Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
Недолугий реформатор кращий за вправного диктатора
     23 квітня - чверть віку, як квітневий пленум ЦК КПРС взяв курс на прискорення й перебудову. А через три дні спалахнув реактор на ЧАЕС. Такі чудернацькі збіги переслідували Горбачова всі роки його правління. Горбачов досі певен, що реформатор. Як і Ющенко - що вважає себе демократом. Єдине в чому обидва схожі - розвалили державу. І той, і другий попереджали, лишаючи трон: чекайте, шановні, пройде кілька місяців, і ви за нами жалкуватимете! Утім, все, що відбувається нині з Росією й Україною, давно описано у Ільфа й Петрова. Пам'ятаєте: "Ну а гирі? Навіщо було гирі красти? Соромно зізнаватися?". Ми віримо вам, шановний пане президенте, тільки для чого було вилучати розділ з Конституції зі свого сайту? Не соромно?
     Так повелося поміж людей: реформаторів, у кращому разі, - не згадувати, ніби їх і не було. Натомість авторитарні правителі, тоталітарні вожді супроводжують людську пам'ять із покоління в покоління.Якийсь навіжений в день народження Гітлера вбиває лопатою кількох чоловік. У Запоріжжі збираються ставити пам'ятник Сталіну. Москва на день Перемоги готується вивісити портрети тирана на розтяжках. Культа, звичайно, вже немає, залишилися віддані його служителі. Що ж стосується реформаторів - їхня доля незавидна. Імена відчайдух ще довго супроводжуються прокльонами, анафемою. Їх можна порівняти з боксерами, котрі ступають в ринг, знаючи напевно, що програють глибоким нокаутом. І все ж - виходять. Зрозуміло, таких не так вже й багато. "Настоящих буйных мало, вот и нету вожаков". Долі останніх "романтиків" пострадянського простору - Єгора Гайдара чи Анатолія Чубайса - яскраве тому свідчення. Хоча на їхніх очах відбувалося громадянське розп'яття Михайла Горбачова, вони все ж обрали цей невдячний реформаторський шлях. Зазначимо в дужках: жоден з українських президентів, або прем'єрів так і не наважився на бодай косметичні зміни в економіці чи соціальній сфері. Ментальність, кажуть, не дозволяє. Тепер - уся надія на Азарова, відомого прихильника ліберального курсу.
     Один мій знайомий (кандидат, до речі, економічних наук) у таких випадках каже: "Навіщо мені щось читати - у "Дванадцяти стільцях" усе написано!". Як засвідчили останні події, він має рацію. Хоч про Харків у класиків, здається, нічого такого немає. Улюблений анекдот, котрий Горбачов уже після зречення президентства розповів якось в прямому ефірі "забугорного голосу". "Стоїть велетенська черга за горілкою. Всі клянуть владу, передусім Горбачова. Один каже: піду в Кремль і вб'ю його, що він змусив всіх нас стовбичити в черзі? Через дві години повертається. "Ну що, вбив?" - "Куди! Там ще більша черга!". Іронія ще й у тому, що і "живий" ефір, і заборонений "забугорний голос" Горбачов легалізував сам, знявши "глушилку" холодної війни. Разом з іншим "архітектором" перебудови Олександром Яковлєвим вони домоглися-таки, щоб той самий нарід, який невдовзі їх ображатиме останніми словами, мав право знати правду, а не прозябав, як усі сталінські роки, в ідеологічному наморднику. Хтось помітив, що ледве не всі вікопомні події в Росії започатковуються, як правило, у квітні - квітневі тези Леніна на броньовику, та й він, до речі, народився у квітні, чи той же квітневий пленум. Або той-таки "харківський пакт" - напередодні дня народження Леніна скріплено підписами. А хтось мене поправить: наступного дня після народження Гітлера. Сам Горбачов, відповідаючи журналістам, визнавав: "Весна, розумієте, додаткова енергія, збудження, бажання щось поліпшити, перебудувати...". Натомість всі біди Росії - пов'язані з серпнем. І путч, і "Курськ", і війна з Грузією. Можна було б викреслити геть з усіх календарів (принаймні, на персональному сайті Януковича) чисто не фартовий місяць як такий, та коли ж тоді в Криму відпочивати нашим очільникам після трудів праведних?
     Я до того, що і Горбачов приблизно так собі метикував, коли залишав Москву ради Форосу. Доведеться висловити одну, здається, не дуже оригінальну думку. Влада, як відомо, розбещує. Абсолютна ж влада - абсолютно. Спочатку Горбачов, здавалося, пливе за вітром: загальне захоплення в народі викликало хоча б те, що після нескибетних кремлівських "старців" головного кремлівського кабінету сягнула 54-річна енергійна людина. Говорить досить вільно, не підглядаючи в шпаргалку, бадьоро і самостійно рухається.З'явився перший анекдот на його користь: нібито покійний Черненко питає у покійного Андропова: "А оцей молодий Горбачов, не розумію, хто його підтримує?" - "Та, можна сказати, ніхто. Він сам непогано тримається". Віктор Федорович надто як подобається виборцям, особливо ж мадамам бальзаківіського віку - та сама Грицацуєва остаточно б втратила розум. О, ці дебелі, вгодовані бабці в пальтах, котрі носили ще, здається, інститутки часів "Білої гвардії"! З ентузіазмом торгівок Троєщинського ринку, де, окрім рахітичних в'єтнамців, "справжніх мужчин" не проглядається в упор, як заклично-моторошно вони скандують: "Я-ну-ко-вич! Я-ну-ко-вич!". Так колись навіжені фанати "Інтера" й "Мілана", мало не взявшись за руки (я не брешу, їй-бо!) волали, як на стадіоні: "Гор-бі!", "Гор-бі!".
     І що цікаво - відбувалося це в часи, коли і той, і другий, незважаючи на разючу несхожість, протилежність, антагоністичність і так далі, досягли успіху в повній і безумовній здачі інтересів держав, котрі представляли. Колега порівняв Крим для України з Курильськими островами для Росії. А що ж тоді говорити про Зміїний? Та хіба нам шкода? І ядерну зброю беріть, і уран, і Зміїний, і Севастополь, і Крим, і Антонівські літаки - не чужі, бодай, люди!Недавно довелося чути дискусію на одному зі супутникових російських каналів: скільки триватиме ера авторитаризму в Росії? Чи довго їй чекати на нового Горбачова? Молодь і досвідчені політтехнологи відповідали з гумором, як у КВНі: ім'я Горбачова сьогодні дискредитоване у свідомості і пам'яті обивателя, як і саме поняття перебудови. Та й то сказати: що одержав простий нарід від горбачівської перебудови? Такий собі анекдотичний чукча тонко вловив її сутність: "Перебудова - це коли ти в тайзі, нагорі все шумить, а на тебе тільки шишки падають". І все ж для когось зусилля Горбачова і його команди, відважні кроки, які - без перебільшення - змінили світ - не пустий звук. З острахом і омерзінням згадуються похмурі 80-ті. Здавалося, цей повний розпад і маразм не матимуть краю.
     До обрання Горбачова генсеком держава жила на критичній межі сорому перед цивілізованим світом. І не тільки тому, що на політбюро вирішували питання забезпечення дитячим харчуванням чи жіночими колготками. Соромно було за Афган і Чехословаччину, за тотальну брехню, за кремлівських старців, котрим в зарубіжних поїздках ледве не щелепи відкривали, щоб вони озвучили написані помічниками промови. Країна спивалася, виробництво занепадало, але, щоб сиділи тихо, компартійна верхівка справно сплачувала "роботягам" не тільки зарплату, а й прогресивку (так звані премії-доплати). Як усе це рельєфно згадується зараз, коли конституційні судді доводять, що чорне насправді - біле. І одразу ж характерний голос згори: "Якщо хтось до цього часу не заспокоївся, ми його швидко заспокоїмо!". Авжеж - макєєвсько-єнакіївський гарнізон на варті стабільності. А що означає насправді стабільність? Застій ім. Л.І. Брежнєва, коли влада консервується на кілька десятиліть.
     Ставши до влади, Горбачов домігся, щоб відбувся кадровий пленум ЦК КПРС. Йому вдалося зламати шалений опір когорти престарілих секретарів і членів політбюро, які прекрасно розуміли, що цього разу дзвін лунатиме персонально по кожному з них. На пленумі повною вибухом бомби стала заява Горбачова про необхідність альтернативних (з кількох осіб) виборів по всій партійній вертикалі. Вона викликали шок у партфункціонерів республіканського і обласного рівнів. "Князьки регіонального масштабу" звикли до вседозволеності й безкарності, і коли почули з вуст Горбачова, що їм доведеться щороку звітувати перед тими, хто їх обрав, хіба що свідомість не втрачали. Тоді ж Горбачов визначив наступні новаторські напрями в політиці. Такі як трансформація КПРС з державної структури в реальну політичну партію; висунення на керівні посади безпартійних; розширення "рамок" внутрішньопартійної демократії; розширення функцій і ролі Рад (вони повинні стати справжніми органами влади на своїй території); вибори в Ради на альтернативній основі. Знову ж в дужках: уявіть, щоб хтось з нині правлячої партії хоча б заїкнувся про таке сьогодні? Використовуючи владу генерального секретаря (по суті, безмежну), поставив завдання розробити правові акти, які б гарантували гласність.
     Класичним тоді стало його висловлювання: "У нас не повинно бути зон, закритих для критики. Народу потрібна вся правда. Як ніколи, потрібно зараз більше світла, щоб партія і народ знали все, щоб у нас не було темних кутів, де б знову завелася цвіль". Те, що це не просто побажання і декларації, скоро стало всім зрозуміло. В "Правде" була опублікована стаття про так звану бавовняну справу в Узбекистані. Причому, цього разу звинувачували не рядових комуністів - вищу еліту партійного і державного керівництва. Майже щономера публікувалися статті, в яких розвінчувалася корупція й хабарництво на самих високих щаблях. За газетами, котрі раніше використовувалися хіба що з метою загорнути оселедця, вишиковувалися довжелезні черги. Саме квітневий пленум ознаменував прорив в літературі - "товсті журнали" передавалися з рук в руки, їхні тиражі зашкалювали, межі гласності розширювалися чи не щодня - від "Дітей Арбату" Анатолія Рибакова до "Архіпелагу" Олександра Солженіцина. У грудні 1986-го Горбачов телефонує до Горького, де в засланні перебуває Сахаров і його дружина Боннер, запрошує їх повернутися до Москви. Влітку 1988-го уся країна стежить за XIX Всесоюзною партійною конференцією. Ця подія перевернула країну, вивела на політичну сцену нове покоління політиків. Вперше делегати висловлювали самостійні думки, дозволяючи собі скільки завгодно критикувати дії партійного керівництва, причому це транслювалося по телебаченню. Конференція з ініціативи Горбачова прийняла ухвалу про реформу політичної системи. Було ухвалено принципове рішення про альтернативні вибори депутатів Рад усіх рівнів. Висуватися кандидатами повинні були отримати можливість всі бажаючі.
     Власне, усе це - речі відомі. Нагадую про них з однією метою: до появи свого, українського реформатора нам слід пройти довготривалий, важкий, повний розпачу і страждань страх. І даремно думають нинішні "вожді" так званої опозиції, що досить людей звезти під Верховну Раду і виголосити гучну піар-промову, як все одразу, за помахом чарівної палички, зміниться. Утім, ці ілюзії через рік-два розвіються, як дим, самі. А тим, хто зі своєї поразки не виніс ніяких уроків, світить один шлях - у політичне небуття. Іншого вони, маючи всі можливості й ресурси, але бездарно їх розтринькавши, не заслужили. Мало хто нині згадує, що саме завдяки перебудові відбулася українська незалежність - впала на голову несподівано, як ісландська сльота, ми й не вчулися! Тоді й демократи українські, з властивою їм гнучкістю, зрозуміли: краще йти під цією парасолькою. Демократичний рух швиденько так перейменувався: став "Рухом за перебудову!". Коли ж той дах "поїхав" - то й Рух в кухонних сварах розчинився, досі не зібрати! Нині, коли в Росії править Путін, а в Україні встановлюється абсолютна влада Януковича, усе, що розпочиналося чверть століття потому, в квітні 85-го, виглядає наївним, архаїчним і кумедним. Чим далі, і нам все важче уявити, що колись (хотілося, щоб за наших часів), з'явиться хоча б такий самий реформатор, котрий зможе - усього-навсього - переконати людей, що ми справді варті іншої долі. Нехай не кращої. А хоча б іншої.
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: