Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ДО 90-РІЧЧЯ "ДИНАМО КИЇВ" (1927-2017)
ДО 90-РІЧЧЯ «ДИНАМО» (КИЇВ)    ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ  УЛЮБЛЕНИХ ФУТБОЛІСТІВ . СІЧЕНЬ. Перший місяць рясний на дні народження .  У моєму записнику  імена  футболістів і тренерів, котрі народилися саме в січні – місяць-рекордсмен! 1-го січня 1958-го року, в перший день нового року, народився Вадим Євтушенко. Пам’ятаєте, звичайно, його класний гол у ворота мадрідського «Атлетико» в фіналі Кубка Кубків  1986 року? Вадим Анатолійович Євтушенко  народився  в м.  П'ятихатки, Дніпропетровської обл.  Заслужений майстер спорту СРСР (1986) З 1968 року займався в місцевій футбольній школі міста П'ятихатки. У 1978 році перейшов в аматорську команду міста Кіровограда «Буревісник». Там його помітили тренери кіровоградської «Зірки», що грала у першій лізі чемпіонату СРСР. Забивши за команду 11 голів, що для півзахисника було пристойним результатом, привернув увагу селекціонерів київського «Динамо». Вадим Анатолійович -  чотириразовий чемпіон Союзу  і триразовий володар Кубка СРСР. Чемпіон Швеції у складі АЕК в 1992-му, після 55-річної перерви. Євтушенко став кращим бомбардиром,  улюбленцем місцевих вболівальників. Саме вони заступилися за Євтушенка і наполягли на зміні законодавства країни, продовживши термін перебування Євтушенка у Швеції. Він - член клубу Григорія Федотова: 110 голів і клубу Олега Блохіна – 119. Побажаємо Вадиму Анатолійовичу нових успіхів тепер уже на тренерській ниві, адже напередодні Нового року він очолив черкаський «Дніпро» на запрошення президента цього клубу, відомого футбольного діяча Володимира Лашкула. А от 2 січня -три дні народження – причому, у двох воротарів. Євген Васильович Рудаков народився  2 січня 1942року.  Заслужений майстер спорту СРСР (1973). Семиразовий чемпіон і триразовий володар Кубка Союзу.  Володар Кубка  Кубків і  Суперкубка УЄФА – 1975-й рік. Срібний призер чемпіонату Європи 1972-го. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972. Кращий футболіст СРСР (за результатами опитування щотижневика «Футбол-Хоккей») — 1971.Триразовий володар призу «Воротар року» імені  Яшина . Мені пощастило час від часу спілкуватися з Євгеном Васильовичем, ми жили недалеко один від одного. І, бувало, стикалися то в магазині, то  в парку, уже після того, як Рудаков завершив кар»єру і працював тренером. Євген Васильвич, котрого всі називади Женею, згадував, як 1966 року до Києва з «Торпедо» за ним приїздила делегація з Москви. Навіть батька прихопили. Жартували: «Ти ж наш, москаль. У тебе батьки, брат, сестри на автозаводі працюють. Квартиру дамо. Які твої умови?» Порадився з дружиною. Та: «Вирішуй сам». Накрив гарного стола, випив із москвичами як слід, та й провів їх на поїзд, перед цим твердо їм відповівши: «Серце моє в Києві!» А наступного року трапилася подія, яка ледь не перекреслила спортивний шлях Рудакова. Одним з перших матчів у ранзі чемпіонів грали з одноклубниками зі столиці. Вели перед — 2:1, ті зрівняли, а  на останніх хвилинах Геннадій Гусаров ударив здалеку. Не те що вдарив — так, зачепив. Євген став на одне коліно, м’яч застрибав, і… вкотився у ворота між ніг Рудакова.  Такого свисту, здавалося, ще не чув київський стадіон. І довго-довго цей м’яч перед очима стояв, снився йому ночами. Тоді Рудакова евакуювали зі стадіону через чорний хід, вели з ескортом ледь не до самої квартири. «Мені здавалося, що фанати ось-ось вдеруться до домівки!» Гадав, що ніхто ніколи цю «пінку» не вибачить. Віктор Олександрович Маслов, зачитуючи склад на наступну зустріч із «Чорноморцем», назвав його прізвище. Тиша в роздягальні — мертва. І він вийшов на поле, і все перетерпів: і свист, і образи горе- вболівальників. А головне — повірив у себе. Тонким психологом був «Дід» Маслов – лише потім перевів його на деякий час в дублюючий склад, заліковувати моральну травму. Ніколи не забудеться самовіддана, на межі фантастики, гра Рудакова проти збірної Іспанії в Севільї. Програти було неможливо. Помер Євген Васильович Рудаков 21 грудня 2011 року. За цікавим збігом легендарний голкіпер «Динамо» Олександр Шовковський  святкує день народження в цей же день, 2 січня. Він народився  1975 року, того року, коли «Динамо» виграло Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА. І ко над головою і робив коло пошани був Євген Рудаков. Олександр Шовковський  -  народився 2 січня 1975 року. Навряд  хто з діючих, та й не тільки, має на своєму рахунку стільки рекордів, як САШО. У середині 2010-х він почав штурмувати  вершину за вершиною. Зокрема, в 2014-му він провів 582-й матч за «Динамо» і перевершив, здавалося б, вічне досягнення Олега Блохіна. Нині на його рахунку – 635 матчів за «Динамо». Також разом з Касильясом, Каном, Ван дер Саром  Шовковський – один з чотирьох голкіперів, що провів більше ста матчів у Лізі Чемпіонів. А от до рекорда воротаря ЦСКА Акінфєєва – 39 матчів у ЛЧ з пропущеними м»ячами -  Владу – як до неба. Та що там Акінфєєв. Шовковський завершив кар»єру з 24 –ма досягненнями на клубному рівні (14 виграних  чемпіонатів України і 10 – Кубків). З цими показниками Сашо випереджає, причому, набагато і Мессі, і Роналду. Попереду тільки Райан Гіггз з «МЮ». Про один рекорд слід сказати окремо. В одній восьмій фіналу ЧС-2006  проти Швейцарії він зберіг своїм ворота сухими не тільки в основний і додатковий час, а й у серії пенальті! Шовковський став першим в історії  ЧС голкіпером, який не пропустив жодного м»яча в серії пенальті. Як зараз пам»ятаю відбиті удари з точки від Штреллера і Кабаньяса. Один з лідерів суперників Барнетта так розхвилювався, що влучив у поперечину. Один з шести футболістів, що зіграв у Лізі Європи у понад 40-річному віці. За 24 роки на посту голкіпера «Динамо» Шовковський пересидів 14 конкурентів. У вищій лізі дебютував 6 березня 1994  року у матчі з «Кременем». Цей рік став його справжнім проривом.  У листопаді – захищав ворота збірної України. А 14 вересня  - провів перший матч у груповому турнірі Ліги Чемпіонів проти московського «Спартака», яку «Динамо» виграло, поступаючись після першого тайму 0:2. Загалом в єврокубках зіграв 127 матчів, у 36 з яких відстояв «на нуль». Були у Сашо і невдалі матчі, і прикрі помилки. Згадаємо гол Ачімовіча у нещасливому для нас стику зі словенцями в Любляні 1999-го. Але завжди після невдалих ігор, і навіть провалів, Сашо  знаходив у собі сили повернути надійність, щоб партнери і вболівальники повірили йому знову на всі сто. У своєму останньому сезоні провів 26 матчів за «Динамо» і в 20 залишив ворота недоторканними. Ще одне досягнення! Аж не віриться,Ю що ми не побачимо більше Сашо у воротах «Динамо». Він починає новий етап, працюватиме в структурі рідного клубу. Цього ж дня 2 січня 1975 року народився і товариш Шовковського – Владислав Ващук. У період  досягнень киян у кінці 90-х років (чвертьфінал Ліги чемпіонів 1997/98 та півфінал 98/99) пару центральних оборонців Олександр Головко — Владислав Ващук вважали однією з найнадійніших у Європі. Інколи Владислав в інтересах команди виступав і на інших місцях — опорного півзахисника чи правого захисника. Він – дев»ятиразовий чемпіон України, шестиразовий Кубка України, дворазовий – Суперкубка.  Півфіналіст Ліги чемпіонів УЄФА: 1999 року. Чвертьфіналіст чемпіонату світу: 2006. Нині активно займається громадською  діяльністю. Вітаємо, Владиславе! 5 січня 1943 року народився один з кращих півзахисників київського «Динамо» другої половини 60-х років Федір Йожефович Медвідь. Його талант сповна розкрився у півзахисті, а згодом – на місці правого захисника. Віктор Олександрович Маслов називав його мотором команди. Вихованець ужгородського футболу, загальний улюбленець в команді і серед вболівальників.  Якось ще школярем  випадково побачив його в нашому овочевому магазині. На футболістів у ті часи ми дивилися як на небожителів. Своїм добре поставленим голосом Медвідь виговорював продавщиці: «Я вчора два голи забив, а ви мені картоплю гнилу кладете!». Володів неординарним почуттям гумору, не ліз у кишеню за гострим слівцем, ніколи не соромився української мови. Медвідь - чемпіон СРСР: 1966, 1967, 1968, 1971-го, володар Кубка Союзу 1964, 1966. Грав за збірну Союзу, і нині його приголошивий гол, забитий могутнім ударом чи не з центра поля в Глазго у ворота збірної Шотландії (2:0). На жаль, Федір Йожефович  раптово помер 8 листопада  1997 року. Вболівальники зі стажем зберігають добру пам»ять про  Федора Медвідя.   Шостого січня  1939 року в Києві, в сім»ї робітника, народився метр українського, радянського і європейського футболу Валерій Васильович ЛОБАНОВСЬКИЙ.  Рідний дядько Лобановського по матері - український письменник Олександр Бойченко.  Навчався у київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту.  
Вихованець футбольної школи № 1  та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (1955 року випуск). Перший тренер - Микола Чайка.
До «Динамо»  потрапив 1955 року, коли в команду набирали корінних киян. Дебютував в основному складі 29 травня 1959 року в матчі з ЦСК МО. Лобановський-гравець разом зі своїми однолітками-киянами Олегом Базилевичем, Віктором Каневським, Андрієм Бібою склали кістяк команди, котра вперше завоювала в 1961 році звання чемпіонів СРСР із немосковських клубів. Грав за команди:  «Динамо» Київ - 1959–1964, 144 матчі, 42 голи; «Чорноморець» Одеса – 1965 – 1966, 59 матчів, 15 голів; «Шахтар» Донецьк – 50, 14. Загалом провів 253 матчі у чемпіонаті СРСР у вищій лізі і забив 71 гол. Двічі виступав за збірну Радянського Союзу, провів  дві гри за олімпійську збірну.     Його іменем названо стадіон «Динамо» у Києві.
Видатний, а, можливо, і кращий тренер радянської футбольної епохи. На особисте запрошення В.В. Щербицького повернувся до «Динамо» в якості старшого тренера, в якому, починаючи з 1974 року, пропрацював  17 років. Під його керівництвом київське «Динамо» 8 разів ставало чемпіоном СРСР і 6 разів володарем Кубка СРСР. Двічі (у 1975 і 1986) клуб виграв європейський Кубок Кубків, а також в 1975-му  європейський Суперкубок.
Паралельно з тренерською діяльністю в «Динамо» Лобановський тричі ставав тренером збірної СРСР. Під керівництвом В. Лобановського і О. Базилевича збірна Радянського Союзу завоювала бронзові медалі на Олімпійських іграх 1976 р.
 Найбільшого успіху Лобановський домігся під час свого третього перебування на посту тренера радянської збірної, в 1988 році, коли він склав команду майже виключно з гравців київського «Динамо». Та збірна завоювала срібні медалі Чемпіонату Європи, обігравши  команди Англії, Італії, Голландії (в груповому турнірі).
У 1997 році, повернувшись до «Динамо», він за два неповних роки вивів команду в еліту європейського футболу. «Динамо» вийшло до півфіналу Ліги чемпіонів, де поступилося мюнхенській «Баварії» з загальним рахунком 3:4. У період з 2000 по 2002 рік Лобановський був за сумісництвом тренером збірної України.
Коли він пішов з життя - раптово і несподівано – 13 травня 2002 року, його проводжав весь Київ.

Це, так би мовити, протокол, скупі рядки біографії. А таким його пам»ятаю я.
... Ось він отримав пас від свого вірного "Валета", динамівської "десятки" Валентина Трояновського, який відразу ж змістився в центр, залишаючи його сам на сам з персональним "сторожем". Рудий, дуже худий, сутулий, у білій футболці з діагональною смугою і одинадцятим номером на спині. Замість того, щоб відразу прокинути м'яча собі на хід, почав просуватися підтюпцем, майже боком, кудись до бокової лінії.
Захисникам суперника тільки цього й треба. Вони встигли перегрупуватися, а двоє, не поспішаючи, впевнено, прийнялися тіснити "рудого" до лицьової, де "з'їсти" його було справою техніки.
Рухи форварда здавалися незграбними, трохи уповільненими, атака явно захлиналася. Дійшовши майже до перетину флангу і лицьової, лівий крайній добре розрахованим ударом ударив м'ячем у ногу суперника, і той (м'яч) відскочив за лінію поля.
 "Кутовий!" - радісно видихнули трибуни, багато вболівальників одночасно чиркнули сірниками, тут і там спалахували і гасли вогники. Знавці на радощах потирали руки в передчутті чогось приємного. "Лобан, гол давай!" - лунало звідусіль.
Взявши у хлопчика м'яч,  нападник довго прокручував його в руках, вибираючи точку дотику із землею. Стадіон шаленів. Ретельно встановивши його, він окинув поглядом штрафний майданчик, куди збирався подавати, і став відходити назад. Такого розбігу, метрів 15 - 20 по біговій доріжці, мені бачити не доводилося.
Стрімко набираючи швидкість, з усією сили завдав удару по м'ячу правою ногою зовнішньою сторони стопи. Різко обертаючись від воротаря, м'яч по височенній дузі обігнув усіх, хто юрмився в штрафному, і несподівано різко впав біля дальньої стійки прямо на голову правого крайка Олега Базилевича, котрий вискочив, як з табакерки.  В елегантному стрибку кивком голови той переправив його у порожні ворота. "З подачі Валерія Лобановського гол забив Олег Базилевич!" повідомила диктор під овації  трибун.
Так, мужики, я свідок цього дива, особисто все це пережив, давним-давно, в іншому житті, на початку 60-х.
 З часів знаменитого бразильця Діді, який продемонстрував на ЧС-1958 року серію ударів і передач з підкруткою, Лобановський став другим футболістом в світі, який опанував такий прийом. Сам він, тоді студент Київського політеху, говорив, що, опановуючи удар «сухим листом», використовував ефект Магнуса і свої математичні розрахунки.

І потім, що б не траплялося зі мною, в пам'яті назавжди зберігалося фіолетове небо нашого київського, тоді ще одноярусного, затишного стадіону, його заповнена чаша, сигаретний дим, котрий спливав у світлі прожекторів. Спершу мені стало зле від того диму, запаморочилися голова, і якийсь дядечко мовчки сунув карамельку. Диво: цукерка допомогла, як у літаку, де ці карамелі роздавали безплатно.  І, звичайно ж,  пам»ять зберегла назавжди того, на перший погляд, незграбного і худого лівого крайнього, котрий підкорив серце десятирічного сопливого хлопчака з Бессарабки, якого дбайливо оберігала доля, коли він так відчайдушно  "канав" без квитка через паркан на всі матчі «Динамо». Емоції тоді переповняли, друзі, і ми, вірні васали футболу, розмазували сльози і після перемог, і після поразок.  Якими різними були ті сльози – і солоними, і солодкими… Зате ми дочекалися саморобних  факелів з стареньких газет, котрі підстилали тоді, щоб не забруднити єдині шкільні штани…   В один день з В.В. Лобановським народився один з кращих захисників в історії київського «Динамо» Олександр ГОЛОВКО.   Тепер уже – Олександр Борисович, він 1972 року народження.  Нині — головний тренер молодіжної збірної України. Розпочав кар'єру футболіста 1991 року у команді «Таврія» (Сімферополь), у складі якої 1992 року став першим чемпіоном незалежної України. 1995 року перейшов до київського «Динамо», у якому відразу почав стабільно виходити в основному складі команди, а за деякий час отримав капітанську пов'язку. Головко і Лобановський народилися в один день – 6 січня.  Якось я запитав Олександра: -Чи було це додатковим навантаженням, або, навпаки, приносило певні дивіденди?   - Я цього не відчував. Як правило, 6-го числа Васильович давав серйозне тренувальне навантаження. Ми виходили на пробіжку о 7.30, вітали Лобановського, і мене. Потім ще три тренування. Увечер – легка вечеря, іноді до Руйту, де ми кілька років поспіль готувалися, прилітало керівництво. Квіти, торт - не більше того. А наступного дня нам влаштовували вихідний ...   Також 6 січня, але 1993 року у селі Калинівка Вінницької області народився півзахисник «Динамо» Віталій Буяльський.   Футболом Віталій захопився в шість років і батьки записали його в місцеву секцію, якою керував Віталій Якович Катальчук.   У 12 років Буяльського зарахували до спортінтернату міста Броварів. Спочатку мав труднощі та навіть хотів покинути навчання, але на допомогу молодому футболістові прийшов перший тренер, який переконав Віталія не покидати навчання.   До київського «Динамо» запросили, коли йому виповнилося 16 років. Пройшовши період адаптації і засвоївши стиль динамівського футболу, 8 липня 2010 року дебютував у молодіжній першості у матчі з «Оболонню».   За основний склад київського «Динамо» дебютував 21 вересня 2011 року. Проте надалі футболіст продовжував виступати виключно за молодіжну команду «Динамо», ставши згодом її капітаном.   6 травня 2013 року молодь «Динамо» розгромила однолітків з «Шахтаря» з рахунком 8:2, і три голи забив Буяльський..   В Прем'єр-лізі дебютував 26 травня 2013 року у матчі останнього туру чемпіонату України проти запорізького «Металурга» (3:0), в якому Буяльський вийшов у старті і в перерві був замінений на Адміра Мехмеді.   В 2015 році зіграв за «Динамо» в Лізі чемпіонів. І на останніх хвилинах здобув важливу нічию у матчі з Порту. Уразивши ворота легендарного воротаря Ікера Касільяса. А також у наступних стадіях забив гол у ворота одного з найкращих воротарів світу того часу — Джо Харта. З 2010 року викликався до лав юнацької збірної, а 2012-го – за молодіжну збірну. Викликався і до першої національної команди. Ще один київський динамівець Віктор Степанович Жилін  народився  9 січня 1923 року.  Майстер спорту (1952), заслужений тренер України (1963). Був учасником німецько-радянської війни. Після перемоги повернувся до своєї улюбленої справи, до футболу. Правий крайній нападник київського «Динамо» 1940-50-х років, він став кращим бомбардиром команди 1949 року. Потім довго лікувався після тяжкої травми, і 1951 року відіграв чудовий сезон у ленінградському «Зеніті». Попри прекрасну гру в «Зеніті», Віктор Степанович відразу ж відгукнувся на запрошення повернутися до «Динамо» і допоміг команді завоювати срібні медалі чемпіонату СРСР 1952 року. Загалом у складі команди київського «Динамо» Жилін провів 97 матчів, забив 17 голів. Вын згадував:
  • У тодішньому Динамо була  сімейна атмосфера. Ніхто не корчив прем»єрів, не було угруповань. Жили, як одна дружна сім'я – хоч і небагато, зате весело. На виїзди кияни нерідко відправлялися в поїздах, які їхали  добу, дві, навіть три. Щоб не втрачати форми, футболісти виходили під час зупинок на перон і прямо там розминалися, дивуючи перехожих. Бувало, дехто прихоплював щось із собою з Києва, з надією виручити хоч якусь копійчину. Звичайно, на «промисел» ходили в цивільному, не в спортивках.
Були у динамівців і свої фірмові "підначки": молодші норовили прибити до підлоги капці, щоб "порадувати" сплячого товариша, прив'язували до дверей відро з водою, від чого страждали не тільки товариші, але і кондуктори. Старші поводили себе спокійніше, воліли перекинутися в карти або просто відпочивали. Люди оточували мене  талановиті. Наприклад, центрфорвард Андрій Зазроєв чудово грав на роялі, співав – справжній артист. А  Віктор Севастьянов малював, згодом став членом Спілки художників СРСР.
У  ті часи жарти могли дорого коштувати.  Тим більше, що у футболі того часу задіяні всі вищі чини  – від Василя Сталіна до всесильного Лаврентія Берії…  Саме з одвічним протистоянням  динамівців і  "льотчиків" пов'язана ще одна  історія, яка стала надбанням київського футбольного фольклору. 31 липня 1948 року кияни приймали московські "Крила Рад". Хоча і виграли – 3:2, але тодішній куратор «Динамо», очільник НКВС Тимофій Строкач залишився незадоволений самовіддачею киян. "Що це, атака йде, а той на фланзі ледве рухається, інший на м'яч взагалі не йде!" – обурився він, побачивши, як Жилін з Дашковим не зрозуміли один одного на фланзі і втратили матч. Після матчу четвірку лідерів команди – Лермана, Віньковатова, Жиліна і автора хет-трику Дашкова – Строкач  віддав під опіку коменданта Довбні –  здорованя, який відвіз усіх на гауптвахту. Павло Віньковатов, придбавши напередодні в Ризі нового коштовного  костюма, прямо в ньому опинився в камері...

За кілька днів «в'язнів» випустили, і вони видали, мабуть, один з кращих матчів київського Динамо тих часів. До столиці України приїхав  Василь Сталін і в розмові з Хрущовим сказав, що його "льотчики" від господарів каменя на камені не залишать. Природно, додаткової мотивації українцям не треба було. Хоча вони й пропустили швидкий гол, вже через десяток хвилин Жилін кинжальним ударом зрівняв рахунок. Відзначилися в тому матчі й інші "гауптвахтники" -  Дашков і Віньковатов – голами, Лерман – відмінною грою в захисті. "Ось так їх кожен раз перед матчами потрібно на "губу" садити", – жартували  вболівальники, які, звичайно, були в курсі всіх подій у «Динамо».   Після двох сезонів у «Даугаві» та ОБО (Київ), Жилін завершив ігрові виступи та здобув вищу освіту в Інституті фізкультури, закінчив Вищу школу тренерів. У молодому «тренерському» віці разом з іншими видатними динамівцями Щегоцьким та Ідзковським був у числі засновників вінницького «Локомотиву», пізніше двічі привів цю команду до перемоги в чемпіонаті УРСР. Також тренував харківський «Авангард», кіровоградську «Зірку», житомирський «Автомобіліст», одеський «Чорноморець», запорізький «Металург», іванофранківський «Спартак», криворізький «Кривбас», черкаський «Дніпро».  Майже 30 років свого життя віддав бородянському футболу, привівши «Машинобудівник» до перемоги у Кубку УРСР, а «Систему-Борекс» - у першу національну лігу. Останнє звершення зробив у 79-річному віці. Найвідоміші учні В.Жиліна: Віктор Прокопенко, Валерій Поркуян, Семен Альтман, Євген Котельников.       11 січня1906 року народився півзахисник, учасник «матчу смерті» Михайло Федорович Путістін. У 1936-му він зіграв свій дебютний матч за київське «Динамо» у весняному чемпіонаті, а у осінньому –  провів шість ігор. На початку війни Михайло Федорович був направлений у винищувальний батальйон Київського укріпленого району. Як і ряд інших футболістів, залишився на окупованій території. Брав участь у кількох «матчах смерті» . Помер 27 червня 1981 року.   Відомий форвард і тренер   Олег Анатолійович Таран народився 11 січня 1960 року в місті Орджонікідзе  Дніпропетровської області. Нападник. Чемпіон СРСР 1983 року у складі «Дніпра».  Срібний призер 1987 року, бронзовий - 1984 і 1985 рр. Чемпіон Марокко 1990 року. У чемпіонаті СРСР провів 188 матчів, забив 48 м'ячів. Кращий гравець України 1983 року. Чемпіон Європи серед юнаків 1978, бронзовий призер 1977, віце-чемпіон світу серед юніорів 1979. …Пам’ятаю, коли грали дублери на київському стадіоні «Динамо», вболівальники з нетерпінням чекали появи  Тарана на полі. «Ото буде зв’язка Олег Блохін – Олег Таран! Два Олега на вістрі!» - мріяли ми. На жаль, не так сталося, як гадалося. У Києві далі дублюючого складу не судилося пробитися. Сам Олег вважає, що його стиль не імпонував Валерію Васильовичу Лобановському, він не вписувався у його систему гри. Та й конкуренція була жорстокою, виживав, тобто, виходив на поле тільки найсильніший. Лобановський не визнавав штучного омолодження складу.
Гріти лавку не хотів, тож почав проситися в інші команди. Українські, звичайно. Запропонували «Дніпро», але він обрав «Чорноморець», котрий прийняв Микита Симонян, запросив здібного хлопця. Симонян був тоді - «фірма». Та лаврів там не здобув, зате в «Дніпрі» - домігся, тут настав зоряний час Тарана. До Дніпропетровська його запросили Володимир Ємець та Геннадій Жиздик. Як виявилося, вони давно «вели» Олега, і коли той звільнився після військової служби в одеському СКА і московському ЦСКА, запросили до своєї команди. Йшов 1983 рік, і Олег Таран зробив гідний внесок у перемогу команди обласного центру в ЧС. Працював тренером, і досить успішним.   Одним з найяскравіших форвардів в історії  київського «Динамо» був Віктор Фомін, який народився 13 січня 1929 року.  Нападник. Майстер спорту СРСР. Входив до складу збірної Союзу (1955-1957, 5 матчів).Заслужений тренер Української РСР. Володар Кубку СРСР (1954), бронзовий призер Чемпіонату СРСР – 1952 р. Віктор Фомін  володів високою швидкістю, унікальним дриблінгом, потужним ударом з лівої ноги. Вихованець донецького футболу. У 1951-му  на Донбас повернувся знаменитий форвард  Олександр Пономарьов, і гірники одразу ж «стрибнули» на третє місце. У тому сезоні Пономарьов з Фоміним забили половину голів команди. Дійшли вони і до півфіналу Кубка Союзу, поступившись укомплектованій з колишнього і розігнаного Сталіним  ВВС  команді міста Калініна. Те, що не вдалося в «Шахтарі», вдалося в «Динамо». Фінал Кубка СРСР 1954 року зі «Спартаком» з Єревану  виявився нелегким. Гра проходила в суцільному тумані. Кияни все ж виграли 2:1, Голи забили  Віктор Терентьєв і Михайло Коман з подачі Віктора Фоміна. Вірмени відквитали один м»яч, мали кілька нагод, щоб зрівняти рахунок, та захист «Динамо» на чолі з Макаровим і Голубєвим вистояв. Є перша перемога «Динамо»!
Ось що розповідав років з двадцять потому у неформальній бесіді сам Фомін:
  • Після гри до роздягальні набилося повно народу, кожен намагався прорватися до кришталевого кубку, який незмінний адміністратор Рафа Фельштейн  наповнив шампанським. На вокзал примчали без чверті дванадцять ночі - за п'ять хвилин до відходу поїзда «Москва-Чоп». Ледве втиснулися в якийсь вагон і потім ще довго розбиралися зі своїми місцями... Здавалося, весь поїзд святкує перемогу!  Віталій Голубєв навіть уві сні двома руками тримався за Кубок - нікому не давав його помацати. Правда, кришку від Кубка ледь не забули у вагоні - погано трималася...
На вокзалі яблуку ніде було впасти - так, напевно, потім зустрічали космонавтів. Футболістів буквально розривали на частини: кажуть, у когось  навіть потягли валізу з формою - напевно, на сувеніри... У цьому натовпі цілком можна загубитися. Коли динамівці нарешті добралися до свого автобуса, виявилося, що немає ні Голубєва, ні... Кубку! Неможливо описати, що було з тренером Ошенковим! Але вирішено було почекати до ранку - хтось бачив, як Вітасика оточили хлопці з Подолу. Був там тоді відомий «авторитет», який страшенно любив футбол... Наступного ранку Віталій на стадіоні не з'явився, а начальство продовжувало цікавитися долею кришталевого трофея. Назрівав скандал... Довелося зізнатися. Міністр МВС України Тимофій Строкач тут же «натиснув на всі важелі», і на Поділ вирушила «група захоплення». Знайшли і Голубєва, і неушкоджений кубок, з якого братва всю ніч пила то шампанське, то щось міцніше… Сім сезонів вірою і правдою служив Фомін київському клубу. Динамівський колектив переживав нелегкий  період становлення. За цей час Фомін ще тричі називався в числі 33-х кращих футболістів СРСР, у складі збірної України був бронзовим призером Спартакіади народів СРСР, у складі збірної Союзу брав участь у відбіркових матчах ЧС-58. 14 січня  народився  Вячеслав Дмитрович Соловйов (1925 – 1996), якого називали тренером з легенди. Саме він привів динамівців Києва до першого «немосковського» чемпіонства.   Майстер спорту,  заслужений тренер РРФСР, УРСР, Узбецької РСР. Вячеслава Соловйова  - футболіста відрізняли  відмінна фізична підготовка, техніка,   хороше розуміння гри, ініціативність, вміла взаємодія з партнерами. Однаково впевнено грав в нападі і півзахисті, міг знайти гостре продовження в атаці, володів сильним ударом. Вячеслава Дмитровича Соловйова – тренера відзначали широкий кругозір, тонке розуміння футболу, уміння поставити гру будь-якій команді, тактовне, але разом з тим вимогливе ставлення до футболістів своєї команди. Як гравець Соловйов - п'ятиразовий чемпіон СРСР у складі знаменитої «команди лейтенантів» - аркадьєвського ЦДКА. Як тренер – сам створював легендарні команди. Соловйов став творцем оновленого ташкентського «Пахтакора», який у 72-му став переможцем турніру в першій лізі і вийшов у вищу. До речі, в Ташкенті йому допомагав капітан київського «Динамо» Віктор Каневський, який отримав разом з Соловйовим, звання заслуженого тренера УзССР. Якось Андрій Андрійович Біба розповів: …Соловйов був культурною, інтелігентною людиною,  ледве прийнявши команду, почав долучати нас до іншого життя, де, крім футболу було чимало цікавого . Саме він почав влаштовувати нам «культпоходи» в театр: цілком можливо, що з його легкої руки ця пристрасть передалася і Лобановському, який, ставши тренером «Динамо», відкрив для своїх підопічних ленінградський БДТ, московський театр Сатири. А в Києві  театр імені Лесі Українки був для багатьох з нас другою домівкою ... Недарма, мабуть, Базилевич одружився на актрисі з «російської драми», а я - на солістці знаменитого ансамблю Вірського. Олег Борисов, переїхавши з Києва до Ленінграда, а потім і до Москви, до кінця свого життя продовжував вважати київське «Динамо» своєї рідною командою ... «Ви - у всіх на виду і тому повинні хоча б виглядати красиво ... Не завадило б і машинами обзавестися» -  вчив нас Соловйов…  14 січня 1990 року - день народження у півзахисника київського «Динамо» Артема Громова. Артем народився у Стрию Львівської області. Коли йому було 10 років, сім’я переїхала до Полтави. Тут він зробив свої перші кроки у футболі завдяки тренерам ДЮСШ ім. І. Горпника.  2007-го потрапляє до молодіжного складу полтавської «Ворскли». Дебютний гол у ворота «Арсеналу» пам»ятає й нині. Згодом дебютує у прем'єр-лізі України в домашньому матчі проти маріупольського «Іллічівця» (3:0 На початку серпня 2010 року головний тренер молодіжної збірної України Павло Яковенко вперше викликав Артема Громова в молодіжну збірну Україну до 20 років на турнір пам'яті Валерія Лобановського. 3 вересня 2014 року дебютував в іграх за національну збірну України, вийшовши на заміну в товариській грі проти збірної Молдови. У цій грі відзначився гольовою передачею на Романа Безуса, який забив єдиний м'яч матчу. З 2016-го року – у складі київського «Динамо». Хочеться вірити, що у Громова все попереду. Побажаємо Артему успіхів, і без травм! Лівий захисник «Динамо» епохи Віктора Олександровича Маслова Леонід Островський  народився  17 січня 1936 року в Ризі.  До «Динамо» перейшов з московського «Торпедо». Його перехід тоді наробив багато галасу, футболіста навіть дискваліфікували на якийсь час.  Островський брав участь у матчах першості Києва та виступав у дублі «Динамо» під чужим прізвищем. Однак у підсумку конфлікт владнали за допомогою керівників республіки,  і захисник отримав право захищати кольори своєї нової команди. Виступав на позиції захисника.  Заслужений майстер спорту СРСР (1991). Учасник трьох чемпіонатів світу (1958, 1962, 1966). У 1968 році через травму Островський був змушений завершити активні виступи та розпочати тренерську діяльність, потім обрав «цивільне» життя. 16 квітня 2001 року Леонід Островський помер. Також 17 січня, але 1988-го року,  святкує день народження Микола Морозюк. Він народився в селі Острів, Сокальського району, Львівської області. Починав грати у Червонограді, тренер — Ярослав Мурований, від 8 класу навчався у Львівському училищі фізкультури, тренер — Володимир Безуб'як. Згодом переїхав до Києва та продовжив навчання у футбольній школі столичного «Динамо». У складі основної динамівської команди — володар Суперкубка України 2006/07.   Восени 2009 року виступав на правах оренди у київській «Оболоні». Протягом зимової перерви чемпіонату 2009—2010 головний тренер «Оболоні» Юрій Максимов перейшов до криворізького «Кривбаса», а Морозюк став одним з гравців, яких тренер запросив із собою до нового клубу, де швидко став одним з лідерів коман Перед початком сезону 2010—2011, перейшов до складу донецького «Металурга»,  дебютував у першому ж матчі нового сезону Прем'єр-ліги України. Допоміг клубу пробратися до Єврокубків і до фіналу Кубка України.  2015 року повертається до «Динамо». У складі молодіжної збірної України був учасником фінального етапу молодіжного чемпіонату Європи 2011 року. 17 листопада 2010 року дебютував у складі збірної України у товариському матчі проти збірної Швейцарії (2:2). Ще один непересічний гравець,  улюбленець команди і вболівальників Валентин БЕЛЬКЕВИЧ народився 27 січня 1973 року.  Білоруський та український футболіст, тренер. Учасник півфіналу Ліги Чемпіонів 1999 р. 7-разовий чемпіон України (1997-2001, 2003, 2004),6-разовий володар Кубка України (1998-2000, 2003, 2005, 2006)
Кращий футболіст Білорусії 1995
До київського «Динамо» Валентин Белькевич  прийшов уже досвідченим, відомим в білоруському футболі гравцем – чотириразовим чемпіоном Білорусії (1992-1995) і дворазовим (1992-1994) володарем Кубка, гравцем національної збірної. Сезон 1996 року розпочав у складі київського «Динамо», куди перейшов разом зі своїм вірним другом Олександром Хацкевичем. У вищій лізі України у складі «Динамо» Київ дебютував 20 липня 1996 в матчі з командою ЦСКА (Київ). Кар'єра Белькевича в київському «Динамо» починалася зі скрипом. Ситуація змінилася з поверненням в клуб Валерія Лобановського ». Для ігрової моделі, яку втілював у життя Валерій Лобановський, Валентин став необхідним і конче потрібним елементом - саме він був сполучною ланкою між надійною і насиченою обороною киян і мобільним нападом тандему Шевченко – Ребров.  Легкий і технічний, володіючи швидкісною технікою, тонким розумінням гри, Белькевич організовував левову частку стрімких  разючих контратак, які стали фірмовим стилем «Динамо» кінця 90-х. Саме цей атакуючий трикутник невдовзі спричинив головний біль у провідних тренерів Європи. «Мозок» команди, диригент, плеймейкер – як тільки не називали його вболівальники й журналісти.

Помер раптово і несподівано 1 серпня 2014 від тромбоемболії.  
  • Шок - це не те слово. Ми, ветерани футбольного клубу "Динамо", гравці, в трансі зараз знаходимося. Повірити в те, що Валентин пішов, дуже складно. Коли я його сам побачу, тоді повірю, а так - не можу, - відреагував на звістку про смерть Белькевича  Володимир Мунтян.- Смерть Валентина навіть уявити неможливо. Трохи менше тижня тому з ним розмовляв, думали разом на футбол піти. Це людина, яка заслуговує до себе поваги з усіх точок зору.  Не можу повірити… ».
  29 січня 1967 року народився відомий захисник київського «Динамо» Сергій Шматоваленко.   Одесит, він і починав у «Чорноморці» і одеському СКА, провів 15 матчів за московський ЦСКА. З 1987 по 199 рік  - гравець київського «Динамо» (229 матчів, 4 голи). Зіграв 2 матчі за збірну Союзу, і 4 – за збірну України. З 2001 –го на тренерській роботі, зокрема  - тренер «Динамо» U-21і «Динамо» U-19. Майстер спорту міжнародного класу.   Бажаємо всім іменинникам січня здоров’я і надовго залишатися в грі! До зустрічі в лютому, там теж немало іменинників!
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: