив. Удар у Войнова був такої сили, що коли м’яч летів у створ воріт, голкіпер не встигав його відбити.

 

Тривалий час Юрій Войнов був єдиним київським динамівцем, який мав звання заслуженого майстра спорту і грав у збірній СРСР. На нього справді рівнялися товариші, котрі багато років довіряли Войнову капітанську пов’язку.

1958 року Войнов відбув у складі збірної до Швеції на чемпіонат світу. Наша команда, дебютувавши на турнірі такого рангу, гідно протистояла найсильнішим — Бразилії, Англії, Швеції. Войнова (хоч він і не забив жодного гола) за підсумками чемпіонату ввели до складу символічної збірної світу.

Сам Юрій вважав, що коли б не прикрий інцидент з найкращими гравцями — Стрельцовим, Татушиним, Огоньковим, що стався напередодні від’їзду до Швеції, збірна СРСР напевно грала б у фіналі.

А втім, вона зіграла. Тільки 1960 року, в розіграші Кубка Анрі Делоне, першого офіційного чемпіонату Європи. Войнов брав участь у всіх матчах фінальної серії. Саме він розпочав вирішальну атаку збірної СРСР, запустивши по краю Михайла Месхі. Той своїми фірмовими фінтами заплутав югославських оборонців і видав чудовий пас у штрафний майданчик на Віктора Понедєльника. До фінального свистка залишалося три хвилини...

 

Юрію Войнову пощастило грати з багатьма зірками, зустрічатися на полі з маститими суперниками — від Пушкаша до Пеле. З-поміж радянських футболістів найсильнішими він вважав Ігоря Нетто і Льва Яшина, у яких, з його слів, не було вад ні на полі, ні поза ним.

До останніх днів Юрій Миколайович вірою і правдою служив київському й  українському футболові, являв собою зразок сумлінності, дисциплінованості, відповідальності. Для вболівальників це не було несподіванкою: впродовж футбольної кар’єри він ніколи не оступався ні на полі, ні поза його межами. Вад у нього не було...

 

Віктор Каневський

 

 

Візитівка

 

Народився 1936 року. Нападаючий, майстер спорту. Грав у командах «Динамо» (Київ), «Чорноморець» (Одеса). Срібний призер першості —1960, чемпіон СРСР — 1961, володар Кубка СРСР — 1964 рр. У чемпіонатах СРСР зіграв 217 матчів (у «Динамо» — 195), забив 86 м’ячів (у «Динамо» — 80). Учасник чемпіонату світу 1962 року. У складі збірної СРСР зіграв 5 матчів.

 

    Дебютував Віктор Каневський 1956 року, змінивши на посту «забивного» форварда, улюбленця публіки Андрія Зазроєва. Висока техніка, атлетизм, наполегливість, добрі швидкісні дані, а головне — влучні удари з обох ніг — вивели його на перші ролі в радянському футболі 60-х. Відомі слова Льва Яшина про те, що найбільший дискомфорт він відчував, коли біля його воріт з’являвся Віктор Каневський.

    Якось центрфорвард киян забив гол-красень Вікторові Маслаченку, і той після матчу розповідав, що так і не зрозумів, де м’яч пройшов у ворота, — такий блискавичний був удар. Віктор Каневський довго залишався найрезультативнішим гравцем у складі киян. Через багато років його рекорд перевершив Олег Блохін.

    Нині Каневський живе й працює в Нью-Йорку, в нього власна футбольна школа «Соккер стар». Не так давно приїздив до Києва на відкриття пам’ятника своєму найщирішому другові Валерію Лобановському. Промовляв на відкритті — неначе на іншій планеті опинився. Хто б міг подумати, що за чотири десятиліття Каневський стане нью-йоркським підприємцем, а його друг застигне у бронзі!

    «Він один із небагатьох, а може — єдиний, хто в найтяжчий період життя постійно підтримував мене, не давав опуститися, — Каневський надовго замислився. — Я єдиний із «золотого» складу-61, кому не надали звання заслуженого майстра спорту СРСР. Казали — молодий, іще встигнеш. Працював тренером — жодних подяк. За кордон гравцем виїздив — приставляли по два кагебісти, боялися, що втечу. Тренером — просто не випускали. Надіслали мені виклик з Алжиру — на тренерську роботу. Почав оформлятися — повторилася та сама історія... Одне слово, вирішив змінити місце проживання.

    Відтоді почалися всі біди. Моє фото повитравлювали з буклетів. Стоїть уся команда-1961, а замість мене — порожнє місце. У хроніках не згадували. Якщо я забивав гол, писали: «Кияни зрівняли рахунок», — безособово».

    Коли Каневський подав заяву на виїзд, його виключили з партії, позбавили роботи, майже 10 років «волинили» питання. Якийсь час працював на будівництві, аж поки Лобановський запропонував очолити ірпінське «Динамо», фарм-клуб. За рік команда вийшла до першої ліги.

    ...Якось у нью-йоркському ресторані до екс-чемпіона підійшов молодий чоловік. «Мене звуть Віктор Каневський. Я народився у 64-му. Ви тоді забили переможний гол у фіналі Кубка СРСР. Мене назвали на вашу честь».

    Оце, напевно, і є його найвища нагорода.

Валерій Лобановський

 

Візитівка

 

Народився 6 січня 1939 року. Випускник київських ДЮСШ, ФШМ, КПІ. Нападаючий. Майстер спорту. Грав у командах «Динамо» (в основному складі киян дебютував 1959 р.), «Чорноморець» (Одеса), «Шахтар» (Донецьк). Чемпіон — 1961 і срібний призер першостей СРСР — 1960 р. У чемпіонатах Радянського Союзу зіграв 253 матчі (у «Динамо» — 144), забив 71 м’яч (у «Динамо» — 42). У списках 33 кращих — двічі. Два матчі зіграв у складі збірної СРСР.

 

Заслужений тренер СРСР, України. Очолювані ним команди вісім разів здобували звання чемпіона СРСР, шість разів — Кубок СРСР, двічі — Кубок Кубків, Суперкубок УЄФА, срібні медалі чемпіонату Європи (1988), бронзові — Олімпійських ігор (1976 р.).

Помер у травні 2002 року. Похорон В. Лобановського став подією великої суспільно-політичної ваги.

...Він отримав м’яча у кутку штрафного майданчика. Рудий, високий, сутулий, худий, у білій динамівській футболці з діагональною смугою і 11-м номером на спині. Замість того, аби одразу кинути м’яча собі на хід, почав неквапно, підтюпцем рухатися до межі поля. Цього й треба було захисникам, вони встигли перегрупуватися, а двоє стали тіснити «рудого» до лицьової, де мали його спокійно «з’їсти».

Рухи форварда здавалися незграбними й дещо уповільненими, атака явно затяглася. Дійшовши майже до перехрестя флангу та лицьової, нападаючий добре розрахованим ударом послав м’яча в ногу суперника й той (м’яч) залишив поле. «Кутовий!» — радісно видихнули вболівальники, потираючи руки й запалюючи в передчутті чогось приємного й захопливого.

Узявши у хлопчика м’яча, довготелесий нападаючий довго прокручував його в руках, вибираючи точку зіткнення із землею. Притихлий було стадіон вибухнув: «Лобан! Гол давай!» Акуратно встановивши м’яча, він кинув погляд на поле і почав відходити по дузі назад. Такого розгону — метрів 15—20 — бачити ще не доводилося. Стрімко набравши швидкості, лівий край щосили вдарив м’яча лівою ногою зовнішнім боком стопи. Різко обертаючись, м’яч по височенній дузі обігнув усіх, хто юрмився у штрафному майданчику, і біля дальньої стійки, немов приклеєний, ліг на голову Базилевича, що саме набігав. Той елегантно підстрибнув і кивком послав м’яча від землі у ворота. «З подачі Валерія Лобановського гол забив Олег Базилевич!» — оголосив диктор на стадіоні під шалений рев трибун. Диво сталося.

Так, хлопці, я все це вперше пережив у 1960-му, і назавжди збережу в пам’яті того, котрий здавався незграбним, навіть недоладним, лівого крайнього, який одразу й назавжди скорив серце десятилітнього пацана з Бессарабки, що вперше пробрався без квитка на футбол.

У другому таймі він так само потягнув двох захисників до кутового прапорця, сподіваючись «заробити» право на коронний удар — «сухий лист» із кута поля. Та  оборонці не піддавалися, побоюючись підступних дій настирливого форварда. І він, розхитавши корпус, різко прибрав м’яча назад і вправо, а коли захист кинувся туди, спритно розвернувся вліво, до лицьової, на швидкості, прикриваючи м’яча корпусом, пішов до лінії воротарського майданчика. У захисників залишалося два варіанти: або збити нападника ззаду, діставши пенальті у власні ворота, або ж молити Бога, щоб форвард зіграв неточно.

Проте Лобановський рідко дарував суперникові шанс. І цього разу, зачекавши, коли воротар і центральний стопер кинуться до нього навперейми, він елегантно відкотив м’яча до 11-метрової позначки, куди набігав Юрій Войнов, і гарматний удар останнього не залишив суперникові жодних надій на порятунок.

Чи варто казати, що ми, хлопчаки, марили його грою, а справжні вболівальники ходили «на Лобана», як ходили до театру! У нього й прізвисько було «Балерина» — театральне, бо ж мережива, які він плів довкола захисників, нагадували скоріше мистецтво, ніж звичайний, повсякденний футбол. Тому й чекали від нього дива.

Його непередбачувані дії, нестандартне мислення, удари з кутових, вільних, штрафних, самобутній дриблінг, властива лише йому техніка, як на мене з висоти вболівальницьких літ, порівнювана лише із грою Едуарда Стрельцова. Саме так — із грою, бо й той, і той, отримуючи м’яча, гралися із оборонцями, наче кішка з мишкою. Втім, Стрельцова мені пощастило бачити вже після його «відсидки», коли Лобановський закінчував кар’єру гравця.

І які ж щасливі ми, кияни, котрим поталанило спостерігати за грою Лобановського, ходити на нього, як згодом наступні покоління ходили на Бишовця, Блохіна та Шевченка! Вони немовби розвивали мотиви Лобановського, наслідували його стратегію — нестандартної, розумної, ні на кого не схожої манери гри, що ґрунтується на самобутній індивідуальній техніці. Щаслива команда, яка може похвалитися таким сузір’ям талантів!

Є теорія, що Лобановського, з легкої руки Соловйова, використовували не на тій позиції: нібито він природжений центрфорвард, саме там міг би досягти більших успіхів, і його кар’єра склалася б вдаліше. Я і сам колись так гадав. Кажуть, Лобановський намагався довести це Вікторові Олександровичу Маслову. Не вдалося, і гравець мусив піти з команди. Який то був шок! Коли б не здобутки Маслова, неймовірний зчинився б скандал — уболівальники не вибачили б йому Лобана!

Та все сталося як сталося. Гравцем Лобановський був напрочуд інтелігентним. Він із медаллю закінчив школу і з «червоним» дипломом — КПІ. Він умів відстояти власну думку. І на полі, й поза ним. Але от парадокс: ставши тренером, він сповідував стовідсоткову єдиноначальність, незаперечне підпорядкування гравців наставникові, безапеляційний диктат дисципліни. За що недруги називали його «тоталітарним» тренером.

Колись на моє запитання, хто мав рацію тоді, у 64-му: Лобановський-гравець чи Маслов-тренер, Валерій Васильович, як завше, ретельно добираючи слова, сказав:

— Тоді я був переконаний у власній правоті гравця. І лише значно пізніше, ставши тренером, зрозумів, що мав рацію Маслов.

Він так і сказав: Маслов. Не Віктор Олександрович або «Дід». Просто й лаконічно: Маслов. Валерію Васильовичу завжди була властива конкретність. До переконань приходив, керуючись логікою, втіленою в аргументи. Водночас бажано, щоб вони базувалися на наукових розробках і сучасній методиці. У зрілі роки йому важко доводилося з тими, хто вимагав негайних і категоричних висновків одразу після матчу, на прес-конференції. «Даруйте, я не можу оцінити не те що гру — дії того чи іншого футболіста. Треба почекати розшифровки техніко-тактичних характеристик колективних та індивідуальних дій...»

З’ясувавши раз і назавжди суть питання, він не повертався назад, не озирався, не мучився сумнівами. Тому його переконання відрізнялися твердістю, з них народжувалися концепції і моделі Лобановського-тренера. На відміну від Лобановського-гравця, вони здебільшого не передбачали імпровізації чи натхнення.

Лобановський-тренер і Лобановський-гравець дуже несхожі. Але це — інша тема...

Олег Базилевич

 

Візитівка

 

Народився 1938-го року. Нападаючий, майстер спорту. Грав у командах «Динамо» (Київ), «Чорноморець», «Шахтар». Чемпіон СРСР 1961 р. Срібний призер першостей 1960, 1965 рр., володар Кубка СРСР 1964 р. Провів 228 матчів («Динамо» — 161, «Чорноморець» — 35, «Шахтар» — 32). Забив 69 голів. Заслужений тренер України. Під його керівництвом (разом з В. В. Лобановським) «Динамо» стало володарем Кубка Кубків і Суперкубка (1974—1975).

 

«Гол з подачі Валерія Лобановського забив Олег Базилевич!» — скільки разів стадіон «вибухав» після цього оголошення диктора. Якось я запитав Олега Петровича, як йому вдалося розгадувати чудернацькі траєкторії, за якими посилав м’яча Валерій Лобановський.

«Знаєте, скільки разів ми відпрацьовували на тренуваннях ці подачі й удари — так зараз не працюють! Лобановський справді подавав так, що м’яч крутився в різні боки, вводячи в оману воротаря, я один знав, куди й коли він прилетить на дальню штангу. Мені лишалося всього нічого — тільки вчасно прибути туди, позбувшись опікуна, високо  вистрибнути й правильно вдарити головою, щоб м’яч від землі (тоді в оборонців не було жодних шансів) вскочив прямо у ворота. Ми відпрацьовували годинами, щодня, після того як усі вже йшли до роздягальні...»

Олег Базилевич — корінний киянин, грав, як і Андрій Біба й  Валентин Трояновський, в «Іскрі», ФШМ, де директорами були Микола Махиня і Володимир Балакін, колишні відомі гравці «Динамо». За ігровим амплуа Олег — типовий правий крайній нападаючий системи «дубль-ве». Таких «крайніх» у радянському футболі було багато.

За ієрархією Олег Базилевич поступався Славі Метревелі та Ігорю Численку, хоча з останнім вони забили майже однакову кількість голів. Проте до збірної Олега не запрошували. І все ж стабільність його виступів давала змогу завжди бути серед кращих — у списку 33-х він був постійно з 1960 по 1965 рр.

Найбільш пам’ятними Олег Петрович називав два голи московському «Спартаку» у півфіналі Кубка 1964 року, який тоді виграли кияни. І, звичайно ж, сезон 1960—1961 рр.

— Ми могли, — каже він, — виграти першість ще у 1960-му. Вирішальний матч грали в Києві. Коли рахунок був 1:1, я відірвався від захисників і спрямував м’яч у сітку. Якби ж тоді мій гол зарахували, все могло піти по-іншому. Що ж, у 1960-му не вийшло, та через рік ми довели, що є найкращими!

Завершивши виступи на полі, Олег Петрович займається тренерською діяльністю. Під його проводом донецький «Шахтар» повертається з першої ліги до вищої. Та найбільшим його досягненням була співпраця з Валерієм Лобановським і створення чудової команди київського «Динамо» 1974—1975 рр.

Ось яку оцінку тим подіям дає сам Олег Петрович:

— Тоді радянський футбол переживав не найкращі часи. Проте в Києві були всі умови для створення конкурентоздатного європейського клубу. Ми з Лобановським були молодими, амбітними, сповненими новаторських ідей, які будь-що прагнули втілити в життя. Нам дали цей шанс, і ми його використали. Розуміли й те, що перемоги в чемпіонатах Союзу довго не можуть тримати в потрібній мотивації таких майстрів, як Блохін, Онищенко, Мунтян, Колотов, Буряк, Веремєєв, Трошкін та інших.

Перші матчі з болгарським «Септемврійсько знаме» та німецьким «Ейнтрахтом» у турнірі Кубка Кубків засвідчили, що ми ні в чому не поступаємося зарубіжним клубам. У півфіналі нас чекало побачення з голландським «Ейндховеном». Вони, напевно, недооцінили нас, ми ж  вивчили суперника дуже ретельно. До речі, це був один із динамівських сюрпризів — досконале вивчення гри команди, з якою зустрічалися, і повна, всебічна інформація про неї. І це, погодьтеся, у ті часи, коли й виїхати за кордон було дуже важко, і техніки жодної, і грошей не густо. Матч за Суперкубок із «Баварією», за яку виступало 9 чемпіонів світу, засвідчив, що наші зірки світять яскравіше від німецьких, а в їхньому складі, нагадую, були й Беккенбауер, і Мюллер, і Шварценбек. Та не було Олега Блохіна, який тоді отримав «Золотого м’яча» як кращий гравець Європи...

А потім був рік 1976-й, коли розпався тренерський тандем Базилевич—Лобановський. І Олег Петрович змушений був піти. Невдовзі опинився у Білорусії, потім в Узбекистані, тренував «Пахтакор», основний склад якого загинув в авіакатастрофі (Базилевич добирався іншим маршрутом), потім була Москва, а згодом і Кувейт, куди його запросив усе той же В. В. Лобановський. Та то вже зовсім інша історія.

 

Валентин Трояновський

 

Візитівка

Народився 1939 року в Києві. Майстер спорту. Нападаючий, півзахисник. Виступав за команди «Локомотив» (Вінниця) — 1958—1959, «Динамо» (Київ) — 1960—1964, «Чорноморець» — 1967—1968 рр., «Кривбас» — 1969 р. У чемпіонатах СРСР провів 108 ігор, забив 12 голів (за «Динамо» — 54 гри, 12 голів). Чемпіон СРСР 1961 року.

 

Його любила київська публіка — за дотепний дриблінг, тонке розуміння гри і своєрідну «дворову» техніку. Здавалося, цей кремезний, невисокий на зріст, але міцної статури хлопець тільки-но надягнув футболку майстра, а до того ганяв з ранку до вечора на дворі. Воно, власне, так і було, бо все своє свідоме життя Валентин, або «Валет», як звали його друзі, проводив на непристосованих шкільних «сітках» та полях, що не відрізнялися особливим доглядом, у баталіях на першість міста. Його знали й поважали на Бессарабці.

Талант Трояновського проявився надто рано, уже в 14 років він приніс додому першу «стипендію», яку платили у футбольній школі молоді. Цю динамівську «академію» на чолі з Миколою Махинею та Володимиром Балакіним пройшли кілька десятків юнаків, чиї імена згодом стали відомі всій країні.

А ще рік потому Валентин Трояновський разом із Бібою, Крощенком, Терлецьким, Базилевичем, Лукашенком дістали запрошення до динамівського «дубля». Тренувалися на «Динамо», або ж на базі «Нивки», чотири рази на тиждень. Нетривала пробіжка, гра у «квадрат», перепасовки по лініях і удари по воротах. Яке тренування — така й гра. В основному — за ситуацією, самовідданість і бажання компенсувати дефіцит атлетизму й «фізики». Закономірним був і результат — яскраві, феєричні спектаклі змінювалися жахливими провалами й прикрими невдачами. «Романтичний футбол», у який тоді грали кияни, стабільність результату не гарантували.

Тут саме час згадати метра всіх динамівських часів Валерія Лобановського, найулюбленішого партнера Трояновського: саме ця зв’язка на лівому фланзі завдала доволі відчутної шкоди суперникам на початку 60-х. Саме Лобановський, ставши тренером, першим перевів учбово-тренувальний процес із аматорської на наукову основу.

— Звичайно, тоді ми нічого такого не підозрювали в ньому — були молодими, рівними один перед одним, усіх розсуджувала гра, — згадує Валентин Трояновський. — Валерій відрізнявся цілеспрямованістю, любив аналізувати, будувати різні схеми. Тобто, якщо уважно приглядітися, вже тоді можна було вгадати в ньому тренера. Та ми перебували в іншому полоні, головним була гра, кожен наступний матч. Після звільнення Ошенкова тренером став В’ячеслав Соловйов. У команді, в основному, молодь, із ветеранів залишилися Макаров, Войнов, Сорокін, Каневський і я. Спочатку Соловйов «поставив» мене «під Ігоря Зайцева». Той відзначався шаленою швидкістю, пас йому треба було віддавати далеко вперед, на хід. А коли мене «переставили» до Лобановського, — тут довелося робити все навпаки. Дав м’яч Валерію в ноги, решту він сам все робитиме, а ти можеш перепочити…

Лівий хавбек Валентин Трояновський став одним із героїв динамівської перемоги  1961 року. І святкував цю подію фундаментально, розважливо. Незчувся, як команду прийняв Віктор Олександрович Маслов. Войнов, Лобановський, Каневський, Базилевич, Трояновський — неповний перелік тих, хто змушений був залишити колектив. Майже всі вони потрапили під колеса футбольної перебудови. На зміну романтичній системі «дубль-ве» приходила нова, з чотирма захисниками, чотирма «хавами» і двома форвардами, які грали по всьому полю.

Майже десяток команд змінив Трояновський до закінчення кар’єри. Грав навіть на Сахаліні. Одного разу журналіст Аркадій Галинський познайомив його й  Лобановського з Костянтином Бесковим, який тренував тоді столичне «Динамо». Відомий фахівець запросив «київський тандем» до Москви. Хлопці виявились патріотами України й рішуче відмовилися. У цьому — весь Трояновський, для нього неписаний кодекс гідності — понад усе. Таким його виховала школа на Бессарабці, двір, де він жив, друзі, з якими грав у футбол, тренери, до яких прислухався.

...І зараз перед очима той пізній осінній вечір 1961 року, переповнений, іще одноярусний наш стадіон, факели з газет і команда, що виконує коло пошани. Трояновський відстав від товаришів, його супроводжують кілька «фанатів», що невідомо яким чином опинилися на біговій доріжці. Це зіркова мить у долі кожного з них, у житті Трояновського. Він і виглядає щасливим, як і має бути. Йому здається, попереду ще багато вершин. Він не знає, що це — остання. А попереду на нього чекають і Вінниця, і Одеса, і Кривий Ріг, і Сахалін, де поля — наче городи незорані, де техніку не дуже щиро вітають і суперники, й одноклубники… Та в пам’яті болільників він назавжди залишається грізним «Валетом», чемпіоном-61, найкращим партнером самого Лобановського.

 

Йожеф Сабо

 

Візитівка

 

Народився 29 лютого 1940 р. Заслужений майстер спорту (1967). Півзахисник. Грав у командах «Спартак» (Ужгород), «Динамо» (Київ), «Зоря» (Луганськ), «Динамо» (Москва). Чемпіон СРСР 1961, 1966—1968 рр. Срібний призер 1960, 1965, 1969 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр. Загалом у чемпіонатах СРСР провів 315 матчів («Динамо» — 246). Забив 49 м’ячів. Учасник чемпіонату світу 1966 р. (четверте місце), бронзовий призер Олімпіади — 1979 р. За збірну країни зіграв 41 матч, забив 8 голів.

 

Йожеф Сабо, як і інший представник закарпатської школи Василь Турянчик, прийшовши до «Динамо», закріпився в основному складі, пропустивши «дублюючу сходинку». 19-річний Сабо одразу склав гідну компанію Юрію Войнову, і той, завершаючи кар’єру гравця, скаже кілька років потому: «У мене надійна заміна. Сабо — півзахисник нового типу».

І це справді було так. Жорстка гра у відборі, вміле перехоплення м’яча, чудовий перший пас як початок контратаки, атлетичність у поєднанні з відмінною технікою і грою «на другому поверсі» — ці риси притаманні Йожефу як кращому півзахисникові й «Динамо», і збірної. Не забудуть воротарі суперників і його фірмових ударів — чи зі «стандартів», чи з ходу, причому відстань для Сабо значення не мала. Він міг і з сорока метрів «прикластися» так, що сітка не витримувала, а міг і з воротарського майданчика вразити ціль.

І ще про одну рису Сабо-гравця не можна не згадати — про спортивну злість, шалений азарт, вміння віддавати боротьбі самого себе до кінця. За це його не любили суперники, надто московські фахівці та чиновники від футболу. Років зо два, напевне, якщо не більше, Йожеф провів за межами поля, відбуваючи різного роду дискваліфікації.

Одного разу, здається, на початку 70-х, він потрапив під чергову «роздачу», коли самовільно залишив табір збірної, де проходив тренувальний збір.

– А що було робити? Прокидаюся на базі — нікого немає. Усі — і гравці, й тренери — «пішли наліво», так, що й ранком їх немає. Другий тренер мені каже: «Піди з масажистом потренуйся!» Уявляєш? Мені треба форму підтримувати, щоб на рівні «Динамо» бути, а у збірній мені  масажиста дають! Я одягнувся — і назад, до Києва. Так із командою і тренувався.

Прилітаю на гру збірної, ти ж її бачив, ту гру, московська публіка — і та освистала нас.

І хоча за хвилину до кінця гри мені вдалося гол забити, та задоволення від того — аж ніякого. Шпурнув у роздягальні футболку в тренера — й до Києва подався!»

Кращі футбольні досягнення Йожефа Сабо-футболіста пов’язані з київським «Динамо» часів Віктора Олександровича Маслова. Та сталося так, що саме Маслов, «Дід», доклав зусиль, аби Сабо у 29 років, у розквіті свого таланту, полишив київський суперклуб.

Між провідним гравцем і видатним тренером виник конфлікт у розумінні гри. Справа в тому, що Маслов, будучи тренером-авангардистом у кращому розумінні цього слова, наполягав, щоб Йожеф освоював нове для себе амплуа «хвилеріза». У межах тактичної схеми 1+4+4+2 цей гравець розташовується поміж стопером і опорним півзахисником. Такого амплуа в тодішньому футболі не було. «Хвилеріз» зустрічав атаку суперника і дробив, розривав її , і він же першим розпочинав контратаку своєї команди. Сабо ж, граючи за «Динамо» і збірну СРСР на позиції правого або лівого півзахисника, в іншій ролі себе не бачив.

— А я ж, — згадує Йожеф Йожефович, — Віктора Олександровича майже боготворив. Тим прикріше було, що він не розуміє мене, не хоче зрозуміти, як мені здавалося. І тільки потім, коли сам став тренером, зрозумів, що вимоги Маслова не були чимось надзвичайним. Що ж, футбол — це відображення життя, а в житті буває все, і від тебе, тільки від одного тебе залежить, засвоїш ти його уроки, чи вони пройдуть крізь  тебе, наче вода в пісок…

І на полі, й поза його межами Йожеф Сабо не жалів нікого. І вже  будучи тренером, не міг спокійно дивитися, як та чи інша «зірочка», котра й для клубу ще не встигла нічого зробити, вдає із себе «приму». Сабо, може, й не дипломат, це точно, що не дипломат, і лексика в нього іноді виходить за межу нормативної, тільки він не звик церемонитися. І саме він першим сказав усю правду одному з нападників: «Хлопче, не пий пива так багато, зв’язки почнеш зривати!» Так і загубився той серед багатьох, хто подавав колись надії.

Московський фахівець Костянтин Бесков запросив 32-річного Йожефа Сабо до московського «Динамо», коли команда увійшла до зони єврокубків. За рік Сабо став незаперечним авторитетом і яскравим лідером незнайомої команди, граючи на незвичному для себе місці заднього центрального захисника. «Динамо» вперше за історію московських клубів вийшло до фіналу Кубка Кубків, поступившись шотландському «Глазго Рейнджерс» — 2:3. Один із голів забив Йожеф Сабо. У тому матчі він був кращим серед переможених, як завжди, вів за собою команду, не міг змиритися з поразкою…

 

Василь Турянчик

 

Візитівка

 

Народився 1935 р. в Закарпатській області. Грав за команди СКА (Львів), «Спартак» (Ужгород). У «Динамо» (Київ) — з 1959 р. Півзахисник, центральний захисник. Заслужений майстер спорту — 1967 р. Чемпіон СРСР 1961, 1966—1968 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр.  У чемпіонатах СРСР провів 308 матчів.

 

Знаменитий капітан київського «Динамо» шістдесятих, Василь Турянчик був і залишається взірцем як на футбольному полі, так і поза ним. Його самовідданість, з якою він приходив на допомогу товаришам, і нині згадується із такими захопленням і повагою, що мороз пробігає по спині. А гол, «золотий» гол, забитий пізньої осені в «Лужниках», у падінні, через себе, московському «Торпедо» за рахунку 0:1, гол, що, власне, й вирішив долю поєдинку! А гол, забитий у додатковий час мінському «Динамо», коли кияни майже весь матч грали у меншості — за відмашку було вилучено Бишовця... Без перебільшення: всі забиті ним голи були на вагу золота. Бо Вася, як і до цього часу називають його вболівальники, грав дисципліновано й свою зону в захисті полишав дуже рідко. Лише в ті вирішальні миті, коли бачив, що час спливає, а у хлопців попереду нічого не виходить. Нічия ж чи поразка поставлять жирний хрест на долі всього сезону. Тоді вперед ішов Василь, і ми на трибунах замовкали в чеканні — це був наш останній козир, наша надія. І, що тепер видається дивним, вона майже завжди справджувалась. Згодом його капітанську естафету підхопить Віктор Колотов...

...Мабуть, то був чи не єдиний випадок в історії київського «Динамо», коли молодий футболіст категорично відмовився переходити до знаменитого клубу. Йдеться якраз про Василя Турянчика — одного з найталановитіших вихованців закарпатського футболу. Навіть лист у газеті «Советский спорт» з’явився за його підписом. Звичайно, сам Василь і гадки не мав нічого писати. За нього це зробив спритний журналіст, який потім швидко опинився у Москві. Цей урок Василь запам’ятав на все життя, і впродовж усієї кар’єри, як тільки міг, уникав журналістів.

Під Мукачевом є село Чинадієве, звідки Василь родом. Угорський спеціаліст Корчі Сабо дав хлопцеві путівку у великий футбол, рекомендував до юнацької збірної області. Потім була «служба» у львівському СКА, повернення до Ужгорода, місцевий «Спартак»… Отоді все й трапилося — запрошення до «Динамо», і той лист, у якому він буцімто просив захисту, розповідав, що його ледь не силоміць «тягнуть» до Києва.

А навесні 1959-го Василь Турянчик уперше надягнув синьо-білу динамівську футболку. Взагалі-то він грав у нападі. Та досвідчений Олег Олександрович Ошенков перекваліфікував його у півзахисники — підкупали Василева працездатність, універсалізм, впевнена манера гри. Хоча зовні його дії на полі відзначалися стриманістю й простотою. Грав він завжди раціонально, прагматично, уникаючи будь-якого ризику й авантюри.

І тільки спеціалісти знали, яку треба мати майстерність, щоб грати так просто. Не було на тренуваннях іншого такого працездатного спортсмена. Та й серед «режимників» він був перший. І коли треба на допомогу в житті чи на полі прийти, — він робив це мовчки, без зайвих слів і гасел, просто, і все виглядало — ніби так і треба. І лише хлопці в команді знали, як це нелегко, як не просто. Тому, коли обирали капітана напередодні сезону 1967 року, інших кандидатур не було.

Якось я нагадав Василеві такий епізод. Сталося це в сезоні 1968-го. Команду, що одним складом боролася і за Кубок, і за золоті медалі, залихоманило. Від них вимагали тільки перемог, а вони ж живі люди. На кубкову гру з донецьким «Шахтарем» Турянчик не поїхав — травма завадила. Після поразки, коли кияни ледь приходили до тями, в роздягальні Маслов зачитав телеграму, що надійшла на адресу «Динамо»… від їхнього капітана Василя Турянчика. «Хлопці тримайтеся я виїжджаю наступну гру!» І він приїхав — кияни виступали на виїзді, — надягнув капітанську пов’язку і повів товаришів за собою. «Динамо» виграло той матч, а згодом — і першість у чемпіонаті. Василь, як завжди, відводить убік очі й спокійно каже: «Так, було. Просто спад тоді переживали, він скоро минув…»

На капітанському містку він простояв три найпам’ятніших в історії «Динамо» сезони, аж до завершення кар’єри. Рідному «Динамо» вірою й правдою Василь Турянчик служив 11 років, завоювавши чотири «золота» і двічі — Кубок. У пам’ятному 1967-му став заслуженим майстром спорту. А от за збірну СРСР так і не зіграв жодного разу — у Москві, певно, добре пам’ятали і той лист у газеті, і його перехід…

Він пішов із «Динамо» рекордсменом за кількістю зіграних матчів. Згодом його результат перевершили Веремєєв, Дем’яненко і Блохін. Та візьмемо до уваги, що Василь до «Динамо» прийшов, коли йому виповнилося 24 роки. Він — справжній професіонал. Звідси — всі його досягнення.

Про Василя приємно згадувати й розповідати. Відзначимо ще одну його рису: новаторство. Він першим у радянському футболі освоїв і збагатив новими барвами гру переднього центрального захисника — «хвилеріза», як їх тепер називають.

 

Володимир Щегольков

 

Візитівка

 

Народився 1937 р. Заслужений майстер спорту (1967), чемпіон СРСР 1961, 1966, 1967 рр., володар Кубка СРСР — 1964, срібний призер чемпіонату СРСР — 1965 р. Грав за команди «Харчовик», «Чорноморець» (Одеса), «Динамо» (Київ), «Шахтар» (Донецьк). Загалом провів 337 матчі, забив 5 голів.

 

Якось на початку 80-х, коли Володимир Щегольков після завершення кар’єри працював у студентській їдальні політехнічного, туди завітав В. В. Щербицький. Він оглянув корпуси тодішнього КПІ, ознайомився з навчальним процесом, поговорив із професурою. Бачачи, що керівник республіки залишився задоволеним, і знаючи його про футбольну пристрасть, перший секретар міськкому партії наче між іншим сказав:

— А в нас тут Щегольков, колишній динамівець, працює.

— Ну і як працює?

— Відповідально, хороший спеціаліст.

— То можна його побачити?

Вони зустрілися в холлі їдальні, де Володимир Миколайович працював зав. виробництвом. 

— Ти чого так розтовстів? — запитав В. В. Щербицький. — Із солдата старшиною став.

«Солдатом» називали Щеголькова вболівальники. Мабуть, за його непоступливість, жорсткість у боротьбі, вміння викластися до кінця, виконати будь-яке завдання тренера.

Починав Щегольков в Одесі, центральним захисником. Звідти його запросили до «Спартака», на місце відомого футболіста Анатолія Масльонкіна, котрий якраз закінчував кар’єру. Згодом надійшла пропозиція й від київського «Динамо». На засіданні Федерації футболу в Москві Щегольков назвав «Динамо» тим клубом, за який хотів би грати. Його відпустили й… дискваліфікували на рік. То було вікопомного 1961-го, коли кияни стали чемпіонами. У зоряному складі був і Щегольков, який, завдяки втручанню В. В. Щербицького, пропустив того року лише чотири гри.

Йому довелося грати проти дуже сильних форвардів — Месхі, Красницького, Хусаїнова, Бубукіна. І жоден із них не міг похвалитися, що пройшов «солдата» Щеголькова. Якось у Тбілісі він наглухо прикрив улюбленця публіки Михайла Месхі, той навіть м’яча не міг отримати. Уболівальники почали свистіти, на адресу Месхі посипалися образливі репліки. Після однієї з них: «Мишко, грати сьогодні будемо?» — ображений форвард повернувся до трибуни й вигукнув: «Як я можу грати, коли він увесь час поруч зі мною!»

Тривалий час Щегольков був кращим правим захисником країни (на цій позиції він почав грати при Маслові). Та до збірної Союзу його принципово не включали, пам’ятаючи, як він «невдячно» вчинив, перейшовши не до «Спартака», а до «Динамо». Цікаво, що Віктор Маслов не наполягав на цьому. Коли в 1966-му Щеголькова не взяли на чемпіонат світу в Англії, Маслов тільки зрадів: не треба було розривати захист. Без гравців збірної (Сабо, Серебреников, Островський, Поркуян) кияни виграли «золото» і Кубок СРСР, пропустивши найменшу кількість голів.

Після тріумфального сезону-1961 динамівці грали в Англії, в тому числі зі знаменитим «Арсеналом». Щегольков виключив з гри кращого їхнього нападника. Той хоч і був вищий від нашого захисника на голову (зріст динамівця — 175 см), та Володимир перестрибував його — у висоту ж бо брав 175 см, свій зріст. Був епізод, коли вони, обидва непоступливі, по-спортивному злі, вистрибнувши, вдарилися головами. В англійця пішла кров, проте поле він не залишив, продовжив боротьбу. Після гри Щеголькову запропонували залишитися в Англії… Та як він, член партії (до речі, єдиний тоді в команді), міг це зробити? Тоді навіть подумати про таке було невиправним «гріхом».

«Ніколи не шкодував за тим, чому не судилося бути, — каже Щегольков. — Уболівальники нам заздрили: вважалося, що ми — багаті люди, наші дружини купували продукти на Бессарабці, як і дружини міністрів».

Як же було насправді? Коли команда грала на виїзді або ж вирушала на тренування за межами Києва, на збори, добові видавали з розрахунку 2 крб. 70 коп. Як хочеш, так на них і харчуйся. Були футболісти, які «економили», сиділи на соках та пиріжках. Більшість — «прихоплювали» із зарплати: пообідати в ресторані (без алкогольних напоїв) тоді можна було мінімум за п’ять карбованців.

За перемогу футболісти отримували 80 карбованців, за нічию — 40. Мінус податки. Якщо команда ставала чемпіоном країни, гравцям дозволялося без черги придбати автомобіль. «Машини, — згадує Щегольков, — ми купували на гроші, які позичали в родичів, знайомих. А повернути борг могли лише через 2—3 роки».

І все ж згадує ті часи Володимир Щегольков із приємністю. «На нас збиралися повні стадіони. Тоді в космос потрапити було легше, ніж на матч «Динамо»… 

 

Віктор Серебреников

 

Візитівка

 

Народився 1940 р. Заслужений майстер спорту (1967), нападаючий, півзахисник. Грав за команди «Металург» (Запоріжжя), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР  1964, 1966—1968 рр. Срібний призер 1960, 1965 ,1969 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр. У чемпіонатах СРСР провів 300  матчів, забив 70 голів. Учасник чемпіонатів світу 1962, 1966, 1970 рр. За збірну провів 21 матч, забив три м’ячі.

 

Якби Віктор Серебреников колись задумав написати книжку, вона читалася б не гірше від будь-якого латиноамериканського серіалу. За десять років, що він виступав у великому футболі, виграв усе, що міг. Тричі (!) виступав у складі збірної СРСР на чемпіонатах світу, будучи вже зрілим майстром, освоїв знамениту «дугу». «Дуга» Серебреникова стала таким же фірмовим прийомом, як і «сухий лист» Лобановського.

Мені випало щастя не раз бачити це маленьке футбольне диво, коли, стрімко розігнавшись, Серебреников якимось чудернацьким рухом підрізав м’яча, і той, високо здійнявшись над головами захисників, раптово пірнав прямісінько у верхній кут воріт суперників. Воротар, як правило, не встигав не те що стрибнути — руки підняти. Останню свою дугу Серебреников продемонстрував у Парижі, граючи за збірну ветеранів.

Після матчу на бенкеті до нього підійшов славетний нападник збірної Франції кінця 50-х — початку 60-х років, чий рекорд — 13 м’ячів на першості світу в Швеції — й до цього часу не побитий. «Скільки вам років? П’ятдесят? Це класно: у п’ятдесят так гарно в футбол грати... Вітаю вас!»

У житті не буває так, щоб усе — лише біле, або ж — суцільно темне. У Серебреникова дуже рано помер батько, потім старший брат, якому пророкували футбольне майбутнє. Пішовши з «Динамо», Віктор, здавалося, так і лишиться назавжди в обіймах «зеленого змія». Весь Київ носив Серебреникова на руках, кожен вважав за честь підняти з ним келиха, щоб потім при нагоді похизуватися: «Вчора з Вітьком «роздушили» три пляшки на двох». Єдиною людиною, кому він якось виговорився, був Віктор Олександрович Маслов, який ставився до молодшого тезка як до власного сина.

— Невже ти все це пережив? І як можна таке взагалі пережити! Ніколи б не повірив! А зовні — ти завжди такий оптиміст, веселий врівноважений...

 

Футбольна кар’єра Серебреникова-гравця почалася в Запоріжжі. Там хлопця підмітили тренери-селекціонери й запросили до юнацької збірної. Прибувши до Москви, Віктор переплутав стадіон і почав тренуватися з молодіжною, гравцями якої були відомі футболісти — Воронін, Денисов, Маношин, Мудрик. Вони з охотою прийняли Серебреникова до своєї компанії.

Коли ж непорозуміння з’ясувалося, тренер Г. Качалін відвіз Віктора до юнацької збірної, яку очолював В’ячеслав Соловйов. Серебреников виявився єдиним іногороднім, у команді заправляли москвичі. Ніхто з них і не думав віддавати м’яча хлопцеві з периферії. Його навіть на контрольні матчі не хотіли ставити. Тоді розсерджений Віктор подався до Качаліна: «Краще гратиму у вас!» Після втручання останнього Соловйов узяв-таки до складу Серебреникова — і не пожалкував: у двох іграх той забив чотири голи і довів, що його місце — на полі.

Знайомство з Соловйовим стало у нагоді ще раз, уже в Києві, де В’ячеслав Дмитрович сміливо довіряв Вікторові місце в основному складі «Динамо» 60-го. Від того часу Віктор незмінно впродовж десяти років виходив в поле у футболці під номером «8», став улюбленцем київської публіки.

 

До речі, коли Соловйов збирався йти з «Динамо», він викликав Серебреникова і довго умовляв його поїхати з ним до Москви.

— Ти зрозумій, Москва — столиця . А Київ що?

— Теж столиця, — бурчав Віктор, і таки наполіг на своєму. Тоді, у 1960-му, стався кумедний випадок. Московським армійцям, щоб потрапити до фінальної «пульки», треба було виграти у киян. Але динамівці виявили непоступливість, боролися за кожен м’яч, не жаліли ні суперника, ні себе. Хвилин за п’ятнадцять до кінця, за рахунку 1:0 на користь киян, московська публіка вибігла на поле — і матч було перервано. Пізніше армійцям, як господарям поля, було зараховано поразку.

Та їхнє керівництво вирішило помститися, призвавши до Радянської армії київських футболістів. За «Динамо» грало четверо, яких можна було призвати до армії: Лобановський, Сабо, Серебреников, Пестриков. Київський воєнком зорієнтувався й швиденько вивіз їх до розташування полку внутрішніх військ на Поділ, де їх переодягнули у шинелі (Лобановському вона була по лікоть, а в Серебреникова — широка, наче на товстуна), дали в руки автомати, і вони зачитали присягу. Якби не цей авантюрний крок воєнкома, хтозна, як склалася б доля київського «Динамо» 60—70-х років...

 

Леонід Островський

 

Візитівка

1936—2001. Народився у Ризі. Заслужений майстер спорту. Вихованець футбольних шкіл ВЕФ (з 1948) і «Даугава» (з 1950 р.). Захисник. Грав за команди «Даугава» (Рига) — 1954—1955 рр., «Торпедо» (Москва) — 1956—1962, «Динамо» (Київ) — 1963—1968 рр., «Машук» (П’ятигорськ) — 1970. Чемпіон СРСР 1960, 1966, 1967 рр. Володар Кубка СРСР 1960, 1964, 1966 рр. Учасник трьох чемпіонатів світу, четвертий призер чемпіонату світу — 1966 р. За збірну СРСР провів 9 матчів.

 

 

Коли комсорг команди московського «Торпедо», лівий захисник Леонід Островський написав заяву про перехід до київського «Динамо», газета «Московский комсомолец» звинуватила його у нехтуванні честю автозаводців, повідомивши, що й значок «Торпедо» Островський викинув на смітник. Ішов 1962 рік, і Леоніда «проробляли» то на одних зборах, то на інших, викривали подвійну мораль «стиляги-футболіста».

Він теж огризався. Секретар парткому «ЗіЛа» дорікав: «Ти народився в буржуазній Латвії, у тебе ще пережитки капіталізму не вивітрилися! Переїдеш до Києва, ми тебе на все життя дискваліфікуємо, будеш там на ковбасній фабриці працювати!». Леонід тихо промовив: «Ну й добре. Приїдете до Києва, я вас хоч ковбасою українською пригощу». Того року, до речі, з «Торпедо» пішло багато гравців, заговорили про розлад у команді, звинуватили Островського — і як комсорга, і як такого, що зрадив Росію. Його навіть дискваліфікували на рік, як це траплялось з усіма, хто з Росії переїжджав до України: спочатку Войновим, пізніше Колотовим. Добре, Володимир Щербицький домовився з Леонідом Брежнєвим, і друге коло Леонід провів на полі у динамівській футболці.

Напередодні дебюту тренери вирішили трохи перевірити новачка. І під іншим прізвищем виставили його на матч дублерів. Як на гріх, грали з «Торпедо», і в другому таймі, коли Леонід уже сидів на трибуні, до нього підійшов один із тренерів автозаводців: «Лівий захисник у вас потужний, дивись, Льоню, він іще тобі фору дасть».

17 сезонів, від дзвінка до дзвінка, провів Леонід на полі без жодної заміни. Тричі підряд грав за збірну на чемпіонатах світу.

Певно, запам’ятався момент, коли в 66-му, в першому матчі проти збірної Північної Кореї, за рахунку 0:0, Леонід Островський врятував команду, вибивши головою м’яч із порожніх воріт. У чемпіонатах СРСР він забив єдиний гол: у грі з мінчанами звично перейшов у середню лінію, партнери були прикриті, Леонід вирішив навісити на дальню штангу — і влучив у самісіньку «дев’ятку». Леонід Островський був чи не першим захисником у радянському футболі, хто почав регулярно організовувати атаки, грати по всій лівій бровці. Навіть Віктор Олександрович Маслов спочатку хвилювався, просив, щоб Островський не експериментував, грав, як усі.

І все ж несправедливо було б не відзначити, що манерою гри Островський-футболіст багато в чому мусив завдячувати команді московського «Торпедо» — лідерові радянського футболу кінця 50-х — початку 60-х. Коли у 57-му автозаводці у Франції з астрономічним рахунком 7:1 обіграли спочатку «Ресінг», а згодом і «Олімпік», їх у французькій пресі назвали «машиною для забивання голів». Стрельцов, Іванов, Метревелі, Гусаров, Фалін, Островський — їхні портрети друкували всі паризькі газети. Їм навіть запропонували залишитися у Франції. Та у радянських тоді була власна гордість.

Збірна Союзу готувалася до свого першого чемпіонату світу в Швеції. Був у таборі збірної і Леонід Островський. Він — один із небагатьох свідків трагедії, яка сталася з трьома провідними гравцями і наклала негативний відбиток на заслуги збірної. Ось як згадував про це сам Леонід:

— Я зі Стрельцовим познайомився на дитячій спартакіаді футбольних шкіл. Латвія тоді в фіналі перемогла москвичів — 5:3, і всі три голи нам забив Едик. Потім ми зустрілися в «Торпедо», він узяв наді мною шефство. За кордоном його називали «російський танк», захисники не знали, що з ним робити. Швидкість, техніка, удар, тактичне мислення — все при ньому. І це, зважте, у 17 років!

Напередодні чемпіонату збірна проводила контрольні матчі, і нам дали вихідний. Стрельцов, Татушин і Огоньков вирішили відпочити з дівчатами. Як потім виявилося, дві з них були повіями. А третю вони навчали ремеслу. З нею був Едуард. Дівчата на ранок не вийшли на роботу, а в поясненні написали, що їх зґвалтували. Та дівчина, мабуть, хотіла обкрутити Едуарда, або ж — оженити на собі (а він уже був одружений). Згодом вона хотіла забрати заяву, але в міліції сказали: ми тебе посадимо за брехливі свідчення. Тридцять тисяч чоловік — увесь «ЗіЛ» — звернулися до уряду з проханням захистити Стрельцова — нічого не допомогло.

На базу в Тарасівку, де готувалася збірна, їх привезли під охороною, в «раковій шийці». Я встиг запитати Едуарда: «Це правда?» — «Зґвалтування не було! — твердо сказав він. — Побавилися з дівчатами, поцілувалися, випили — і все!»

Тож зрозуміло, який настрій супроводжував збірну у Стокгольмі. Та ще й група — Англія, Бразилія, Австрія... У грі з нами дебютували Пеле й Гаррінча. До цього гріли лавку запасних, а потім виставили ультиматум: якщо проти росіян не поставите — їдемо додому! Так на нас вони й утвердилися. Проте, гадаю, якщо б грала заслужена трійця, невідомо, як склався б тоді матч.

А з Едуардом ми потім зустрілися, через сім років. І на полі, й поза його межами. Ніколи не забуду матч у Києві. У нас команда — супер, як зараз кажуть! У першому таймі три «сухих» м’ячі забили, могли ще. Стрельцов простояв біля Соснихіна увесь тайм. Маслов у роздягальні: «Ви тільки його не ганяйте, не зліть, хай собі стоїть». Та Сабо не витримав, зачепив його, той «завівся», два голи нам за кілька хвилин забив, ледве дочекалися суддівського свистка. Потім Соснихін, я, інші хлопці ледве розняли їх із Йожефом…

Усякого було за життя Островського-футболіста, та він із честю витримував випробування, за що його любили й поважали вболівальники. Дещо по-іншому склалася його доля по закінченні кар’єри... Таке в житті, на жаль, трапляється нерідко.

 

Андрій Біба

 

Візитівка

 

Народився 1937 року. Заслужений майстер спорту (1967), півзахисник. Грав у командах «Динамо» (Київ), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Десна» (Чернігів). Чемпіон СРСР 1961, 1966, 1967, срібний призер першості 1960, 1965 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр. Провів 234 матчі в першостях СРСР, забив 67 голів. Кращий футболіст СРСР 1966 року. Зіграв один матч за  збірну СРСР. Заслужений тренер України.   

 

Андрій Біба — легендарний капітан «Динамо» 60-х років. Увійшов до історії футболу як автор першого голу радянських команд у єврокубках — 1965 р. («Колрейн», Північна Ірландія). Закінчивши виступи в зеніті слави, Андрій Біба стає тренером київського «Динамо», відповідає за селекційну роботу. Першим результатом стало сенсаційне «викрадення» гравця казанського «Рубіна» Віктора Колотова. Біба привів до рідного клубу Леоніда Буряка, Віталія Шевченка, Михайла Фоменка, сприяв зростанню майстерності Володимира Мунтяна і Анатолія Дем’яненка, які називають його «хрещеним батьком».

Андрій виріс на знаменитій Бессарабці, тут він почав грати у футбол. Батько не дуже радів цьому, та якось познайомився з батьком Олега Базилевича, і вони разом ходили на ігри «Іскри», а потім ФШМ (футбольна школа молоді). Звідси А. Бібу разом із О. Базилевичем, В. Трояновським, М. Крощенком, В. Онуфрієнком та І. Балакіним запросили до футбольного складу «Динамо».

Мені пощастило бачити голи-красені у виконані Андрія Біби. Розповім лише про два. Перший — це було восени 1961 року в Києві, у вирішальному матчі з московським «Торпедо». Гарматним ударом метрів з 25 він буквально розстріляв торпедівські ворота. До цього кияни півтора тайми «сиділи» на половині поля москвичів, та м’яч, наче зачарований, обминав ворота. Після голу Андрія Біби стало ясно: кияни перемогу не віддадуть. І другий гол-красень Валентина Трояновського — цьому підтвердження.

Про другий гол згадує сам Андрій Андрійович:

— Це було 1965 року, грали з «Динамо» (Москва). Суддя призначив штрафний у їхній бік, до воріт метрів 40. Бачу, вони стінку вишиковують. Питаю у свого приятеля Ігоря Численка: «Ігорю, навіщо стінку будуєте, я звідси й до воріт не доб’ю». — «Я, —відповідає, — може, й не лаштував би, та Львова (Яшин. — Авт.) скомандував». Спочатку я збирався навісити на ворота, а потім думаю: а чому б не спробувати? Розбіг взяв мало не від центра поля й «приклався» до м’яча від душі. Буває ж таке: м’яч пішов якоюсь чудернацькою траєкторією і влетів у самісіньку «дев’ятку». Яшин, незважаючи на відчайдушний кидок, врятувати свою команду не зміг. Що тут почалося! Люди посхоплювалися з місць, дехто вибіг на поле, довелося навіть зупиняти гру.

Андрій Біба першим із гравців київського «Динамо» удостоєний звання кращого гравця Радянського Союзу (1966 р.).

— Звичайно, це велика для мене честь, — сказав тоді Андрій. — Але якби не мої товариші, не наша тактична побудова, — не став би я кращим. Мені справді гралося того сезону напрочуд легко, вільно. Сезон ми розпочали за звичайною схемою: з двома, іноді трьома півзахисниками. Та протягом чемпіонату гри модернізуватися, головний ударний кулак було створено в середній лінії поля, де разом зі мною грали Сабо, Медвідь, Серебреников, Мунтян. Тоді Віктор Маслов, котрий і сконструював цю модель, кинув пророчі слова: «Покажіть мені ваш півзахист, і я вам скажу все про вашу команду». Це був прорив. Гра киян залишалася технічною й комбінаційною, як це було властиво їм завжди, але стало значно більше атлетизму, універсалізму, ширшим став тактичний діапазон. Суперники такого від нас не чекали...

Андрій Біба кілька разів зустрічався на полі з «королем футболу» Пеле, якого він вважає неперевершеним, «гравцем від Бога». Коли в 1965-му збірна СРСР у Москві приймала бразильців, Біба з’явився на полі хвилин за 15 до закінчення матчу, коли наші програвали 0:3. Андрієві дуже кортіло помінятися футболками з Пеле, та, коли пролунав свисток, він був від нього далеко. Проте автограф «короля» йому вдалося взяти на бенкеті у славнозвісному «Метрополі», де вони сиділи навпроти один одного. Нічого під руками не знайшлося, і Біба запропонував Пеле розписатися на двох десятирубльових купюрах. Пізніше одну він віддав Володимирові Мунтяну, якого опікував у команді.

Цікавий «детектив» трапився з тодішнім тренером (посади селекціонера ще не було) Андрієм Андрієвичем Бібою, коли він «залучив» до «Динамо» здібного Віктора Колотова. Саме Віктору судитиметься через кілька років як капітанові «Динамо» підняти над головою і Кубок Кубків, і Суперкубок.

Сюжет цієї історії, що викликала безпрецедентний скандал у радянському футболі, відомий. Вона достеменно описана мною у книжці «Футбол на Бессарабские ворота». Наголошу лише на тому, що взнав уже потім. Виявляється, А. Біба їздив до Казані більше двох десятків разів! Уперше Колотова він показав Віктору Олександровичу Маслову в Києві, коли Колотов приїхав у складі «Рубіну» грати проти київського СКА (друга ліга). І треба ж такому трапитися, що на останньому етапі Колотова перехопили В. О. Маслов і В. Банников, які тоді, на жаль, вже перебували не в київському «Динамо», а в московському «Торпедо»! Вони замкнули Колотова у себе в готелі, випустивши його тільки о третій ранку. Ще до цього А. Біба встиг переправити до Києва батька, матір, брата й сестру Віктора. Це, врешті, й вирішило долю майбутнього капітана киян...                                                      

          

Віктор Колотов

 

Візитівка

1949—2000. Заслужений майстер спорту СРСР (1975), півзахисник. Грав у командах «Рубін» (Казань), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР 1971, 1974, 1975, 1977 і 1980 рр. Володар Кубка СРСР 1974, 1978 рр. У чемпіонатах СРСР провів 218 матчів, забив 62 м’ячі. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА. Срібний призер чемпіонату Європи 1972 р. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 і 1976 рр. За збірну СРСР провів 53 матчі, забив 22 м’ячі.

 

 

Отож, коли Андрій Біба привіз Колотова до Києва, Федерація футболу СРСР ухвалила рішення про дискваліфікацію гравця на один рік. Такої ж «честі» за перехід до «Динамо» свого часу були удостоєні Юрій Войнов та Леонід Островський. Пізніше дискваліфікацію скоротили наполовину, і Віктор, вийшовши на поле 6 травня 1971 року у складі «Динамо» проти луганської «Зорі», забив свій перший гол, який і вирішив долю того поєдинку. У наступній грі Колотов знову «розписався» у воротах суперників, потім ще, і ще...

Він одразу став не тільки улюбленцем київської публіки, а й незаперечним авторитетом у команді. Хоча спершу у це було важко повірити. Принаймні, зовні, коли вперше довелося побачити його на динамівському стадіоні, де грав «дубль», серед таких асів, як Мунтян, Бишовець, Сабо, Веремєєв…

Його прихід до «Динамо» співпав з ерою «тотального» футболу, який започаткували голландці. Колектив «Динамо» став ідеальним втіленням цієї моделі гри. Ще у рідній Казані Віктор спробував себе чи не в усіх амплуа — грав і центральним захисником, і центрфорвардом, і опорним півзахисником, і під нападаючими, як зараз модно говорити, «плеймейкером». За підсумками свого київського сезону він одразу потрапив у число 33 найкращих футболістів, очоливши список центральних півзахисників.

Невдовзі товариші обрали його капітаном, і він гідно прийняв естафету динамівських капітанів, серед яких у різні часи були і М. Мурашов, і К. Піонтковський, і К. Шегоцький, і М. Махиня, і А. Зазроєв, і В. Терентьєв, і В. Фомін, і Ю. Войнов, і В. Каневський, і А. Біба, і В. Турянчик, і В. Соснихін. Колотову випало виводити команду на поле з 1972 по 1976 роки. Він, як і личить капітанові, вперше за історію «Динамо» прийняв до своїх рук Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА.

Окремо слід зупинитися на грі Віктора Колотова за збірну СРСР. Уже те, що він, півзахисник за ігровим амплуа, забивав у середньому раз у два-три матчі, свідчить про неабиякий його потенціал. Перший гол за збірну, до речі, він забив як гравець «Рубіну», котрий виступав у першій лізі. Нерідко саме голи Колотова ставали вирішальними. За свою футбольну кар’єру Колотов забив більше 100 голів, для півзахисника — це суперпоказник. У манері гри, її діапазоні, що охоплював усе поле, від власного воротарського майданчика до воротарського суперників, він не мав собі рівних, як універсал.

Чудова дистанційна швидкість, уміння грати головою, тонка інтуїція і швидкісна техніка робили його нестримним для захисників суперників. Завдяки цим якостям він легко міг би вписатися у будь-яку зарубіжну команду — чи то Англії, чи то ФРН, чи Голландії. Свідченням цьому — висока оцінка, яку давали Колотову фахівці зі світовим ім’ям — від Р.Міхоелса до В.Бошкова.

Та водночас Віктор був дуже людяним, його порядність і такт високо цінували товариші по команді, друзі. Віктор Матвієнко, з яким Колотов товаришував до останніх своїх  днів, згадує:

— Він серед нас був наймолодшим. Але саме його обрали капітаном. Від нього злого не почуєш. Ні в житті, ні на полі. Навпаки, якщо ти помилився, схибив, він побіжить мовчки виправляти за тебе помилку, відпрацює. І все це спокійно, немов так і треба. Тільки гляне — і тобі стає незручно. Ми часто його згадуємо, скільки разом пройшли, скільки перемог і поразок ділили навпіл. А вулиці печерські, де ми втрьох — Колотов, Трошкін і я — любили гуляти вечорами, ми зараз старанно обминаємо. Щоб пам’ять про Вітю не тривожити…

 

Віктор Олександрович Маслов — «Дід»

 

Візитівка

Народився 27 квітня 1910 року в Москві. Помер 11 травня 1977 року. У першостях СРСР грав за різні клуби. Усього провів 66 матчів, забив 6 голів. Працював тренером команд «Торпедо» (Москва), «Торпедо» (Горький), СКА (Ростов), «Динамо» (Київ), «Арарат» (Єреван). Під його керівництвом звання чемпіонів СРСР виграли «Торпедо» (1960), «Динамо» (1966—1968 рр.), Кубок СРСР — «Торпедо» (1952, 1960, 1972), «Динамо» (1964, 1966), «Арарат» (1975 р.).

 

Про те, що він звільнений з посади старшого тренера минулорічного чемпіона московського «Торпедо», Віктор Олександрович дізнався від прибиральниці на базі. Його молода, амбіційна команда кинула виклик тодішнім законодавцям футбольної вітчизняної моди — столичним «Динамо» і «Спартаку». І от 1961-го поступилася київським динамівцям.

Уперше чемпіоном країни стала команда не з Москви. Розчарування, судячи з усього, було надто великим, і з старшим тренером срібного призера союзної першості автозаводське керівництво навіть не попрощалося. «Нічого, ще покличуть!» — філософськи сказав він прибиральниці і потис її мокру від ганчірки руку. — «Щасти Вам, Вікторе Олександровичу!»

Як завжди, він був правий. Скільки його звільняли з «Торпедо»? Тричі? Ні, це вже вчетверте. І кожного разу кликали назад. І щоразу він із задоволенням повертався у рідний для себе заводський колектив. «Дивіться, Вікторе Олександровичу, — говорили йому в дирекції, — щоб тепер від «труби» — нікуди!» — «Це не тільки від мене залежить», — посміхався він своєю доброзичливою, несміливою посмішкою, яка виходила в нього скоріше гримасою — дуже рідко дозволяв собі посмішку, а під час роботи — ніколи. А працював він завжди.

Усе ж не можна не подивуватися стійкій традиції на московському автозаводі. Після Маслова тренером торпедівців став один із найздібніших його учнів, гравець збірної, її багаторічний капітан Валентин Іванов. Як і наставник, неодноразово приводив «Торпедо» до вершин вітчизняного футболу, але, як і вчителя, його звільняли мало не кожного сезону, щоб покликати потім знову, і він, як і Віктор Олександрович, щоразу повертався…

Після цікавої й досить продуктивної праці в ростовському СКА Віктора Маслова запросили до Києва. Йшов 1963-й рік, чемпіонський склад «Динамо»-61 себе майже повністю вичерпав, команда звикала до ролі типового середняка із яскравими ігровими спалахами і відчутними провалами, а в цілому — до нестабільної, дисгармонійної і імпульсивної гри, яка була притаманна киянам у повоєнні роки. Хто тоді насмілився б прогнозувати, що саме йому, Маслову, випаде шанс вивести київську команду на олімп радянського футболу, на якому вона утвердиться назавжди, аж до розпаду Союзу.

І справа тут не тільки в результатах і завойованих тричі підряд золотих медалях, двічі Кубка СРСР (1964, 1966). Одне з улюблених його висловлювань: «Була б гра, а очки будуть». Прийшовши до Києва у 53 (!), він за шість років своєї роботи впровадив і випробував стільки нових ідей, що їх вистачило б на добрий десяток молодих, енергійних, наполегливих тренерів — на все їхнє життя. Віктор Маслов — тренер-новатор, це, мабуть, і є його найхарактернішою рисою.

Талановита людина з освітою у 8 класів середньої школи виявилася не тільки новатором на шостому десятку життя, а й психологом і педагогом, яких не було в жодній академії наук. Коли в 60-му в упертій боротьбі з київським «Динамо» «Торпедо», яке тренував Маслов, почало гальмувати, він, як той чутливий локатор, першим упіймав це й напередодні важливого матчу звернувся до гравців: «Я бачу, що ви дуже стомилися. І кожен із вас має право на відпочинок, адже ви чесно відіграли весь сезон. Прошу вас, зіграйте ще сьогодні так, як ви вмієте. А на матч з «Локомотивом», якщо сьогодні виграєте, вийдуть тільки за власним бажанням, гратиме, хто хоче…» І «Торпедо» стало чемпіоном.

Коли київське «Динамо» почало звикати до перемог і все складніше ставало знайти потрібні слова, щоб налаштувати команду, «Дід» перед виходом із роздягальні голосно запитував: «Всі бачили, що сьогодні зібрався повний стадіон? На вас, дурнів, люди прийшли дивитися. І якщо не будете старатися, програєте, — наступного разу ніхто не прийде. Гратимете при порожніх трибунах!»

Цей похмурий, навіть злий на перший погляд чоловік мав велике й добре серце, й дуже щиро, палко любив футбол, а надто — своїх вихованців. Він збирав їх напередодні важливої гри, аби погомоніти, попити чаю з варенням, і до кожного знаходив підхід, знав, чим дихає і живе той чи інший «заслужений», цікавився цим не за обов’язком — за покликом душі. І вони відчували це, відповідали йому тим же. Він підходив до Слави Метревелі, наприклад, і, відвівши його убік, клав руку на плече: «Ну як у тебе, голубе?» Так уславленого бомбардира називали тільки домашні. Обнімав Вадима Соснихіна, коли всі вже залишали роздягальню: «Благаю тебе, Вадику, постарайся, щоб за спиною, на табло, залишився « 0», тільки ти це можеш зробити, тобі до снаги…»

Він був мужньою людиною, безстрашною, та важко уявити, щоб він рвав на собі улюблену « матроску», виставляючи напоказ ці якості. Коли у матчі-відповіді в Забже, з «Гурником», який рвався до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, його вболівальники влаштували вакханалію, кидаючи у гравців і тренерів пляшками й вибуховими пакетами, — єдиний, хто не сховався за своїми воротами, був Віктор Олександрович. Попри все, попри те, що навколо вибухали саморобні пристрої, а у спину летіли пляшки, він залишався аж до фінального свистка непохитним і нездоланним, хоча й куртка на ньому вже димилася. Гравці все бачили і не поступилися у жодному двобої.

І коли несамовитий натовп поляків висипав на поле — з палицями, а то й просто з металевими дротами, і коли він, нарешті, підвівся й неспішно, як завжди, попрямував до роздягальні, натовп розступився і пропустив Маслова. У роздягальні панували тиша і страх. Ще не відомо, як їм вдасться звідси вибратися. Маслов порушив мовчання першим: « Ваше щастя, що програли. А то ніхто б звідси не вийшов…» Він категорично відмовився й від бенкету, й від відпочинку в Татрах, куди керівники, на знак вибачення за поведінку вболівальників, запросили динамівців безкоштовно.

Чого-чого, а рішучості йому було не позичати. Її вистачило, коли він безапеляційно відрахував із команди Лобановського, Базилевича, Войнова, Каневського. І якщо останніх двох «підпирав» вік, то кумири київської публіки Лобан і Базиль були в розквіті сил і таланту, їм було по 26—27 років. Але вони не зрозуміли його тренерських ідей і не поспішали їх втілювати.

Та хіба тільки вони? Не збагнули їх ні відомі в країні футбольні фахівці, ні провідні футболісти, журналісти, вболівальники. Маслов рішуче відмовився від персональної опіки в захисті, замінивши її «зоною», наситив півзахист, перевівши туди двох колишніх нападаючих, залишивши попереду стількох же форвардів, які грали по всій ширині поля, створюючи «вікна» для підключення в атаку гравців середини поля.

При цьому залишалася завжди притаманна киянам техніка, комбінаційна гра з широкими можливостями імпровізації. Але тепер вона будувалася на міцному фундаменті універсалізму й атлетизму, коли, завдяки новій розстановці футболістів, можна було створювати кількісну перевагу на будь-якій ділянці поля, а час переходу від оборони до атаки ущільнювався максимально.

І поки всі відгадували «динамівські загадки», збірна Англії під керівництвом Альфа Рамсея здобула Кубок світу, застосувавши «масловську» схему 1+4+4+2. Таке буває і в житті, і в футболі, коли, незалежно один від одного, в різних кінцях світу до геніальних відкриттів приходять одночасно...

 

Віктор Банников

 

Візитівка

1938—2001. Заслужений майстер спорту, воротар. Грав у командах «Авангард» (Житомир), «Десна» (Чернігів), «Динамо» (Київ), «Торпедо» (Москва). Чемпіон СРСР 1967—1968, срібний призер 1965 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966, 1972 рр. Провів 209 матчів у чемпіонатах СРСР (за «Динамо» — 151). Володар призу журналу «Огонёк» кращому воротареві 1964 і 1972 рр. Учасник чемпіонату світу в Лондоні (1966). За збірну СРСР зіграв 14 матчів.

 

 

У футбол Віктор Банников потрапив випадково. Уже був майстром спорту зі стрибків у висоту (брав два метри!), коли на житомирському стадіоні його попросили постояти у воротах — не вистачало голкіпера для двосторонньої гри. Освоївся Віктор у новій для себе грі швидко, бо ж виступав за збірну України з волейболу, пристойно грав у баскетбол. Вирішальним стало те, що йому, гравцеві команди класу «Б», одразу виплатили зарплату. «Я тоді подумав, — згадував Віктор Максимович, — отримувати задоволення від гри, та ще й гроші дають, — що може бути краще?».

Згодом за сімейними обставинами він переїжджає до Чернігова, грає за місцеву «Десну». 1961-го року, коли кияни вперше стали чемпіонами СРСР, в Україні гостював клуб «Хаммербю» зі Швеції. Один із матчів він зіграв саме з «Десною». Так 23-річний Банников, не будучи гравцем команди майстрів, зіграв міжнародний матч з пристойним суперником. На грі був старший тренер киян В. Д. Соловйов, він запропонував Вікторові ще раз зіграти проти шведів, але тепер уже у складі «Динамо». 7 листопада 1961 р. у  другому таймі тоді ще не відомий нікому Банников замінив у воротах видатного Олега Макарова. Матч закінчився внічию — 0:0, і Банников дістав запрошення до легендарного клубу.

Склалося так, що на той час у розпорядженні «Динамо» була ціла «команда» воротарів: Макаров, Разинський, Джафаров, Клюєв, а невдовзі ще й Рудаков під’їхав. І треба було докласти чимало зусиль, щоб уже через три роки стати кращим голкіпером країни. Тоді, 1964-го року, кияни здобули Кубок Союзу. Одним із героїв тих матчів став Віктор Банников, журналісти його назвали «летючим воротарем». Відмінні фізичні данні — швидкість, реакція, карколомні стрибки дозволяли Вікторові творити у воротах дива.

Йому належать кілька рекордів. Зокрема, він упродовж 1122 хвилин поспіль (понад 11 матчів!) зберігав свої ворота «сухими». У сезоні 1967 року він пропустив лише 5 (!) голів у 22 матчах. Ці рекорди не побито й нині.

1966 року Банников став гравцем збірної СРСР, але на поле «Уемблі» йому вийти не судилося: «першими номерами» грали Л. Яшин та А. Кавазашвілі, Віктор був їхнім дублером. До того ж на одному з тренувань він отримав травму, тож сезон 1966-го для нього видався невдалим.

Зате набрав форму Євген Рудаков, і динамівські ворота вони захищали тепер по черзі. Це, до речі, одна із знахідок Віктора Маслова — два рівноцінних воротарі підсилюють клас команди. Тоді, в 67-му, «Динамо» пропустило в 38 іграх лише 11 голів.

Восени 1969 року Віктор отримав дуже неприємну травму — перелом зап’ястка правої руки. Довелося довго лікуватися, коли ж одужав, його місце у воротах виявилося зайнятим. Тоді він скористався запрошенням В. В. Лобановського, котрий тільки-но прийняв «Дніпро». На південному зборі до нього підійшли керівники «Торпедо»: «Вікторе, збирайся до нас, ти ще не сказав останнього слова у футболі». Трохи повагавшись, він погодився. А згодом до «Торпедо» повернувся і Віктор Олександрович Маслов, з яким він працював у «Динамо». Стосунки у них залишалися по-людському добрими, тренер довіряв Банникову стовідсотково, вважаючи його — і не без підстав — справжнім професіоналом. Сім’я Віктора залишалася у Києві, тож Віктор Олександрович дозволяв йому відлучатися. 1972 року 34-річний Банников у складі «Торпедо» став володарем Кубка СРСР, журналісти визнали його кращим воротарем року.

Якщо у людини є талант, він виявляється в усьому. Повернувшись до рідного міста, Віктор Максимович торував шлях спортивного функціонера. Професіоналізм, досконале знання спорту, працелюбність, вміння розібратися з найскладнішими проблемами поставили його на найвищі щаблі спортивних організаторів, менеджерів. Він плідно працював у профспілках, очолював ДСТ «Авангард», Федерацію футболу України, останні роки свого життя був першим заступником голови ФФУ.

По-людськи відкритий, товариський, завжди готовий прийти на допомогу, оптиміст і життєлюб за вдачею, Віктор Банников залишив свій неповторний слід в історії українського футболу.

 

Євген Рудаков

 

Візитівка

Народився 1942 року. Заслужений майстер спорту (1973), воротар. Виступав за команди «Суднобудівник» (Миколаїв), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР 1966—1968, 1971, 1974, 1975 рр. Срібний призер першостей 1969, 1972, 1973, 1976 (осінь) рр. Володар Кубка СРСР 1966, 1974 рр. У чемпіонатах СРСР провів 258 матчів. У списку 33 кращих — 6 разів. Кращий футболіст СРСР 1971, лауреат призу журналу «Огонёк» кращому воротареві — 1969, 1971, 1972 рр. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р. Срібний призер чемпіонату Європи — 1972 р. За збірну СРСР провів 47 матчів.

 

 

Євген Рудаков народився в Москві, шість років грав за дитячо-юнацьку школу «Торпедо». Його партнерами були Іванов, Воронін, Стрельцов, Метревелі… Воротарів на той час у автозаводців було п’ятеро. Тодішній наставник автозаводців Віктор Маслов запропонував Рудакову поїхати до Миколаєва, понюхати «дорослого» футболу.

— Ти високий на зріст — це добре, але легенький, наче пушинка, можеш із м’ячем у ворота залетіти після сильного удару. Нарощуй м’язи!

Очоливши київське «Динамо», Віктор Олександрович покликав Євгена: «Досить у класі «Б» сидіти!»

Рудаков згадує, як 1966 року до Києва з «Торпедо» делегація приїздила. Навіть батька прихопили. Жартували: «Ти ж наш, москаль. У тебе батьки, брат, сестри на автозаводі працюють. Квартиру дамо. Які твої умови?» Порадився з дружиною. Та: «Вирішуй сам». Накрив гарного стола, випив із москвичами як слід, та й провів їх на поїзд, перед цим твердо їм відповівши: «Серце моє в Києві!»

А наступного року трапилася подія, яка ледь не перекреслила спортивний шлях Рудакова. Одним з перших матчів у ранзі чемпіонів грали з одноклубниками зі столиці. Вели перед — 2:1, ті зрівняли, а десь на останніх хвилинах Геннадій Гусаров ударив здалеку. Не те що вдарив — так, зачепив. Євген став на одне коліно, м’яч застрибав, і… вкотився у ворота між ніг Рудакова. Такого свисту, здавалося, ще не чув київський «стотисячник». І зараз цей м’яч перед очима стоїть, сниться ночами. Тоді Рудакова евакуювали зі стадіону через чорний хід, вели з ескортом ледь не до самої квартири. «Мені здавалося, що фанати ось-ось вдеруться до домівки!» Гадав, що ніхто ніколи цю «пінку» не вибачить.

Віктор Олександрович Маслов, зачитуючи склад на наступну зустріч із «Чорноморцем», назвав його прізвище. Тиша в роздягальні — мертва. І він вийшов на поле, і все переміг: і свист, і лайку вболівальників. А головне — повірив у себе. Тонким психологом був «Дід» Маслов.

Траплялися й інші «екстрими» в житті воротаря Рудакова. Двічі його, наприклад, збиралися викрадати терористи. Перший раз це сталося 1969-го, коли він уже захищав ворота збірної СРСР. Грали у Белфасті проти Північної Ірландії відбірковий матч чемпіонату світу. Протистояння католиків і протестантів у Белфасті досягло апогею, з міста вже й дипломати від’їхали, консульство СРСР зачинили, до останньої миті ніхто не знав, чи відбудеться матч.

Тоді й надійшла інформація: одна з протиборчих сторін збирається викрасти радянських футболістів Шестерньова і Рудакова, аби використати їх як заручників. Коли команді дозволили прогулянку в місто, двоє охоронців з автоматами не відходили від них ні на крок. Рудаков відстояв той матч «на суху», ще й прізвисько «Восьминіг» від журналістів заробив: куди б не били ірландці, він своїми руками-щупальцями діставав м’яча.

І в Мексиці, в 1970-му, де збірна готувалася до чемпіонату світу, терористи поклали око на Євгена. Обійшлося. Та інша біда трапилася. В останньому контрольному матчі зі збірною Венесуели він забрав «намертво» м’яч після удару нападника суперників. Перестрибуючи через свого воротаря, все той же Шестерньов коліном вибив йому ключицю. Терміново відвезли до шпиталю, де під загальним наркозом зробили операцію. За день до відкриття першості основного воротаря збірної було відправлено додому.

На цьому чемпіонаті, у чвертьфіналі, в матчі з уругвайцями трапився момент, який вболівальники згадують і досі. У додатковий вже час одна з епізодичних атак уругвайців із флангу закінчилася навісом. Та ще до цього всім було видно, що м’яч від ноги уругвайця вийшов метра на три за межі поля. Наш захисники на чолі з воротарем А. Кавазашвілі підняли руки вгору, сигналізуючи судді. А центрфорвард уругвайців Л. Кубілла спокійнісінько головою забив у порожні ворота. Суддя вказав на центр, наша збірна закінчила турнір.

— Я відіграв би епізод до кінця, — упевнений Рудаков, — це точно. У мене подібне в Мінську було. М’яч вийшов, бачили всі, але я в стрибку його взяв. Підбігаємо до судді, а він так лагідно посміхається: «Даруйте, мовляв, помилився!»

Знаючи характер Рудакова, його вдачу, можна не сумніватися: він би тоді не «вимкнувся», відбив того м’яча, стовідсотково…

 

Вадим Соснихін

 

Візитівка

1942—2003 рр. Майстер спорту, захисник. Грав за команду «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР 1966—1968, 1971 рр. Срібний призер першостей 1965, 1969, 1972 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр. У чемпіонатах країни провів 291 гру, забив 2 голи. За збірну країни провів 3 гри.

 

«Директором» Вадима Соснихіна почали називати року 1967-го, коли він не тільки демонстрував власну майстерність, а й уміло організовував гру динамівського захисту. Віктор Олександрович Маслов, якому Вадим вдячний, що відбувся і як людина, і як футболіст, затримував його на хвильку в роздягальні перед кожним виходом на поле: «Вадиме, прошу тебе, зроби так, щоб за твоєю спиною «нуль» був. Тільки ти це можеш». Тому Соснихін завжди із роздягальні виходив останнім. І одразу на трибунах пожвавлення, оплески: «О, Директор! Усе буде добре, порядок на полі!»

У юнацькій футбольній школі Вадим грав у центрі нападу. 1959 року, коли збірна України перемогла на Спартакіаді школярів Союзу, він у вирішальному матчі з москвичами відкрив рахунок, став кращим бомбардиром. З тієї команди вийшло немало знаних футболістів: Кравчук, Пінчук, Пилипчук. У 1960 і 1961 рр. Соснихін у складі юнацької збірної стає дворазовим чемпіоном країни. Їх вшановували перед матчами основного складу — чемпіонського. І старші товариші-динамівці підносили букети квітів своїй майбутній гідній зміні.

У динамівському «дублі» Соснихіна перевели спочатку у півзахист, а потім — іще далі, на місце центрального захисника. «Наступного року зіграю воротарем», — жартував він. Тривалий час йому випало грати у центрі оборони з Василем Турянчиком. Вони чудово доповнювали один одного і, без перебільшення, були найкращою парою центральних захисників у середині 60-х, та до збірної шлях обом був закритий.

«Нам відкритим текстом говорили: хочете грати за збірну — переїжджайте до Москви. Та ніхто на ту вудку не клюнув. Звичайно, грати за збірну хотілося, але, за неписаним кодексом честі, чи не найтяжчим гріхом вважалася зрада клубові».

Соснихін кодекс виконував безвідмовно. За це його поважали товариші, вболівальники, футболісти інших команд, але не любили різні начальники. Соснихіну притаманне було загострене почуття справедливості. Якщо він бачив, що когось принижують, чинять підло, інтригують або б’ють іззаду, він ладен був на все. Сам він завжди слугував прикладом джентльменської, рицарської поведінки.

За всю кар’єру він припустився двох істотних помилок, що вплинули на результати матчів, значення яких важко переоцінити. 1969 року кияни мали вчетверте підряд стати чемпіонами країни й побити рекорд повоєнного ЦСКА. Вирішальним став двобій зі «Спартаком» на полі киян. Динамівці були на голову сильнішими, до того ж на своєму стадіоні кілька років не програвали нікому. Всією командою вони атакували весь перший тайм, та марно. Москвичі терпляче чекали свого шансу.

«Підійди ближче до Осяніна!» — крикнув із лави Маслов Вадимові. «Та нікуди він не дінеться», — подумав Соснихін і залишився стояти на місці. І в цей момент м’яч потрапив до Осяніна, який різко розвернувся і залишив Вадима «з носом». У роздягальні Соснихін попросив вибачення у Маслова, друзів. «Чого ж ти не збив його, на траву не поклав — гола не було б». — «Не можу я так…»

Те саме трапилося трохи раніше, коли після тріумфальної перемоги над шотландським «Селтиком» кияни спіткнулися на мало відомому в Європі польському «Гурнику». Соснихін, програвши двобій центрфорвардові поляків Любанському, не став його «косити» чи діставати ззаду, і форвард забив гол.

Одного разу його «упертість» призвела до того, що Вадим відмовився виходити на поле. Він вважав, що його несправедливо обійшли при розподілі квартир. І тренери змушені були відправити його на перевиховання… у полк внутрішніх військ на Подолі, де «служили» всі динамівці.

Та то був хитрий тактичний хід Маслова. Помітивши, що Соснихін пропускає кілька матчів підряд, грізний начальник із ЦК КПУ запитав: «У чому справа? Де Директор? Що-що? Негайно щоб був у команді!» Так Соснихін отримав трикімнатну квартиру. А було йому тоді років із 23.

Особливо не любили Соснихіна у Москві. Коли після трьох поспіль перемог у чемпіонатах вирішувалося, кому присвоїти звання заслуженого майстра спорту, його прізвище викреслили з усіх списків. Так він і не став «земеесом». Та народна любов до Директора від цієї несправедливості тільки зміцніла…

 

Федір (Ференц) Медвідь

 

Візитівка

1943—1997. Народився в с. Новодавидкове (Закарпаття), помер у Києві. Вихованець закарпатського футболу, починав грати за команду Новодавидкового — 1956. Півзахисник. Майстер спорту. Грав за команди «Спартак» (Ужгород) — 1958—1961, «Динамо» (Київ) — 1962—1972 рр. Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971. Володар Кубка СРСР — 1964, 1966. За збірну СРСР — 7 матчів, 2 голи.

 

 

Він чотириразовий чемпіон Союзу, дворазовий володар Кубка СРСР, винятково працездатний і самовідданий півзахисник, а згодом — крайній захисник, улюбленець публіки. Федір Медвідь, про якого говорили, що він — людина з двома серцями, помер від серцевого нападу, не доживши до 55-річчя. Він перший із тієї легендарної динамівської дружини 60-х, кого проводжали в останню путь. Живими ще були Колотов, Островський, Банников, Войнов, Лобановський…

Про таку смерть кажуть: раптова. Була неділя, дружина — перекладач — перебувала в Бухаресті у відрядженні. Доньки обіцяли прийти на обід. Вийшов прогулятися з собакою — тер’єром Берією. Сусіди дорікали їм за цю кличку, та вона прижилася, собака відгукався, поступово звикали… Загуляв довго, бо ж  поспішати було нікуди. Вдома почав знімати куртку — та й упав, як підкошений. Перший інфаркт його підстеріг ще 1988-го. Дочки — старша Наталя та молодша Яна — викликали «швидку». Приїхали дві бригади, що тільки не робили: і штучне дихання, і електрошок підключали — марно. Тромб буквально розірвав серце Федора.

Особливо переживав онук — восьмирічний Вадик: не міг заснути, все кликав діда. Весь тягар ліг тепер на дружину Валерію.

Вони познайомилися на Закарпатті, в Ужгороді. Випадково зіткнулися на зупинці таксі, ще й полаялися трохи: кому першому їхати, — та й сіли удвох у машину. Федір чомусь відрекомендувався механізатором, що повертається з Куби, де був на заробітках. Та вже ввечері, коли знайомився з її батьками, сказав правду, хто він є. Зустрічалися недовго — познайомилися у грудні, саме в цьому місяці футболісти «Динамо» або знайомляться, або весілля грають, грудень — місяць відпусток. А в січні — побралися. Наталя народилася, коли Валерії виповнилося 25 років.

Незважаючи на те, що чоловік постійно був в роз’їздах, Валерія вважає, що вона з дочками за Федею були, як за кам’яною стіною. Він все організовував, усе знав.

— Я ж навіть слюсаря не знала як викликати, коли трубу прорвало. Років з півтора-два привчалася жити без нього. Хоча ми — нетипова пара, і гороскопи не радять двом Овнам бути разом. Федір винятково тактовна й делікатна людина, хоч і напускав іноді таку легковажність. А насправді… Він же, як глава сімейства, дуже просто міг забрати мене з «Інтуриста», щоб сиділа вдома, як багато хто з дружин футболістів. А він цього не зробив, дозволив мені реалізувати свої здібності…

Віталій Хмельницький товаришував із Федором понад три десятиліття. Обидва — з веселою вдачею, оптимісти, жартівники. Та якщо Хмельницький вважався — і не безпідставно — майстром різних жартів, або, як зараз кажуть, приколів, то Федір свій гумор виявляв неординарно, міг підійти до продавщиці овочевого і сказати голосно: «А що це ви мені таку дрібну картоплю кладете? Ви що, не знаєте, хто я?». — «Ні». — «Я Федір Медвідь, учора два голи забив».

Якось один із тренерів під час нічного обходу напередодні гри на Кубок в Івано-Франківську помітив, що Федір відсутній. Друзі тоді гарно повеселилися, і трапилося так, що Федора відвезли до місцевого відділення міліції, а Хмельницький ледь устиг до відбою. «Де Медвідь?» — «Менти замели». — «Досить жартів, Хмелю!» — попросив тренер. А Федір Медвідь у цей час щедро роздавав автографи, сидячи в кріслі начальника місцевого РВВС.

Згадує Андрій Біба:

— Федір прийшов до нас із Закарпаття. Тоді й у відомій пісні слова поміняли, пам’ятаєте: «Там жене м’яча Медвідь по краю, Бишовець з Хмельницьким нападають». Федір дуже швидко вписався в колектив, його любили за веселу вдачу, та часто й кепкували, та він уперто гнув свою лінію, був дуже працездатний. Особливо розкрився його талант, коли став діяти на місці правого захисника. Тоді й до збірної вперше потрапив.

У нас був один гравець, не називатиму прізвище, весь час лаявся: «Я краще за нього все роблю, а його до збірної взяли. Ну де справедливість?»

У матчі з шотландцями Федір забив гол-красень, який потім крутили в усіх кіножурналах, — метрів з 35 у самісіньку «дев’ятку». Повернувшись до Києва, одразу, о третій ночі, зателефонував додому тому гравцю. «Медвідь на дроті. Бачив?» — і трубку поклав.

Йожеф Сабо:

— Медвідь відпрацьовував за всіх. Звичайно, коли прийшов до «Динамо», з нього трохи жартували. Та він не ображався. Телефонує, бува, комусь: «Вилітаю поїздом. Зустрінемось на углє» (тобто — на розі). Та хлопці його любили — допомагав усім, відгукувався, мав добру вдачу, добре серце, а воно, ба, й не витримало…

Бували у нього і невдачі. Якось торпедівці Москви навмисно, знаючи, що у Федора навичок в обороні малувато, поставили «під нього» Стрельцова. Той обходив Федора, не дивлячись навіть у його бік. Медвідь ніяк не міг пристосуватися, але збивати з ніг суперника-форварда, виходячи за рамки правил, собі не дозволяв. А під кінець гри — таки пристосувався, і кілька разів зупинив таранного типу форварда під оплески глядачів. Усі розуміли: за майстерністю Федір поступався, але самовіддача, бажання не підвести товаришів, честь клубу не змарнувати — не могли не викликати захоплення. Залишали поле вони в обнімку.

 

Володимир Трошкін

 

Візитівка

Народився 1947 р. в м. Єнакієве Донецької області. Почав грати в 1961 р. у юнацькій команді коксохімзаводу. Виступав за команди «Шахтар» (Єнакієве) — 1966—1967, СКА (Київ) — 1968—1969, «Динамо» (Київ) — 1969—1977 рр., «Дніпро» (Дніпропетровськ) — 1978 р. У чемпіонатах країни провів 278 матчів, забив 21 гол. Чемпіон СРСР — 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Володар Кубка СРСР — 1974. Володар Кубка Кубків і Суперкубка — 1975 р. За збірну СРСР провів 31 матч, забив 1 гол. Віце-чемпіон Європи 1972 р., бронзовий призер Олімпіади-76.

 

 

Назавжди запам’ятаю, коли Трошкіна побачив уперше — він вийшов у стартовому складі в міжнародному матчі з «Фіорентиною» за зірковий склад «Динамо», — здається, замість Йожефа Сабо. Грати довелося проти Амарілдо — одного з найкращих гравців світу. Півстадіона не знало Володимира, вболівальники здивовано переглядалися: «Хто такий? Звідки?» — «Із київського СКА, у нього батько генерал!» Відомо, з якою швидкістю поширюються новини «бездротовим телеграфом». Скажу чесно, років зо два був упевнений, що Трошкін потрапив до «Динамо» «по блату»: застійні ж бо часи, все діставалося з-під поли, тому ми згодні були вірити у будь-що. Ніщо не дивувало, навіть те, що в «Динамо» потрапити можна за протекцією.

Уже згодом, років через п’ять, коли зірка Трошкіна яскраво сяяла на футбольному небосхилі, дізналися, що виріс він у шахтарському Єнакієвому, в багатодітній сім’ї, ганяв м’яча з ранку до ночі, велика сім’я перебивалася, як і всі тоді, з хліба на воду. А ви кажете —  син генерала...

Володимир за вдачею — лагідна, скромна людина, цінує слово й чоловічу дружбу, більше переживає в собі, аніж виносить на люди. Коли зі звичного місця півзахисника його кинули на правий фланг оборони, промовчав, хоча навіть не уявляв, як там грати. Невдовзі став одним із кращих футболістів країни в цьому амплуа. Тренери-москвичі, що працювали тоді у збірній, робили вигляд, що не помічають його. «Який це Трошкін? Отой маленький?» А цей «маленький» міг без розбігу на кухні власної квартири вистрибнути на холодильник або з місця сальто викрутити.

Та він не ображався, прекрасно розумівся на тодішній кон’юнктурі — як футбольній, так і політичній, а от поразки рідної команди переживав болісно. Наприклад, коли в фіналі Кубка поступилися єреванському «Арарату». Увесь матч вели перед — 1:0, за кілька хвилин до закінчення тренер Олександр Севідов зняв Буряка й Блохіна, давши можливість молодим товаришам стати володарями Кубка й отримати значки майстрів спорту. Левон Іштоян зрівняв рахунок на 90-й хвилині, а в додатковий час вивів єреванців уперед. Коли приїхали на залізничний вокзал у Києві, в Сірка очі позичали. На пероні під’їхав літній вантажник з візком і спокійно так питає: «Чи не занадто важкий  Кубок, давайте підвезу!»

Або трагедія із «Сент-Етьєном». Дома виграли 2:0, а могли й 4:0. Ніхто особливо не хвилювався за результат двобою, кияни об’єктивно виглядали на дві голови вищими. Та м’яч круглий: виснажливі тренування в день матчу, нереалізовані стовідсоткові моменти, блискуча гра їхнього 35-літнього голкіпера, югослава Чурковича — і 0:3, прощавай, Кубок чемпіонів! І до сьогоднішнього дня Володимир твердо переконаний, що збірна мусила виграти Олімпіаду-76. «Ми приїхали туди на голову сильнішими від усіх! Прикрі випадковості, необ’єктивне суддівство — що поробиш...»

У вирішальній грі за «бронзу» з бразильцями Трошкіна вилучили з поля за грубість. «Їхній лівий захисник, — розповідає Володимир, — грав надто брутально. В одному з моментів він завдав Онищенкові такого удару, що в того стався струс мозку. Хвилин за п’ять, коли ми вели 2:0, я підстроївся під нього і зробив те саме… Він так летів, що зрізав кутовий прапорець… Вважаю, команду я не підвів…»

Взагалі, це було в його характері — засмутитися за своїх, провчити суперника, який знахабнів, переступав межу. У житті — й мухи, як кажуть, не скривдить. У грі ж Володимир змінювався капітально.

Загострене почуття справедливості — ось, швидше за все, що рухало його діями. Таких у команді Маслова, згодом Лобановського, було багато. «Я, коли червоний колір (футболки «Спартака») бачу — кидаюсь, як той бик на ганчірку!» — казав Віталій Хмельницький.

Після того, як кияни поступилися в 69-му на своєму полі «Спартаку» і втратили шанс виграти вчетверте поспіль «золото», їхні вчорашні суперники стрімко покотилися в прірву першої ліги. І знову матч у Києві, спартаківцям потрібне бодай очко, щоб залишитися у вищій лізі. Інакше — ганьба на все життя! Їхнє керівництво вступає у переговори з керівництвом «Динамо». Та у Трошкіна і Ко — своя дипломатія, свої рахунки. «Розіб’ємо, як пацанів, під горіх їх!» — вирішують на неформальних зборах. І громлять «Спартак» на «стотисячнику» — 3:0, відправляючи одвічного суперника до першої ліги. Хай повчаться!

Скільки часу минуло, а Володимир Трошкін і зараз згадує цей епізод із задоволенням і гордістю. Бо він — із когорти бійців!

 

Віталій Хмельницький

 

Візитівка

Народився 1943 року. Майстер спорту. Нападаючий. Грав за команди «Азовсталь» (Маріуполь), «Шахтар» (Донецьк), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971 рр. Срібний призер першостей — 1965, 1969. Володар Кубка СРСР — 1966 р. У чемпіонатах СРСР провів 289 матчів (за «Динамо» — 217, «Шахтар» — 72). Забив 62 голи («Динамо» — 54). Учасник чемпіонату світу 1970 р. За збірну СРСР провів 20 матчів, забив 7 голів.

 

 

На запитання, скільки у нього в арсеналі було фінтів, Віталій Хмельницький лише знизав плечима:

— Якщо чесно, не знаю. Розумієте, часто той чи інший прийом, який ретельно відпрацьовуєш на тренуванні, у грі не завжди повторюєш, забуваєш, не та ситуація. І навпаки. Якщо у грі щось винайшов, під час матчу, — користуєшся й застосовуєш і потім, увесь час. У мене все трималося на аритмії — робиш прискорення, несподівано зупиняєшся, опікун теж, але пізніше, ось цей момент потрібно не пропустити: переступ м’яча — і різко вправо, або вліво, і знову, коли він з останніх сил тягнеться за тобою, — різко зупиняєшся. Фінти — це зовсім інше. Наприклад, фінт Месхі був — дуже складно виконати під час матчу високої напруги, багато простору потребує…

У кожному матчі до нього прикріпляли персонального опікуна, сторожа, як він його називав. Віталію цікаво було грати проти спартаківця Логофета, армійця Володимира Пономарьова, тбілісця Бориса Січінави. Це були сильні супротивники, і перемога над ними давала моральне задоволення. Крім того, вони, якщо й порушували правила, поводили себе по-джентльменському, ніколи не били підступно, ззаду, аби завдати травми.

Але й коли били навмисно, і коли порушення траплялося ігрове, Хмельницький, зробивши фірмовий кульбіт, одразу піднімався і біг у штрафний майданчик, не удостоюючи порушника навіть поглядом. А там, у штрафному, почувався наче риба у воді. Невеликий на зріст, він чудово грав головою. Часто «ластівкою» бив у падінні: пролетівши метрів зо три над травою, замикав передачу партнерів. Уболівальники на трибунах шаленіли від захвату. Казали: Хмелю легше головою забити, ніж ногою.

Віталія запросив до «Динамо» Віктор Маслов у 1964-му, одразу, коли прийшов до колективу. І замінив Хмельницький не когось, а самого Валерія Лобановського, і в його футболці вийшов на поле. Побоювання виявилися марними — вже з перших матчів він став «своїм хлопцем» і для команди, і для трибун. Грав у парі з Бишовцем. Віктор Маслов якось на південному зборі, представляючи команду тренерам, які зібралися на семінар, вказуючи на Хмельницького і Бишовця, сказав:

— Ось пара, яка ніколи в нас не грає. І не гратиме. І не треба. Але, — він підняв палець догори, — ці дві фігури — головні в команді.

Цікаво, що в клубі вони утрьох — Хмельницький, Бишовець і Пузач — разом спочатку майже не виходили на поле, особливо за часів В. Маслова. «Дід» віддавав перевагу грі з двома форвардами. А до збірної країни їх запрошували всіх. І Пузач, Хмельницький та Бишовець склали лінію нападу у двох матчах чемпіонату світу 1970 р. — з господарями та командою Сальвадору. Ніяких сюрпризів вони тоді не піднесли, діяли, скоріше, індивідуально, розрізнено, як звикли грати в Києві. Але ж там, за спиною в них, були Сабо, Серебреников, Біба, Мунтян, Медвідь, які безперебійно «навантажували» форвардів.

А свій перший матч за збірну Віталій провів у жовтні 1965 року в Піреї проти збірної Греції. Наші перемогли 4:1, три м’ячі забив Анатолій Банішевський і один — Йожеф Сабо. Лівий крайній Хмельницький запам’ятався яскравою, потужною грою, постійним тиском на захист суперників.

З грізної київської трійки нападаючих Віталій Хмельницький завершив виступи раніше за всіх. Якось, отримавши травму «ахілла», він недолікувався, майже рік тренувався, виходив на поле. Додому приходив шкутильгаючи. Відлежався — і знову на тренування. Потім зрозумів: усе, своє відбігав. Написав заяву — і пішов з «Динамо».

Коли запитав у нього про матч і гол, який запам’ятався найбільше, він відповів:

— По-перше, усі ігри з московськими клубами, на них ми налаштовувалися серйозно. Пам’ятаю, прокинув м’яч між ніг захисника «Спартака» В. Петрова, так знімок той обійшов усю пресу, навіть московську. Гол на чемпіонаті світу-70 у грі зі збірною Бельгії в падінні головою, мій фірмовий удар «прорізався»…

У травні 1971 року пощастило взяти участь у прощальному матчі Л. І. Яшина. Збірна світу проти збірної клубів «Динамо», яку комплектував сам легендарний воротар. У воротах — уругваєць Мазуркевич, у захисті — Факкетті, Джоркаєфф… Хіба можна забути той гол —  це ж саме після мого удару рахунок було відкрито!

 

Анатолій Пузач

 

Візитівка

Народився 1941 року. Заслужений майстер спорту. Нападаючий. Вихованець бердичівського футболу (1957). Грав за команди «Полісся» (Житомир) — 1960—1961, СКА (Львів) — 1961—1964, «Динамо» (Київ) — 1965—1973 рр. Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971 рр. Володар Кубка СРСР — 1966 р. У чемпіонатах СРСР провів 215 матчів, забив 49 голів. За збірну СРСР провів 14 матчів, забив 2 голи. Учасник чемпіонату світу 1970 р.

 

 

Анатолія Пузача першим помітив відомий у минулому гравець «Динамо» Павло Віньковатов. Потім про здібного гравця заговорили, коли той грав у складі львівських армійців. Склалося так, що в лінії нападу СКА одночасно грали Степан Варга, Іштван Секеч, Анатолій Пузач та ще кілька футболістів, які невдовзі опиняться у кращих московських клубах. Ця лінія складу «наколотила» за сезон майже 100 (!) м’ячів у ворота суперників. Здібних львів’ян одразу «мобілізували» до ЦСКА. Єдиним, хто не потрапив до, як її називали, «московської конюшні», став Анатолій Пузач.

Проте і в «Динамо» йому спочатку було непереливки. У СКА за два роки він забив майже шістдесят м’ячів, а в Києві в основному складі треба було витримати конкуренцію Анатолія Бишовця і Віталія Хмельницького. Проте Віктор Олександрович Маслов не виключав варіант гри трьома нападаючими, і з Пузачем пов’язував певні надії.

Необхідність наявності третього форварда він мотивував кількома причинами. По-перше, Бишовець і Хмельницький на полі діяли розрізнено і в пас ніколи один з одним не грали. Якщо на те пішло, вони взагалі в пас грали дуже рідко, коли, як кажуть, іншого не залишалося, або ж, віддавши партнеру м’яч, одразу ж претендували на передачу у відповідь. Андрій Біба, який часто виконував обов’язки третього форварда, бувало, не встигав уже фізично. До того ж Анатолій Бишовець раз-у-раз травмувався і мусив пропускати важливі матчі.

Уболівальники зі стажем, мабуть, пам’ятають, як, тільки-но з’явившись на полі, Анатолій Пузач почав завершувати кожну свою зустріч із м’ячем могутніми ударами… в небеса. «Горобців лякає?» — кинув хтось на трибунах. Цей жарт сподобався і прижився. Так потім називали кожен удар повз ворота. Словом, великого враження на київських уболівальників, які звикли спостерігати більш тонкі дії своїх улюбленців, новачок не справив. «Цей міцно осяде в дублі. Там для таких «бігунків» є місце». Малося на увазі, що Анатолій Пузач, віддавши пас партнеру, весь час відкривався, вривався у вільні зони, перебував у русі. «Куди він увесь час поспішає?» — перепитували дотепники на трибунах.

Та всі скептики були присоромлені. Невдовзі гра Пузача зазнала приємної метаморфози, трансформувалася у колективні дії «Динамо», так, що згодом уявити команду без нього стало надто важко. Віктор Олександрович Маслов зумів розгледіти в цьому невисокому на зріст, рухливому хлопцеві неабиякі задатки майстра найвищої футбольної кваліфікації. Тренер знайшов йому таке місце на полі, наділив обов’язками, де б знадобилися хист і найкращі якості цього в недалекому минулому провінційного форварда.

Хоча манерою гри Пузач мало чим упадав в око прискіпливому гурманові від футболу, він виконував на полі великий і вкрай важливий обсяг роботи. Так, коли команда захищалася, Анатолій займав вільне місце десь у районі центрального кола на своїй половині поля. Коли м’яч перехоплював хтось із киян, він уміло позбувався опіки й пропонував себе партнерові. Отримавши пас на швидкості, — а Пузач узагалі не любив стояти на полі, — він робив стрімкий ривок у вільну зону, здебільшого на один із флангів, відволікаючи туди двох, а то й трьох гравців суперника.

За цей час футболісти «Динамо» стрімко залишали свій штрафний майданчик і мчали вперед. Пузач, дочекавши захисників, різко гальмував, уміло прикриваючи м’яч корпусом, і не тому, як думали суперники, що він не знав, як діяти далі. Периферійним зором помічав того, хто перебував у зручній позиції для продовження атаки, і негайно спрямовував туди м’яч. Сам же Анатолій не виключався, а мчав уперед, у свою зону, аби встигнути на вістря атаки.

Він не володів дистанційною швидкістю Бишовця, фінтами й дриблінгом Хмельницького чи технікою Мунтяна. Та колосальна самовіддача, рухливість, гра на випередження і працездатність зробили його одним із кращих форвардів тодішнього Союзу.

У пам’ятному матчі з володарями Кубка європейських чемпіонів — футболістами шотландського «Селтика», на переповненому 70-тисячному «Паркхет» у Глазго, саме Анатолій Пузач відкрив рахунок, забивши, мабуть, найважливіший за свою кар’єру м’яч. Трапилося це вже на третій хвилині, коли цього ніхто й не чекав: шотландські вболівальники тільки-но заспівали одного зі своїх бойових гімнів. Надто самовпевнені захисники «Селтика» Макнейл і Крейг, понадіявшись один на одного, поступилися м’ячем Бишовцю, той одразу ж знайшов неприкритого Сабо, Йожеф, помітивши Пузача, чітким пасом вивів його на ворота. Анатолій встиг фінтом «розвести» двох захисників, вискочити сам на сам із Симпсоном і без вагань увігнати м’яч у ворота. Стадіон ображено замовк. Багато хто так і не зрозумів, власне, що ж сталося, і чому обнімаються хлопці у білих динамівських футболках…

 

Володимир Мунтян

 

Візитівка

Народився 1946 р. Заслужений майстер спорту (1975), півзахисник. Грав у команді «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Срібний призер першостей 1962, 1972, 1973, 1976 (осінь) рр. Володар Кубка СРСР — 1966, 1974 рр. У чемпіонатах СРСР провів 302 гри, забив 57 голів.  Кращий футболіст СРСР — 1969 р. Учасник чемпіонату світу 1970 р. За збірну СРСР провів 49 матчів, забив 7 голів. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р.

 

 

Пам’ятаю репліку в тодішньому «Футболе», року, здається, 62-го. Після того як кияни вперше стали чемпіонами, московська преса не втрачала жодного приводу, щоб якось принизити чи покепкувати з гравців «Динамо». Ота репліка була присвячена 16-річному Володі Мунтяну, який, граючи за збірну школярів, за словами українського журналіста, «з льоту розстрілював воротарів суперника, бив з обох ніг, обводив по три-чотири суперники, віддавав точні передачі на метрів 30—40». «Ну й навіщо молодому футболісту приписувати якості, притаманні Пеле та Гаррінчі?» – запитував московський журналіст.

Та репліка зробила гарний, як зараз кажуть, «промоушн» Володимиру Мунтяну. На ігри юнаків збірної Києва, де грали Мунтян, Бишовець, Мірошин, Єськін, Остапенко, збиралися сотні, а то й тисячі глядачів. І це при тому, що афіш, звичайно ж, не було, користувалися «бездротовим телеграфом», чутки поширювалися блискавично. Хлопці першого повоєнного року народження влаштовували справжні футбольні спектаклі, публіка аплодувала стоячи. Ще й зараз пам’ятаю вирішальний гол у фіналі першості Києва, забитий з пенальті Мунтяном.

Прочитавши ту репліку, я подумав: а й справді, навіщо такими епітетами паморочити голову юнакові, який ще й до «дубля» не доріс? Побачивши ж Мунтяна на стадіоні СКА уперше, був уражений. Він творив дива на футбольному полі, і все, що писав про нього той журналіст, виявилося чистісінькою правдою.

Коли Володимир невдовзі з’явився на полі «Динамо», де грали дублери, його вітали як старого знайомого, слава випереджала юнака. Він помітно хвилювався, і коли йому довірили бити пенальті, влучив у бокову стійку. Віктор Олександрович Маслов, що сидів у динамівській ложі, голосно розсміявся.

«Дублерів» у Києві любили. Матчі на «Динамо» збирали, як правило, повний стадіон. У 1965-му ходили на Мунтяна, Бишовця, В. Кащея, С. Круликовського, В. Левченка, В. Назарова, В. Мірошника, А. Пузача, Є. Рудакова. А вже через три роки, коли кращі «дублери» закріпилися в «основі», — на нових київських «зірок»: Володимира Онищенка та Володимира Веремєєва. Тоді вони та їхні друзі-одноклубники в сезоні-68 накидали суперникам 94 (!) голи! А через рік на поле «Динамо» вже готувався вийти Олег Блохін...

Минув рік, і Володимир Мунтян разом із Анатолієм Бишовцем вийшли в основному складі «Динамо», замінивши старших товаришів, які поїхали на чемпіонат світу-66 у складі збірної СРСР. У першому ж матчі з московським «Динамо» Мунтяну знову довірили бити пенальті. Він хвилювався, пробив на силу, по центру воріт. Добре, воротар москвичів кинувся в кут.

У той свій перший сезон Володимир забив 8 м’ячів, поступившись лише Бишовцю й Бібі. Саме у капітана команди Андрія Біби вчився Володя Мунтян футбольної науки. І коли той попрощався з футболом, конструктором атак, їхнім диригентом став Володимир.

Разом із командою він тричі поспіль виборював звання чемпіона країни (1966—1968) під керівництвом легендарного Маслова, який любив його, як рідного сина і називав, як і весь Київ, Мунею. Він був одним із кращих у сезоні 1974—1975 рр., коли «Динамо» виграло Кубок Кубків і Суперкубок. Починаючи з серпня 1968 року, регулярно виступав у складі збірної, часто забивав голи, які ставали вирішальними, як це було в поєдинках чемпіонату Європи з Північною Ірландією 1971-го або Швейцарією 1975 року.

З 1966-го в «Динамо», а пізніше і в збірній з’явився тандем Мунтян—Бишовець, згодом вони передали естафету парі Буряк—Блохін.

Його любив увесь футбольний Союз. І коли в матчі з тбіліським «Динамо» в Києві він, вийшовши на ударну позицію, проскочив повз м’яч і впав, як підкошений, на зелену траву, воротар суперників Сергій Котрікадзе першим кинувся до нього і відніс на руках за межі поля.

1969-го року В. Мунтяна було названо кращим футболістом країни. За іронією долі, цей сезон склався для «Динамо» нещасливо — вони не змогли виграти чемпіонат вчетверте поспіль, поступившись «Спартаку». Володимир казав, що проміняв би, не замислюючись, свій високий титул на «золото» команди. «Спартак» же наступного сезону, не витримавши граничного напруження, «пірнув» у першу лігу...

Футбол дарує не тільки радість перемог, а й біль поразок. І шлях до визнання, навіть у таких обдарованих і талановитих футболістів від Бога, як В. Мунтян, не завжди буває лише висхідним. Кілька гірких моментів довелося пережити і йому. Чи не найболючішим був конфлікт у команді 1976 року. Тоді група гравців, серед яких був і він, виступила проти тренерів В. Лобановського і О. Базилевича. Про це багато писали. Але мало хто знає, що, домовившись різонути всю правду у вічі під час загальних зборів, ініціатори конфлікту за ніч передумали, говорили примирливо, показуючи, що готові до компромісу. Мунтяна ж «забули» попередити, і він виступив, як домовлялися. Відтак опинився в ролі ініціатора, хоча й не був до цього схильний. Його звинуватили у підбурюванні колективу, у помсті тренерам за те, що ті не взяли його на Олімпійські ігри до Монреалю. Хмари зійшлися над головою Володимира так щільно, що, йдучи на партзбори, де його мали виключити з партії, він подумав про завершення кар’єри.

Та все, на щастя, обійшлося. Товариші знайшли вихід, тренери вибачили, зрештою, 1977-го він отримав свою сьому чемпіонську медаль. «Ну й досить, — вирішив. — Пора відпочити».

В історії всього «Динамо» семиразовими чемпіонами є тільки Володимир Мунтян і Олег Блохін.

З якою б радістю поставив би крапку на цьому місці такого щасливого оповідання! На жаль, у житті щасливих закінчень значно менше, ніж у «мильних» серіалах. 1978-го Володимир Мунтян потрапляє в автокатастрофу. Багато днів провів у лікарні. А тут ще й моральна травма — порушено кримінальну справу. Із усіх, як здавалося, вірних друзів до нього в палату приходили тільки Володя Онищенко, Володя Трошкін, Вітя Колотов.

Як тільки трапилося лихо, його відразу виключили з партії, демобілізували, позбавивши капітанського звання. Хоча слідство тривало, й провину доведено не було. Уже потім, кілька років потому, йому повернули партквиток, визнали невинним. Але до великого футболу — зась! Працював інструктором зі спорту з окладом 115 карбованців...

Був у нього ще один випадок — ворогу не побажаєш. Коли тренував збірну Гвінеї, куди теж вирушив не від солодкого життя, — невідома хвороба вклала у ліжко, здавалося б, назавжди. Кілька місяців – повна нерухомість. Ледве вижив. І в Гвінеї, і на Мадагаскарі ним були задоволені. Ще б пак — спеціалістів такого класу там давно не бачили, а щодо майстерності, то й поготів. Чотири тисячі доларів США — це не 18 доларів, які він отримував на початку 90-х в Україні. І все ж не витримав. «Ностальгія з’їла, — каже Володимир Федорович. — Рахував дні до повернення в Київ». Київ, який він любить більше за життя.

 

Анатолій Бишовець

 

Візитівка

 

Народився 1946 року в Києві.  Вихованець футбольної школи «Юний динамівець» (1958—1963). З 1964 по 1973 рр. грав за команду «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1966—1968, 1971 рр. Володар Кубка СРСР — 1966 р. Учасник чемпіонату світу 1970 р. За збірну СРСР провів 40 матчів, забив 15 голів.

Як тренер привів олімпійську збірну СРСР до золотих медалей у Сеулі у 1988-му. Учасник чемпіонату Європи — 1992, чемпіонату світу — 1994 р. як старший тренер збірної Кореї.

 

У фінальному матчі юнацького чемпіонату Союзу-64 проти московського «Динамо», коли кияни готувалися пробивати штрафний, у «стінку» захисників став Бишовець. Володимир Мунтян технічно перекинув м’яч йому за спину, і Анатолій, розвернувшись, з льоту розстріляв ворота сторопілого голкіпера Олександра Ракитського. Або: за юніорів Києва, знову ж таки москвичам: прийняв на груди довгу передачу, не опускаючи  м’яч, перекинув його через  голову захисника і, не даючи м’ячу впасти, пробив у далеку «дев’ятку». Або: у вирішальному матчі з ЦСКА сезону 1966-го так розкрутив Шестерньова, котрий тільки-но повернувся з лондонського чемпіонату світу, що той зіштовхнувся зі своїм воротарем, а Бишовець тихенько  закотив м’яч у сітку. Або: гол у падінні через себе збірній Австрії з подачі Едуарда Стрельцова. Потім цей кадр став багаторічною заставкою кіножурналу «Новини дня». Або: гол-красень збірній Бельгії на чемпіонаті світу-70, коли, одержавши м’яч із глибини, обвів по дорозі двох захисників, змістився з кута штрафної в центр і по діагоналі пробив у верхній кут.

У Мексиці йому спорудили золоте погруддя: такої честі удостоювався кращий футболіст кожної країни — учасниці чемпіонату світу. Федерація футболу СРСР, щоправда, наполягала на кандидатурі багаторічного капітана ЦСКА і збірної Шестерньова, та організатори чемпіонату вибрали Анатолія Бишовця.

У другій половині 60-х, до кого в гості не прийди, висить, пришпилений до стіни звичайними кнопками, вирізаний із журналу його портрет чи характерне фото, де Бишовець «крутить» трьох захисників або завдає коронного удару в падінні через себе. Для людей мого покоління, тодішньої молоді, він був, пафосно висловлюючись, володарем дум, кумиром, якому наслідували.

І дуже небагато хто знав, чого це йому коштувало і які труднощі доводилося переборювати. Пізніше, ставши видатним тренером, він скаже про свого учня Олексія Михайличенка: «На моїх очах сталося перетворення бридкого каченяти на білого лебедя».

Але ж те саме якнайкраще пасує йому самому! Як, особливо спочатку, його не любили і партнери, і тренери, й суперники! І, здавалося, було за що. Одержавши м’яч, Бишовець не те що не поспішав з ним розлучатися — й на думці не мав цього робити. Зачекавши, поки до нього підійдуть два-три  захисника, починав по кілька разів їх обводити винайденими на тренуваннях фінтами. М’яч, як правило, у нього рано чи пізно відбирали, вболівальники й партнери обурювалися, закликаючи грати в пас. Якийсь час потому його знову посилали в атаку — і все повторювалося спочатку.

 

— Я не міг грати за встановленими канонами, неохоче розлучався з м’ячем, мене завжди звинувачували в егоїзмі й погрожували виключити з футбольної школи. На якийсь час я підкорявся, та згодом усе повторювалося знову. Це були не егоїзм, не жадібність. Просто я все забував, варто було м’ячу опинитися в ногах. Мене охоплювало нездоланне бажання будь-що обіграти захисників, пробитися крізь їхній щільний стрій і перемогти воротаря. Не знаю, чим би все це закінчилося, напевно, мене б виключили, але мені везло: у кожній грі я забивав голи.

 

У рік дебюту в «Динамо», у 1966-му, Бишовця запросили до збірної. Лінію нападу на той час складали Стрельцов і Численко.

Опинившись уперше поруч на полі, Численко, Стрельцов і Бишовець уже в першому матчі за збірну влаштували справжній футбольний спектакль. Поєднані разом, ці троє вчинили фурор на стадіонах Європи, забиваючи, як мінімум, по три голи за матч.

 

— Найупевненіше у збірній я відчував себе, коли поруч були Стрельцов і Численко. Збірна — особливий колектив, складається з людей, що збираються зрідка, тому вони повинні мати майстерність, яка дає можливість швидко зрозуміти одне одного,  кожний входить у колектив самим собою й пропонує таке, що може цю команду збагатити. І підказує тренерам, де і як він може підсилити гру команди. Пам’ятаєте, як мене іноді лаяли за захоплення індивідуальною грою? Але як Стрельцов зрозумів мене, і як це взаєморозуміння нам  допомогло!

 

Розповідають, коли Бишовця вперше побачив Віктор Олександрович Маслов, він довго прицмокував язиком, а після гри сказав: «Так, це сила. Видатний буде футболіст. Шкода, піде рано — захисники заб’ють!»

Бишовець пішов у 28 років — смішний вік, як на теперішній час. Захисники й справді були з ним безжалісні — і наші, й закордонні. Судді, як водиться, дивилися крізь пальці, у найліпшому випадку фіксували порушення. Аничкін, Логофет, Долбоносов, Заремба, Могильний,  Петров, Глотов — від одних прізвищ цих вітчизняних костолузів холодок по шкірі пробігає.

І кожному тренери втокмачували: «Покажи Бишовцю, нарешті, що ти захисник, а не ганчірка!» І ті старалися щосили. Ми з друзями, було, нарахували 60 фолів проти Бишовця в одному матчі.

Якось Бишовець згадав, як у матчі-відповіді з «Гурником» у Забже один із опікунів в’їхав ногою прямо йому в коліно, вибивши меніск. Біль такий, що іскри з очей посипалися. Центрфорвард «Гурника» Любаньский, з яким вони товаришували, прибіг через усе поле і закричав на свого захисника: «Цо ти робиш, курва?!»

«Бишовець навчив грати у футбол. А Лобановський — у великий футбол». Ці слова належать Олексію Михайличенку,  якого Бишовець почав тренувати з 10-річного віку і з яким вони виграли Олімпіаду в Сеулі 1988 року.

Бишовець дуже дорожить тією своєю першою дитячою командою, народження 1963 року, пам’яттю про неї. Усе було вперше — і для нього, і для хлопців.

Розповідає мама одного з футболістів того випуску:

— Коли наш син вирішив зайнятися футболом, ми з батьком були не проти. Оголосили набір на «Динамо», туди прийшли чи не з півтисячі людей, тоді в Києві панував футбольний бум. Як і кого відібрати за дві години, кого відсіяти? Словом, наш не потрапив, рік пропустив, а потім із другом «по блату», уявляєте, поїхали самі на Нивки, на базу, там їх подивилися та й узяли. Тоді кілька гравців «Динамо», котрі  тільки-но закінчили  виступи,  набирали групи, наш потрапив до Анатолія Федоровича Бишовця.

Те, що він серйозна людина, ми зрозуміли одразу, з того, як син готувався до тренувань, відповідально ставився до всіх завдань. Прийду, було, на стадіон і частенько спостерігаю таку картину: сидять вони навколо Анатолія Федоровича, тихо так, а він щось довго розповідає, а потім — тренування, як в усіх. Я запитую: «Про що тренер з вами говорив?» — «Про мистецтво сьогодні розповідав».

Він був для них прикладом  в усьому. І про свою любов розповідав: як познайомилися, як він своїй нареченій на всі гроші в Мексиці подарунок купив, як побралися. Хлопці пишалися своїм тренером, в усьому наслідували його. Але ж і питав він із  них, як із дорослих, інакше б нічого не досягли.

Десь під кінець зібрав батьківські збори — м’який, інтелігентний, він помітно відрізнявся від інших тренерів. Ішлося про майбутнє хлопців. «Я вас прошу, — говорив Анатолій Федорович, — не розраховуйте, що всі потраплять до «Динамо», — може, двоє чи троє в оптимальному варіанті. І не обов’язково найкращі, це ж бо та сама лотерея. Тому не треба впадати у відчай,  хлопці  всі гарні, але в житті в кожного своя дорога, не обов’язково футбольна».

Так воно й вийшло. Грати в дорослій команді стали Льоха Михайличенко, Сергійко Процюк, іще хтось. Більшість же, як наш син, обрали навчання, словом, життя розставило все по місцях. Ми часто згадуємо ті роки, із вдячністю й повагою до нашого тренера. Стежимо за його кар’єрою, радіємо кожному успіху…

 

Суперництво Бишовця з Лобановським як тренерів, виразників різних підходів, психологій і методик, відзначалося безкомпромісністю, твердістю й непримиренністю. Проходило воно здебільшого «під килимом», так що широким масам уболівальників і невтямки було. До того ж навколо них вешталося багато якихось крутіїв, основним призначенням котрих було посварити, зіпхнути лобами, обплутати тренерів павутинням інтриг. У всіх цих «жучків» єдиним шансом залишитися біля ніг видатних особистостей було  нагнітання атмосфери скандалів. А мета — роз’єднати,  посварити двох фахівців. Та що там казати, якщо й нині саме тільки ім’я Бишовця у столиці України сприймається як моветон, а сам знаменитий форвард київського «Динамо» перебуває у щільному кільці публічної ізоляції. Сам не раз був свідком, коли його фото викидали з буклету, а ім’я викреслювалося з обойми кращих київських футболістів. До речі, у подібній ситуації ще зовсім недавно був і Олег Блохін.

 

— У тому олімпійському циклі можна було заявляти професіоналів. Одна умова: аби вони не були учасниками чемпіонату світу. У нашій відбірковій  групі, крім дуже сильної норвезької збірної, були ще болгари зі Стоїчковим, Пенєвим, Івановим, Балаковим. Коли потім зі Стоїчковим зустрілися в Барселоні, він сказав: «Так, страшної сили у вас була команда».

Властивість людської пам’яті — усе яскраве зберігається довго. Як зараз, бачу Ігоря Добровольського, котрий забив бразильцям пенальті. Чи гол Юрія Савичева — пас від воріт, Лютий виграє повітря, скидає м’яч — і все,  ми — олімпійські чемпіони! Здорово грав і Михайличенко, вів за собою команду. Два голи в півфіналі італійцям важко переоцінити.

Який шлях до цієї  перемоги було пройдено! Немає сумніву, великі змагання можуть вигравати лише сильні особистості. Люди, що вміють зберегти себе в позамежних ситуаціях.

 

…Отож, він став одним із небагатьох, кому вдалося дістатися до самісінької вершини. І з цим треба тепер жити далі. З’ясувалося, що з перемогою жити ще тяжче, ніж із поразкою. Після програшу тобі співчувають,  тебе жаліють. Після перемоги — зле заздрять і мстяться. Оточуючі не полюбляють тих, кому щастить у житті. «Чому ж оце він, а не я?» — ось у чому питання.

І вся його подальша кар’єра — від збірної СРСР до московського «Динамо» й «Зеніта» — наочне тому підтвердження. Як і колись на полі, йому, не соромлячись, ставили підніжки, били нишком, а коли він падав, — із превеликою насолодою пхали лежачого й переступали.

Якось виникла чутка про його неймовірне багатство, наклеп, що завжди й скрізь шлейфом тягнеться за ним. Грошові скандали супроводжували всю його подальшу після Олімпіади діяльність. Одна обізнана людина сказала, що це йому помста за те, що він — єдиний із тренерів-ігровиків — видряпав цілком усі гроші — винагороду, обіцяну за перемогу. Баскетболісти, приміром, не одержали їх і дотепер.

Цим вчинком, до речі, Бишовець пишається не менше, ніж завойованим золотом. Інші предмети його гордості мало вписуються в поняття звичного нинішнього життя: за свою кар’єру гравця він не забив жодного липового гола і не зіграв жодного договірного матчу як тренер. «У футболі все має бути чисто й красиво», — іще одна його улюблена  заповідь.

Віктор Матвієнко

 

Візитівка

Народився 1948 року. Заслужений майстер спорту, захисник. Грав за команди «Металург» (Запоріжжя), «Динамо» (Київ), «Дніпро» (Дніпропетровськ). Чемпіон СРСР 1971, 1974, 1975, 1977 рр., срібний призер першостей 1972, 1973, 1976 (осінь) рр. Володар Кубка СРСР 1974 р. У чемпіонатах країни провів 209 ігор («Динамо» — 188, «Дніпро» — 21), забив 7 м’ячів.

Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЕФА 1975 р. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 р., за збірну СРСР провів 19 матчів.

 

Віктор Матвієнко «заявлявся» за київське «Динамо» двічі. Вперше, коли йому виповнилося 19 років, до Запоріжжя приїхав Михайло Коман і запропонував змінити прописку. В Києві Віктор пробув… аж три місяці. За цей час двічі виходив на заміну, був відрахований як безперспективний. Відслуживши в армії (грав за одеський СКА), Віктор повернувся до Запоріжжя. Тут знову гінці з Києва: «Дід сказав — ніяких «дублів», гратимеш одразу в основі, на місці Круликовського».

Маслов свою обіцянку виконав: сезон-1970 Матвієнко провів у парі з В. Соснихіним. Новий старший тренер Олександр Севідов перевів його на лівий фланг оборони, де талант Віктора розкрився повною мірою. Відмінна координація, пластика, гарт гімнаста, — а саме з гімнастики він починав колись, — невдовзі висунули його в число кращих захисників СРСР.

Та Віктор значно розширив межі амплуа лівого захисника. Він чи не першим у тодішньому Союзі почав грати від прапорця до прапорця, причому в нападі діяв як справжнісінький форвард. У сезоні 1975 року, наприклад, Віктор у перших же турах провів два м’ячі у ворота суперників. Він майже одразу потрапляє в поле зору тренерів збірних команд (в 1971-му грає за олімпійську, а наступного року — за головну команду).

А кращим для нього, як і для динамівців того покоління, став сезон-1975, коли вони виграли Кубок Кубків і Суперкубок. А потім настав сумний 1976-й рік, «чорний» в історії «Динамо». Ось як згадує про нього Віктор:

— Починали з чвертьфіналу Кубка чемпіонів, з французьким «Сент-Етьєном». Дома спокійно їх обіграли, а у Франції «злили воду» — 0:3. За день перед грою В. Лобановський дав показове тренування для французьких журналістів і… загнав нас зовсім. У такому ж стані їхали на Олімпіаду. Про це мені потім лікар В. Мишалов сказав, він медогляд робив збірної. Мунтян тоді відверто висловився і… не поїхав на Олімпіаду.

Повернулися додому, в Ялту, знову почалися збори, дворазові тренування, а в нас ноги ватні… Дійшло до того, що нас з Трошкіним (ми вважалися неформальними лідерами) хотіли відрахувати за недисциплінованість. А ми, скажу відверто, вже й на м’яча того не могли без огиди дивитися, і на тренерів, до речі, теж.

Нас викликали В. Лобановський і О. Базилевич, повідомили про своє рішення. Ми вийшли, хлопці всі стоять, чекають. «Ну як, що?» — запитують. — «Нас відраховано, сказано речі зібрати і їхати з бази». — «Ну так і нас вони не побачать», — сіли в машини й роз’їхалися. Залишилися три тренери, включаючи Пузача, і лікар.

Зразу ж стало відомо в ЦК, спорткомітеті. Наступного дня збори. Команда поставила питання руба: або ми, або вони! Нам сказали: команду до гри готує А. Пузач, Лобановський і Базилевич залишають базу, після матчу буде винесене остаточне рішення. Першим «відійшов» Пузач: «Робіть що хочете, самі визначайте склад, я нічого не знаю». Той матч із «Дніпром» ми програли 1:3. Кажуть, за час, що лишився, з кимось було проведено «виховну роботу». Тому гру з «Дніпром», який ледь не вилетів з вищої ліги, здали. Доказів у мене немає ніяких, хоча декого й підозрюю в нещирості.

Потім, ви знаєте, Базилевича, Петрашевського і Спектора звільнили, хоча при чому тут двоє останніх, ніхто сказати не міг, мабуть, для кількості. Мало хто знає, що команду до кінця сезону фактично тренував Коман. Лобановський навідувався рідко, більше мовчав, ніж говорив, щось переосмислював... »

Якось В. Лобановський кинув на адресу Матвієнка: «Досить тобі по полю чесати. Ти ж готовий тренер». Однак тренером Матвієнко так і не став. Мабуть, все ж через свій непіддатливий характер. Не терпить будь-якої показухи. А ще більше — «наукового» підходу до футболу. Тут він безкомпромісний і упертий: «Ти бачив, як поляки на Олімпіаді в капцях гуляли, босоніж, пиво дудлили? А ми — по два тренування на день. Вони «срібло»  взяли, а ми ледь не падали від утоми».

Ясна річ, кому ж такі висловлювання можуть прийти до вподоби... Коли наставник киян Юрій Морозов почав тактично-технічні прийоми рахувати і «справжню цифру» виводити, Матвієнко домовився з Мунтяном (а їх на зборах за цим показником визнали найгіршими) стати на невеликій відстані й перепасовуватися. За кількістю точних передач вони вийшли в передовики, а гру закінчили внічию. Ще й публіка свистіла.

У 1978-му йому вже 30 минуло. Грати й тренуватися ставало все важче. Особливо навесні, коли доводилося місити багнюку на південних городах-полях. Після кожного тренування кололи в коліно, аби висотати рідину, що там збиралася. Хотів ще три роки до того зробити операцію, та лікарі попередили: гарантії, що гратимеш, дати не можемо. І він терпів, грав на уколах.

За свою кар’єру Віктор Матвієнко витерпів усе. Не міг змиритися лише з несправедливістю. До себе — в останню чергу. А за друзів, за команду — тут він першим піднімався у бій. Отаких, здебільшого, не люблять. Але поважають, — причому як друзі, так і опоненти.

 

Валерій Поркуян

 

Візитівка

Народився 1944 року. Заслужений майстер спорту. Нападаючий. Грав за команди «Динамо» (Київ), «Чорноморець», «Дніпро». Чемпіон СРСР — 1966—1968 рр. Провів 208 матчів у чемпіонатах СРСР (за «Динамо» — 58, «Чорноморець» — 47, «Дніпро» — 103), забив 43 голи («Динамо» — 12, «Чорноморець» — 13, «Дніпро» — 18). Учасник чемпіонатів світу 1966 і 1970 рр. За збірну СРСР провів 8 матчів, забив 4 голи.

 

Коли київське «Динамо» поповнилося вихованцем кіровоградського футболу Валерієм Поркуяном (до «Динамо» він прийшов із одеського «Чорноморця»), вболівальники жартували: «Хто стане чемпіоном країни 1966 року?» — «Мунтян, Поркуян і дев’ять киян!»

1966-й — його перший рік у великому футболі, він же виявився «зоряним», його вершиною. Гравець, про якого рік тому ще ніхто не чув, якого не знали навіть фахівці, буквально увірвався в «основу» київського «Динамо». І це тоді, коли кияни мали цілу плеяду гравців передньої лінії: Серебреникова, Пузача, Бишовця, Хмельницького, Бібу…

Віктор Олександрович Маслов випустив на поле нікому не відомого Поркуяна у матчі з ленінградським «Зенітом», мабуть, суто інтуїтивно, і той виправдав сподівання старшого тренера, забивши гол. Настрій у киян та їхніх прихильників того дня був чудовий: стартовий матч «Динамо» виграло — 4:0.

У наступних поєдинках, де київська команда розгромила ростовчан (6:1) та мінчан (4:0) на їхніх полях, Поркуян відзначився тричі і ввійшов у число кращих бомбардирів вищої ліги.

А головне — його полюбила київська публіка. Валерій відрізнявся оригінальною манерою гри, був настирливим, різким, сміливо йшов на захисників суперника, і ті часто «пасували». Володів гарною швидкістю, як дистанційною, так і стартовою, вміло обирав позицію, міг, граючись, за допомогою самобутніх фінтів, позбутися двох-трьох опікунів. Удача йому посміхалася, здавалося, все йому дається легко, без зайвих зусиль. Складалося таке враження, що інші безперестанку «виорюють» футбольне поле, не залишаючи ні клаптика зеленої трави без уваги, а інші тільки чергують на лінії штрафного чи воротарського майданчика, аби вчасно підставити ногу чи голову. Раз — і готово, м’яч у воротах, усі симпатії вболівальників на їхньому боці.

Після чемпіонату світу в Англії, де Поркуян несподівано для всіх став кращим бомбардиром радянської збірної, його нарекли «везунчиком», «фартовим» і т. ін. На полі до нього пильно і з недовірою придивлятимуться і судді, і суперники, і партнери, — що він за один, кому так без міри таланить, що не вдарить — то гол забиває. А як же тоді прислів’я про рибку, котру не витягти без труда?

Та це буде потім, а поки Валерія Поркуяна терміново, в розпалі чемпіонату, викликають до збірної, що готувалася до чемпіонату світу-66. Працює він окремо, за індивідуальним планом. «Грай як умієш, — сказав йому Віктор Олександрович Маслов. — Головне —  пам’ятай: тобі втрачати нічого. Ще молодий, усе попереду. А от що на чемпіонат світу потрапиш — це хороший буде урок для тебе».

Навряд чи сам тренер збірної Микола Петрович Морозов чекав, що запрошений в останній момент нікому не відомий гравець стане справжнім відкриттям чемпіонату, а у збірній СРСР — кращим бомбардиром. Більшість і вболівальників, і фахівців були впевнені, що Поркуянові й на поле не вдасться вийти, бо ж збірна тренувалася й грала одним складом мало не цілий рік, награвалися певні схеми, зв’язки, а тут — молоде-зелене...

Та футбол тим і приваблює мільйони людей, щ виявляється непередбачуваним і непізнаним, багатим на несподіванки, сюрпризи. Ну хто, скажіть, міг спрогнозувати, що кращим бомбардиром радянської збірної стане саме Валерій Поркуян з чотирма м’ячами? А сама збірна посяде найвище за всю історію участі в чемпіонатах світу місце — четверте, пропустивши вперед тільки команди Англії, ФРН та Португалії? Власне, й показник В. Поркуяна — унікальний, адже чотири голи упродовж одного турніру до нього ніхто не забивав. Цей результат тримався довго, аж поки інший киянин — Олег Саленко за два десятиліття потому не поб’є рекорд свого одноклубника, забивши шість м’ячів (із них п’ять — в одному матчі, зі збірною Камеруну).

Звичайно ж, М. Морозов не поспішав кидати у бій молодого хлопця, до того ж включеного до складу збірної в останній момент. І тільки коли наша команда перемогла у перших двох матчах збірні КНДР та Італії, забезпечивши собі вихід до чвертьфіналу з групи, Поркуян з’явився на полі у стартовому складі. Ясна річ, цей матч проти збірної Чилі вже нічого не вирішував. Поркуян грав легко й невимушено, як і радив йому В. О. Маслов. Свій перший гол він забив на 29-й хвилині, а коли чилійці зрівняли рахунок, за чотири хвилини до фінального свистка вивів збірну уперед.

Гравця, який у матчі чемпіонату світу відзначився двічі, в запас не садять. Тому й у чвертьфінальній грі з угорською збірною, яка до цього у феноменальному стилі здолала бразильців, В. Поркуян вийшов на поле. І знову довів усім, що випустили його недарма. Спочатку після його удару головою Ігор Численко добив м’яч у порожні ворота, а згодом уже відзначився й сам.

Півфінальний матч з командою ФРН і до цього часу перед очима тих, хто його пам’ятає. Жорстка гра німців, важка травма Сабо, який, попри все, залишився на полі (заміни тоді не дозволялися), фантастичний гол Беккенбауера у ворота Яшина — неповний перелік фрагментів того історичного двобою. У цьому ряду — і гол Валерія Поркуяна у ворота німців. Міг відзначитися ще раз і стати справжнім героєм матчу, якби Анатолій Банішевський пропустив йому м’яча, а не вдарив би сам із незручної позиції.

Поркуян повернувся з чемпіонату світу справжнім героєм. І як ніхто не міг спрогнозувати його стрімкий ривок до слави, так навряд чи хто міг припустити, що після цього у 22-річного футболіста, якому, здавалося б, грати й грати, настане злам. Йому за життя так і не довелося більше пережити таких хвилин піднесення й натхнення, як тоді, в 1966-му, у Лондоні. Поступово Поркуян втратив місце в основному складі «Динамо», а згодом — і збірної. Щоправда, він поїхав ще й на чемпіонат світу-70, але відсидів турнір на лаві запасних. Пам’ятаючи про його «везіння», тренери використовували Поркуяна більше як паличку-виручалочку, коли треба було тягти якийсь жереб.

Футбольна історія Валерія Поркуяна — цікава й непересічна. У ній багато несподіваних поворотів, піднесень і падінь. Він виявився сильною особистістю, витримавши всі випробування долі і на зеленому полі, й поза ним, залишившись самим собою.

 

Стефан Решко

 

Візитівка

Народився 1947 р. Заслужений майстер спорту (1975), захисник. Виступав за команди «Верховина» (Ужгород), «Локомотив» (Вінниця), «Чорноморець» (Одеса), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Срібний призер першостей 1972, 1973, 1976 (осінь), 1978 рр. Володар Кубка СРСР — 1974, 1978 рр. У чемпіонатах провів 272 гри (за «Динамо» — 200, «Чорноморець» — 72). Володар Кубка Кубків і Суперкубка — 1975 р. Бронзовий призер Олімпіади-76. За збірну СРСР провів 13 матчів.

 

 

На таких, як він, тримався український футбол, київське «Динамо». Вихованець закарпатської спортивної школи, Стефан Решко зробив себе сам — шляхом наполегливих щоденних тренувань, відмови від спокус життя, дотримання суворої дисципліни, завдяки відповідальності за себе, за колектив. Розповідають, як одного разу, у ході конфлікту між В. Лобановським і О. Блохіним, він вступився за Олега. А того вже збиралися відправляти «на перевиховання» до полку внутрішніх військ, що на Подолі.

— Не можна цього робити, — сказав С. Решко. — Блохін — активний форвард, багато забиває, він потрібен команді. Пропоную вжити до нього матеріальних заходів: зменшити зарплату зі 180 до 110 карбованців. Хай справою доводить свою відданість клубові.

Чи так було насправді — документального підтвердження немає. Та в цьому епізоді, наче в краплині роси, весь Стефан. Суворість, справедливість, колективізм, аж до відмови собі в усьому, — його характерні риси.

А ще — наполегливість на тренуваннях. Він на все життя запам’ятав слова свого першого наставника, відомого фахівця Сергія Шапошникова, з яким доля звела його у вінницькому «Локомотиві».

— Природа наділила тебе гарними якостями, потрібними сучасному футболові: швидкістю, сміливістю, чіткістю, силою. Але їх потрібно розвивати, щоденно шліфувати, доводити до досконалості. А це досягається тільки працею…

Спостерігаючи за ним із трибуни, не можна було не милуватися тією зовнішньою легкістю, з якою він перегравав нападаючих суперника, демонструючи щоразу високу техніку, швидкість, надійність у кожному матчі, — незалежно від того, чи був це матч на єврокубки, чи рядова гра чемпіонату. Та мало хто знав, якими зусиллями давалася ця  легкість. Перед кожним тренуванням Стефан надягав іще один тренувальний костюм і вдавався до п’ятикілометрового індивідуального кросу — розігрівався. І це — перед навантаженнями Лобановського—Зеленцова, після яких дехто з партнерів падав з ніг.

Схильний до системного аналізу, Стефан Решко запровадив своєрідний «кодекс» захисника. Головним у ньому вважав надійність. А забезпечуватися вона мусила за рахунок сили, швидкості, техніки й витривалості. Тоді й прийде результат, а з ним — і визнання. Він та його тодішній партнер Михайло Фоменко володіли усіма переліченими якостями бездоганно, а відтак від гри до гри підвищували майстерність, шліфували колективні дії.

Намагання якнайкраще освоїти той чи інший прийом, відшліфувати до автоматизму найкращі свої якості — ще одна складова цього своєрідного кодексу. Природа наділила Стефана високим зростом, пластичністю, атлетизмом. Тож гра головою виходило непогано. Та щоб стати одним із кращих, доводилося не одну й не дві сотні разів після закінчення тренування вистрибувати, імітуючи удар по м’ячу, що на самому злеті. Те ж саме — у відпрацьованому до автоматизму фірмовому підкаті у виконанні Решка.

На жаль, найкращий його матч у кар’єрі, проведений у Мюнхені проти «Баварії», українські телеглядачі не побачили. Валерій Лобановський сказав перед грою: «Стефане, сьогодні ти маєш нейтралізувати Герда Мюллера. Запам’ятай: на цілому стадіоні для тебе є лише одна людина — Мюллер. Він не повинен забити. Супроводжуй його усюди». — «А якщо він піде за межі поля, на лаву запасних?» — «І ти мусиш!»

Після гри, яку кияни сенсаційно виграли — 1:0, Мюллер потиснув руку Стефанові: «Сьогодні ти був сильніший, вітаю!» Потиснув руку і Валерій Васильович. Ні Блохіна, який забив фантастичний гол, ні Решка, який виключив з гри кращого форварда Європи, він на післяматчовому аналізі гри не відзначив, як і будь-кого іншого. Один із головних принципів В. Лобановського: виграє команда, а не окремий гравець!

За спеціальністю Стефан — столяр-червонодеревник. Після закінчення кар’єри набуті навички добряче прислужилися йому, коли він облаштовував свою скромну «фазенду». Чимало виготовив шкатулок з інкрустаціями, які дарував друзям, учорашнім партнерам по «Динамо». «Ти мав би гарний бізнес», — казали йому напівжартома. Він тільки посміхався у відповідь: «Ніколи нічим у житті не торгував, слава Богу, не довелося».

Як і грав гідно, так і по завершенні кар’єри живе й працює чесно й порядно. По закінченні Вищої школи МВС тривалий час викладав у Академії, полковник, доцент, заслужений працівник фізичної культури, виховує трьох дітей.

На таких, як він, завжди є попит. Усе частіше Стефан, виконуючи доручення ФФУ і ПФЛ, інспектує вирішальні матчі чемпіонату України. Йому довіряють, бо знають: Стефан Решко — людина надійна, такі не підведуть.

 

Михайло Фоменко

 

Візитівка

Народився 1948 року. Захисник. Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Спартак» (Суми), «Зоря» (Луганськ), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1974, 1975, 1977 рр. Срібний призер першості 1972, 1973, 1976 (осінь) рр. Бронзовий призер — 1972, 1975, 1977. Володар Кубка СРСР — 1974, 1978 рр. У чемпіонатах країни провів 213 матчів (за «Динамо» — 176), забив 1 гол. Володар Кубка Кубків і Суперкубка 1975 р. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1976 р. За збірну СРСР провів 22 гри.

 

 

Михайло Фоменко перейшов до київського «Динамо» з луганської «Зорі» якраз напередодні чемпіонату сезону — 1972 року. «Не зовсім ти це вчасно зробив! — жартували скептики. — Золоту медаль одержати міг!» Та вони не брали до уваги, що Михайло звик зважувати кожен крок і вчиняти так, щоб потім уже не шкодувати за зробленим.

У «Динамо» він одразу зайняв місце заднього центрального захисника. Компанія у захисті підібралася хоч куди: праворуч — Трошкін, ліворуч — Матвієнко, трохи попереду — Решко, а позаду — Євген Рудаков. Вони й склали той самий надійний і непробивний захист, перед яким невдовзі складуть зброю кращі клуби Європи.

1972—1973 роки були щаблями становлення, у команді йшла зміна поколінь, «Динамо» залишили видатні майстри, навколо яких вибудовувалася всі гра киян: Турянчик, Сабо, Банников, Круликовський. З’явилося немало молоді: Веремєєв, Колотов, Трошкін, Доценко, пізніше — Володя Онищенко, який став-таки чемпіоном у «Зорі».

Перший успіх прийшов 1974-го, коли вони поклали золоті медалі у кришталевий Кубок. Наступного року святкували тріумф з високо піднятим Кубком Кубків та Суперкубком УЄФА. Ні, не прогадав Михайло Фоменко, коли, полишивши «Зорю», перейшов до «Динамо». Тут він жодного року не залишався без медалей. Найчастіше — золотої чемпіона країни. Були й пам’ятні виступи за збірну, шість разів його включали до списку 33 кращих футболістів країни.

У збірній він дебютував того ж таки 72-го, у матчі зі збірною Фінляндії. Потім були відбіркові спаринги на право участі в чемпіонатах світу, Європи, Олімпіада в канадському Монреалі. Певний час товариші довіряли Михайлові капітанську пов’язку збірної країни.

Як і його партнер по центральній зоні захисту Стефан Решко, Михайло Фоменко, як кажуть на Заході, «зробив себе сам», охоче пристав до своєрідного «кодексу захисника». Тривалий час цій парі стоперів не було рівних не лише в СРСР, а й у Європі. Це тим більш почесно, що їм довелося грати проти найкращих форвардів Європи й СРСР — від Герда Мюллера до Віталія Старухіна.

— Я за ними, як за кам’яною стіною, — любив говорити Євген Рудаков, для якого ці роки також були кращими в кар’єрі. — Особливо вдячний Михайлові Фоменку, який часто виручав мене, бо ж він, як останній захисник, за завданням тренерів займав моє місце, коли я виходив із воріт.

Успішна гра на виходах Рудакова якраз і базувалася на психологічній упевненості: Михайло Фоменко вже на лінії воріт, підстрахує, виб’є м’яча обов’язково. Гола не буде!

 

Олег Блохін

 

Візитівка

Народився 1952 року. Заслужений майстер спорту (1975), нападаючий. Грав за команди «Динамо» (Київ) — 1969—1987, «Форвертс» (Австрія) — 1988—1989, «Аріс» (Кіпр) — 1989—1990 рр. Чемпіон СРСР — 1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986 рр. Срібний призер першості — 1972, 1973, 1976 (осінь), 1978, 1982. Бронзовий — 1979 р. Володар Кубка СРСР — 1974, 1978, 1982, 1985, 1987 рр. У чемпіонатах провів 432 (рекорд) гри, забив 211 (рекорд) м’ячів, кращий футболіст 1973, 1974, 1975 (іще рекорд!) рр. Кращий бомбардир чемпіонатів 1972, 1973, 1974, 1975 (рекорд!) рр. У списках «33 кращих» — 15 разів поспіль (рекорд!), 13 разів — перший. Кращий бомбардир чемпіонатів Союзу 1972—1975, 1977 рр.

Володар Кубка Кубків — 1975, 1986 рр., Суперкубка УЄФА — 1975 р. Володар «Золотого м’яча» кращого футболіста Європи — 1975 р. Учасник чемпіонатів світу 1982, 1986 рр. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972, 1976 р. За збірну СРСР провів 109 матчів (рекорд), забив 39 м’ячів (рекорд). Неодноразово виступав за збірні УЄФА та ФІФА. У єврокубках — 78 матчів, забив 42 голи.

 

 

Коли Олег Блохін вперше ступив на поле стадіону «Динамо», дебютуючи у футбольному складі, його ім’я було вже добре відоме вболівальникам: у газетних звітах про матчі збірних країни — юнаків, молодіжних — він діставав немало компліментів, але була й критика. Його відразу прозвали «оленятком» — за нестримну швидкість і легкість, із якими він мчав до воріт суперників, підганяючи м’ячі під улюблену ліву ногу. У тому матчі Олег, мабуть, разів із 15—20, а може й більше, виходив сам на сам з воротарем, але відзначився тільки одного разу, та ще й пенальті пробив у штангу. Проте помітно не переживав, психіка ще молода, все життя попереду: не забив у цьому матчі — буде другий…

Микита Симонян, якось іще на початку кар’єри Блохіна, коли він лише обіцяв стати тим Блохіним, перед яким схиляли голови футбольні фахівці всього світу й кому аплодували всі стадіони світу, пророче сказав: «Цей хлопець поб’є всі наші рекорди». І справді — побив усі.

Отже, життя вдалося? Олег Володимирович і сьогодні, коли з майже небуття став головним тренером збірної України, не знає відповіді. Він надто пам’ятає все — і конфлікт 1976-го, і опалу 1982-го, коли збірна провалилася в Іспанії, і московські чиновники звинуватили його в усіх гріхах, навіть значок «заслуженого» хотіли відібрати.

Уявляю собі, як Олег, з його емоціональністю і гострим чуттям справедливості, зриває його з лацкана піджака й жбурляє на стіл президії московської федерації. Так Сабо колись жбурляв брудну футболку в обличчя другого тренера збірної країни, бо перший у той час невідомо де був, а Йожефа звинуватили в недостатньому патріотизмі. Ну, й чого цим добилися? Мистецтво вічне, дерево футболу завжди зеленіє, залишається в пам’яті натхненна гра Олега Блохіна, гра, не схожа ні на чию іншу, ніби це не футболіст, вихованець «Юного динамівця», а невідомий прибулець з іншої планети, бо так до нього на Землі у футбол не грали.

А чиновники ті швидко вгамувалися. Своєю грою «Динамо» і Блохін невдовзі довели, що немає їм рівних ні в чемпіонатах країни, ні в Кубкові Кубків. І у 1986-му у французькому Ліоні був здоланий мадридський «Атлетико», із тим самим рахунком, що й за 9 років перед тим угорський «Ференцварош».

І як у тій, уже далекій грі 1985-го Олег Блохін (як і тоді, грав із травмою) забив-таки потрібний гол. Рахунок був 1:0, і все ще таїло несподіванки, «Атлетико» невтомно й уперто йшов уперед. І тут динамівцям вдалося розіграти знамените «віяло» в один дотик, і останню передачу комбінації, у якій брало участь півкоманди, по всій ширині поля, випало завершити Олегу Блохіну, і той чітко, як шар у лузу, поклав м’яч у самісінький куток, не давши воротареві жодного шансу. І стадіон зайшовся овацією, люди аплодували, стоячи вітали неперевершену майстерність «Динамо» і його, Олега Блохіна. Погодьтеся, небагато знайдеться футболістів, котрі з перервою майже в десятиріччя підносять високо над головою один із найпрестижніших трофеїв футбольного світу. І яка різниця між тим юним Олегом-«оленятком» і цим досвідченим, мудрим лідером, гол якого став окрасою фінального поєдинку з технічними й далеко не другорядними іспанцями! Яка вражаюча якісна трансформація!

Він завжди був першим. І в закордонні тренерські мандри подався, і грав там, і досяг певних успіхів, особливо в Греції, де його поважають, як у рідному Києві.

Проте, певно, краще, ніж до останнього часу в Києві. І йому, Олегові Блохіну, є кому пред’явити рахунок. Найтитулованіший футболіст, зірка першої величини, тривалий час був у «затирі» в рідному місті.

Як тут не згадати Анатолія Бишовця, тренерський талант якого також виявився непотрібним київському «Динамо»! Обидва вони служили клубові вірою й правдою. Проте життя часом судить по-своєму, виносить зовсім не ті оцінки й вердикти, на які ми вправі розраховувати.

Та не в характері Олега жалітися. Він завжди доводив свою правоту на полі. Сьогодні у нього найвідповідальніша пора — робота зі збірною. На карту поставлені його репутація і честь. Що ж, йому не звикати. Олег Блохін встановлює тільки найвищу планку. І в спорті, і в житті.

 

Володимир Веремєєв

 

Візитівка

Народився 1948 року. Заслужений майстер спорту. Півзахисник. Грав за команди «Зірка» (Кіровоград), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1971, 1974, 1975, 1977, 1980, 1981 рр. Срібний призер першостей — 1972, 1973, 1976 (осінь), 1978, 1982 рр. У чемпіонатах країни провів 310 матчів, забив 33 голи. Володар Кубка СРСР — 1974, 1978, 1982 рр. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р. Бронзовий призер Олімпіади-76. За збірну країни провів 25 матчів, забив 2 голи.

 

 

Якось після чергової травми, — здається, було це року 1974-го чи навіть 1975-го, коли талант Веремєєва розкрився повністю, — він вийшов за «дубль». Грали проти московського «Торпедо». Уболівальники тепло зустріли його появу, і він подарував їм маленький спектакль.

Зайнявши звичне місце відтягнутого лівого інсайда або ж висунутого вперед півзахисника, Володимир, не обтяжуючи себе зайвими рухами, легко й невимушено, в один дотик, почав плести мереживо комбінацій команди. Навколо нього крутилася вся гра, та молоді партнери здебільшого не розуміли зрілого майстра. А той, чергуючи короткі передачі в «стіночку», раптом одним рухом, дивлячись в інший бік, віддав довгий діагональний пас, «відсікав» захист торпедівців. І молоді нападники киян не встигали — для них «вирізані» паси Веремєєва були такими ж несподіваними, як і для суперників.

Що вразило тоді: Веремєєв не бігав, не метушився, його рухи виглядали скоріше схожими на піруети, м’яч, здавалося, сам прилипав до ніг, крутився, мов прив’язаний. А передачі на 30—40 метрів обома ногами, — здавалося, м’яч перетворився на пушинку,  настільки легко він йому підкорявся. Коли ж м’ячем заволодівали партнери по команді або суперники-москвичі, той ставав ніби чавунною кулею.

Кульмінацією вистави у виконанні Веремєєва став гол у ворота автозаводців. Забив його не Веремєєв, хоча всі на лаві запасних москвичів аплодували йому стоячи. Він набігав на ворота, хтось із киян дав йому пас по діагоналі. Володимир стрімко вискочив до м’яча, замахнувся, показуючи, що битиме в дальній кут. І коли воротар суперників кинувся туди, киянин легко підстрибнув, пропустивши м’яч під собою, і той спокійнісінько вкотився у ближній, порожній кут. Такого більше бачити не довелося — Володимир забив гол, не торкнувшись м’яча!

Виглядало так, ніби давалося йому все легко і цей хлопець народився футбольним генієм. Насправді ж мало хто знав, чого йому коштували ця легкість, філігранність і невимушеність. Не одне відро поту вилив він на тренуваннях, поки не довів скептикам, чого вартий.

А останніх було чимало. І коли він тільки-но приїхав із Кіровограда до столиці — худий, зовсім не спортивний, трохи незграбний. Віктор Маслов, що спостерігав нового кандидата на лівий фланг нападу, похитав головою: «Та його ж бігати треба навчити!»

Так Веремєєва було перекваліфіковано з форвардів у півзахисники. Років зо три проходив школу київських дублерів, поки не переконався: нічого з того не вийде, центр поля — не для нього. Вирішив накивати п’ятами з Києва. Михайло Коман ледве не з поїзда зсадив назад: «Втекти найлегше! Ти спробуй довести свою правоту на полі». Довелося знову накачувати футбольні м’язи.

З 1971-го Веремєєв виборює місце в основі. Мунтян, Колотов, Буряк, Блохін — поруч. З ними грати приємно, але на їхньому рівні всі твої, навіть мікроскопічні, недоліки зростають у геометричній прогресії.

Талант Веремєєва розкрився з приходом у «Динамо» Валерія Васильовича. Веління часу співпало з концепцією тотального футболу В. Лобановського. Веремєєва ангажував тодішній футбол. Таке трапляється рідко, коли так збігається з велінням часу і розвитком гри. Навіть якщо все співпадає, треба, щоб і сам гравець був до цього готовий. Усе футбольне життя Веремєєва підпорядковувалося саме цим зірковим рокам. Він був готовий на всі сто до нових вимог Лобановського. Вимоги ж, якщо стисло, полягали у зміні функцій усіх футболістів: кожен мусив будь-якого моменту на певний проміжок часу замінити партнера в його зоні, на кожній ділянці поля. Веремєєв вписався у цю концепцію одразу й назавжди. Він міг опинитися то на позиції крайнього захисника, то центрфорварда, то зліва, то справа. І всюди — бездоганна техніка, тонке розуміння гри, швидкість у прийнятті рішення і філігранність виконання.

Він забивав голи в падінні головою, замикаючи атаку, і пласованими ударами з тридцяти-сорока метрів. Штрафні й кутові у його виконанні сіяли паніку в лавах захисту суперників. Скільки голів після його «стандартів» забивали Блохін і Онищенко, Колотов і Мунтян! Лобановський, коли його просили розказати про знаменитий «сухий лист», любив говорити: «Що розповідати? Подивіться, як це робить Веремєєв!»

Та найбільше йому подобалося віддавати останню гольову передачу, вивести нападаючого на ворота з усіма зручностями, викласти м’яча, наче на тарілочці.

Сталося так, що Веремєєв — гравець-джентльмен, якому грубість на полі абсолютно не властива, — через перебір карток пропустив фінал Кубка Кубків у Базелі проти «Ференцвароша». Та роль його у складі киян була настільки великою, що за сезон-1975 йому присвоїли звання заслуженого майстра спорту. І ні в кого це не викликало жодних сумнівів.

 

Володимир Онищенко

 

Візитівка

Народився 1939 р. Заслужений майстер спорту. Нападаючий. Виступав за команди «Динамо» (Київ) — з 1970 по 1971, з 1974 по 1977, «Зоря» (Луганськ) — з 1971 по 1973 рр. Триразовий чемпіон СРСР, дворазовий володар Кубка СРСР, Кубка Кубків — 1975, Суперкубка — 1975 р. Віце-чемпіон Європи — 1972. Бронзовий призер Олімпіад 1972 і 1976 рр. За збірну СРСР зіграв 74 матчі, забив 11 голів.

 

Кар’єра Володі Онищенка складалася блискуче, і, здавалося, стрімко йшла по висхідній. Ще школярем він наробив багато галасу, коли, граючи за «Більшовик» на першість міста, забив за сезон 24 голи. Тоді його й запросили до дублюючого складу. Йшов 1966 рік, на чемпіонат світу у складі збірної вирушили київські зірки — Банников, Островський, Сабо, Поркуян. В основному складі їх замінили вчорашні дублери — Рудаков, Шевченко, Круликовський, Мунтян, Бишовець. А Володимир Онищенко, у свою чергу, виявився одним із тих, хто прийшов до «дубля». Уже наступного року у його складі стає призером першості країни, а ще через рік — кращим бомбардиром. Паралельно виступає за юнацьку збірну СРСР і, після того як «розкидав» дебелих англійських захисників у грі на першість континенту і забив гол-красень, уболівальники на трибунах на його честь виспівували «Калинку».

Невисокий на зріст, скоріше худорлявий, аніж міцної статури, Володимир компенсував недоліки в атлетичній підготовці різкістю, помноженою на швидкість і самобутню техніку, дуже незручну для суперників. Він володів чудовим ударом лівою ногою, проте, коли вимагали обставини, міг влучно пробити й правою.

Онищенко дебютував в основному складі «Динамо» 1970-го. Це був не кращий час для початку — команда посіла лише сьоме місце. І хоча Володимир дуже старався, — відчував, що до стабільності Бишовця, Хмельницького й Пузача йому ще працювати й працювати. Не приніс щастя і наступний рік — хоча динамівці й вибороли «золото» задовго до кінця чемпіонату, Володимир в «основі» з’являвся рідко, підміняючи відомих форвардів. До того ж він часто хворів.

І хтозна, як далі склалося б його футбольне життя, якби в 1972-му він разом із Йожефом Сабо і В’ячеславом Семеновим (дуже талановитим гравцем, який, проте, через певні причини так і не вийшов на високий рівень) опинився у «заштатній» тоді луганській «Зорі». Стільки перспективних гравців «заскніло» у клубах-середнячках, скільки молодих обдарувань «ламалося», так і не зумівши адаптуватися до умов дорослого футболу! Проте це був не той випадок. «Зоря» того року стала чемпіоном (!) країни — уперше команда обласного центру дала урок усім вітчизняним грандам. А Онищенко в кожному матчі якщо не забивав, то віддавав гольові передачі партнерам. Цього ж року він надягнув футболку збірної, завоював разом із командою «срібло» на чемпіонаті Європи й олімпійську «бронзу».

Настав час повернутися до «Динамо», куди Володимира запросив не хто-небудь, а сам Валерій Васильович. Сезон його другого дебюту — золоті чемпіонські медалі команда поклала у кришталевий Кубок. І в фіналі довелося грати проти «Зорі»; матч видався дуже складним, нервовим, із додатковим часом. Володя забив третій, вирішальний гол, його вчорашні одноклубники без сил лежали на траві, багато хто не міг стримати сліз.

14 травня 1975 року. Заповнений ущерть стадіон «Сент-Якоб» у Базелі, фінал Кубка Кубків з угорським «Ференцварошем». Сталося так, що за кілька днів до цього кияни проводили матч чемпіонату країни з єреванським «Араратом». Просили, щоб московські чиновники від футболу перенесли цю гру, та їм назустріч не пішли. З перших же хвилин на полі стадіону «Раздан», більше схожого на бетонний майданчик для автомобілів, господарі почали відверте полювання за кращими футболістами «Динамо». Достеменно невідомо, чому грали вони так — може, й був якийсь стимул, та хто ж це доведе... Результат — хоч і на користь киян, проте травмовані Блохін, Мунтян, Онищенко... Красненько вам дякуємо, вірменські друзі!

Матч із «Ференцварошем», як і кожний фінальний, та ще й такого рівня, видався надзвичайно складним. Усі травмовані кияни вийшли на поле і віддавали себе боротьбі. Володя Онищенко забив два голи ще в першому таймі: перший — після розіграшу з Олегом Блохіним, без обробки, у самісінький кут, і другий — гарматним ударом із-за меж штрафного майданчика, перехопивши м’яча після невдалої зрізки захисника. Не вагаючись, пробив своєю коронною лівою, і м’яч затріпотів у сітці. У другому таймі Олег Блохін довершив справу.

Володимир Онищенко надто рано — у 29 років — завершив виступи на футбольному полі. Хтозна, може, з точки зору історії це й непогано. Бо він назавжди залишиться у пам’яті швидкісним, різким, молодим, із філігранною технікою і гарматним ударом, із красенями-голами, які він дарував нам на стадіонах Європи, а найперше — на рідному «Динамо», коли починав виступати за «дубль», та Центральному, коли виріс у майстра екстра-класу.

 

Леонід Буряк

 

Візитівка

 

Народився 1953 року. Заслужений майстер спорту (1975). Грав за команди «Чорноморець» (Одеса) — 1968—1972, «Динамо» (Київ) — 1972—1984, «Торпедо» (Москва) — 1985—1986, «Металіст» — 1987—1988, КТП, «Ван-Па» (Фінляндія) — 1988—1990 рр. Чемпіон СРСР — 1974, 1975, 1977, 1980, 1981 рр. Чотириразовий володар Кубка СРСР. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р. У чемпіонатах країни провів 377 матчів (за «Динамо» — 305), забив 63 голи. За збірну СРСР — 47 матчів, забив 14 голів. Бронзовий призер Олімпіади — 1976 р.

 

Якось на початку 90-х авторові цих рядків довелося побувати на тренуванні аматорської журналістської команди, яке проводив Леонід Буряк. Після розминки він залишився на полі і, трохи пожонглювавши м’ячем, почав пробивати пенальті. Я стояв поруч і спостерігав, як раз за разом він «укладав» м’ячі в одну й ту саму «дев’ятку». Так поціляють видатні майстри-професіонали зі стрільби, вліплюючи всі кулі практично в одну точку мішені. У воротах стояв мій колега-журналіст, та якби навіть поставили найкращого голкіпера країни, ба, навіть світу, результат був би той самий. Це Буряк доводив неодноразово під час матчів різного ґатунку. Удар настільки натренований, «поставлений», що воротареві майже не залишалося шансів. І навіть якщо стати у той самий кут воріт, куди б’є Леонід, усе одно — не встигнеш і руки випростати... Не втримався, запитав:

— Це від Бога такий удар?

— Аби ж то... Після кожного тренування — по сто пенальті, аж поки не

доводиш до автоматизму. Потім інший прийом відпрацюєш, іще один... А сторонньому може здатися — все саме собою виходить, легко дається. У спорті нічого легкого не буває...

У Буряка, як і у Веремєєва, все виходило граціозно, невимушено: чи виконували каскади фінтів і складних прийомів, чи, наче й не глянувши,  спрямовували «королівські» передачі, що розрізали захист суперників, — усе вони робили з посмішкою на вустах. Ніби це було легко, звично, буденно. І тільки той, хто сам хоч трохи встиг пограти, усвідомлював, скількох відер поту, яких наполегливих тренувань коштувала ота невимушена грація.

У житті Леоніда всякого бувало. І напівголодне дитинство, і перші уроки великої гри, засвоєні на одеських пляжах, і перші матчі — спочатку за «дубль», потім — за основний склад «Чорноморця». Знаний фахівець Сергій Йосипович Шапошников зумів розгледіти в цьому тендітному, зовні слабкому хлопцеві майбутнього гравця європейського класу.

Фізична підготовка завжди була його ахілесовою п’ятою. Коли він після розмови з Андрієм Бібою приїхав до Києва і вийшов уперше на динамівський газон, глядачі з нього мало не глузували. Поміж «накачаних» гравців оборони й середньої лінії Леонід виглядав майже карикатурно: тонкі руки й ноги, худа статура... Коли він приймав м’яча на груди, стадіон тривожно замовкав. «Ні, з цього гравця не буде, фізично не готовий», — таким був перший вердикт старожилів-уболівальників. Не витримавши самотнього життя у великому місті, життя, яке було таким не схожим на рідну Лузанівку в Одесі, Леонід... втікає з Києва! Сталося це напередодні нового, 1973 року. І якби хтось сказав йому в новорічну ніч, що за якихось два з половиною роки він стане володарем Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА, він би першим і розсміявся. На шляху до визнання на нього чекало ще чимало перепон.

Наприкінці 1973-го «Динамо» очолили Валерій Лобановський і Олег Базилевич. Саме з Лобановським уболівальники часто порівнювали Буряка. Ні, не гру, — скоріше чисто зовні, манерою триматися на полі Буряк нагадував молодого Лобановського. Цікаво, що й метру, коли він грав, не до вподоби були фізична підготовка, різні вправи й тренування «фізики». Та Лобановський-тренер аж ніяк не нагадував Лобановського-гравця.

З Валерієм Васильовичем Буряка пов’язує дуже багато. Під його керівництвом Леонід став справжнім професіоналом, гравцем екстра-класу, про якого заговорили у Європі.

Сталося так, що на свій головний у житті турнір — чемпіонат світу-82 — Леонід Буряк підійшов у відмінній формі й повній психологічній готовності. Його по праву вважали лідером збірної СРСР, він довів це серією відмінних відбіркових матчів найвищого рівня. Словом, були всі підстави вважати, що й в Іспанії команда буде серед кращих.

Біда, як це почасти буває, прийшла несподівано й тоді, коли її ніхто не чекав. У матчі з харківським «Металістом» грубо зіграв С. Берников. Леонід іще «добігав» до перерви, а після — навіть не зміг самостійно вийти з роздягальні. Чемпіонат світу для нього закінчився, навіть не розпочавшись...

А два роки потому його «списали» і з «Динамо». Він, тільки-но відновившись, почав набирати форму, і саме тоді, наприкінці сезону, відбулася пам’ятна розмова з В. В. Лобановським, котрий, повернувшись з Еміратів, збирав команду. Ту, яка 1986-го знову виграла Кубок Кубків. Коса найшла на камінь: обидва погарячкували, дали волю емоціям, — і правим, як завжди, виявився тренер. Леонід почав збиратися до Москви. Його запрошували і в «Спартак», проте перехід до «народної» команди він для себе вважав зрадою й зупинився на «Торпедо».

Мало хто знає, що перед самим від’їздом вони зіштовхнулися з Лобановським віч-на-віч. «Ну, що ж, погарячкували, — сказав великий тренер, — вважаймо, що нічого не було. Отримуй форму — і на передсезонний збір!» — «Не можу, — відповів великий гравець. — Я хлопцям із «Торпедо» слово дав!»

І був кінець зими, і «Торпедо» приїхало до Києва, і вивів автозаводців їхній новий капітан — Леонід Буряк. Йому влаштували таку обструкцію, яку й до, і після цього я бачив лише один раз. Коли Луїш Фігу приїхав з «Реалом» до рідної Барселони. Леонід звичною ходою йшов до кута поля, аби виконати свій коронний удар, а в нього летіли десятки сніжків із кригою. Та й образ, і лайки було не злічити. Та то все було дріб’язком, не вартим уваги, бо Леонід Буряк того дня переграв увесь київський півзахист! Таких уроків на власному полі динамівцям іще не давав ніхто. Торпедівці виграли, і Буряка довелося евакуювати з роздягальні потайки...

Він виграв Кубок СРСР 1988-го у складі «Металіста», гідно завершивши футбольну кар’єру. А київські вболівальники, звичайно ж, вибачили йому той матч, і в їхній пам’яті він так і залишився улюбленцем назавжди. Льонею, котрий довгим точним пасом виводить Олега на ворота «Баварії» в Мюнхені того незабутнього 1975-го. Коли вони були молодими, сильними, неперевершеними...

 

Володимир Безсонов

 

Візитівка

Народився 1958 року. Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Металіст» (Харків) — 1975, «Динамо» (Київ) — 1976—1990, «Маккабі» (Хайфа) — 1990—1991 рр. Чемпіон СРСР — 1977, 1980, 1981, 1985, 1986 і 1990 рр. Володар Кубка СРСР — 1978, 1982, 1985, 1987, 1990 рр. Володар Кубка Кубків —1986 р. Віце-чемпіон Європи — 1988 р., бронзовий призер Олімпіади-80. Чемпіон світу серед юніорів — 1977 р. За збірну СРСР провів 85 матчів, забив 5 голів.

 

 

Коли у серпні 1976 року він уперше вийшов на поле динамівського стадіону в дублюючому складі, болільники перепитували один одного: «Хто це? Звідки? На якому місці гратиме?» Проте вже за кілька хвилин його прізвище оголосили ще раз — дебютант відкрив рахунок. Потім іще раз. А за кілька матчів потому вболівальники вже ходили «на Безсонова».

Грав тоді Володимир у нападі, або ж «під нападаючими», володів унікальним дриблінгом — широким кроком мчав уперед, відпускаючи м’яча від себе на чималу відстань, та варто було суперникові кинутися вперед, аби ним заволодіти, Безсонов блискавично прокидав м’яча далі, — й суперник лишався позаду…

А от визначити його амплуа довго не могли. Здавалося, він грав у нападі, бо часто забивав. Але й «плеймейкером», як зараз сказали б, почувався добре, видавав дотепні й точні передачі, після яких тільки й залишалося підставити ногу й переправити м’яч у ворота. Та й пасом — довгим, точним, розкинутим, виконаним на одному диханні, майже без підготовки, — новачок володів бездоганно. Було у Володимира кілька дуже вдалих матчів за дублюючий склад, коли виходило буквально все, грав так, що дух захоплювало. Постійних глядачів київського «дубля», без перебільшення, дебют Безсонова приголомшував. «Він піде далі, ніж Круїфф», — пророкували деякі гарячі голови на трибунах, насолоджуючись його грою. Каюся, серед таких «провидців» був і автор цих рядків.

Потім настав рік 1977-й, коли збірна СРСР вперше за свою історію (і востаннє) виграла чемпіонат світу серед юніорів. Капітаном збірної, її лідером і кращим бомбардиром був Володимир Безсонов. Його натхненна гра вразила і тренерів, і журналістів, і вболівальників. Безсонова визнають кращим гравцем чемпіонату. Того ж року він дебютував у «дорослій» збірній, у складі якої тричі виїжджав на чемпіонат світу, Олімпійські ігри. За показником участі в матчах за першу команду Володимир поступається лише Блохіну, Шестерньову й Дасаєву.

Він виріс у харківській заводській сім’ї, батько трудився на «Електроважмаші» сталеваром, мати — двірником. У сім’ї четверо — троє старших сестер і він. Ріс, як і всі хлопчаки того часу: вуличний футбол з ранку до ночі. Коли в Харкові відкрили спортінтернат, став чи не першим його учнем. У 1974-му потрапив на всесоюзний турнір «Юність» у складі збірної України. Тут вперше побачив майбутніх своїх друзів і одноклубників — Сивуху, Крячка, Баля, Бережного, Балтачу. Починав із лави запасних, а закінчував турнір беззаперечним лідером. Отримав приз кращого гравця. Старійшина тренерського цеху Олег Олександрович Ошенков запросив його до «Металіста».

Та досвідчений наставник не знав, що за рік до того, коли Володя грав за збірну юнаків у Ташкенті, з ним трапилася дуже неприємна історія, навіть кримінальну справу хотіли порушити, та потім замінили дискваліфікацією на рік. Тож за «Металіст» виступати він права  не мав, сяк-так перебивався на тренуваннях, а одного разу під чужим прізвищем зіграв у турнірі класу «Б». Важко сказати, чим би все закінчилося, якби одного ранку до їхньої квартири не завітав відомий київський футболіст, а тоді — тренер-селекціонер Анатолій Сучков. «Збирайся до Києва. Твої проблеми нам відомі, гратимеш за «Динамо» — ми їх вирішимо». Так Безсонов пов’язав своє життя з Києвом, із кращою командою Союзу.

Що було потім, після такого успішного 1977-го? Чому він загальмував? Доводилося чути, що виною всьому — тактичні побудови Лобановського, котрий перекваліфікував Безсонова з форвардів у півзахисники, а потім і в чисті захисники. За Володимиром міцно закріпилося реноме універсала. І справді, в цьому він був і залишається неперевершеним — грав на всіх позиціях, причому грав майстерно, міг у будь-який момент матчу перекваліфікуватися, змінити амплуа, й усе йшло лише на користь команді.

Саме це прагнення принести якнайбільшу користь колективу, яке переважало над інтересами особистими, і стало визначальною рисою Безсонова-футболіста і Безсонова-людини. Якби хтось перелічив усі травми, переломи, розриви м’язів, не кажучи про синці й гулі, певно, він би потрапив до Книги Гіннесса. Його у футбольних кулуарах називали «людина-травма».

У нього ніколи не вистачало терпіння, щоб долікуватися до кінця. Тренери ж дивилися на це крізь пальці. Він був потрібен команді. Завжди, на будь-якому місці. Коли, закінчивши кар’єру, перебрався до ізраїльської «Хайфи» і там йому влаштували комплексний медогляд, всі були приголомшені. Безсонов же, який дуже не любить надмірного інтересу до своєї скромної персони, накивав п’ятами додому, до Києва.

А те, що він за своє життя зіграв на футбольному полі на всіх позиціях, — зовсім не перебільшення. Йому навіть довелося стати воротарем, коли того за грубість вилучили з поля, а ліміт замін був вичерпаний. І Безсонов не підвів команду. Власне, в цьому ніхто й не сумнівався.

 

Анатолій Дем’яненко

 

Візитівка

Народився 1959 року. Заслужений майстер спорту (1986). Захисник. Грав у командах «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1980, 1981, 1985, 1986, 1990 рр. Срібний призер першостей 1982, 1988, бронзовий — 1979, 1989 рр. Володар Кубка СРСР — 1982, 1985, 1987, 1990 рр. У чемпіонатах країни провів 353 матчів, забив 29 голів. Кращий футболіст 1985 року. Володар Кубка Кубків — 1986 р., учасник чемпіонатів світу 1982, 1986, 1990 рр. Срібний призер чемпіонату Європи — 1988 р. За збірну СРСР провів 80 матчів, забив 6 голів.

 

Це було в Копенгагені, в 1997-му. Динамівці готувалися до зустрічі з датським чемпіоном «Брондбю». Переможець потрапляв до однієї з підгруп Ліги чемпіонів. Команда в «Динамо» тільки-но підібралася, футбольний світ ще не знав ні Шевченка, ні Реброва, ні Лужного з Максимовим. Традиційне тренування за день до матчу вінчала двостороння гра, у якій брали участь і тренери. Ми сиділи в оточенні датських журналістів і спеціалістів, спостерігаючи за подіями на полі (грали впоперек, на одній половині).

Один із гравців привернув увагу своєю постійною рухливістю, самобутньою технікою, добре поставленими ударами з обох ніг. Уже не пригадую, скільки він забив: чи то вісім, чи то десять голів, — і одразу привернув увагу данців. «Хто це, Шевченко?» — запитав один із журналістів. — «Ні, Шевченко грає за суперників, це інший гравець, наша таємна зброя, сюрприз на завтра». — «І як же його прізвище?» — «Дем’яненко, граючий тренер». Мій співбесідник посидів ще трохи, для годиться, і перший побіг до сектора, де розташувалися офіційні особи «Брондбю», щось гарячкувато пояснював, жестикулюючи в бік Анатолія Дем’яненка, який вже давно закінчив виступи. Ясна річ, це був жарт, і ні за кого Дем’яненко не збирався завтра грати. Проте своєю готовністю, майстерністю нічим не поступався своїм підопічним, які поступалися йому віком чи не на два десятка років.

До Києва Анатолій переїхав із Дніпропетровська, де встиг пограти за «Дніпро» півчемпіонату. До цього брав участь у різних турнірах на кшталт «Переправи», «Шкіряного м’яча», у юнацьких змаганнях. Анатолій чи не єдиний, хто почав одразу з основи, пропустивши школу київського «дубля». Цікаво, що за підсумками першого ж сезону його включили до складу 33 кращих футболістів країни. За кар’єру він удостоїться такої честі 9 разів, причому в семи з них буде першим номером у своїй номінації лівого захисника.

Особливо вдалим для Анатолія виявився 1985 рік. Йому вдалося уникнути травм і пройти чемпіонат країни на одному диханні, він зіграв усі 34 матчі. Причому не просто зіграв, а, як і личить справжньому капітанові, вів команду вперед, багато голів було забито після його стрімких швидкісних проходів по лівому флангу. Солідним виявився й особистий здобуток лівого захисника: 8 забитих у ворота суперників голів.

Забив Анатолій і у фінальному матчі на Кубок країни з донецьким «Шахтарем». Це був гол-красень: зі штрафного у ліву від воротаря «дев’ятку». Якось, уже пізніше, я  поцікавився: невже так точно цілився до удару саме в ту «дев’ятку»? — «Ні, про те не думав, але коли призначили штрафний, був певен, що заб’ю, попросив хлопців: дайте пробити! Таке буває, той же Блохін у матчі з «Баварією» відчув, що то його удар був…»

1986-й став ще одним кроком уперед — Анатолій разом із товаришами привіз до Києва Кубок Кубків. У рідному місті їх зустрічали як героїв. Та почивати на лаврах не було коли — кликала далека Мексика, невелике містечко Ірапуато, де збірній СРСР належало зіграти перші матчі у своїй групі. Хтозна, як би закінчився той сезон для збірної СРСР, якби змогли зіграти в центрі захисту травмовані напередодні чемпіонату Сергій Балтача і Олександр Чівадзе. Без них центр оборони виявився не таким вже й надійним, а «відряджені» сюди В. Безсонов та А. Баль у вирішальному матчі з бельгійцями припустилися серйозних помилок.

За п’ятнадцять хвилин до кінця поєдинку наші вигравали 2:1. Самовпевненість зіграла  тоді з деким із тренерів злий жарт. Бо ж чим пояснити, що замість Заварова і Яковенка у гру вступили Євтушенко і Родіонов, які разом ніколи не грали? До того ж ні той, ні інший не зуміли вписатися в колективну гру, яка під кінець зовсім розладилася.

77-ма хвилина стала фатальною. Саме тоді Анатолій Дем’яненко скомандував: «Вийшли!» Боковий арбітр іспанець Санчес підняв прапорець, але основний — Фрідріхсен — свистка не дав. Санчес опустив прапорця, а наші захисники пасивно спостерігали, як Кулеманс зрівнює рахунок. Невдовзі ж бельгійці вийшли вперед…

Таких прикростей у кожного футболіста за кар’єру буває вдосталь. І подальша доля залежить тільки від нього самого: зламається і спасує, чи, зціпивши зуби, піде далі. Дем’яненкові завжди вистачало сил іти вперед, не зважаючи на будь-які перешкоди.

 

Володимир Лозинський

 

Візитівка

Народився 1955 р. у Брянській області (Росія). Вихованець футбольної школи «Динамо» (1964 р.). Грав за команди «Динамо» (Київ) — 1974—1984, «Металіст» (Харків) —  1985—1986, «Кривбас» — 1987, «Кремінь» (Кременчук) — 1988—1990 рр.  Триразовий чемпіон СРСР, дворазовий володар Кубка СРСР, за збірну СРСР провів 4 гри.

 

Якось Володимир Лозинський-тренер сказав сердито: не розумію я цю молодь! Безхребетні всі, безхарактерні, здоров’я ніякого. І це при сьогоднішніх харчах, коли їх  буквально загодовують! Часто батьки до тренера замість чад своїх приходять — із шампанським та цукерками: візьміть мого хлопчика, хай потренується. З таких марно чекати футболістів — зламаються при першому ж випробуванні. Не те все це. Футбол повинен крізь серце проходити, коли після поразки сліз не можна втамувати.

Після поразки киян від «Селтика» хлопець проплакав мало не всю ніч. Мати — диспетчер в автопарку — накинулася: «Чого рюмсаєш, тобі що, гроші за це платять?» Батько — слюсар-сантехнік. Жили на околиці Дарниці, там, де кінчається асфальт. До динамівської школи їздив через усе місто, тоді транспорт який був — свої дві ноги, «одинадцятий номер»... Повертався додому запізно — які тут уроки? Вранці в клас прийде, перепише — і знову на тренування. На своїх наставників Віталія Голубєва, Анатолія Леонідова, Євгена Котельникова дивився, як на богів, ловив кожне слово. З таких скоріше, аніж із благополучних «маминих синків», виходять футболісти. Проте він про це тоді не думав. У вихідні, коли тренувань не було, — на лижі, крос по лісу кілометрів 10—15. Тренував витривалість — колись це стане в нагоді, його називатимуть «людиною з двома серцями». Лозинський чи не першим освоїть гру по всій бровці — від одного прапорця до іншого, господар флангу. Та це буде потім, сьогодні він тільки на підході до футболу.

Дублюючий склад тоді постійно, як і основний, ставав чемпіоном країни. Володимир Лозинський якось непомітно там на чотири роки прописався. Спочатку цікаво й почесно. А ще й повчально. Як і всіх новачків, його на Поділ у військову частину відправили, аби курс молодого бійця опанував. Ледь витримав, і коли термін скінчився, зібрав друзів, посиділи, а тренування наступного дня вирішив пропустити. Його знайшли, привели до Лобановського. «Забирай речі — і назад, на Поділ, служитимеш, якщо дисципліну не вмієш тримати». Мало  не на колінах умовив Васильовича тоді.

Їхні стосунки складалися нелегко. Хоча й народилися в один день — 6 січня. На тренуванні привітають один одного лаконічно так — і все. Він побоювався Лобановського, все життя, нічого не міг із собою вдіяти. Той тільки зайде до роздягальні, а у Володимира вже мурашки по шкірі бігають.

Деякий час потому вирішив підшукати собі клуб, було все одно — аби грати в основному складі. А тут щасливий випадок. Тренери-селекціонери повідомили, що знайшли «другого Блохіна» — Івана Шарія, який виступав за Полтаву. Там були не проти делегувати його до кращої команди країни, але за певну компенсацію. Вирішили обміняти їх із Лозинським. Та не судилося: по дорозі до Києва Шарій передумав і... втік! Тоді багато хто так учиняв, наслухавшись про шалені навантаження на тренуваннях динамівців.

Другий його перехід — до «Шахтаря». Він уже і в Донецьку побував, квартиру свою нову оглянув, прямісінько у центрі міста. І на тренувальний збір з гірниками поїхав. Та  раптом — телеграма з Федерації футболу: Лозинського негайно відправити до Києва! Їхав і думав «профілонити», щоб керівництво клубу в ньому розчарувалося назавжди.

Несподівано Валерій Васильович поставив його у стартовому складі на товариську гру з «Фіорентиною». Почув напередодні своє прізвище — і розгубився. Товариші підходили: «Не тушуйся, грай у свою гру, а в тебе вона є». Психологічно діяв розкуто, знав: якщо в «Динамо» не вийде, до «Шахтаря» візьмуть обов’язково! Не бігав — літав по полю. Після гри Лобановський йому нічого не сказав. Це означало — зіграв нормально, претензій немає.

Того ж 1977 року він і його молодші товариші по дублюючому складу Володимир Безсонов, Олександр Бережний стали чемпіонами країни. З «основи» пішли Трошкін і Матвієнко, і Лобановський увів їх до першої команди. Вони утрьох першими втекли з бенкету у Кончі-Заспі, набрали шампанського, йшли від площі Перемоги бульваром Шевченка і в різні боки відкоркованими пляшками салютували. Таке собі свято влаштували!

Тоді ж уперше й за кордон виїхав — у складі «Динамо» на «Турнір чотирьох». Перший матч — із бельгійським «Андерлехтом», тодішнім володарем Кубка Кубків. Кияни розгромили бельгійців — 7:1! Володимир Лозинський «вимкнув» лідера гостей Ренсенбрінка, який згодом став кращим бомбардиром цього турніру. Сам Володимир вважає, що зіграв нормально. А героєм матчу став Володимир Безсонов. Від свого до чужого штрафного майданчика, у властивій лише йому манері, на швидкості пройшов півполя, обіграв шістьох суперників, вийшов сам-на-сам з воротарем, замахнувся — той упав, а Безсонов повз нього закотив. Стадіон аплодував стоячи, всі дістали білі хусточки — найвища відзнака, махали ними, вітаючи майстерність Володимира. Той гол «зламав» бельгійців.

Будь-хто міг пишатися такою долею, як у Володимира Лозинського. А він незадоволений.  Так і не довелося зіграти у півфіналі європейського турніру. А шанс був. Дивним чином він проскочив між двома Кубками Кубків. У 1975-му ще не дозрів, а 1986-го уже виступав за інший клуб, за «Металіст». Якось після проваленого матчу із «Спартаком» у Києві — 1:4 — Лобановський у роздягальні кинув Лозинському: «А ти взагалі вішай бутси на гвіздок! Нічого з тебе вже не вийде!» Тоді обійшлося, він поїхав на турнір в Ла-Корунью і навіть гол забив мюнхенській «Баварії».

А іншого разу, коли тренер Лемешко запросив їх із Балем, вони зібралися піти. Лозинського цього разу Лобановський відпустив. А Баль залишився у «Динамо». Став на його місці грати, через рік коло пошани з Кубком Кубків виконував, значок заслуженого майстра отримав.

Не вистачило терпіння? І якщо повернути все назад, він би хотів, щоб усе склалося трохи по-іншому? Може, й так. Але у кожного своя доля і свій шлях...

 

Андрій Баль

 

Візитівка

Народився у 1958 році. Захисник, півзахисник. Заслужений майстер спорту. Грав у командах «Карпати» (Львів), «Динамо» (Київ), «Маккабі» (Беней-Єгуда, Ізраїль). У чемпіонатах СРСР провів 224 матчі, забив 14 м’ячів. Чемпіон Радянського Союзу — 1981, 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР — 1982, 1985, 1986, 1987, 1990 рр. Володар Кубка Кубків — 1986. За збірну СРСР виступав 20 разів, забив 1 гол. Чемпіон світу серед юніорів — 1972, чемпіон Європи серед молодіжних команд — 1980, 1990 рр.

 

 

Усього лише один гол забив Андрій Баль у футболці збірної — зате який! За цей один немало колег-футболістів віддали б усі свої. Адже то був перший гол, забитий збірній Бразилії (!) в офіційних матчах. Трапилося це на чемпіонаті світу-82. Андрій вирішив перевірити воротаря суперників і мало не з центра поля відкрив рахунок. Пригадуючи той гол, Андрій посміхається: «Не знайшов іншого продовження, всі були перекриті, спересердя вдарив щосили. А їхній воротар подумав — мимо. І руки прибрав… Хлопці в роздягальні жартували: чи не навмисне він пропустив, а може, ти його купив?»

Радянські футболісти або зовсім не забивали бразильцям, або робили це на межі фантастичного, як Андрій. Колись на знаменитій «Маракані» голкіпер господарів, вводячи м’яч у гру, влучив ним у голову Анатолія Банішевського, котрий підтюпцем повертався до центру поля. Голова виявилася «зрячою», і м’яч затріпотів у сітці бразильців. Той матч закінчився, як і личить товариському, — 2:2. А гол Баля не допоміг, хоч тривалий час наша збірна зберігала переможний рахунок, застосувавши невластивий «бетон». Та ба, «бетон» виявився з тріщиною, і Зіко з партнерами таки забили під завісу два м’ячі.

Поразки бувають різними. За ту, на чемпіонаті світу 1982 року, ніхто особливо збірну не картав, та й хлопці надто не засмутилися: програти бразильцям із різницею усього в один м’яч вважалося почесним.

Інша справа — через чотири роки, знову на чемпіонаті світу в Мексиці, — програли у чвертьфіналі бельгійцям — 3:4. Це була трагедія! Після розгрому угорців — 6:1 — збірна СРСР вважалася фаворитом першості. Бельгійців же ніхто всерйоз не сприймав. І коли наші повели 3:1, здавалося, все для суперників закінчилося. Та «червоні дияволи» (кольори збірної Бельгії) під проводом Кулеманса й ван Хімста не лише зрівняли рахунок, а й вийшли вперед.

Останній гол вони провели зі стовідсоткового офсайду, коли боковий арбітр спочатку підняв, а потім опустив прапорець, суддя ж у полі — а вирішальне слово за ним — показав на центр: гол зараховано! А до цього Баль з Безсоновим, які й намагалися зробити штучний офсайд, фактично припинили боротьбу, марно сигналізуючи арбітрові про положення поза грою, в якому перебував бельгійський центрфорвард.

З Володею Безсоновим вони грали чи не з дитинства за всі збірні юнацько-молодіжні. Їх багато зв’язувало спільного. Як і Володя, Андрій виріс у простій, як тоді казали, сім’ї, рано пізнав смак уперше заробленого хліба, просити за нього було нікому, тож стежину в житті торував собі сам.

У роздягальні майже всі плакали. Валерій Васильович, весь блідий, як полотно, викрикував лише одну фразу: «Хто дозволив робити офсайд?» Лікарі, не звертаючи на те уваги, вкололи-таки тренерові заспокійливе.

У ту ніч і наступного дня вони знімали стрес по-чоловічому. Тренери — окремо, гравці — у своєму колі. Розміри катастрофи здавалися колосальними. Нарешті Лобановський зібрав їх у холі: «Повертаємося додому. Життя на цьому не завершується. А чемпіонат світу закінчився. Будемо готуватися до вирішальних матчів першості Союзу».

Вони раділи такому рішенню. Бодай щось — аби робити. Тренуватися і грати далі чимдуж, аби якнайскоріше забути про цей чорний матч. А ці хлопці могли б таки грати у фіналі першості світу, якби не фатальний той офсайд!

Останній, 1990-й, рік у його динамівській кар’єрі. Лише чотири рази він виходив на поле «стотисячника»; щоб отримати золоту медаль, цього було не досить. Та Андрій Баль нікого не звинувачував, і коли Віктор Колотов, на той час тренер дублерів, підходив і запитував, чи не зможе Андрій допомогти команді, він ніколи не відмовляв. Динамівський «дубль» також виграв першість, і з цієї нагоди на базі накрили столи, запросили Андрія, подякували за допомогу. Він теж подякував молодшим за спільну гру, побажав успіхів.

За десять років до того, у 1980-му, у складі молодіжної збірної СРСР він став чемпіоном Європи. Які в нього партнери були — Канчельскіс, Лужний, Шматоваленко, Шалімов, Коливанов, Саленко!.. Тепер, у 90-му, він… повторив успіх — у молодіжній збірній. Андрій був за «дядька» (за регламентом дозволялося грати двом «віковим» гравцям), так що наставляти молодь Андрієві не звикати.

Він завжди був професіоналом: яку б справу не доручали, виконував «від» і «до». І як кожен, хто виходив на поле у динамівській футболці, дякував Богові, що грає. Після успішної нейтралізації таких світових зірок, як Марадона, Зіко, Платіні, переключатися на матчі вітчизняного чемпіонату непросто. Хоча й у чемпіонаті Союзу були гідні суперники. Наприклад, Хорен Оганесян з «Арарату» — верткий, імпровізатор, технічний форвард. Вони часто вовтузили одне одного, хоча в житті товаришували. Важко гралося проти лідера «Спартака» Юрія Гаврилова — той ніколи не перетримував, завжди вчасно встигав віддати зручний пас товаришеві по команді. Давид Кіпіані з його вишуканою технікою завдавав чималого клопоту.

І в Ізраїлі, де Андрій провів майже десять років гравцем і тренером, його поважали саме за професіоналізм. Та й марка одного з провідних гравців київського «Динамо» багато важила. І, звичайно, його спокійний, урівноважений характер. «Ти за десять років тут жодного ворога не нажив, — говорили йому, коли він прощався із «землею обітованою». — Це неймовірно!»

 

Олег Таран

 

Візитівка

Народився 1960 в м. Орджонікідзе Дніпропетровської області. Нападаючий. Вихованець футбольної школи Орджонікідзе та київського спортінтернату (1973). Грав за команди «Динамо» (Київ) — 1977—1980, «Чорноморець» (Одеса) — 1980, СКА (Одеса) — 1981, ЦСКА (Москва) — 1982, «Дніпро» — 1983—1988, 1994, «Металург» (Запоріжжя) — 1989—1991 рр., у клубах Швеції, Німеччини, Марокко.

Чемпіон СРСР — 1983 р. Чемпіон Марокко —1990. Кращий гравець України — 1983 р. Чемпіон Європи серед юнаків — 1978, бронзовий призер — 1977 рр.

 

 

Коли основний склад київського «Динамо», вигравши Кубок Кубків і Суперкубок-75, готувався до Олімпіади-76 і був далеко від рідних міст, вболівальники ходили на стадіон «Динамо» «на Тарана». Олег — високий, стрункий, технічний, зі схильністю до імпровізацій, тоді устиг пограти за різні юнацькі та молодіжні збірні, подавав надії. Багато хто, як про справу буденну, говорив про суперзв’язку двох Олегів: Блохін—Таран. На жаль, цим сподіванням збутися не судилося.

Олег Таран виявився хлопцем з амбіціями, нетерпляче «ліз» до стартового складу, та найшла коса на камінь: Валерій Васильович був не з тих, хто приймає невиважені рішення. І на відміну, скажімо, від Олексія Михайличенка чи Василя Раца, які «прасували» поле резервного динамівського стадіону не один рік, Таран, не витримавши, попросився з команди. Хтозна, як би склалася в подальшому і його доля, і доля динамівського клубу, якби він, вгамувавши емоції, лишився в Києві.

Гра в «Чорноморці» й ЦСКА особливих лаврів не принесла, хоча, віддамо належне, це вже не був той самовпевнений юнак, що запалював зірки в динамівському «дублі». На обрії ж уже бовванів тріумф у складі знаменитого «Дніпра»-83.

Дніпропетровський клуб на початку 80-х не вражав результатами. Команда балансувала на межі вильоту з вищої ліги. А вилетівши, відчайдушно вела боротьбу за повернення до когорти майстрів. Очоливши 1981 року колектив, нові наставники, що добре зарекомендували себе роботою в Нікополі, — Володимир Ємець та Геннадій Жиздик —зробили ставку на місцевих виконавців.

Всерйоз «Дніпро» ніхто не сприймав, і на те були свої резони — тривалий час команда перебувала в середині таблиці, чергуючи яскраві перемоги й прикрі поразки. Хоча й неозброєним оком було видно, що за потенціалом молоді Литовченко, Протасов, Лютий, Устимчик, Федоренко, Кузнецов і, звичайно, Олег Таран, — не поступаються лідерам вітчизняного футболу.

Важко сказати, як склалася б кінцівка чемпіонату, якби не сенсаційна поразка головного претендента на «золото» — «Спартака» від мінського «Динамо». Голи Гоцманова і Сокола повернули «Дніпру» надію.

І ось останній тур 46-го чемпіонату, ніби заздалегідь спланований плей-офф: «Дніпро» — «Спартак». Москвичі повернулися окрилені з Англії, де на очах усієї футбольної Європи поклали на лопатки знамениту «Астон Віллу». Столичні журналісти порівнювали «Дніпро» з колгоспною командою — списані в тираж ветерани та хлопчики, які ще не бачили справжнього, «дорослого» футболу.

6 листопада 1983 року саме ці хлопчики й змусили капітулювати Хідіятуліна і Ко, ущерть розтрощивши спартаківський захист. Єдиної миті завмер стадіон, коли після двох голів Тарана спартаківець Гладилін зрівняв рахунок. А потім був стрімкий прохід Литовченка, різка подача і фантастичний гол Олега Тарана, якому вдалося зробити хет-трик. Гол капітана Лисенка з пенальті остаточно закріпив перемогу дніпропетровців — 4:2! Пригадую гігантський плакат на цілий сектор: «Федерация футбола не спасет «Спартак» от гола!»

Герой матчу Олег Таран попередню гру пропустив через бійку із «залізним» Олександром Новиковим з московського «Динамо».

— Я дуже вдячний тренерам, котрі повірили в мене й поставили на цей матч. Я намагався виправдати їхню довіру.

А наступного дня, 7 листопада 1983 року, трудовий Дніпропетровськ, як завжди, вийшов на жовтневу демонстрацію. Незвичайною вона виглядала: на чолі святкової колони йшли… футболісти «Дніпра». Гасла, що звучали з гучномовців, перекривалися могутнім «живим» скандуванням усіх учасників:  «Дніпро» — чемпіон!» Цей заклик затьмарив тоді всі здравиці на адресу КПРС.

А 20 років потому дніпропетровські вболівальники мали можливість достатньо поностальгувати й відродити у пам’яті щасливі миттєвості сходження їхніх улюбленців до вершин радянського футболу. Окрасою свята став матч ветеранів «Дніпро» — «Спартак». Вражаючим є той факт, що на поле «Метеора» команди вийшли на 90 відсотків у тих самих складах, що й два десятиліття тому. Звичайно, гравці змінилися зовні, втратили швидкісні якості, та стадіон не раз аплодував віртуозним «стіночкам» за участю Родіонова, Хідіятуліна й Гаврилова, дальнім пострілам Литовченка, дриблінгу Протасова, і, звичайно ж, грі Олега Тарана. Як і 20 років тому, він забив гол, який виявився вирішальним і єдиним у матчі. Найприємнішим було те, що команди грали й боролися (!) до останніх хвилин матчу. «Розписувати» гросмейстерську нічию ніхто й на думці не мав. Молодці, хлопці, яких ветеранами назвати язик не повертається! Олег Протасов ледь умовив керівників «Олімпіакоса», аби ті дозволили йому вийти на поле «Метеора». На бенкеті, згадуючи третій гол, який забив у падінні Таран, говорив: «Він тільки на мить мене випередив, я теж готовий був забивати…»

 

Ігор Бєланов

 

Візитівка

Народився 1960 року. Заслужений майстер спорту (1986), нападаючий. Грав за команди СКА, «Чорноморець» (Одеса), «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР — 1985, 1987 рр., срібний призер першості — 1988, бронзовий — 1989 рр. У чемпіонатах СРСР провів 237 ігор (за «Динамо» — 121, за «Чорноморець» — 116), забив 65 голів (у «Динамо» — 39, у «Чорноморці» — 26). Учасник чемпіонату світу — 1986 р., срібний призер чемпіонату Європи — 1988, володар Кубка Кубків — 1986 рр. Кращий футболіст Європи — 1986 р. За збірну країни провів 33 гри, забив 8 голів.

 

 

Усього три футболісти тогочасного Союзу здобували нагороду французького щотижневика «Франс футбол» кращому футболістові Європи — «Золотий м’яч»: Лев Яшин, Олег Блохін і Ігор Бєланов. Поряд із ними — такі генії футболу, як Стенлі Метьюз (перший володар, 1956), Боббі Чарльтон, ді Стефано, Копа, Ейсебіо, Круїфф, Беккенбауер, Платіні…

Ігор Бєланов прийшов до «Динамо» уже зрілим гравцем — у 25 років, одним із лідерів одеського «Чорноморця». І хоча цей самобутній клуб виступав нестабільно, Бєланов з перших же матчів закріпився в основному складі «Динамо». Тут його талант розкрився повною мірою, і якщо в Одесі його гра, окрім швидкості й удару, нічим не запам’яталася, в Києві Валерій Лобановський «виліпив» із нього справжню зірку європейського і світового футболу. Тут, у динамівському колективі, шліфувався його талант. До природних якостей Ігоря додалися наполегливість, великий обсяг роботи на полі, витримка, сила волі, ігровий тонус.

До «Динамо» він прийшов дуже вчасно, бо саме сезони 1985—1986 рр. стали й для нього, й для клубу «зірковими». На міжнародному небосхилі яскраво засвітилася зірка Ігоря Бєланова. І якщо на перші матчі він виходив переважно на заміну, то вже гру з румунською «Універсітатою» провів повністю, відкривши рахунок забитим м’ячам у цьому турнірі. Справжнім героєм став і за підсумками наступної гри з віденським «Рапідом», тричі «розписавшись» у воротах голкіпера збірної Австрії Консела. Причому у складній грі на виїзді саме Бєланов з інтервалом у п’ять хвилин забив перші два голи, фактично вирішивши долю двобою на користь киян.

Усього на його рахунку п’ять забитих м’ячів за весь турнір. Стільки ж відзначилися Олександр Заваров і Олег Блохін. Разом зі своїми товаришами вони влаштовували такі «каруселі» біля воріт суперника, що їхній захист не знав, куди бігти, кого перекривати й від кого чекати найбільших неприємностей.

Загалом за дев’ять матчів кияни забили 26 голів — дуже високий показник. Колективна гра, що базувалася на високих універсалізмі та індивідуальній майстерності кожного виконавця, плюс бездоганна техніка, нестандартність, артистизм, — ось основні складові футбольної концепції тренерського штабу на чолі з Валерієм Лобановським. Без перебільшення можна сказати, що сучасна швидкісна гра «Динамо» сезонів 1985—1986 рр. підкорила футбольну Європу. На вістрі цієї гри, за задумом тренера, тим самим наконечником списа, що завдавав суперникові смертельних уколів, був Ігор Бєланов.

Попереду на гравців «Динамо», що складали основу збірної, чекав мексиканський чемпіонат-1986. Уже перший матч з угорцями, яких до початку турніру відносили до числа фаворитів, продемонстрував справжню силу нашої збірної. Результат (6:1) став гучною сенсацією чемпіонату.

Потім було запекле протистояння з фаворитами першості французами і трагічний поєдинок з бельгійцями. Бєланов, вийшовши на пік форми, зробив перший «хет-трик» на чемпіонаті, його натхненна, результативна гра вивела Ігоря в число найкращих футболістів цього турніру. Проте прикрі помилки арбітра і непевна гра в захисті звели ці зусилля нанівець. «Червоні дияволи» перемогли «червоних невдах» (4:3). Це було найбільшою несправедливістю чемпіонату, бо, на думку більшості спеціалістів і оглядачів, збірна СРСР була гідною фіналу.

Що це саме так, підтвердив матч на знаменитому «Парк де Пренс» проти законодавців футбольної моди збірної Франції, яку вів уперед знаменитий Платіні. Збірна Валерія Лобановського, продемонструвала фантастичний футбол, — як назвали його журналісти, футбол третього тисячоліття, — вигравши 2:0. Один із м’ячів у ворота грізних суперників провів Ігор Бєланов. Після матчу вони з Платіні обмінялися футболками. Це стало ще одним символом того сезону: адже титул кращого футболіста Європи у Мішеля Платіні відібрав саме Ігор Бєланов.

Потім була не зовсім вдала гра у німецькій бундеслізі, тренерська робота на батьківщині... Зараз Ігор Бєланов є власником австрійського клубу «Віль». Тренувати свій клуб Ігор запросив давнього друга і партнера Олександра Заварова. Тож тандем форвардів знову в дії?

...Це лише третій випадок у європейському футболі, коли одразу двоє володарів «Золотого м’яча» різних років виступали в одній команді, та ще й поруч. У складі мюнхенської «Баварії» грали Франц Беккенбауер і Герд Мюллер, до цього в італійському «Ювентусі» — Паоло Россі й Мішель Платіні. У 1987 році за «Динамо» (вони разом виступали і раніше) — Олег Блохін (лауреат-75) та Ігор Бєланов (1986).

 

Олександр Заваров

 

Візитівка

Народився 1961 року. Заслужений майстер спорту (1986). Півсередній нападник. Грав за команди «Зоря» (Ворошиловград), СКА (Ростов-на-Дону), «Динамо» (Київ), «Ювентус» (Італія), «Нансі» (Франція). Чемпіон СРСР — 1985—1986 рр., срібний призер першості — 1988. Володар Кубка СРСР — 1981, 1985, 1987 рр. У чемпіонатах СРСР провів 223 гри (у «Динамо» — 136), забив 56 голів (у «Динамо» — 36). Кращий футболіст 1986 р.

Учасник чемпіонатів світу — 1986, 1990 рр., срібний призер чемпіонату Європи — 1988. Володар Кубка Кубків — 1986 р. За збірну провів 41 гру, забив 6 голів.

 

 

Лаконічні статистичні дані, сухі цифри неспроможні передати ту насолоду й захоплення, які дарував болільникам своєю натхненною грою Олександр Заваров.

Із усіх матчів, у яких довелося його бачити, в пам’яті живуть два — з голландською «Родою» 1985-го і збірною Франції 1986-го. У них він перевершив себе, показавши гру екстра-класу, після якої багато вітчизняних спеціалістів і журналістів наче прозріли: «Ми захоплюємося, — говорили вони, — грою Марадони, Платіні, наших футболістів оцінюємо скромніше, побоюємося, аби у них голова не запаморочилася. Але ж от Заваров ні в чому не поступається кращим світовим зіркам…»

Двобій із голландською «Родою» на Кубок Кубків для киян виявився чи не найскладнішим. Команда балансувала на грані поразки. Трапилося так, що на полі суперника кияни ледь-ледь «зачепилися», коли, програючи 0:2, капітан Анатолій Дем’яненко після розіграшу штрафного забив гол, який, як відомо, на полі суперника рахується за два. Тоді ніхто не сумнівався, що киянам до снаги перемогти за підсумками двох матчів. Та той, хто знається на голландському футболі, радив виявляти обережність і зібраність. «Суперники так просто гру не віддадуть», — говорив і Валерій Лобановський. І був правий.

Вже на перших хвилинах голландці повели в рахунку. Обставини, що передували голу у ворота Чанова, — тривіальні. Стандартний штрафний мало не з центра поля, баскетбольний навіс на «стовпа» — довжезного центрфорварда, і той, наче м’яч у кільце, спокійнісінько переправляє його в сітку. Стривожено замовк заповнений ущерть «стотисячник». Тепер, щоб перемогти, киянам треба забивати, як мінімум, три голи. А половини тайму вже немає.

Врятував швидкий гол-відповідь Олега Блохіна, матч почався ніби заново. І тут гру на себе взяв Заваров. Легкий, технічний, вишуканий, досконало володіючи швидкісним дриблінгом, він почав «вовтузити» голландських захисників, збираючи їх навколо себе, відтягуючи оборону, щоб у потрібну хвилину вивести точним пасом на ворота суперників когось із партнерів.

Публіка була в захваті: Олександр не завжди й до плеча діставав своїм дебелим опікунам, та раз за разом вводив їх в оману. «Том Сойєр!» — вигукнув хтось на трибуні. Це прізвисько, як на мене, дуже пасувало нашому стрімкому імпровізатору. Не можна було не засміятися, коли Заваров спритними фінтами обігравав двох голландських захисників, прокидаючи на ходу м’яч між ніг третього, і, тонко оцінюючи ситуацію, викладав його в ноги партнерові. Третій, вирішальний гол забив саме він, і стадіон влаштував овацію.

Так само сталося, коли Заваров прощався з «Динамо», переходячи до італійського «Ювентуса». Кияни дуже цінували Олександра, свого загального улюбленця, шкодували, що не побачать його філігранної техніки, самобутнього дриблінгу, невідпорних ударів «голкою», а у грі «на другому поверсі» він виглядав чудово, незважаючи на невеличкий зріст.

Міжнародне визнання прийшло до нього після виграшу з «Динамо» Кубка Кубків, після чемпіонату світу 1986-го року, матчу на «Парк де Пренсі», де вони разом з Ігорем Бєлановим пошили в дурні знаменитий французький захист.

Заваров у тій грі діяв у властивій тільки йому розкутій манері, накручуючи по два-три суперники. І це були не хлопчики для биття, а професіонали зі світовими іменами. І коли одного разу Заваров, опинившись у штрафній суперника, на «убойній» відстані від воріт, замахнувся до удару, два захисники французів кинулися під м’яч. Проте вони погано знали Сашка Заварова, який замість очікуваного гарматного удару зробив гросмейстерську паузу, прибрав м’яча під себе, замахнувся знову — і воротар французів вже ліг, а нападник спокійнісінько покотив м’яча своєму другові Ігорю Бєланову, який і довершив справу. Французькі вболівальники довели, що вміють цінувати майстерність суперників, нагородивши збірну країни, що виграла той вікопомний матч, п’ятихвилинною овацією, коли пролунав фінальний свисток.

Якось запитав у нього: коли ж він відчув себе справжнім футболістом, зрозумів, що стане професіоналом?

— У Японії, 1979-го, коли мене включили до збірної молодіжної. Ми вибороли там срібло, золото дісталося аргентинцям на чолі з Марадоною. У нас підібрався чудовий колектив: Чанов, Гуринович, Полукаров, Таран, Стукашов, Пономарьов. Усі хлопці були старшими від мне на рік-два, в тому віці це відчутна різниця. Зате вони грали в «дублі», а я — за «дорослий» склад луганської «Зорі»…

Та справжнім майстром став у команді Лобановського. Саме він доклав зусиль, аби поставити мою «неорганізовану» гру на службу команді, створив умови, щоб я органічно вписався у зоряний динамівський склад. Довелося пограти і за кордоном, поїздити по світу, але, знаєте, команди, сильнішої за наше «Динамо» 1985—1986 років, не знав і не бачив…

 

Сергій Балтача

 

Візитівка

Народився 1959 р. в м. Жданові (нині Маріуполь). Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Металіст» (Харків), «Динамо» (Київ). У вищій лізі провів 214 матчів, забив 6 голів. Чемпіон СРСР — 1980, 1981, 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР — 1982, 1985, та європейського Кубка Кубків — 1986 р. У складі збірної СРСР провів 40 матчів, забив 2 голи. Чемпіон світу серед юніорів 1977 р. у Тунісі. Бронзовий призер Олімпіади-80 у Москві. Срібний призер чемпіонату Європи — 1988 р.

 

 

Балтачу називають вихованцем харківського футболу. Справді, тут він закінчив спортінтернат, здобувши, так би мовити, середню футбольну освіту. А починав Сергій у рідному Жданові, у тренерів Анатолія Якушевського (той виховав також Олександра Радченка та Валерія Сидорова).

На змаганнях «Шкіряного м’яча» у Ніжині жданівська «Карамелька», за яку грав Сергій, дійшла до республіканського фіналу, де посіла друге місце. Там і було досягнуто домовленості про переїзд Сергія до Харкова. Мати не заперечувала, тож невдовзі він опинився у групі чемпіона СРСР-61 Миколи Кольцова, який виховав чимало відомих футболістів.

Починав Сергій як центрфорвард, і на турнірі «Шкіряного м’яча» отримав приз найкращого бомбардира. В інтернаті тренери, зваживши всі можливості Сергія, перевели його на позицію опорного півзахисника. Перекваліфікація вимагала нових навичок, тож Сергій почав удосконалювати й розширювати свій технічний діапазон. Особливу увагу приділяв умінню грати головою. І за кілька років у цьому складному компоненті йому не було рівних. Побачивши, що він виграє всі повітряні дуелі, його перевели на місце заднього центрального захисника. Саме на цій позиції Сергій Балтача добився визначних успіхів.

Зовні він не був схожий на «чистильника» — ні манерою гри, ні статурою. Легкий, підтягнутий, стрункий, технічний футболіст, що у грі головою мало кому поступається в Європі, Сергій дещо змінив звичне уявлення про типового центрального захисника. Блискавичні підключення до атаки, вміння грати на позиції нападника зробили його одним із кращих гравців європейського ґатунку. До речі, Сергій — автор ювілейного, 1100-го гола, забитого за всю історію на чемпіонатах світу, — його ім’я назавжди вписано до світового футбольного реєстру.

Єдине, що заважало Сергієві Балтачі повністю розкрити свій талант, — хронічні травми. Через прикрі пошкодження він не дограв до кінця фінального матчу на Кубок Кубків з «Атлетико» у 1986-му, тоді ж пропустив чемпіонат світу… Грав, не шкодуючи себе, то ж і лікуватись доводилося багато. «А, це знову ти!» — частенько доводилося йому чути від відомих медиків.

Коли виповнилося 30, Сергій, першим із радянських футболістів, поїхав до Великої Британії, став гравцем основного складу відомого клубу «Іпсвіч». Шість років провів на футбольних полях туманного Альбіону, заслужив авторитет, чудову пресу. Уболівальники Британії цінували його за тонке розуміння гри, самовідданість, джентльменську поведінку на полі й за його межами.

Як і кожен у команді Валерія Лобановського, Сергій прагнув до універсалізму. Грав і заднім стопером, і переднім центральним, і опорним півзахисником. І завжди — це не перебільшення — почувався спокійно, врівноважено, без метушні, безпомилково обираючи з усіх наявних варіантів єдино правильне рішення. Про це якось і сказав скупий на компліменти Валерій Васильович: «Що до Балтачі, то його основна риса — надійність. Ми кожен матч оцінюємо за кількістю виконаних тактико-технічних прийомів. Так от, у Балтачі помилок найменше».

Сам Сергій вважає, що доля була милостивою до нього. І в спорті, і в житті. Передусім має на увазі щасливе сімейне життя. З Ольгою він познайомився ще у спортінтернаті, де молода дівчина з Нової Каховки вдосконалювалася з легкої атлетики. Пізніше вона стала майстром спорту з багатоборства, але, побачивши, що Сергій здатен досягти більших висот у спорті, зосередилася на вихованні Сергійка-молодшого та Аліни.

Довго, дуже довго чекали Сергій з Ольгою, що в Україні, на батьківщині, зацікавляться результатами їхніх дітей. Писали листи, телефонували. Та дома було, мабуть, не до цього. І сина, і дочку запрошували до участі в тренуваннях збірних. Врешті-решт вони обрали британський прапор. До речі, трохи пізніше цією ж проблемою вибору переймався і Вадим Євтушенко, чий син також обіцяв вирости у футболіста екстра-класу. І його залишили поза межами України. Невже ми такі багаті на футбольні та інші таланти, щоб так їх не помічати?

Сергій Балтача вважає себе людиною щасливою: зустрів кохання, знайшов свою команду, працював із тренером, який зробив із нього не просто футболіста, а гравця екстра-класу. «Якби моєму Сергійкові такого Лобановського і таке «Динамо», він точно пішов би далі за батька».

Коли Сергій навчався в інтернаті, життя було зовсім іншим, і цінності його — не ті, що зараз. «Нам найважливішим за все було потрапити до «Динамо» і грати. Решта — дрібниці. Тепер — одразу запитують: «А скільки платитимете?» Може, це й правильно, я не осуджую». На запитання, що треба зробити, аби подолати кризу в українському футболі, він відповідає:

— Кілька речей: тренерський талант і час. Плюс перспективна молодь, і гроші, вкладені з розумом у футбол. Життя завжди дає шанси. Але небагато. Два-три, як максимум…

 

Вадим Євтушенко

 

Візитівка

Народився 1958 року. Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Зірка» (Кіровоград), «Динамо» (Київ), АІК (Стокгольм, Швеція). Чемпіон СРСР — 1980, 1981, 1985, 1986 рр.. Володар Кубка Кубків — 1986, володар Кубка СРСР — 1982, 1985 рр. За збірну СРСР зіграв 11 матчів, забив 1 гол. Чемпіон Швеції у складі команди АІК.

 

 

Життя Вадима Євтушенка умовно ділиться на два головних етапи. Перший — гра за «Динамо», де він досяг видатних перемог, тримав у руках завойований з товаришами у французькому місті Ліоні Кубок Кубків незабутнього 86-го.

І другий — від’їзд до Швеції, де Вадим спочатку став чемпіоном цієї країни, а згодом — тренером. Та тут уславився Вадим не так спортивними досягненнями, як тим, що, завдяки його сумлінності й репутації, було створено небачений до цього прецедент у консервативній скандинавській країні: внесено спеціальну поправку до Конституції! Проте — про все по порядку.

А починалося все у рідних П’ятихатках на Кіровоградщині, яка дала київському «Динамо» Володимира Веремєєва, Валерія Поркуяна, Михайла Михайлова. У місцевій спортшколі опановував ази майстерності у тренера Олександра Нужного. Мати Галина Гнатівна не перешкоджала захопленню сина, тим більше що вчився Вадим на «добре» й «відмінно», ріс вихованим, дисциплінованим, скромним хлопчиком. У десятому класі вже грав за вільногірський (тоді це була Кіровоградська область) «Авангард». Поступати поїхав до Києва, в Інститут фізкультури. Як і всі хлопчаки, мріяв грати за «Динамо», та собі навіть не признавався, хотів якнайліпше опанувати майстерність, накопити теоретичні знання. Та й до «Динамо» ближче — можна запросто ходити на стадіон і насолоджуватися грою улюбленої команди.

Склалося так, що на іспиті з футбольної спеціальності йому поставили «двійку». Зібрав речі — і додому. Рік наполегливо готувався, штудіював, тренувався, займався гімнастикою, плаванням, легкою атлетикою. Адже в кіровоградському педагогічному, до якого вирішив вступати, ці предмети були основними на спортфакультеті. Хоча й не без складностей, та іспити витримав.

Це до того, що в житті йому нічого легко не давалося. І хтозна, куди б винесла його крива невдач, якби не мама, Галина Гнатівна, яка підтримувала у скрутну хвилину.

Навчався і грав за студентський «Буревісник» — виходило ніби непогано. Невдовзі отримав запрошення від самої «Зірки» — флагмана кіровоградського футболу.

Той вечір у Чернівцях, коли «Зірка» перемогла місцеву «Буковину» (єдиний гол забив Вадим), круто повернув його долю. Після матчу до Євтушенка підійшов відомий у минулому гравець київського «Динамо», селекціонер Анатолій Сучков: «Чекаємо на тебе в Києві».

Так у січні 1980-го 22-річний Вадим надягнув футболку кращого клубу країни. Тоді, на першому тренуванні в армійському манежі, їх було двоє новачків-нападників — він і Віктор Хлус. Доля звела їх уперше, і вони ще довго крокуватимуть пліч-о-пліч.

Неординарна, багата на імпровізацію гра Вадима Євтушенка одразу ж сподобалася вболівальникам. За високу техніку, пластичність, вишукані манери його прозвали бразильцем. Однак і в «Динамо» його шлях був далеко не простим. Довго не міг закріпитися у стартовому складі, іноді міцно, здавалося б, осідав у «дублі». Та наполеглива праця і нестримне бажання грати допомогли досягти успіху.

…І був переповнений стадіон «Жернал» у французькому Ліоні, і той незабутній третій гол, коли після передачі Василя Раца, вискочив сам на сам з воротарем мадридського «Атлетико» аргентинцем Філоллом, елегантно й невимушено головою перекинув через нього м’яч і спокійно закотив його в порожні ворота. Той гол потім довго крутили по всіх каналах «Євробачення».

А згодом настав зовсім інший етап у його житті. Разом з Іриною (з нею познайомилися ще в Кіровограді), яка народила йому двох чудових хлопчиків — Славка й Вадима, подалися до Швеції. Тут, у складі відомого АІКа він став чемпіоном країни, забив 14 голів — другий результат, поступився тільки знаменитому Кенноту Андерсену.

Потім почав тренувати — спочатку команду четвертого дивізіону, дістав запрошення до «Хаммарбю» — тоді нікому не відомого, який він вивів до першої ліги, допоміг завоювати бронзові медалі, «засвітився» на євроарені.

До того часу у Швеції діяв закон: отримавши робочу візу, можна розраховувати лише на п’ять років — вона вважалася такою, що не підлягає пролонгації. Відпрацював установлений строк — і додому, аби не залишалися на постійне проживання. Справжньою сенсацією стало повідомлення, що українцеві Вадиму Євтушенко продовжено робочу візу після п’яти років перебування у Швеції. Сталося так тому, що клуб був зацікавлений у його послугах. Подейкують, що король Швеції Карл XVI Густав — почесний член клубу АІК, за який грав Вадим, — доклав до цього зусиль.

Як би там не було, прецедент створено, і шляхом Євтушенка пішов уже не один десяток чоловік…

 

Віктор Хлус

 

Візитівка

Народився 1958 р. у Новгород-Сіверському Чернігівської області. Майстер спорту міжнародного класу. Нападаючий. Виступав за команди «Рефрижератор» (Фастів), «Буковина» (Чернівці), «Динамо» (Київ) — 1980—1985, «Чорноморець» (Одеса) — 1985—1986, «Гурія» (Ланчхуті) — 1987—1989 рр., ГАІС (Гетеборг) — 1989, «Ельфсборг Бурос» (Швеція) — 1990 р., працював тренером у Швеції. Чемпіон СРСР — 1980, володар Кубка СРСР — 1982 р.

 

 

Як і його товариша по «Динамо» Вадима Євтушенка, доля Віктора Хлуса теж закинула до Швеції. Майже 10 років свого життя провів у цій скандинавській країні. Віктор був одним із когорти гравців «Динамо», кого після завершення кар’єри офіційно «випустили» за кордон під егідою тодішнього монополіста «Совінтерспорту». Ішов 1990 рік, на батьківщині вишиковувалися довжелезні черги за товарами першої необхідності, а тут ледь не в аеропорту йому вручили ключі від «Вольво», оселили на шикарній віллі...

Чи думав колись скромний хлопець із невеличкого чернігівського містечка Новгород-Сіверського, що життя піднесе йому такий сюрприз? Футбольна історія Віктора Хлуса не звичайна. Він не ходив до спортшколи, не грав за дитячі та юнацькі збірні. М’яча ганяв з однолітками після уроків, трохи займався легкою атлетикою. Коли вже навчався у Києві, друзі умовили його виступити за фастівський «Рефрижератор» у першості колективів фізкультури. Згодом його запросили до чернівецької «Буковини», там він і впав в око селекціонерам київського «Динамо». Так цей самоучка, самородок став прогресивним футболістом.

І хоча виходив Віктор переважно на заміну, вболівальники його любили, аплодували фірмовим проходам та сильним пласованим ударам, після яких м’яч нерідко потрапляв у сітку. Була у Віктора Хлуса й «улюблена» команда, у ворота якої він забивав мало не в кожному матчі. Розповідали, як одного разу, приїхавши до столиці Білорусії, футболісти «Динамо» прочитали у місцевій спортивній газеті: «Обережно, до Мінська прибув Віктор Хлус!» Відверто побоювались його білоруські футболісти, у них виробився «комплекс Хлуса».

У Швеції, ясна річ, такого комплексу не існувало, тож треба було його створити. Перший і, мабуть, найуспішніший сезон він провів у Гетеборзі, в ГАІСі. Вони того року стали бронзовими призерами, а Віктор — кращим бомбардиром свого нового клубу. Однак наступного року господарі команди продали його до «Ельфсборга», який вів боротьбу за виживання у вищій лізі. Попри всі прогнози, вони посіли п’яте місце, і знову Віктор забив більше всіх м’ячів у ворота суперників. Та й тут затримався ненадовго. Керуючись своїми фінансовими інтересами, господарі продали його в команду першої ліги «Юнсерет», де він грав до закінчення кар’єри.

— Умови контракту, — розповідає Віктор, — було складено так, що жодних прав у нас не було. Так вигідніше «Совінтерспорту», який відверто знущався з футболістів. За угодою, наприклад, моя зарплата становила 4 тисячі доларів США, а отримував я на руки від сили 480. Решта йшла спритним ділкам з «Совінтерспорту». Та й цю суму виплачували нерегулярно.

Через кілька місяців терпець урвався, і ми — я, Вадим Євтушенко, Ігор Пономарьов, Сергій Алейников, Сергій Пригода — повідомили наших функціонерів, що збираємо прес-конференцію. Ті, злякавшись, негайно повернули гроші. А мене, як організатора, звинуватили у зрадництві батьківщини. Тоді представником «Совінтерспорту» у Швеції працював Сергій Хусаїнов, який потім перекваліфікувався в арбітра російської першості. За ним увесь час тягнувся шлейф різних фінансових скандалів. Певен, що він іще довго знущався б над нами, та у провідній шведській газеті, до якої я звернувся, вийшла велика стаття про всі наші поневіряння у Швеції, після чого він і його поплічники відступили…

Дружина Віктора Хлуса — триразова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Стелла Захарова — переконана, що у Швеції легких грошей не буває.

— Не збиралися так довго залишатися там, — згадує вона. — Оскільки після розрахунку з «Совінтерспортом» на руках лишалися копійки, іноді з Києва доводилося возити продукти, ковбасу — не вистачало. Сину Олегу було шість років. Я спочатку сиділа без роботи, потім вивчила мову, почала працювати, приносити гроші, стало не так тяжко. Після того як Союз розвалився, а разом з ним зник «Совінтерспорт», відчули справжнє щастя, насолоду, придбали будинок у Гетеборзі…

— Я згадую роки, прожиті у Швеції, — доповнює Віктор Хлус, — як щасливі. По-перше, весь цей час я був у рідній футбольній стихії. Усі побутові умови мені створили чудові, не пам’ятаю, щоб у мене чи сім’ї виникали якісь проблеми. Я повністю був зосереджений на футболі. Від мене вимагалася відповідна самовіддача на тренувальних матчах. При цьому варто врахувати, що в Швеції тоді, та й зараз також, більшість клубів не мали професійного статусу. Поруч з 5—6 професіоналами грають аматори, які зайняті на якійсь іншій роботі. Це пояснюється тим, що у Швеції — не такі заробітки, як у футболістів Італії, Іспанії чи Англії.

Звичайно, після навантажень київського «Динамо» тренування у Швеції здавалися легкою прогулянкою. Матчі проходили з тижневим інтервалом. Погодьтеся, достатньо часу, аби відновитися, належним чином підготуватися до наступної гри. Попервах не знав, що робити з вільним часом. Правда, потім взявся за вивчення мови…

Вони приїхали до Києва 1997-го у відпустку, та так і залишилися вдома. Стелла Захарова організувала щорічний великий гімнастичний турнір, Віктор тренує дітей. Обидва щасливі, що можуть бути корисними Україні. Щоправда, Віктор іноді навідується-таки до Швеції...

 

Василь Рац

 

Візитівка

Народився 1961 року. Заслужений майстер спорту. У вищій лізі почав грати з 1981-го у складі «Динамо» (Київ). Чемпіон СРСР — 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР — 1985 р. У матчах чемпіонатів СРСР зіграв 185 матчів, провів 24 м’яча. Володар Кубка Кубків — 1986. Учасник чемпіонатів світу 1986, 1990 рр. У складі збірної зіграв 47 матчів, забив 4 м’ячі.

 

 

Василь почав грати у рідному Виноградові, де його першим тренером був Петро Іванович Требуша. Потім був львівський спортінтернат, юнацькі турніри і змагання. «Мене запросили до ужгородської «Говерли», та тодішній тренер Валерій Борейко сказав: «Говерла» добре, а «Карпати» — краще! Не тому тільки, що рангом вищі, — тобі й навчатися потрібно, у Львові є Інститут фізкультури».

І він опинився у «Карпатах», які 1980 року знову вийшли до вищої ліги. Але в основному складі закріпитися не вдалося, на той час тон у команді задавали відомі гравці — Суслопаров, Думанський, Броварський. Тож виходив на заміну, а в основному — «грів лаву».

Якось надійшов лист із Вінниці, Василя запрошували до місцевої «Ниви». Вирішив порадитися з наставником «Карпат» Іштваном Йожефовичем Секечем — відомим у минулому футболістом. «Знаєш, треба їхати. «Нива» — непогана команда, наберешся досвіду, звикнеш до дорослого футболу», — порадив І. Секеч. До речі, мине років із десять, і доля їх зведе знову. Майбутня дружина Василя — Клара, з якою він познайомився, коли був у «Карпатах», — виявилася племінницею І. Й. Секеча.

У «Ниві» Василю випало грати під егідою відомого спеціаліста І. І. Терлецького. Не все виходило попервах, ніяк не міг Василь налагодити свою гру, проте Іван Іванович наполегливо виставляв його у стартовому складі. Поступово справи пішли на краще, а з різних клубів вищої ліги до Вінниці частішали гінці-селекціонери. Проте Терлецький твердо стояв на своєму: «Ні й ні! Твоя команда тебе ще не запросила. Тож працюй і чекай!»

Запрошення від «Динамо» надійшло наприкінці першого кола 1981 року. Почав із «дубля», але грав невиразно. Почувався закомплексованим, «згорав» ще до стартового свистка арбітра. Хотів було повернутися до Вінниці. Та тут слово взяв Валерій Лобановський. Зовсім несподівано назвав прізвище Раца в основному складі у дуже відповідальному матчі з московським «Динамо», потім дав зіграти цілий тайм зі «Спартаком». То був сильний психологічний хід, після якого Василь відчув упевненість у власних силах, повірив у себе, побачив перспективу.

Так почалося його сходження до футбольних вершин. Коли «Динамо» залишив Леонід Буряк і він уже став повноцінним гравцем «основи», йому довірили пробиття «стандартів» — кутових, штрафних, вільних. Василь залишався після тренування, відпрацьовував годинами з Ігорем Бєлановим: подача — удар, подача — удар! Із Сергієм Балтачею шліфували довгі й середні передачі. Лобановський казав: щоб завоювати авторитет у Європі, треба на тренуваннях зібрати… відро власного поту. Вони старалися…

В одній із футбольних енциклопедій про нього написано:

«Півзахисник. Характерні риси — вміння вести атакуючі дії й успішно, у разі потреби, працювати на оборону. Володіє сильним, добре поставленим ударом».

А вболівальники-жартівники з Бессарабки оцінили його по-своєму: «Що таке Рац-пропозиція? Гольовий пас плюс гол».

З усіх м’ячів, забитих у ворота суперників, Василь виділяє гол-відповідь московському «Динамо». Забивав Василь і збірній Франції, причому на чемпіонаті світу. І знову вболівальники оцінили це по-своєму:

 

Страждають Прудников і Батс:

На поле вийшов Вася Рац…

 

Після чемпіонату Європи-88 Рацем зацікавилися за кордоном. Реальними були дві пропозиції: від іспанського «Еспаньйола» та «Глазго Рейнджерс», який тоді тренував відомий у минулому гравець Грем Сунесс. Василь розумом відчував: треба їхати до Глазго. Та Клара чекала дитину, вирішили, що клімат Барселони малому підійде ліпше. «Еспаньйол» боровся за право лишитися в «прімера», і Василь невдовзі повернувся додому.

Збірна Лобановського розвалювалася шматками. Після ганебної поразки в товариському матчі румунам тренер вдався до оргвисновків. Серед виключених зі складу опинився і Рац. Тому, коли надійшло запрошення від «Ференцвароша», зрадів, бо давно вже кортіло на історичну батьківщину.

Біда трапилася в новорічну ніч 1991-го. Останнього грудневого дня він ще потренувався на «Динамо» і з мокрою головою півгодини полював на таксі на Європейській площі. Коли заграли куранти, випив келих шампанського. Вночі довелося викликати «швидку»: не міг поворухнутися. Місяць у шпиталі — з палицею, лівої руки не відчував зовсім. Коли трохи очуняв, зв’язався з угорцями: ті на нього чекали. Ім’я Василя Раца після того, як збірна Союзу розтрощила угорську у 1986-му, ще було на слуху.

Лікарі «Ференцвароша» схопилися за голови: «Який футбол, ви ж напівінвалід!» Він відіграв сезон, було соромно перед глядачами, товаришами по клубу за свою форму, він втратив рухливість. Та публіка його приймала тепло. «Усе, — сказав собі Василь, — переключаюсь на бізнес, досить людей потішати!» Клара такому рішенню раділа більше за нього.

Він часто згадує ту подачу Вадима Євтушенка і свій невідпорний удар у ворота Прудникова, тоді, в Москві, на фініші-86, на синтетиці. Той гол дав киянам змогу зачепитися за перше місце, а 7 грудня, в останньому матчі, переграти москвичів — 2:1. Один із голів забив знову Василь.

Часто згадує і Мексику, той незбагненний програш бельгійцям 3:4. Коли автобус привіз їх до Ірапуато, де вони квартирували, місцеві жителі плакали, не соромлячись. Вони взагалі дуже емоційні. Для життя це, може, й добре, а для футболу — не дуже, заважає концентрації. Та й у бізнесовій справі надмірні емоції заважають…

 

Іван Яремчук

 

Візитівка

Народився 1962 року. Півзахисник. Заслужений майстер спорту. Чемпіон СРСР — 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР — 1985 р. Провів 48 матчів, забив 6 м’ячів. За збірну СРСР зіграв 6 ігор, забив 2 голи. Володар Кубка Кубків, учасник чемпіонату світу — 1986 р.

 

 

Чи не з першого виходу на поле Центрального стадіону він став улюбленцем публіки. А коли сезон завершився, і йому, вчорашньому гравцеві другої ліги, вручили золоту медаль чемпіона СРСР, вдячні вболівальники декларували:

 

Не може діяти впівсили 

Для переможного коша.

Його найменням наділили:

Мотор команди, серце і душа!

 

Яремчук починав на Закарпатті, потім продовжив навчання у Республіканській школі-інтернаті. Проте після закінчення не зміг закріпитися ні в ужгородському «Спартаку», ні в іншому пристойному клубі. Фізичними даними хлопець не вражав — найнижчий, худорлявий, і це в той час, коли настала мода на футболістів, що більш нагадували регбістів чи борців. Єдине, що відрізняло Івана, — тренуватися міг цілодобово. Та хіба цим когось у наш час здивуєш?

Із черкаського «Динамо» його призвали до Радянської армії. Службу проходив у київському СКА. Грав у нападі, у своє задоволення, забивав голи, проте нічим супернезвичайним не відрізнявся. Хіба що працездатністю: мало хто бачив, щоб він стояв на місці, — рухався, як жартували товариші по армійській команді, навіть після фінального свистка.

Наприкінці 1984-го його запросили на бесіду до В. В. Лобановського. Виявляється, селекціонери давно стежили за Іваном. «Нічого конкретного не обіцяємо, — сказав йому тоді Валерій Васильович. — Покажи, на що здатен, а там будемо вирішувати».

Для Яремчука це був шанс, до якого він подумки був готовий давно. Після двох контрольних матчів на Чорноморському узбережжі Лобановський, якого він боготворив, скаже: «Іспит витримав. Будемо заявляти». Дві фрази, чотири слова, які вирішили його долю.

Унікальний випадок: до В. Лобановського жоден селекціонер не звернув уваги на І. Яремчука, який зі зростом 168 см незрозуміло на що міг розраховувати. Він не пройшов ні школи київського дублюючого складу, ні юнацьких збірних, не грав на вітчизняних та міжнародних турнірах. Але, з іншого боку, він не був ні на кого схожий, його самобутня техніка, раптові «набіги» лівою бровкою, нестандартні рішення заставали суперників зненацька. Уже в київському СКА він багато працював над стартовою швидкістю, поки істотно не підвищив її. Це дало йому змогу без особливих зусиль миттєво залишати опікуна далеко позаду. Він опановував майстерність самотужки, але при цьому відрізнявся притаманними тільки йому рисами. Хто бачив його на полі, одразу ж упізнавав за манерою гри наступного разу.

Пригадую, як хтось поруч запитав, коли він чи не вперше з’явився у складі «Динамо»: «А це що за «колгоспник»? Очевидно, малася на увазі його самобутня техніка, побудована на швидкісних ривках та переміщеннях, зміні ритму. Та вже під кінець матчу мій сусід оцінив гру новачка: «Та він справжній мотор, на Федю Медвідя чимось схожий». — «Обидва із Закарпаття», — підказав хтось. — «Та ні, не в цьому річ, — манерою гри!» Порівняння з Федором Медвідем — улюбленцем уболівальників — дорогого коштувало.

Мудрий В. В. Лобановський перевів його з лінії нападу на позицію правого півзахисника. Яремчук, здається, був першим у нашому футболі, хто почав з однаковим успіхом грати від одного кутового прапорця до іншого. При цьому він охоче підключався до атаки, використовуючи своє вміння забивати, зміщався, при потребі, й у середину, діяв як справдешній центральний півзахисник.

1986 рік став зоряним у кар’єрі Івана Яремчука. У складі київського «Динамо» він здійснював коло пошани з Кубком Кубків, став дворазовим чемпіоном країни, у складі збірної СРСР поїхав на чемпіонат світу в Мексиці, де його гра дістала схвальну оцінку спеціалістів. Того ж року Іван Яремчук удостоївся звання заслуженого майстра спорту. Якщо не зраджує пам’ять, це єдиний випадок, коли найвище звання було присвоєно футболістові, за плечима якого був лише один (!) сезон у вищій лізі.

Як водиться, біда підстерігала зненацька. Київське «Динамо» виступало на престижному міжнародному турнірі Кубка Бернабеу в Іспанії. У фінальному матчі, у досить спокійній ситуації гравець мадридського «Реала» Хорхе Вальдано (чемпіон світу, потім — один із наставників королівського клубу) стрибнув на ногу Іванові, завдавши йому тяжкої травми. Наступного дня винуватець зі своїм лікарем прибули до лікарні, де Іван лежав у гіпсі, вибачився, подарував годинника. То й що з того? Травма виявилася надто серйозною, нависла загроза розпрощатися з футболом назавжди.

Далі — більше. Тільки-но почав ходити, як виявилося, що неправильно зрослася кістка. Знову довелося лягати на операційний стіл. Хоча операція і пройшла вдало, лікарі ховали очі, коли він запитував про можливості тренуватися, повернутися у футбол. Йому часто снився один і той самий сон: у грі з московським «Спартаком» на його полі він у високому стрибку виграє верхову боротьбу із захисниками і забиває вирішальний гол. Чи повториться це? І коли? Адже йому ще грати й грати можна, бо ж в 86-му Іван тільки відсвяткував своє 24-річчя.

...Потім були роки, проведені за кордоном. Та невдачі переслідували й там. Тільки-но розпочав грати за берлінську команду — розбив меніск. У «Герті» — тяжка травма коліна, вибув на півроку. Грав у Росії, Чехії, Ізраїлі, навіть у Казахстан їздив, а закінчував у полтавській «Ворсклі». Там Івана приймали «на ура», купили квартиру, мало-помалу став лідером клубу — і знову травма!

Якось його товариш пожартував: «Іване, зав’язуй із футболом — на ногах немає жодного живого місця. Перекваліфіковуйся на більярд!» Іван послухався, спробував, — і за рік увійшов до складу збірної України. Та то вже інша історія, не футбольна...

 

Олег Лужний

 

Візитівка

Народився 1968 року у м. Львові. Заслужений майстер спорту. Захисник. Вихованець футбольної школи «Карпати» (1976) і львівського спортінтернату (з 1984 р.). Грав за команди «Торпедо» (Луцьк) — 1985—1988, СКА «Карпати» (Львів) — 1988, «Динамо» (Київ) — 1989—1999, «Арсенал» (Лондон) — 1999—2002 рр., «Вулвергемптон» (Лондон) — 2003 р. Чемпіон СРСР — 1990, володар Кубка СРСР — 1990, чемпіон України — 1993—1999, володар Кубка України — 1993, 1996, 1999 рр. Чемпіон Англії — 2002 р. За збірну СРСР зіграв 31 матч, за збірну України — близько 55. Багаторічний капітан «Динамо», збірної України.

 

У середині 90-х дивилися матч киян із московським «Торпедо» у затишній ложі динамівського стадіону. Моїм сусідою несподівано виявився Валентин Козьмич Іванов. Той самий, який у далекому 1960-му, забивши вирішальний гол, позбавив динамівців «золота». Нагадав йому про цей епізод. «Сам гол не пам’ятаю як забив, але таке було». Обмінювалися репліками, не відриваючи очей від поля, де у тренувальному матчі динамівці легко й невимушено перегравали автозаводців. Особливо відчутною була їхня перевага, коли м’яч діставався правого флангу, де Олег Лужний, що прикривав усю бровку, раз у раз вирушав у свої фірмові проходи.

— Скільки у вас Лужний грає? — запитав Валентин Козьмич. — Мені здається — все життя, відколи «Динамо» існує…

Так відомий тренер сам відповів на своє ж запитання. І був не поодинокий, бо, коли спитати будь-кого з уболівальників, вам скажуть те саме. Може, й Валерій Васильович такої ж думки, бо коли в 31 рік Олега запросили до Лондона, метр не одразу погодився його відпустити.

Та, певне, у Лобановського були свої міркування. Як виявилося згодом, він виходив із того, що в англійському клубі захист не просто зіграний, а всі чотири оборонці та воротар грають разом, не багато не мало, 10 років (!) і розуміють одне одного не те що з півслова, а взагалі без слів. І Лужному — капітанові «Динамо» й національної збірної України — доведеться конкурувати не з ким-небудь, а з Лі Діксоном, у силі й майстерності якого кияни пересвідчилися, коли жереб звів їх з «Арсеналом» в одній із груп Ліги чемпіонів. Саме тоді, в Лондоні, ветеран-захисник зупинив карколомний швидкісний рейд, який завершився чудовим пасом на Марка Овермарса, а той довершив справу голом у ворота киян.

Проте й у Лужного були свої аргументи. У тому матчі його гра справила колосальне враження на Арсена Венгера і його товаришів по команді. Особливо ж — момент, який міг стати вирішальним, коли масована атака чемпіона Англії, що розвивалася по всій ширині поля, буквально змела київський захист, і Бергкамп спрямував м’яч у порожні ворота. 2:0 на користь «Арсеналу» за 15 хвилин до кінця — і все? Пам’ятаю, як завмерли ми тоді в ложі преси знаменитого «Уемблі» («арсенальський» «Хайбері» якраз ремонтувався).

Як Лужному вдалося наздогнати того м’яча, що вже перетинав лінію динамівських воріт, — незбагненно. Розчаровано опустилися на свої місця англійські вболівальники, тренери схопилися за голови, коли Олег, наздогнавши м’яча за декілька міліметрів від лінії воріт, розвернувся і довгим пасом вивів вперед Гусіна. Той, не вірячи щастю, вибив щосили м’яч в аут… А невдовзі саме Лужного, що підключився до атаки, збили біля кутового прапорця на половині «Арсеналу». Потерпілий пробив штрафний, і Сергій Ребров зрівняв рахунок. Хіба таке може забутися?

Отже, потрапивши до «Арсеналу», Лужний розраховував на свої аргументи. Якось запитав його: чому саме Англія, «Арсенал», а не, скажімо, Німеччина? Як на мене, стиль бундесліги більше пасував би Олегу.

— Я обожнюю англійський футбол і ставлення до нього — як уболівальників, так і тренерів, спеціалістів. В Англії грають постійно на максимальних швидкостях, і я насолоджуюсь саме тим, як викладаються тут, який панує джентльменський і водночас безкомпромісний дух. І я зроблю все, щоб грати в основному складі «Арсеналу». Хоча були в мене й інші пропозиції, зокрема від німецьких клубів. Та мені більш до вподоби англійські…

Так, грати йому випало не деінде, а в кращому клубі Британії. Але ж і він прийшов сюди не з класу «Б», а з команди зі світовим ім’ям, яка дісталася півфіналу Ліги чемпіонів. Спочатку майже чи не цілий сезон провів у запасі: лінія захисту «Арсеналу» була одним цілим, і ламати її ніхто не збирався. Та поступово погляд Арсена Венгера все частіше зупинявся на Лужному, він усе більше довіряв капітанові збірної України. Важливо, що той виявився до цього готовим і виправдовував надії старшого тренера. Поступово Олег витіснив Лі Діксона, і в чемпіонському сезоні-2002 став справжнім господарем свого правого флангу. Так, наступного сезону довелося витримувати конкуренцію з Кіоном — у професіоналів по-іншому не буває. Та Олег не дуже переймався: «Я завжди готовий грати, це у мене в крові. Тому мені вже все рівно — починати у «старті» чи з’являтися на заміну. Психологічна витримка в мене нормальна…»

 

Павло Яковенко

 

Візитівка

 

Народився 1964 р. в Нікополі. Вихованець футбольних шкіл «Колос» (Нікополь), «Дніпро-75» (Дніпропетровськ) — 1978 р. Виступав за команди «Металіст» (Харків) — 1981—1982, «Динамо» (Київ) — 1982—1992, «Сошо» (Франція) — 1992—1993 рр. Дворазовий чемпіон СРСР, дворазовий  володар Кубка СРСР і Кубка Кубків — 1986. Учасник чемпіонату світу — 1986 р. За збірну СРСР провів 19 матчів, забив 1 гол. Тренував молодіжну збірну України на чемпіонаті  Європи 2002 р.

 

Десять сезонів провів за «Динамо» Павло Яковенко, тут він, опанувавши ази футбольної науки в харківському «Металісті», нікопольському «Колосі» та ще раніше — у славнозвісній школі «Дніпро-75», досяг європейського визнання. По закінченні кар’єри в Україні  встиг пограти  за французький  «Сошо», а потім присвятив життя нелегкій тренерській праці.

Цікава деталь! Майже всі, хто працювали під орудою Валерія Лобановського, потім стали тренерами, причому класними. Таким був приклад Валерія Васильовича і в житті, і в футболі.

Павло Яковенко, як і багато інших вихованців метра, й сьогодні на видноті, у формі, в центрі уваги, — ось уже тривалий час плідно працює з найближчим резервом динамівців. Його знаменита академія упродовж двох років  «випустила» в другу й третю динамівську команду 18 юних гравців. І це при тому, що Павлові Яковенку довелося починати майже з нуля: умов належних іще не було, нашестя легіонерів негативно позначилося на психології молодих футболістів, вони почали від’їжджати у близьке чи далеке зарубіжжя. Ці та чимало інших труднощів і проблем не зупинили Яковенка.

Він часто пригадує початок своєї тренерської кар’єри в елістинському «Уралані». Команду, якщо її можна було так назвати, він застав у «розібраному» стані. Тут доживали свій футбольний вік, не  грали, а прагнули відкраяти собі на старість останній ласий шматок, причому не докладаючи задля цього на полі особливих зусиль. Та й то сказати, хто це витримає — майже добові перельоти від Елісти до Чити чи Владивостока мало не на «кукурузниках». Цікаво, що й зарплату тут виплачували в залежності від відстані: за виїзд платили по тисячі доларів, а за домашню гру — по 400. «Очі у хлопців, — розповідав Яковенко, — не світилися вже давно».

Серйозно поговоривши з керівництвом, він домігся тоді, щоб усі його вимоги були задоволені. Це дало йому змогу запросити до команди перспективних, на його думку, гравців, які докорінно змінили не лише малюнок гри «Уралану», а й мікроклімат у команді. Ті, хто прийшов — Яшкін, Смертін, Кормильцев, — взяли на себе тягар лідерства, вивели колектив із зони аутсайдерів.

Цей досвід став Павлові у нагоді, коли він, переборюючи труднощі, будував свою академію, що невдовзі стала основним постачальником гравців до юнацької збірної. Коли ж місце старшого тренера там стало вакантним, кандидатуру Яковенка ніхто й гадки не мав ставити під сумнів. Своєю працею він заслужив таку високу довіру.

Працелюбність, виваженість, висока фахова підготовка, дисциплінованість і відповідальність — ці риси складають фундамент характеру Павла Яковенка. Закладав і гартував їх Павло у «Динамо» під керівництвом Валерія Лобановського. Коли той прийняв команду, яка через деякий час стала однією з кращих у Європі, Яковенко полегшено зітхнув: нарешті знайшлася людина, яка повірила у його здібності, довіряє йому, працювати з якою — одне задоволення.

Метр же, у свою чергу, познайомившись із манерою гри Яковенка, захоплено потирав руки: про такого центрального півзахисника можна лише мріяти! Павло, завдяки гарній фізичній підготовці, значно розширив свій ігровий діапазон, встигає і в захисті, і в нападі, з однаково високою ефективністю може діяти на будь-якому місці, — як-то кажуть, від воріт і до воріт.

Універсалізм, висока техніка, вміння організувати гру, хороший удар, здатність імпровізувати на полі, — ці якості невдовзі зробили Павла одним із лідерів «Динамо» й улюбленцем київської публіки. На трибунах його називали просто Паша, віддаючи данину його оптимізмові, вмінню повести за собою, товариськості. Він став стрижневим гравцем середини поля, через нього йшла вся гра, він уміло диригував і моторним Яремчуком, і настирливим Рацем, і технічним Заваровим. Сам забивав, може, й рідше, ніж хотілося б, та після його вивірених передач чи розіграшів стандартів кияни забивали левову частку голів.

Разом із товаришами Павло Яковенко добився визначних результатів, виборовши Кубок Кубків-86. Грав він і в збірній, тій самій, що на чемпіонаті світу в Мексиці наробила стільки галасу серед спеціалістів…

 

Олег Кузнецов

 

Візитівка

Народився 1963 року. Заслужений майстер спорту. Виступав за команди «Десна» (Чернігів) — 1981—1982, «Динамо» (Київ) — 1983—1990, «Рейнджерс» (Шотландія) — 1990—1994 рр., «Маккабі» — 1994, ЦСКА «Борисфен»— 1995 рр.

Віце-чемпіон Європи — 1988 р. Учасник чемпіонатів світу — 1986, 1990 рр. Чемпіон СРСР — 1985, 1986, 1990 рр. Володар Кубка Кубків — 1986 р. Чемпіон Шотландії — 1992—1994 рр. Володар Кубка Шотландії — 1992, 1993 рр. За збірну СРСР провів 62 гри (1 гол), за збірну України — 3 матчі.

 

Цього рудого захисника помічали на полі одразу, коли «Динамо» або збірна СРСР виходили на передматчеву розминку. Високий, стрункий, наче сонях на зеленому полі. Якось непомітно він швидко виріс у гравця екстра-класу, став віце-чемпіоном Європи, триразовим чемпіоном СРСР і Шотландії.

Коли прийшов до чернігівської ДЮСШ, тренер Мирослав Данилович Мандрик запитав: «Де хочеш грати?» — «У захисті!» — «А впораєшся?» — «А що там складного?» — здивувався Олег. Лише з роками, подолавши всі переправи юнацького футболу, погравши кілька сезонів за чернігівську «Десну», за дублюючий склад «Динамо», зрозумів, наскільки важко грати оборонцем, особливо в центрі, де кожна твоя помилка може обернутися для команди катастрофою.

Він тоді гадав, як і багато хто, що руйнувати набагато легше. А виявилося — дуже непросто. Не зупиниш же суперника, як тобі заманеться. Техніка відбору, підкату, гри головою перший час повинні бути бездоганними. Інакше — штрафний, або ще гірше — пенальті, підведеш товаришів. А щоб не програти позицію, потрібні досвід, тонке розуміння гри, інтуїція, вміння діяти на межі фолу. Це тільки з трибун все просто виглядає. Уболівальники не бачать тих зусиль, які доводиться витрачати на тренуваннях, щоб функціональна готовність була бездоганною, а сили залишалися до самого кінця найвиснажливішого матчу.

…Це трапилося у фіналі Кубка СРСР 1987 року з мінчанами. У досить простій ситуації Олег не віддав м’яча назад, Вікторові Чанову, а вирішив зіграти на «лезі ножа», та не розрахував сил, і все скінчилося прикрим голом у ворота киян! Проходить ще деякий час, і він необережно поводиться з Гоцмановим. Пенальті і — 1:3. Це був найкритичніший момент у його кар’єрі. Опусти руки, змирися — і все. Ні, не такий характер у Олега Кузнецова. Він, відчуваючи на собі не лише підвищену увагу вболівальників переповнених «Лужників», а й товаришів по команді, діє енергійно й наполегливо, виступає ініціатором динамівських атак і, нарешті, сам забиває гол-красень, що переломлює хід гри. Мінчани нервують, пропускають ще один гол — 3:3, потім — щасливі для киян пенальті...

У роздягальні, де панувало свято, Лобановський потиснув йому руку, обнявши, підсумував: «Усе добре, коли добре закінчується». Олег ледве стримував сльози. Великий тренер вкотре продемонстрував урок педагогічного таланту. Як тоді, коли, не витримавши, мало не накинувся на Лобановського: «Якщо не дають нову квартиру, піду з команди». Аж надто накрутили його, та й жити утрьох у маленькій квартирі на Лук’янівці було важко. Лобановський відкинув простирадло (розмова відбувалася в сауні), пильно подивився у вічі: «Ну що ж, хочеш — іди. Хто тебе затримує?» Зрозумів, що погарячкував, вибачився, потім очі ховав у роздягальні. А невдовзі отримав-таки квартиру — Лобановський був у курсі його проблем, знав усе…

І ще один урок, коли 1986-го грали у Тбілісі проти одноклубників. Тренер не зміг поїхати. На гол Заварова Кузнецов відповів автоголом: після прострілу Газзаєва «розстріляв» власні ворота. Лобановський зустрічав в аеропорту: «Ну як зіграли, хто голи забив?» — «Заваров і Кузнецов». — «То ви виграли 2:0? Молодці, дуже добре!»

Коли ж настав час їхати за кордон, саме він, Валерій Васильович, порадив Кузнецову обрати «Глазго Рейнджерс». Його запрошували до Німеччини, Італії, Іспанії. Тренер сказав: «Якщо пропустиш Глазго, контракту доведеться чекати кілька років. «Рейнджерс» тебе «вів» два роки, купують не кота в мішку, вивчили тебе, манеру гри. А інші тільки приступають до цієї роботи».

Він довго вагався, а потім зробив, як радив Лобановський. І не помилився. Олег Кузнецов, як і Олексій Михайличенко, стали улюбленцями тамтешньої публіки, тричі перемагали одвічних суперників — «Селтик» — і виборювали чемпіонське звання.

В одному з матчів Олег забив гол у ворота «Селтика». Спочатку Михайличенко відзначився двічі, суперник відповів одним, у другому таймі гра проходила з перевагою «Селтика». Тренер вирішив зміцнити оборону і кинув у бій Кузнецова. Той одразу, одержавши м’яча, кинувся по центру вперед, метрів з 30 зарядив у самісіньку «дев’ятку». Газети писали: «Росіяни обіграли «Селтик»!»

Згодом Олег пробував свої сили з «Маккабі», другим тренером там був Андрій Баль. Цей, хоч і невеличкий, період свого життя він називає помилкою. І футбол там виявився нижчим від середнього рівня, і побутові умови залишали бажати кращого. Так що Кузнецов надовго не затримався на «землі обітованій».

Коли його запитують, який турнір запам’ятався найбільше, він називає два: чемпіонат світу у Мексиці («ми там могли до фіналу дійти») і чемпіонат Європи 88-го, де збірна СРСР поступилася у фіналі голландцям. Як заявляють гравці і спеціалісти, якби Кузнецов грав у фіналі, можна було б розраховувати на кращий для наших футболістів рахунок. Хоча Олег на полі діяв жорстко і щільно, грубою його гру назвати ніхто не міг. Свідченням цього — всього одне вилучення з поля за всю кар’єру (та й те у Глазго). На чемпіонаті Європи, вважає він, його суддя «спалив» навмисне, показавши другу жовту картку, щоб він не вийшов у фінальній грі з голландцями опікати ван Бастена.

А втім, з Марко йому довелося зустрітися 1992-го, на чемпіонаті Європи-92, у складі тодішньої збірної СНД. Перед матчем з голландцями Олег отримав травму коліна і вийшов на гру з гіпсовою пов’язкою. Фактично він опікував ван Бастена на одній нозі.

Цю історію Кузнецов не дуже любить згадувати. Аби стримати кращого футболіста Європи, доводилося весь час фолити, притримувати то за футболку, то за труси. А Марко цього не полюбляв, як і програвати. Лобановський же саме про нього сказав: «Не треба думати, що ти незамінний, і заспокоюватися на досягнутому. Кузнецов це розумів…»

 

Віктор Чанов

 

Візитівка

Народився 1959 року. Воротар. Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Шахтар» (Донецьк) — 1971—1981, «Динамо» (Київ) — 1982—1990, «Маккабі» (Хайфа) — 1990—1994 рр., ЦСКА «Борисфен» (Київ) — 1994 р. Дворазовий чемпіон СРСР, триразовий срібний призер, чотириразовий володар Кубка СРСР (один раз — у складі «Шахтаря»). Володар Кубка Кубків 1986 р. Учасник чемпіонатів світу — 1986, 1990 рр. Срібний призер чемпіонату Європи — 1988. У складі «Маккабі» — чемпіон і володар Кубка Ізраїлю.

 

Віктор Вікторович Чанов — відомий воротар київського «Динамо» і збірної СРСР — молодий представник династії воротарів Чанових. Батько, Віктор Гаврилович, — стабільно й надійно захищав ворота повоєнного ЦСКА. Старший брат В’ячеслав — московського «Торпедо» та різних збірних. Віктор, бувши у складі київського «Динамо», «стояв» за збірну у 1986-му.

Династії бувають різні. Трудові, й ті, що по знайомству, на «теплих» місцях. Зайве говорити, що воротарем по блату не поставлять. Коли Віктору, який грав тоді за «Шахтар», передали запрошення від Лобановського до «Динамо», він довго вагався. На сімейній нараді вирішили: «Треба їхати!»

Лобановському він сподобався — на тренуваннях працював, не знаючи втоми. Коли всі йшли до роздягальні, Чанов разом із Блохіним, Литовченком, Шматоваленком залишалися. Нерідко тренер кричав їм: «Усе! Досить!» Валерій Васильович не хотів, щоб вони перевтомлювалися перед вирішальними матчами. Дружини приїжджали за ними на тренування, терпляче сиділи далеко осторонь. У команді не прийнято, коли жінки близько до поля, потрапляють на очі тренерам.

Віктор, котрий завжди відрізнявся охайністю в одязі, — увесь у багнюці, брудний, із запалими від утоми очима, намагався якнайшвидше проскочити до роздягальні, щоб дружина не помітила...

Він одружився рано, майже одразу народився син. Треба було заробляти гроші, працювати, вдосконалюватися у воротарській справі. Крім батька, багато допомагав брат В’ячеслав: креслили разом різні схеми — де мусить знаходитись голкіпер у тій чи іншій ситуації, як діяти, як приймати, відбивати. Усі Чанови-воротарі відрізнялися самовідданістю, працелюбністю й надійністю. Ніякої показухи чи гри на публіку. Лобановському це імпонувало.

Завжди підтягнутий, суворий, лаконічно-діловий старший тренер слугував їм за приклад. «Життя — це школа, яка постійно навчає. Усе добре в ній не буває», — любив повторювати Валерій Васильович. Віктор намагався наслідувати його. Без краватки з дому не виходив. Ніколи не лаявся, не вживав ненормативну лексику, не був серед порушників дисципліни.

Після закінчення кар’єри в «Динамо» грав за ізраїльський «Маккабі», дивував товаришів і тренерів, коли на гру приїздив у костюмі, чисто поголений. Якось запропонував тренерові штрафувати за запізнення на тренування гравців, посилаючись при цьому на досвід київського «Динамо». Всі були шоковані, коли тренери пристали на пропозицію Чанова.

Якось, ще у «Динамо», він, виправляючи помилку захисника, вибіг далеко в поле, перехопив м’яч, віддав точний пас. Лобановський, у властивій йому манері, сказав йому: «Добре зробив. У нормальній команді нормальний воротар у разі необхідності може на себе прибрати функції заднього захисника. Адже коли воротар надто багато стоїть на лінії, команді доводиться все ближче «сідати» на власні ворота…». Було це ще тоді, коли  голкіперові в межах штрафного майданчика дозволялося грати тільки ногами.

Був у нього свій «незручний» нападник, із яким Віктор не міг нічого вдіяти, — Сергій Родіонов з московського «Спартака». Рідко коли той ішов з поля, не залишивши автографа у воротах Чанова. У футболі таке буває. Олег Макаров, наприклад, завжди «пасував» перед спартаківцем Анатолієм Ісаєвим. А білоруси завчасно піднімали білий прапор, коли бачили у складі киян Віктора Хлуса. Нічого не могли вдіяти з ним. Кияни жартома питали Віктора, коли приїжджали до Мінська: «Ти коли сьогодні заб’єш — на початку чи в кінці?» Якось після закінчення кар’єри, на прощальному матчі Р. Дасаєва, Чанов запитав Родіонова: «Ти хоч знав про це?» — «Здогадувався», — посміхнувся той.

На початку 1984-го він зламав руку. Сталося так, що лікарі не відразу поставили вірний діагноз, сказали — розтягнув м’язи. Так і стояв він із червня по листопад із переломом. Дійшло до того, що ґудзика самостійно не міг застібнути.

Допомогла дружина — вона з сім’ї медиків: найкращих ортопедів у Донецьку знайшла. Ті встановили, що гіпс накладено невірно. І все! Коли гіпс зняли, атрофія зникла. Лобановський сказав: «Поки ти лікувався, Михайлов додав, його до збірної запросили вже. Незамінних же не буває. Тренуйся, там подивимося!»

На зборах у Болгарії тренувався з ранку до вечора. Якби можна було, спав би на полі. Чанови належать до людей, які чим інтенсивніше працюють, тим більше впевнені в собі. А тут ігри на Кубок Кубків розпочалися. У Відні падав сніг, було холодно. Чанов якраз подумав, що непогано було б захопити теплі речі на гру, бо ж сидіти на лаві холодно… І був немало здивований, коли почув своє прізвище у «старті». Вийшов, як на перший матч у житті, мандражував. Та поступово освоївся, кілька разів виручив команду. «Динамо» свій шлях до Кубка Кубків почало з перемоги (4:1). А Чанов більше місцем у воротах не поступився.

— А як же інакше? Адже ж батько, виступаючи за повоєнне ЦСКА, «команду лейтенантів», за «дубль», у 1951 році отримав іменну зброю з рук військового міністра Булганіна. Так що й мені не личить пасти задніх.

Займалася спортом і його мати — і не яким-небудь, а рукопашним боєм! Входила до складу кращих спортсменок-п’ятиборок Союзу. До 55 років виступала на Всеукраїнських змаганнях ГПО! Так що і Віктору, і В’ячеславу було чий приклад наслідувати.

 

Олексій Михайличенко

 

Візитівка

Народився 1963 р. Заслужений майстер спорту. Грав за команди «Динамо» (Київ), «Сампдорія» (Італія), «Глазго Рейнджерс» (Шотландія). За «Динамо» провів 137 матчів, забив 39 м’ячів. Чемпіон СРСР — 1985, 1986, 1990 рр. Володар Кубка СРСР — 1987, 1990 рр. Володар Кубка Кубків — 1986 р. Чемпіон Італії — 1991. Чемпіон Шотландії — 1992—1996 рр. За збірну СРСР провів 24 матчі, забив 6 м’ячів. Віце-чемпіон Європи — 1988 р. Олімпійський чемпіон — 1988 р. За олімпійську збірну зіграв 14 матчів, забив 7 м’ячів.

 

 

Як результативно грав Олексій Михайличенко за «дубль»! Сезонів п’ять чи шість він тягнув резервну команду, забивши мало не сотню м’ячів у ворота суперників. Він був загальним улюбленцем, і ми з нетерпінням чекали його появи в основному складі. Якось трапилася нагода запитати у Валерія Васильовича Лобановського: «Чому не ставите Льошу Михайличенка в «основу»?» Старший тренер, зробивши характерну гримасу, відповів: «Що ви, він іще не готовий!» — «Так у «дублі» ж...» — «Так то в «дублі»...»

Хоча дебютував Олексій, вихованець школи юного динамівця під керівництвом Анатолія Бишовця, за основний склад не так і пізно — у 20 років, та потім довелося довго гріти лаву запасних. Юрій Морозов, хоч і був номінально кандидатом педагогічних наук, у пору свого пришестя до «Динамо» примудрився так розколоти команду, що деяких гравців по два-три місяці не бачили на тренуваннях.

Олексій, вийшовши у стартовому складі «Динамо» у квітні 1983 року проти ЦСКА, відкрив рахунок, та в перерві Ю. Морозов замінив його. Ще два сезони пропали марно. Його вчитель і наставник Анатолій Бишовець сказав: «Вочевидь, що «Динамо» — не його команда, треба Льоші іншу шукати».

І все ж він довів усім протилежне. Довго не вписувався в концепцію Лобановського. Рішуче відкинув пропозиції московського «Динамо», інших клубів, працював, працював, працював. Поки не довів до досконалості, до автоматизму дії у трьох стадіях — відбір на половині суперника, коли команда втрачала м’яч; найактивніша участь у колективних наступальних діях, комбінаційна гра; результативність завершальної стадії атаки. В усіх згаданих компонентах він, завдяки невтомному, працелюбному характерові, досяг найвищого ступеня майстерності, надавши моделі Лобановського нових яскравих барв. Без його гри уявити «Динамо» вже було неможливо.

І прийшов зірковий час, зірковий рік. 1988-й, незабутній, кращий рік у біографії вихованця київського футболу Олексія Михайличенка. Він був єдиним гравцем, що виступив одночасно і в олімпійській команді, і в першій збірній. І не тільки виступив. І в тій, і в іншій збірній Михайличенко був лідером, ключовим гравцем. Того року головна команда країни, як називали журналісти збірну СРСР, обігравши таких грандів європейського футболу, як збірні Англії, Голландії та Італії, вийшла до фіналу чемпіонату континенту, де на них чекали ті ж самі голландці на чолі з ван Бастеном та Рійкаардом.

25 квітня на знаменитому олімпійському стадіоні в Мюнхені вони зійшлися у вирішальному двобої. Наші поступилися 0:2. Хто пам’ятає той іскрометний поєдинок, погодиться, що фантастичний гол ван Бастена і не забитий у ворота голландців пенальті вирішили хід того фіналу. Наші — лише друга команда Європи, що тоді на батьківщині, вірніше, в Москві, функціонери від футболу розцінили як провал, мало не катастрофу...

Та для Михайличенка цей рік закінчувався не в Мюнхені, а в Сеулі, де 1 жовтня наші олімпійці грали фінал не з ким-небудь, а з самими бразильцями. І тренував збірну Анатолій Бишовець, а капітаном був Михайличенко. Так їхні шляхи збіглися ще раз. Сталося неймовірне — команда Бишовця виграла Олімпіаду, повторивши досягнення збірної далекого 1956-го в Мельбурні. Михайличенко став олімпійським чемпіоном. Нічого дивного, що він був визнаний футболістом року з рекордною сумою 482 очка, випередивши Р.Дасаєва мало не на 110 балів.

А наступного року Олексій тепло попрощався з київською публікою, вирушив до Італії, де в складі генуезької «Сампдорії» став чемпіоном і цієї країни. Ще через рік, опинившись у «Глазго Рейнджерс», де грав його кращий друг Олег Кузнецов, Олексій завоював «золото» Шотландії.

І все ж найбільшим завоюванням і досягненням Олексія Олександровича Михайличенка, як у футболі, так і в житті, слід вважати те, що саме йому довірили бути наступником Валерія Васильовича Лобановського. Людини і тренера, якій він зобов’язаний усім: «Якщо Бишовець навчив мене грати у футбол, то Лобановський — навчив грати у великий футбол!»

Михайличенко-тренер мріє про відродження структури того футбольного господарства, коли він починав у ДЮСШ. 16—18 команд вищої ліги — збірні своїх республік, на які працювала вся їхня інфраструктура. Але то була тільки верхня частина могутнього айсбергу. За ним ішла міцна перша ліга, за нею — ще одна, юнацький і молодіжний футбол, спортінтернати, дитячі спортшколи. І все це мало свої змагання, де гартувалися таланти. Відновимо це — прийдуть і успіхи.

 

Геннадій Литовченко

 

Візитівка

Народився 1963 року. Заслужений майстер спорту. Виступав за команди «Дніпро» (Дніпропетровськ) — 1981—1987, «Динамо» (Київ) — 1988—1990 рр., «Олімпіакос» (Пірей, Греція), «Адміра-Ваккер» (Австрія), «Лімасол» (Кіпр), «Борисфен» (Київ), «Чорноморець» (Одеса).

Чемпіон СРСР — 1983, 1990 рр. Срібний призер — 1987, 1988. Бронзовий призер —  1984, 1985 і 1989 рр. Володар Кубка СРСР — 1990 р. Кращий футболіст СРСР — 1984. Володар Кубка Греції — 1992 р. Срібний призер першості Греції — 1992, бронзовий  — 1993 рр.

Бронзовий призер чемпіонату Європи (1982) у складі юнацької збірної. Віце-чемпіон Європи у складі збірної СРСР — 1988. Учасник чемпіонатів світу — 1986, 1990 рр. За збірну провів 59 ігор, забив 14 м’ячів.

 

Як колись у 60-х тандем київських динамівців Мунтян—Бишовець, так і пара Литовченко—Протасов одразу заявила про себе ще в дитячому і юнацькому футболі. Вони обидва — вихованці знаменитої дитячої школи «Дніпро-75», яка дала радянському футболові не один десяток талантів. Разом складали грізну силу «Дніпра», потім «Динамо» і збірної країни, майже одночасно подалися у закордонні мандри.

Нині доля їх розвела: Олег Протасов, досконало оволодівши грецькою мовою, успішно трудиться в «Олімпіакосі», який підкорює вершину за вершиною, а Геннадій Литовченко допомагає своєму товаришеві Павлу Яковенку в молодіжній збірній України. До речі, Литовченко в «Олімпіакосі» — теж людина не стороння. У буремні часи іменитий клуб очолював Олег Блохін, а Геннадій був його капітаном.

Дніпропетровськ, Київ, Афіни, Відень, Кривий Ріг, Одеса, Харків — ось далеко не повний перелік його маршрутів. Він звик, що життя проходить «на колесах». Завдячує Богові, що сім’я його розуміє. Дружина, сама відома спортсменка, виборювала Кубок світу з гімнастики, дві доньки захоплюються тенісом. Тож вони іноді мандрують, як і їхній батько.

Він вважає, що із тренерами йому пощастило. У Дніпропетровську поталанило працювати під опікою Володимира Ємця та Геннадія Жиздика. Обидва володіли не тільки високими організаторськими здібностями, а й були чуйними, порядними людьми. «Уже тепер, з висоти прожитих років, я розумію, що в них, може, були прогалини в тактиці, вони припускалися деяких інших помилок, а от стосовно психології, розуміння гравців на полі й поза його межами — їм рівних немає й досі. Могли так налаштувати команду, спілкувалися з кожним, знали всі сильні й слабкі сторони, вміло користувалися, ведучи до перемог середній, в принципі, колектив...»

Якось, уже граючи за збірну, Валерій Васильович Лобановський кілька разів заводив розмову про їхній перехід до «Динамо». «Ми розуміли, — згадує Геннадій Литовченко, — що поступово переростаємо свій клуб, побоювалися обов’язкового в такому випадку регресу в грі, застою, але примусити себе кинути «Дніпро», друзів, Ємця і Жиздика, — не могли. І тільки коли прийшов час іти на військову службу, попросилися до Києва, до «Динамо».

Там обидва і зрозуміли, що таке справжній тренувальний процес і стратегія Валерія Васильовича Лобановського. Спочатку його сентенції здавалися дивними, незвичними. «Про результат не думайте. Перш за все — виконати настанову і план на гру». Ігрова дисципліна, що базувалася на високій функціональній готовності, підкріплені відповідною технічною майстерністю й універсалізмом кожного, — ось що таке київське «Динамо» під керівництвом Валерія Лобановського.

І Литовченко, і Протасов у стислі строки вписалися в ігровий ансамбль найкращого клубу СРСР, а невдовзі «Динамо» без них не можна було й уявити. Обидва успішно грали за збірну, ставши 1988 року віце-чемпіонами Європи.

«Тоді, — вважає Геннадій Литовченко, — талант Лобановського розкрився повною мірою. Завдяки розробленому ним на кожну гру плану ми перемогли і голландців, і англійців, й італійців на шляху до фіналу. Хоча в цілому, мабуть, їм поступалися в класі. Особливо італійцям. У фіналі нам не пощастило. Бєланов не забив пенальті. Мені не вдалося забити стовідсотковий гол. Вийшов на ворота, отримав м’яча, але не встиг «сфотографувати» позицію воротаря. Ударив щосили, і — треба ж! — влучив прямісінько у голкіпера! Голландці після матчу зізнавалися, що побоювалися нас, та їм поталанило. Що ж, це — футбол».

Іще один епізод йому часто сниться — коли він не забив вирішальний пенальті у чвертьфіналі Кубка чемпіонів. Тоді «Дніпро» ледь не пройшов французький «Бордо». Воротар ще до удару вискочив з лінії воріт на кілька метрів і кінчиками пальців дотягнувся до м’яча. Суддя був поруч, але порушення не побачив...

А в принципі Геннадій не хотів би, щоб його життя в чомусь склалося по-іншому. Усе, вважає він, вийшло, як і мріяв. І кар’єра гравця, і тренера, і сім'я, і друзі. З Олегом, щоправда, спілкуються рідше, не ті відстані. Та це тимчасово, головне, щоб бажання було. Або мотивація відповідна, як любив говорити їхній наставник на все життя Валерій Васильович. Саме його принципи намагається втілити в життя Геннадій Литовченко.

 

Олег Протасов

 

Візитівка

Народився 1964 року в Дніпропетровську. Виступав за команду «Дніпро» — 1982—1987, «Динамо» (Київ) — 1988—1990, «Олімпіакос» (Греція) — 1990—1994, «Гамба» (Осака, Японія) — 1994—1996 рр. Чемпіон СРСР — 1983, 1990. Кращий футболіст СРСР — 1987 р. Віце-чемпіон Європи — 1987, володар «Срібної бутси» — 1985 р. У чемпіонаті СРСР забив 126 голів («Дніпро» — 95, «Динамо» — 31). Чемпіон Греції у складі «Олімпіакоса» як гравець і тренер.

 

Найкращий друг Геннадія Литовченка Олег Протасов народився у Дніпропетровську, і, скільки себе пам’ятає, змалечку ганяв м’яча на вулиці, у дворових командах. Батьки  працювали на знаменитому «Південмаші». Нічого проти захоплення сина вони не мали й віддали його до футбольної школи. Тут хлопці й познайомилися — Гена Литовченко був старший на цілий рік і доїжджав на тренування із Дніпродзержинська, витрачаючи на дорогу щодня по дві години. Обидва закінчили знамениту школу «Дніпро-75», щоб надовго її прославити.

«Спочатку займався у Бориса Івановича Дановського, — згадує Олег. — Потім разом із Геною — у тренера Ігоря Леонтійовича Вєтрогонова, згодом перейшли до групи Анатолія Олексійовича Білолюбського, який рекомендував нас до команди майстрів юнацької збірної».

Швидко спливав час, хлопці, де б не грали, перемагали в усіх турнірах — від юнацької команди до молодіжної збірної. Про себе вирішили: завжди гратимемо тільки за рідний «Дніпро»! А навколо них юрмилися різного ґатунку селекціонери, посередники. Твердий треба мати характер, щоб усе це витримати. У 19 років Олег Протасов став чемпіоном СРСР у складі «Дніпра». Хоча ще був на підході, виходив переважно на заміни, але потрібні 50 відсотків матчів відіграв.

Про ті часи згадує: «Коли у вирішальному матчі перемогли «Спартак», у місті настало грандіозне свято. Тоді перемоги не відзначали, як зараз, гучним феєрверком, шампанським не вмивалися, та й грошей таких, як нині, ніхто не платив. Але, попри це, і ми, і люди в Дніпрі були щасливими, вдячними за те, що ми їм влаштували свято. Це запам’яталося назавжди».

Легкий, стрімкий біг, швидкісний дриблінг, відмінна фізична готовність, разючий удар з обох ніг, вміння грати головою, імпровізація, тонке розуміння гри — далеко не повний перелік незаперечних його переваг.

1984 року він у складі збірної поїхав до Мехіко на чемпіонат світу з молодіжних команд. Там якраз перебував Лобановський. Поговорили. Знаменитий тренер прозоро натякав на перехід до «Динамо». Як міг, Олег відтягував відповідь, бачив себе тільки в рідному Дніпропетровську.

Наступний рік для нього став особливим. За сезон Протасов «заколотив» 35 голів, побивши рекорд Микити Симоняна (34 голи 1959 року). У московській пресі шпальтами друкувалися листи розлючених російських уболівальників. Олега звинувачували у змові тренерів — договірних матчах. Особливо останньої гри першості з «Торпедо», яка нічого ні для кого не вирішувала і закінчилася «бойовою» нічиєю — 3:3. Усі три голи забив, звичайно, Олег Протасов, на особистому рахунку якого до цього було 32 м’ячі.

«У мене не виникало сумніві, що «Золоту бутсу» кращого бомбардира Європи я завоюю заслужено. Тим більше, що головний конкурент — голландець Марко ван Бастен, який до цього забив 34 голи, травмувався і в кількох іграх участі не брав. І раптом в останньому матчі він, хворий, виходить на поле і забиває два м’ячі. Як це називається, скажіть, будь ласка?!»

Один скандал накладається на інший. Прийшов час служити в армії. Для футболістів, звичайно, все це умовне, вони «служили» в армійських клубах. Московські функціонери розробили детальний план по переведенню Литовченка і Протасова до «Динамо». Звичайно, московського. Гірший варіант — ЦСКА. Тільки не Київ! Лобановський телефонував, щоб прояснити ситуацію. Проти їхнього переїзду до Києва постала вся Федерація футболу СРСР.

Хлопці вирішили так: по-перше, якщо й міняти Дніпропетровськ, то тільки на Київ. По-друге, вони обоє відчували це, об’єктивно — і Олегу, й Геннадію рідний «Дніпро» треба було міняти клуб на серйозніший, вищий класом.

У Києві їх зустріли як своїх. По-перше, давно грали з динамівцями за збірні, їх усі знали, вони — всіх… Найбільше раділи столичні вболівальники. І не без підстав. І Протасов, і Литовченко своєю грою дарували їм справжнє захоплення й насолоду. 1987-й став щасливим для Олега Протасова — за підсумками сезону його назвали кращим футболістом країни. У складі збірної СРСР став віце-чемпіоном Європи.

«Могли й першими бути. У фінальному матчі на зміг грати Олег Кузнецов — на той час, як на мене, один із кращих захисників на континенті. Ван Бастену вдався фантастичний гол, такі залітають раз на тисячоліття. Коли Бєланов не забив пенальті, все стало ясно. Прикро, адже у групі ми голландців обіграли. Та й перед фінальним матчем вони нас побоювалися. А вийшли — все перекрутилося. У футболі таке буває…»

Згодом у житті Олега Протасова почався «грецький» період. До «Олімпіакоса» його й Геннадія Литовченка запросив Олег Блохін. Разом вони вибороли звання чемпіонів Греції. Це був незаперечний успіх, та примножити його не вдалося. У клубі почалися фінансові інтриги, безлад, усе, що заробили, кудись зникло, суди тривають, здається, й до цього часу.

Він іще встиг заснувати дитячу футбольну школу «Протасов-клуб» (до речі, та школа  й зараз функціонує в Афінах, у ній займаються футболом 150 хлопчиків від шести до чотирнадцяти років), а потім подався до Японії. Там грали з Ахріком Цвейбою й Сергієм Олейниковим у «Гамбі» з Осаки.

«Звичайно, з точки зору грошей, — згадує Олег, — проблем у Японії не було жодних. Зарплату виплачували справно, згідно контракту, створили всі умови, тільки грай. Та Японія так і не стала рідною, це зовсім інший стиль, інше життя, інший світ. Із цієї точки зору Греція мені ближча…»

4 лютого 2003-го йому виповнилося 39, а за кілька днів потому пролунав дзвінок: його запрошують тренером до «Олімпіакоса», замість відомого фахівця С. Катанеця. Це був  справді подарунок долі. Їхав до Греції як на свято. І не помилився. Під його керівництвом «Олімпіакос» виграв 11 із 13 матчів і виборов першість Греції. У вирішальному матчі розгромили свого головного конкурента — «Панатінаїкос»: 3:0! Протасова винесли зі стадіону на руках. Олег став першим українським тренером, команда якого стала чемпіоном у західноєвропейській першості. Запитую: «А Геннадія Литовченка запросити не хотіли до тренерського штату?» — «Це було б чудово, — відповідає. — На жаль, рідко бачимося останнім часом. Роботи зараз у Геннадія вистачає…»

 

Олег Саленко

 

Візитівка

Народився 25 жовтня 1969 р. Виступав за команди «Зеніт» (Ленінград) — 1985—1988,  «Динамо» (Київ) — 1988—1992, «Логроньєс» (Іспанія) — 1993—1994, «Валенсія» (Іспанія) — 1994—1995, «Глазго Рейнджерс» (Шотландія) — 1995, «Стамбул» (Туреччина) —1996—1997 рр. У чемпіонатах СРСР провів 111 матчів, забив 29 голів. Чемпіон СРСР — 1990 р. ЗА збірну Росії зіграв 8 матчів, забив 6 голів. Учасник чемпіонату світу — 1994 р.,  став кращим бомбардиром, забив 5 м’ячів. Володар унікальної колекції — двох «Золотих бутс» — юніорського та дорослого чемпіонату світу. Чемпіон і володар Кубка України — 1990 р.

 

 

Якби Олег Саленко потрапив до «Динамо» або трохи раніше, або ж пізніше, його доля, мені здається, могла б скластися щасливіше. Трапилося так, що, завоювавши «золотий дубль» із командою 1990 року, він невдовзі опинився у другорозрядному іспанському «Логроньєсі», який відчайдушно чіплявся за місце в «прімеро», причому Олег став головною палочкою-виручалочкою цього клубу.

Виглядало це приблизно так: десять гравців «Логроньєса» стіною стояли у своєму штрафному майданчику протягом усіх 90 хвилин матчу, і тільки один Олег Саленко баражував у центральному колі в оточенні трьох-чотирьох захисників в очікуванні свого шансу. Він випадав два-три рази за матч. І якщо Олег, у силу якихось причин, не використовував сприятливий момент, вся відповідальність за поразку лягала на плечі нападаючого.

Хтось інший, може б, і не витримав такого психологічного навантаження, але ж не Олег. Він діяв розкуто й холоднокровно, сповна використовуючи свої найкращі якості — швидкісний дриблінг і добре поставлений удар. Він і створив диво: «Логроньєс» залишився в лізі, а Олег Саленко увійшов у число кращих бомбардирів чемпіонату Іспанії. Наступного сезону він уже надягнув футболку одного з грандів іспанського футболу — «Валенсії».

І ось тут би, коли фортуна йому посміхнулася, — тільки нарощуй оберти, аби якнайшвидше досягнути нових висот у кар’єрі... Та сталося несподіване. У «Валенсії» Олег не заграв. Зі своїм колючим, непоступливим характером він зіткнувся зі знаменитим тренером Паррейрою, під керівництвом якого збірна Бразилії вчетверте виграла чемпіонат світу. Природно, авторитет цього спеціаліста ще довго був поза всякою критикою.

Після кількох зіткнень Паррейра посадив кращого нападника на лавку. Це викликало нерозуміння вболівальників: адже в перших п’яти матчах Олег забив три голи, а команда посідала друге місце. Вже коли «Валенсія» стала аутсайдером, Паррейра здався: «Іди грай!» — кинув Олегові. Той знову почав забивати. «Чого ж ви його раніше не виставляли?» — дивувалися вболівальники. «Готував до цього моменту», — дипломатично відповідав тренер.

Взагалі стосунки з тренерами — складна стаття в біографії Олега, який болісно реагує на будь-яку несправедливість. Після того, як на чемпіонаті світу-94, він, граючи за збірну Росії, забив шість голів і разом із болгарином Христо Стоїчковим став кращим бомбардиром, у нього виник конфлікт із Романцевим.

Сам Саленко вважає, що причина — у заздрості тренера до його популярності. Так, на його думку, тренер елементарно заздрив йому. До того ж Саленко звик різати правду-матінку, не надто обставляючи її дипломатичними застереженнями. Привід до конфлікту знайшовся майже одразу. Зайшла мова про преміювання футболістів. Федерація мала намір заплатити певну суму за кожен матч. Наставник збірної вважав, що за гру з Кіпром не варто преміювати такою сумою: мовляв, вони не викладалися на всі сто. Тут Олег Саленко й не витримав: «Та хто ви такий, на Заході жоден тренер на це ніколи б не наважився, ви що, розумніший за всіх, щоб відмовлятися від грошей?». «Він узагалі нікого не любить, окрім себе», — підсумує потім Олег.

У «Динамо» йому теж не все було до вподоби — така у хлопця вдача. «Ну навіщо весь час сидіти на базі? — запитував він. — Хіба можна настільки не довіряти футболістам, щоб встановлювати такий тотальний контроль? Я сам собі — найкращий контролер!»

І все ж, при всіх своїх складностях характеру й неоднозначних вчинках, Олег — форвард від Бога. Уже в 14-річному віці він відрізнявся від своїх, та й старших ровесників тим, що забивав, забивав, забивав... Уперше за збірну Ленінграда (дорослу) він зіграв, коли йому ледь виповнилося 16. У команду його взяли в останній момент. Ледь не з поїзда вискочив на поле сімферопольського стадіону і... забив гол. У пам’яті вболівальників зі стажем — його перший гол у вищій лізі московському «Динамо». Сергій Дмитрієв зробив поперечну передачу до штрафного майданчика, і Олег дотепно пробив — несподівано, з ходу, між ніг захисника, так, що м’яч одразу опинився в сітці.

Сам Олег виділяє два голи, забитих за «Валенсію»: у ворота «Реалу» (2:1), коли Паррейра навідріз відмовився його виставляти, але не витримав тиску преси й уболівальників. Переповнений стадіон влаштував йому овацію.

Звичайно, пам’ятні і п’ять м’ячів у ворота збірної Камеруну на чемпіонаті світу-94. Саленко тоді встановив одразу кілька рекордів, у тому числі й «швидкострільності» на мундіалях — два голи він примудрився забити з інтервалом у три хвилини. А останній гол забив... п’яткою, довівши до сліз воротаря камерунців.

Ну, звичайно ж, пишається голами, забитими, коли грав за «Динамо». 1990 рік, коли команда виграла чемпіонат і Кубок, був щасливим у його київській кар’єрі. У півфіналі на його рахунку — два м’ячі, забиті у ворота ЦСКА («Взагалі-то я забив три, але один чомусь кваліфікували як автогол»). Хет-трик того ж таки року у ворота московського «Локомотива», який «Динамо» тоді розтрощило з непристойним рахунком — 6:1.

— А був момент, який і зараз перед очима. Мені поталанило, і м’яч відскочив до ніг на самісінькій лінії воріт. І я вирішив усіх здивувати, порвати сітку, і вклав в удар усю силу. Навіщо так зробив — сам не розумію, бо ж досить було легенько штовхнути — і гол. А так м’яч полетів на трибуни. Так що не треба піжонити...

 

Віктор Леоненко

 

Візитівка

Народився 1969 року в Тюмені (Росія). Нападаючий. Грав за команди «Геолог» (Тюмень) — 1988—1991, «Динамо» (Москва) — 1991—1992, «Динамо» (Київ) — 1992—1998, ЦСКА (Київ) — 1998—1999 рр., «Закарпаття» — 2001. Чемпіон України — 1993, 1994, 1995, 1996. Володар Кубка України — 1993, 1996 рр.  Кращий футболіст України 1992—1994 рр.  За збірну України — 14 матчів, забив 6 голів.

 

Що б там не казали про нього, а Віктор Леоненко впродовж трьох-чотирьох років був яскравою зіркою на українському футбольному небосхилі. Місце Віктора — одразу за Протасовим, перед Шевченком і Ребровим. Цього хлопця журналісти тричі поспіль визнавали кращим гравцем України, а це чогось та варте! Вражає й результативність Леоненка в чемпіонаті: за 110 матчів — 66 голів, показник більш ніж пристойний.

І голи Віктор забивав красиві. Наприклад, багато хто пам’ятає два його м’ячі в історичній битві зі «Спартаком», коли, поступаючись 0:2 на переповненому «Олімпійському», кияни зуміли вирвати перемогу. Або у фіналі Кубка України зі львівськими «Карпатами», коли він, немов слаломіст, пройшов трьох захисників і «врізав» дуже складний м’яч, що, врешті, й вирішив хід поєдинку. Він любив згадувати ці голи. Як і те, що після матчу зі «Спартаком» Григорій Суркіс подарував йому ключі від новенької «Ауді».

У мене ж більше на пам’яті гол, який він не забив. Було це в Мюнхені, на знаменитій Олімпійській арені, у матчі Ліги чемпіонів з «Баварією». Попередні матчі засвідчили, що «Динамо» перебуває «на ходу», і киянам цілком до снаги перемоги мюнхенський суперклуб, повторивши подвиг своїх попередників 1975 року. У чеканні оформлення обов’язкових формальностей в аеропорту обмінювалися думками про завтрашню гру:

— Цілком вірогідно, — сказав відомий футбольний фахівець Валерій Мирський, — що Леоненко заб’є завтра два голи, і про нього заговорить уся Європа. Він перебуває у відмінній формі…

Справді, такий шанс у Віктора був. Після «королівського» пасу Калитвинцева, що відсік весь німецький захист, Леоненко опинився далеко у відриві, сам на сам з Олівером Каном. Це потім той стане найкращим воротарем світу, а поки його знають тільки в чемпіонаті бундесліги. Стадіон тривожно завмер, у нападаючого було безліч варіантів, бо захист безнадійно відстав. Леоненко обрав найскладніший — ударив на силу, цілячись між ніг Олівера. Той, продемонструвавши відмінну реакцію, відбив м’яча.

Колись я, користуючись нагодою, запитав, чому Віктор обрав саме цей варіант — між ніг досвідченого голкіпера.

— Вважав, і зараз переконаний: іншого варіанту не було. Тільки цей. Що ж, не поталанило.

Чомусь у моєму уявленні цей вчинок нападаючого став символічним у його футбольній долі. Після цього епізоду фортуна відвернулася від Леоненка, і він грав усе гірше, забивав усе менше. Це суто суб’єктивне враження — припускаю, що помиляюся, але в пам’яті відклалося саме так.

Як і майже всі таланти, Леоненко мав характер складний, колючий, як дріт. І весь час прагнув якоїсь незрозумілої іншим справедливості. Причому передусім стосовно самого себе. Сам же вважав, що йому, як зірці, дозволено більше, ніж простому гравцеві. Так сталося, певно, тому, що з самого малку, — а він рано почав вирізнятися серед однолітків, —йому дозволялося майже все, жодних табу не існувало. Зрештою це призвело до того, що Віктор почав неадекватно сприймати все, що відбувається на полі й у команді, необ’єктивно оцінювати ситуації, що складалися.

Ще коли він грав за «Геолог», місцеве керівництво домовилося з керівництвом МВС, де проходив службу Віктор, щоб його не забирали з Тюмені, а лишили там. Тобто він грав нелегально. І так само нелегально служив. Схожа історія і з переходом до московського «Динамо». Цією історією займався особисто тодішній міністр Борис Пуго. Опинившись у Москві, Леоненко дивився в бік іншого «Динамо» — київського, відверто даючи зрозуміти всім, що все одно гратиме за киян і, зрештою, втік з білокам’яної. Це лише окремі епізоди, але й вони дають змогу зрозуміти, як Леоненко виокремлювали, створювали йому особливі умови, привчали до незаслужених пільг і привілеїв, що, зрештою, негативно позначилося на розвитку його таланту й характеру.

Згодом, уже в Києві, він вступив у затяжний і знекровлюючий конфлікт зі старшим тренером «Динамо» Йожефом Сабо, який не захотів поступатися перед «вибриками» Леоненка.

— Скажіть, — запитував гравець тренера, — навіщо мені, професіоналові, за два дні до кожного матчу заїжджати на базу? Я самостійно підготуюся до гри і вдома.

— Щось я не бачу тут професіонала, — уїдливо відповідав Сабо. — Покажіть його...

Коли Віктору говорили про зайву вагу, він тільки плечима знизував:

— Та ви знаєте, скільки я важив перед матчем зі «Спартаком»? 80 кілограмів! А вийшов — і два голи забив! Я й тест Купера ніколи скласти не міг, та хіба це позначається на результативності моєї гри?

Поступово виходило так, що навкруги всі були неправі, єдиним, хто володів істиною, залишався він, Леоненко. Не зміг спрацюватися ні з Сабо, ні з Фоменком, ні з Лобановським. Так і пішов з великого футболу ніким не зрозумілий, ображений, не зумівши реалізувати неабиякий потенціал. Бо ж, справді, йому не вистачало зовсім небагато, аби про нього заговорили в Європі.

Про це якось сказав Валерій Газзаєв:

— Я часто думаю про долю Віктора Леоненка: він так хвацько починав, і, на мій погляд, повинен був заграти на рівні кращих у Європі. Шкода, але талант його так до кінця й не розкрився. Не витримав тягаря слави, задовольнився тим малим, чого досяг…

А ось думка одвічного опонента Леоненка Йожефа Сабо:

— Леоненко був справді надзвичайно талановитим. І не зміг розпорядитися тим, чим наділила його природа. Я п’ять років життя витратив на нього, на боротьбу з ним, з його примхами, з його зайвою вагою, що мала пивне походження. Зрештою, він мене переміг, та ця його «перемога» обернулася для нього крахом. Треба було працювати, стежити за собою, а його до самодисципліни ніхто не привчив. Тоді в пару до Реброва взяли Шевченка, і Леоненко став зайвим. Як наслідок «солодкого життя» — травми. Хронічні. Я йому якось казав: «Прийде час, і ти захочеш заграти по-справжньому, але не зможеш, бо свій талант ти розтринькав».

Так воно й вийшло…

 

Юрій Калитвинцев

 

Візитівка

Народився 1968 р. в м. Волгограді. Півзахисник. Вихованець футбольної школи «Барикади» (Волгоград) та волгоградського спортінтернату (з 1984 р.). Виступав за команди «Ротор» (Волгоград) — 1985—1986 та 1988—1991 рр., СКА (Ростов) — 1986—1988, «Динамо» (Москва) — 1992—1994, «Локомотив» (Нижній Новгород) — 1994, «Динамо» (Київ) — 1995—1998, «Трабзонспор» (Туреччина) — 1998—1999, ЦСКА (Київ) — 1999—2000 рр.

Чемпіон України — 1996—1998. Володар Кубка України — 1996, 1998 рр. Кращий футболіст України    1995. Кращий футболіст Росії    1994 р. За збірну України — 22 гри, 1 гол.

 

Юрій Калитвинцев — другий після Віктора Леоненка російський футболіст, чий талант розкрився на футбольних полях України. Важка травма — перелом ноги, — здавалося б, поставила хрест на його кар’єрі. Травми завдав йому добре знайомий захисник Горєлов, з яким вони колись грали за нижегородський «Локомотив». Підійшов, руку простягає — вибач, мовляв, не зі зла. Тільки Юрій, відомий своїм рівним, майже лагідним характером, руки йому не подав, сказавши: «Нічого, хлопче, м’яч, як і земля, круглий, ще зустрінемося». А ви що сказали б, коли лікар видає вам милиці, а хірурги не кажуть про подальше життя нічого певного?

Тут і надійшло запрошення до Києва. Калитвинцев хоч і патріот, і родом із Волгограда, все життя в Росії, а запрошення прийняв легко, з радістю. По-перше, не дуже він вірив у ці всі кордони між Росією й Україною. По-друге… По-друге: так, він патріот. Тільки патріот своєї справи, тобто футболу. А футбол, якщо він професійний, то кордони йому не поставиш. Хоч в Англії, хоч в Італії, хоч у Росії, хоч в Україні. А те, що він професіонал, — доводив не раз. І коли виник конфлікт із Бесковим у московському «Динамо» і вони разом із Олексієм Смертіним опинилися в нижегородському «Локомотиві», до матчу з «Динамо» готувалися по-особливому. Тому й залишилися в пам’яті ті два голи, що їх він, розігруючий півзахисник, забив у ворота команди Бескова. Та ще й у Москві. До речі, Смертін теж  відзначився. Так що вони тоді довели…

Опинившись у «Динамо», Калитвинцев дуже швидко зрозумів, що в команді, яку  очолив Валерій Васильович Лобановський, доводити нікому й нічого не треба. Тут, у «Динамо», потрібна професійна гра у кожному матчі. І грати не так, як тобі заманеться, а від А до Я виконувати план на гру, установку тренера на кожний матч.

Юрій Калитвинцев завжди, скільки себе пам’ятає, був людиною дисциплінованою. Та в «Динамо» слід бути дисциплінованим у квадраті. Усе життя проходило на базі, сім’ю не бачив, дружину кохав по телефону. «Дивуюся, — жартував, — як у футболістів узагалі діти народжуються, бо ж триста днів на рік ми у відриві від сім’ї».

Та саме в Києві Калитвинцев виріс у футболіста європейського ґатунку, диспетчера, рівних якому, принаймні на теренах СНД та й в усьому східноєвропейському футболі, не було. Як відзначала преса, «його унікальні за задумом і виконанням передачі на будь-яку відстань стали хрестоматійними».

Автор цих рядків щасливий від того, що міг безпосередньо спостерігати за грою Юрія і його партнерів з того чудового «зіркового» складу 1997—1998 року, коли динамівцям не вистачило трохи-трішечки, аби зіграти у фіналі Ліги чемпіонів. А вони гідні були цього! Я дістав змогу літати на всі матчі Ліги чемпіонів того сезону, бути щасливим свідком того, як наші хлопці — Лужний, Шевченко, Ребров, Максимов, Косовський, Гусін, Головко, Ващук, Дмитрулін, Шовковський і їхні товариші змушували раз у раз завмирати заповнені вщерть стадіони в Уельсі, Данії, Голландії, Англії, Іспанії, Італії. Нашим молодим динамівцям поступалися гранди світового і європейського футболу, і одним із головних героїв «Динамо» був він, Юрій Калитвинцев.

Хоча Лобановський, за усталеною звичкою, нікого не відзначив персонально після вкрай напружених двобоїв з «Брондбю», «Ейндховеном», «Ньюкаслом» чи «Арсеналом», «Юве» чи «Барсою», і зараз в очах — «королівські» паси Калитвинцева на Максимова, Шевченка і Реброва, після яких м’яч тріпоче у сітці воріт суперників!

Так, стежити з грою «Динамо» того складу — справжня насолода. Калитвинцев з партнерами влаштовували у центрі поля таку круговерть — кращі півзахисники Європи, за яких провідними клубами було сплачено сотні мільйонів доларів, викидали білий прапор, схиляючи коліна перед динамівцями. Не випадково саме Юрій Калитвинцев прийняв від лідера збірної України і «Динамо» Олега Лужного капітанську пов’язку. З обдарованого гравця він виріс у справжнього ватажка і клубу, і збірної України, зразком у поведінці на полі й поза його межами. І ще довго б йому грати й насолоджувати своєю майстерністю численних прихильників, якби не прикра травма в матчі з «Ювентусом».

Ці матчі він взагалі виокремлює для себе. Гра в Турині виявилася, як і попереджав Лобановський, винятково важкою й напруженою. Завдання було, як на перший погляд, не дуже складне: не дати спокійно приймати м’яч супернику, пресингувати по всьому полю, розірвавши награні до автоматизму зв’язки «Юве». Просто сказати, але спробуйте це зробити, якщо вам протидіють дель П’єро, Індзагі, Давідс, Конті та інші зірки світового футболу.

Динамівці того вечора зіграли на межі фізичних і психологічних можливостей.

— Я так не стомлювався за все футбольне життя, як за той матч. У пам’яті — уривки якихось епізодів: зупинив м’яч — пас — вибив — зупинив — підкат — пас — підкат під тебе. Як на мене, більше трьох передач підряд так і не зробили ні ми, ні вони. Дві доби відлежувався після цього шаленого двобою. Зате розійшлися 1:1, на їхньому полі — це, безумовно, успіх…

У Києві ж, на жаль, все одразу пішло не так, як хотілося б динамівцям. Юрій згадує, як вони серйозно налаштовувалися на цей матч. Він особисто перебував у чудовій формі і гадав, що зіграє нормально. В душі мріяв про власну супергру і супергол. Вийшло все навпаки — «дитячі» голи Піппо Індзагі. А сам Юрій отримав важку травму. З перших же хвилин капітан італійців Конте міцно приклеївся до Юрія Калитвинцева. І невдовзі Юрій, як підкошений, упав на траву. «Відчув різкий біль у коліні. Підбігли наші лікарі, заморозили. Відразу хотів було повернутися до гри, та не зміг навіть встати. Чомусь згадався Горєлов із Нижнього Новгорода. Довелося залишити поле. Перенести все це психологічно було дуже важко…»

Капітан італійців Конте, звичайно, вибачився. Він визнав в одному з інтерв’ю, що вдарив Юрія, проте коли саме це відбулося і в якій ситуації, не міг сказати напевне. «У матчах такого ґатунку все буває», — підсумував він.

Після цієї травми Юрій так і не зміг набути звичної форми. Кар’єра гравця обірвалася…

 

Сергій Ребров

 

Візитівка

Народився 1973 р. у Горлівці Донецької обл. Нападаючий. Грав за команди «Шахтар» (Макіївка), «Шахтар» (Донецьк) — 1990—1992, «Динамо» (Київ) — 1992—2000, «Тотенгем Готспурс» — 2000—2002 рр., «Фенербахче» (Туреччина) — з 2002 р. Чемпіон України — 1993—2000. Володар Кубка України — 1993, 1996, 1998—2000 рр. Кращий футболіст України — 1996, 1998 рр.

 

 

Він з’явився на футбольному небосхилі України, коли йому було 17, 1992 року. Тоді ж став кращим бомбардиром «Шахтаря», забив, до речі, й київському «Динамо». А наступного року вже вийшов на поле у динамівській футболці. Він вразив уже на першому тренуванні — найнижчий на зріст у команді, вправно переправляв раз за разом головою м’яч у ворота. Причому кожен раз по-іншому зависав у повітрі, «фотографував» позицію воротаря і кивком голови спрямовував м’яча так, що відбити його було неможливо. Його рухи були продуманими й скоординованими, свідомими. Видно було, що хлопець не просто підставляє голову навмання й заплющує очі, коли м’яч знаходить цю саму голову...

Коли він зібрався до Англії, пощастило побесідувати у спокійній обстановці, досить довго, без поспіху й метушні.  Сергій розговорився. Може, тому, що виповнювалася його мрія: їхав до Англії, у «Тотенгем», перебував на піднесенні, світився, весь такий натхненний...

«Я коли до «Динамо» перейшов, трохи комплексував. Тому, мабуть, так довго не міг закріпитися в основі. Років зо три лаву грів, травми пішли, упевненість у собі втратив. Бо ж  завжди був лідером, ще коли за Горлівку грав: по три-чотири м’ячі щогри забивав. У школі мене не чіпали, я на уроки у кедах приходив, із м’ячем спав. І в «Шахтарі» все ладилося. А тут — поруч Дем’яненко, Яковенко, Цвейба, Леоненко, — звичайно ж, будеш хвилюватися.

Та й обстановка в команді тоді була невизначена, більше на емоціях, а керівництво вимагало результатів, особливо у єврокубках. А як їх досягти, якщо ми самі собі ради не можемо дати... Словом, важка була обстановка — сам я як гравець не прогресував, команда тупцювала на місці, — про що тут казати!

І от прийшов Лобановський. Ми й раніше про нього чули, та чути — одна справа, інша — відчути. На собі, на власній шкірі всі його вимоги. А вони такі, що здоровенні мужики ледь не втрачали свідомість. Кожне тренування — наче вагони розвантажували. Але... Ти знаєш, для чого все це робиться, тобі пояснили, логічно так довели: які цілі ставляться, який до цього шлях треба пройти, що конкретно зробити. Хто не згоден, відчуває, що не зможе, — хай краще скаже відверто й чесно. Решті — працювати! Усі домашні, побутові й інші проблеми — не твого розуму справа. У тому числі — оплата й преміальні. За це подбають, твоя справа — грати, забивати голи.

І ви знаєте, мені це до вподоби. Я відчув упевненість, Лобановський почав із чистого аркуша, він вивів нас усіх на одну лінію, поставив в однаково рівні умови, повірив у  кожного. За таких умов уже не будеш, як дехто, ще до приходу Лобановського, влаштовувати один одному «розбірки» прямо на полі, тоді як треба було просто грати.

І коли прийшли перемоги, Валерій Васильович нам ще один урок підніс. Перемогли ми вдома «Барселону» й гадали, що вже Бога за бороду взяли. А тут — гра з хорватами у складі збірної. Лобановський тоді тільки клуб тренував, якби він сидів на лаві поруч, мені, наприклад, легше було б. Одна його присутність вже додавала впевненості.

Після «Барселони» вони нас боялися, а ми перебували в ейфорії. Вони гол забили й відійшли, а ми не змогли дотиснути. Отоді, після гри, я почув від Лобановського ту фразу: «И пораженье от победы ты сам не должен отличить». Рядок із вірша. Я довго думав: як же так, поразка — це одне, перемога — протилежне. І минуло багато часу, поки до мене дійшло. А для Лобановського це було життєвим кредо: він ніколи не піддавався емоціям, навіть те, що й при поразках, і в часи перемоги нікого персонально не відзначав.

Прагматичний аналіз, побудований на статистиці, перегляд відеозапису, лаконічні, суворі висновки, — і ти вже знаєш, де недопрацював, де недобіг, де з партнером не зіграв у пас і т. ін. І емоції тут ніякі не допоможуть. Залишалися з Андрієм Шевченком після тренування, відпрацьовували індивідуально. Такі голи-красені забивали — голова паморочилася. Але ж то на тренуванні, а у грі будь-який м’яч, що перетнув лінію воріт, — найважливіший і найкрасивіший. Отоді я й повірив безповоротно у себе».

І в Реброва повірили. Вручаючи йому одну з багатьох відзнак, керівник АТ «Динамо» (Київ) назвав його футболістом-«еталоном». І, здавалося, ще не одна вершина йому підкориться. І туманний Альбіон,  до якого він так прагнув, стане близьким і рідним, як, приміром, Київ.

Не так сталося, як гадалося. Коли ще був живий метр, а у Реброва в «Тотенгемі» справи йшли, як мокре горить, Валерій Васильович, оглянувши результати тестування, напівжартома сказав:

— Сергію, а повертайся-но, хлопче, назад. Я тобі «фізику» за два місяці поставлю, знову вийдеш на свій звичний рівень.

Про повернення у Лондоні і думати не хотіли. Так почалася його дорога в нікуди. Віддамо належне і Лобановському, і Буряку: вони викликали Сергія до збірної щоразу, регулярно виставляли. Та навіть люди, далекі від футболу, прекрасно розуміли: не той тепер Ребров, гра його не та. А роки спливали зі швидкістю лондонського експреса.

Заднім розумом ми всі багаті. Дехто каже: не треба було йти з «Динамо»! Інші причини його невдалої адаптації в Англії вбачають в іншому: «Хтось забив йому в голову, що він має бути плеймейкером, грати «на чистих м’ячах», а згадайте — він у «Динамо» сміливо йшов у стик, заробляв штрафні». Хто правий? І яка, власне, різниця? Сергій Ребров, безперечно, міг досягти у своїй кар’єрі набагато більшого, стати супергравцем, як, приміром, його товариш Андрій Шевченко. Та доля розпорядилася саме так. Що поробиш, як кажуть, таке воно, спортивне життя...

 

Андрій Шевченко

 

Візитівка

Народився 1976 р. у с. Двірківщина Яготинського р-ну Київської обл. Нападаючий Грав за команди «Динамо» (Київ) — 1992—1999 рр., «Мілан» (Італія) — з 1999 р. Володар Кубка чемпіонів — 2003 р. Володар Суперкубка Європи — 2003 р. Володар «Бронзового м’яча» — 1999, 2000 рр. Третій гравець світу — 1999, 2000 рр.

Чемпіон України — 1995—1999 рр. Володар Кубка України — 1996, 1998, 1999. Кращий футболіст України — 1997, 1999—2001. Кращий футболіст і кращий бомбардир Ліги чемпіонів — 1998—1999 рр. Кращий бомбардир відбіркового турніру чемпіонату світу-2002 у Європейській зоні.

 

Ще в середині 90-х його назвали гравцем ХХІ століття. Коли він тільки-но перейшов до «Мілана» й скептики пророкували йому місце на лаві запасних знаменитого клубу, після перших же матчів його почали називати «білим Роналдо». Шевченко звик до порівнянь, ставиться до цього з ледь помітною іронією. «Та нехай собі. Було б із ким порівнювати. У 21 рік казали: росте другий Блохін. Звісно, пишався цим». Гадаю, він так говорить тому, що знає: сам є неповторний. Природа, ясна річ, зробила свою справу сповна, наділивши Андрія всіма якостями, необхідними для супергравця. А власний розум, своє, особливе ставлення до життя, оригінальний психічний стан, помножені на фанатичну відданість і безмежну любов до футболу, якраз і запалили його яскраву зірку на небосхилі світового футболу.

Він — обдарована, талановита індивідуальність і, водночас, стовідсотково  колективний і командний гравець, незаперечний лідер команди, за яку грає, — ось риси, що найбільше і, як на мене, найповніше характеризують учорашнього хлопця із села Двірківщина Яготинського району на Київщині, якому сьогодні аплодує весь світ — не тільки футбольний.

Колись Андрій сказав: «Не я обрав футбол, футбол — мене». У сільській школі, де він навчався, весь вільний час проводив на спортивних майданчиках. Потім, коли переїхали до Києва (батько — прапорщик військової частини, мати — вихователька дитсадка), на Оболоні, де була їхня квартира, грав, як усі хлопці, за жеківську команду на приз «Шкіряний м’яч». Там його помітив відомий фахівець Олександр Шпаков, запросив до дитячої юнацько-спортивної школи. Пізніше Олександр Олександрович розповість, що в Андрієві ще тоді приваблювали жага перемоги й цілеспрямованість. Було видно, що він не любить поступатися, програвати.

Кілька тренувань — аж гримнув Чорнобиль. Їхня 216-та школа поїхала до Азовського моря. Потім у батьків була відпустка, і вони забрали його з собою. Коли повернулися до Києва, якось було не до футболу. Але й Шпаков був наполегливим. Передавав через хлопців, щоб розшукали Андрія, потім і сам до них додому завітав.

Так доля розпорядилася: коли йому було 15, а зріст уже мав «свій» — 183 см, грав за юнаків «Динамо», команда потрапила на турнір до Італії. На півдні, у провінції Салерно, йому влаштували овацію: у першому ж матчі за двадцять хвилин Андрій забив п’ять (!) голів. Мине ще сім років, і після матчу в Барселоні, коли уже в першому таймі він зробить хет-трик, згадає Салерно і скаже: це ще не рекорд, от в Італії сім років тому... Тоді ж він уперше, як екскурсант, побачив знаменитий «Сан-Сіро»...

Попереду у нього був довгий і тернистий шлях до цього стадіону, до того моменту, коли власник «Мілана» Сільвіо Берлусконі, побачивши його гру, захоплено вигукне: «Шевченко — новий ван Бастен!» Хто-хто, а Берлусконі у футболі знає все. Він ще більше здивувався, отримавши анкету Андрія: обидва народилися 29 вересня, тільки Сільвіо чотирма десятиліттями раніше. «Так ми обидва — меланісти!» — тільки й сплеснув руками. А він, Сільвіо Берлусконі, знав, що говорив. Адже один із улюблених його висловів — цитата письменника Дж. Брера: можна міняти дружину, наречену, коханку, друзів, квартал, дім, роботу, словом, усе, що завгодно, тільки не улюблену команду. І сам Берлусконі залишається вірним «Міланові» все життя...

Розповідають, що під враженням гри Андрія Сільвіо Берлусконі, зустрівшись із Шевченком на Сардинії 1999 року, запросив його на прогулянку до себе на яхту. «Тобі подобається ця яхта?» — запитав він, коли вийшли в море. — «Дуже, це просто супер», —  відповів Андрій. — «От заб’єш за сезон 25 голів — і я її тобі подарую, вона буде твоєю». Це парі, ця незвична обіцянка потім на всі лади обсмоктувалася в усіх газетах та поміж уболівальниками.

Усі чекали на диво, і дуже скоро Андрій довів, що спроможний його здійснити. Всього одного гола йому не вистачило, він забив 24. Та хіба справа у цифрах? Він, Андрій Шевченко, у перший же свій сезон довів усім, і собі в першу чергу, що здатен вписати нові яскраві сторінки в літопис знаменитого клубу, як це зробив колись голландець ван Бастен, який став живою легендою «Мілана» і з яким (знову!) порівнювали Андрія.

А те, що означає для всіх прихильників «Мілан», історія «утрехтського лебедя» (так усі називають Марко ван Бастена), Андрій переконався буквально наступного дня після переїзду до Італії. Безкінечно тут «крутять» чотири голи («покер»), які забив голландець у Ґетеборзі, в турнірі Ліги чемпіонів — головою, в падінні через себе, зі штрафного й після довгого дриблінгу, коли воротар замість того, щоб виймати м’яча із сітки, почав аплодувати Маркові. Коли Шева, як тут усі одразу стали його звати, зробив свої перші хет-трики (у матчах з «Лаціо» та «Перуджею»), тоді й почув звідусіль: «Це — новий ван Бастен!»

Та все це було потім, а поки що, потрапивши до «Динамо», він, відігравши кілька матчів, відправляється до... «Динамо-2». «Ти ще молодий, — каже йому старший тренер Володимир Онищенко, грою якого Шева насолоджувався в дитинстві. — Почекай, змужній, гартуйся!»

Пройшов певний відрізок часу, поки Шевченка та Юрія Дмитруліна повернули до основи. Не минуло й року, а для нього це була вічність. Перший гол за «Динамо» він забив «Дніпру». Й одразу ж — матч із «Баварією». Сабо, бачачи його тодішню не досить високу фізичну готовність, трохи відтягнув Андрія назад. Як дисциплінований гравець, Шевченко старанно виконував установку тренера. Так він робив завжди, від юнацької команди до «Мілана» у фіналі Ліги чемпіонів. Після подачі кутового не кинувся вперед — залишився «на точці», про яку говорив перед початком гри Сабо. М’яч якраз і відскочив саме туди. Спокійним, звичним рухом обробив і вдарив — не дуже сильно, зате в самий кут. Це вже було щось — гол «Баварії»!

Під керівництвом Валерія Лобановського, який був і залишається для Шевченка тренером №1, набули розвитку найкращі якості Андрія: відмінна координація під час бігу, стартова і дистанційна швидкість, контроль м’яча, дриблінг, націленість на ворота суперника, володіння ударами з обох ніг, особливо — разючий, «мертвий» удар правою, різкі, несподівані зупинки й зміна напрямку стрімкого бігу, відмінне відчуття голу, добра гра головою, відчуття позиції і вміння не потрапити в офсайд, виняткова коректність у грі.

Саме ці якості створять йому ореол «короля голів» у Мілані, саме вони зроблять Шеву ідолом уболівальників і грозою для захисників італійського «Кальчо». Саме завдяки його натхненній, фантастичній грі «Мілан» 2003 року здобуде Кубок Ліги чемпіонів і Суперкубок УЄФА, а трохи раніше, за поданням великої кількості фахівців і спеціалістів, громадянина України Андрія Шевченка спеціальним рішенням було прирівняно до громадян країн — членів Європейського Союзу.

Процитую уривок з книги Енцо Катаньї «Диявол зі Сходу», присвяченій Андрієві Шевченку:

«Шева! Шева! Шева! Це була овація, гідна стадіону, який зустрів бомбардира на демонстраційному помості при показі мод Джорджо Армані. Знахідка модельєра була настільки новою й несподіваною, що публіка в залі (переважно жіноча), побачивши Андрія Шевченка, котрий із виглядом досвідченого манекенника дефілював двадцятиметровим подіумом поряд із Бредом Піттом і Джорджем Клуні, вибухнула оплесками...»

Так, Італія навчила його бути знаменитим — це й до двохсот-трьохсот листів на день, і покази мод, і благодійна допомога бідним, і меценатська діяльність. Причому як у Мілані, в Києві, так і в Яготині, і в рідній Двірківщині.

...Здається, небагато пройшло років: ми, збуджені й піднесені, в тісному барселонському аеропорту вітаємо динамівців. Картина майже сюрреалістична: Шевченко, який забив три чудових голи «Барсі», в оточенні українських журналістів. Позаду — здоровенний екран, де він же забиває ті самі голи, про які зараз розповідає.

І попереду в усіх — ще ціле життя.