Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
Такий собі недолугий реформатор - Горбачов...
     23 квітня – чверть віку, як  квітневий пленум ЦК КПРС взяв курс на прискорення й перебудову. А через три дні спалахнув реактор на ЧАЕС. Такі чудернацькі збіги переслідували Горбачова всі роки його правління.
     Незавидна доля реформаторів. Їхні імена ще довго супроводжуютьсями людськи прокльонами, анафемою. Хоча дбають вони, як правило, в останню чергу про себе, їхня мета – слугувати людям, суспільству. Їх можна порівняти з боксерами, котрі виходять в ринг, знаючи напевно, що програють глибоким нокаутом. І все ж – виходять. Зрозуміло, таких знаходиться не так вже й багато. Долі останніх «романтиків» пострадянського простору – Єгора Гайдара чи Анатолія Чубайса – яскраве тому свідчення. Хоча на їхніх очах відбувалося громадянське розп'яття Михайла Горбачова, вони все ж обрали цей невдячний реформаторський шлях. Зазначимо в дужках: жоден з українських президентів так і не наважився не те що на реформування – на певні косметичні навіть зміни в економіці, політиці чи соціальній сфері. Ментальність, кажуть, не дозволяє. 
     Улюблений анекдот, котрий Горбачов уже після зречення президентства розповів якось в прямому ефірі «забугорного голосу». «Стоїть велетенська черга за горілкою. Всі клянуть владу, передусім Горбачова. Один каже: піду в Кремль і вб'ю його, що він змусив всіх нас стовбичити в черзі? Через дві години повертається. «Ну що, вбив?» - «Куди! Там ще більша черга!». Іронія ще й у тому, що і сам «живий» ефір, і заборонений «забугорний голос» Горбачов легалізував сам, знявши «глушилку» холодної війни. Разом з іншим «архітектором» перебудови Олександром Яковлєвим вони добились-таки, щоб той самий нарід, який невдовзі їх ображатиме останніми словами, мав право знати правду, а не прозябав, як усі сталінські роки, в ідеологічному наморднику.
     Багато з тих, хто пережив ті часи, пов'язують квітневий пленум ЦК КПРС 1985 року з перебудовою. Якщо бути  педантичним, це не зовсім вірно. Бо 23 квітня 1985 р. тільки-но обраний генсеком М.С. Горбачов проголосив курс на прискорення. Хоча на пленумі  слово «перебудова» з йог вуст прозвучало. Уперше ж воно вжито під час візиту до Тольятті 8 квітня 1986 р.
     Хтось помітив, що ледве не всі вікопомні події в Росії започатковуються, як правило, у квітні - квітневі тези В.І. Леніна на броньовику, чам він, до речі, народився у квітні, чи той же квітневий пленум. Сам Горбачов, відповідаючи журналістам, визнавав: «Весна, розумієте, додаткова енергія, збудження, бажання щось поліпшити, перебудувати...»
     Спочатку Горбачов, здавалося, пливе за вітром: загальне захоплення в народі викликало хоча б те, що після нескибетних кремлівських «старців» головного кремлівського кабінету сягнула 54-річна енергійна людина. Говорить, досить вільно, не підглядаючи в шпаргалку, бадьоро і самостійно рухається. З»явився перший анекдот на його користь: ніби-то покійний Черненко питає у покійного Андропова: «А оцей молодий Горбачов, не розумію, хто його підтримує?» - «Та, можна сказати, ніхто. Він сам непогано рухається».
     Нині на понятті «перебудова», самому не те що змісті – слові – зусиллями компартійної номенклатури, що блискавично мімікрувала, і неосталіністів, які знову підняли голови, поставлено жирний хрест. Ужиати його – дурний тон, нарвешся на образу чи скептичну посмішку. Компартійна номенклатура, сталіністи напрочуд легко «дістали» Микиту Хрущова. Для них ідеальним поводирем був немічний Леонід Брежнєв, який розпочав реставрацію сталінізму. Час Горбачова – Єльцина став для прихильників «вусатого генераліссімуса» чорним, однак їхнє терпіння виявилося не марним. Вони дочекалися Путіна, котрий нині відновлює сталінські уламки, ламаючи комедію на політичній авансцені з так званими «ветеранами». Нині Москву готуються зганьбити портретами кривавого ізверга, використавши для цього святкування Дня Перемоги. Правий був Шолохов, коли афористично підсумував: «Громадянська війна в Росії не закінчувалася ніколи».
     Скільки триватиме ера авторитаризму в Росії? Чи довго їй чекати на нового Горбачова? Утім, ім'я першого й останнього президента Росії сьогодні дискредитоване у свідомості і пам'яті обивателя, як і саме поняття перебудови. Та й то сказати: шо одержав простий нарід від горбачівської перебудови? Такий собі чукча тонко вловив її сутність: «Перебудова – це коли ти в тайзі, нагорі все шумить, а на тебе тільки шишки падають».
     І все ж для частини покоління, до которого належить і автор цих рядків, зусилля Горбачова і його команди, відважні і відчайдушні кроки, які – без перебільшення -  змінили світ – не пустий звук.  
     З острахом і омерзінням згадую похмурі 80-і. Здавалося, цей повний розпад і маразм не матимуть краю. До обрання Горбачова генсеком ми жили на критичній межі сорому за державу. І не тільки тому, що на політбюро вирішували питання забезпечення дитячим харчуванням чи жіночими колготками. Соромно було за Афган і Чехословаччину, за тотальну брехню, за кремлівських старців, котрим в зарубіжних поїздках ледве не щелепи відкривали, щоб вони озвучили написані помічниками промови. А подвійне життя у себе вдома? Країна спивалася, виробництво занепадало, але, щоб сиділи тихо, компартійна верхівка справно сплачувала «роботягам» не тільки зарплату, а й прогресивку (так звані премії-доплати). 
     У січні 1987-го з ініціативи Горбачова відбувся кадровий пленум ЦК КПРС. Він зумів «протягти» саме такий порядок денний, зламавши шалений опір когорти престарілих секретарів і членів політбюро, які прекрасно розуміли, що цього разу дзвін лунатиме персонально по кожному з них.
     Повною несподіванкою стала заява Горбачова про необхідність альтернативних (з кількох осіб) виборів по всій партійній вертикалі. Вона викликали шок у партфункціонерів республіканського і обласного рівнів. «Князьки регіонального масштабу» звикли до вседозволеності й безкарності, і коли почули з вуст Горбачова, що їм доведеться щороку звітувати перед тими, хто іх обрав, хіба що свідомість не втрачали. 
     Тоді ж Горбачов визначив наступні новаторські напрями в політиці. Такі, як трансформація КПРС з державної структури в реальну політичну партію; висунення на керівні посади безпартійних; розширення «рамок» внупартійної демократії; розширення функцій і ролі Рад (вони повинні стати справжніми органами влади на своїй території); вибори в Ради на альтернативній основі. Знову ж в дужках: уявіть, щоб хтось з нині правлячої партії хоча б заїкнувся про таке сьогодні?
     Тоді ж Горбачов, використовуючи владу генерального секретаря (по суті, безмежну) постаив завдання розробити правові акти, які б гарантували гласність. Класичним тодв стало його висловлювання: «У нас не повинно бути зон, закритих для критики. Народу потрібна вся правда. Як ніколи, потрібно зараз більше світла, щоб партія і народ знали все, щоб у нас не було темних кутів, де б знову завелася цвіль». 
     Те, що це не просто побажання і декларації, скоро стало всім зрозуміло. В «Правде» була опублікована стаття про так звану бавовняну справу в Узбекистані. Причому, цього разу звинувачувалися не рядові комуністи – вища еліта партійного і державного керівництва. Майже щономера публікувалися статті, в яких розвінчувалася корупція й хабарництво на самих високих щаблях. За газетами, котрі раніше використовувалися хіба що з метою загорнути оселедця, вишиковувалися довжелезні черги.
     Саме квітневий пленум ознаменував прорив в літературі – «товсті журнали» передавалися з рук в руки, їхні тиражі «зашкалювали», межі гласності розширювалися чи не щодня – від «Дітей Арбату» Анатолія Рибакова до «Архіпелагу» Олександра Солженіцина. У грудні 1986-го Горбачов телефонує до Горького, де в засланні перебуває А.Д. Сахаров і його дружина О.Г. Боннер, запрошує їх повернутися до Москви.
     Влітку 1988-го уся країна стежить за XIX Всесоюзною партійною конференцією. Ця подія перевернула країну, вивела на політичну сцену нове покоління політиків. Вперше делегати висловлювали самостійні думки, дозволяючи собі скільки завгодно критикувати дії партійного керівництва, причому це транслювалося по телебаченню. Конференція з ініціативи Горбачова прийняла ухвалу про реформу політичної системи. Було ухвалено принципове рішення про альтернативні вибори депутатів Рад усіх рівнів. Висуватися кандидатами повинні були отримати можливість всі бажаючі.
     На цьому напрямку було досягнуто серйозних, як тоді говорили, «подвижек». На відміну від економіки чи соціально-побутової сфери, а найбільше – національної політики. Про це досить самокритично згадує сам Горбачов (на жаль, пост-фактум):
«Якщо б я починав заново, то вибір був би той самий. Але багато чого я б виправив те, що я вважаю як свої великі помилки. Я думаю, ми все-таки упустили момент реформування партії. Адже з КПРС почалася перебудова, хай її якоюсь частиною там, але з КПРС почалася. І потім вона стала гальмом.  
     Друге. Я думаю, що ми, спостерігаючи сполохи в національних питаннях по периферії Союзу, не зробили тих необхідних висновків, яких потім дійшли і діяли відповідно до них і вийшли на новий союзний договір. Ми втратили час, треба було вчасно це зробити. І ми б зберегли країну - в цьому я глибоко переконаний.
     І третє. Рейтинги бувають високими, поки люди вірять. Як тільки вони дійшли  висновку, що щось не виходить у Горбачова, ставки почали робити на тих, хто їм обіцяв золоті гори. У даному випадку люди не будуть вивчати концепції, програми. Це справа політиків. Вони спостерігають життя...»
     Таким він виявився недолугим реформатором – Михайло Горбачов. А чи могло бути інакше? Не з Марса чи Юпітера завезений – свій, доморощений, такий, як усі. Любив дружину багато їй довіряв. Хоч у народі кажуть: дружині й міліціонеру довіряй в останню чергу. Ласував печенею з кислим огірком, до розносолів був не дуже охочим. Освіченість бажала кращого. Бо провідних професорів було вибито на фронтах та в сталінських застінках, підручники цензурувалися, інформція жорстко фільтрувалася, в бібліотеках, окрім «праць» вождя і двох-трьох офіційно дозволених авторів, ніякої літератури. Вночі доводилося підпрацьовувати, де прийдеться, щоб хоч якийсь додаток до куцих стипендій. 
      Коли почав самостійне життя, його відразу попередили, щоб не «вискакував», надто прудкий, усе йому легко дається. У нас і зараз таких не люблять. У Кремлі старці й номенклатурні секретарі так шпиняли й плели інтриги – ворогові не позаздриш. 
     Мало хто нині згадує, що саме завдяки перебудові відбулася українська незалежність – впала на голову несподівано, як ісландська сльота, ми й не вчулися! Тоді й демократи українські, з властивою їм гнучкістю, зрозуміли: краще йти під цією парасолькою. Демократичний рух швиденько так перейменувався: став «Рухом за перебудову!». Коли ж той дах «поїхав» – то й Рух в кухонних сварах розчинився, досі не зібрати!
     Кажуть, надто тендітним у політиці був. І помилявся вельми часто. І зупинявся, і задкував, і йшов на компроміси, і стільки недоречностей допустив. І Карабах не втримав, і Вільнюс, і Тбілісі – усе його провина. То хіба нам такий реформатор був потрібен? Хіба такого чекали? Та й взагалі, думаю собі, навіщо йому той квітневий пленум був потрібен, кадрове оновлення, сама перебудова? Царював би собі, як інші, мабуть і понині зберігся б. А ми б йому в рота, як зазвичай, як нині, заглядали: та ви тільки натякніть, а ми – аж гульк – і вже готово! Будь-яку вашу забаганку виконаємо – чи чарчину піднести, чи полювання організувати, чи, може, ще щось кому відписати – хіба нам шкода?
     Трагедія Горбачова: він прагнув покращити, реформувати систему. А система виявилася нежиттєздатною. Тому й сама перебудова зазнала, врешті, краху, призвела до розпаду Союзу, до небаченого розшарування суспільства. Процес пішов, але, на жаль, невдовзі став некерованим.
     Про це влучно свого часу сказав Єгор Гайдар, коментуючи матеріали квітневого пленуму: «Це дуже цікавий документ. Він дозволяє розгадати загадку ХХ століття – чому так швидко розвалилася загалом інерційна економіка Радянського Союзу... Щоб за шість років повністю зруйнувати споживчий ринок і фінансову систему, залишити країну до кінця 1991 року без валютних запасів і резервів зерна - для цього треба було дуже постаратися". 
     ...Нині, коли в Росії править В. Путін, а в Україні встановлюється абсолютна влада В. Януковича (відомо ж – найкраща копія гірше будь-якого оригіналу), усе, що розпочиналося чверть століття потому, в квітні 85-го, виглядає наївним, архаїчним і легковажним. Чим далі, і нам все важче уявити, що колись (хотілося, щоб за наших часів), з'явиться хоча б такий самий реформатор, котрий зможе - хоча б -   переконати людей, що ми справді гідні іншої долі. Нехай не кращої. А хоча б іншої.
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: