Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ДОРОГА ДО ЧОРНОВОЛА
ДОРОГА ДО ЧОРНОВОЛА
24 грудня – 78 років з дня народження В.М. Чорновола
 …  Із кінця листопада 1983-го працював редактором газети «Комсомольское знамя». Спочатку намагався читати чи не кожного листа, що надходив до редакції, аби відчути аудиторію. Дійшла черга і до цього. На тонкому папері, п’ята  закладка, як тоді модно було казати.  Адреса і прізвище редактора  написані від руки. Цей почерк  потім легко впізнавав з багатьох інших.  Коли автор  хвилювався, а це було досить часто, літери ніби кудись бігли, аж поки не злітали, в нормальному стані - писав охайно, бездоганно грамотно.
     Те, що  прочитав, відверто приголомшило новоспеченого редактора молодіжки, донедавна дрібного компартійного  функціонера. Лист був на ім’я Щербицького, а всім редакторам республіканських газет – копія. Основні тези: вихід зі складу Союзу, побудова суверенної і незалежної України, демонтаж однопартійної системи, вільні вибори. Тоді  про таке не говорили навіть на кухнях тет-а-тет. Спочатку сховав того листа в сейф, та згодом переклав в останню шухляду редакторського столу, який зачинявся на спеціальний ключик.
     Щовечера, після підписання чергового номера «до друку і в світ», перечитував. Сам  автор здавався мені то уособленням всього зла, то колишнім в’язнем і мало не кримінальним авторитетом,  безумовно, людиною бунтівного складу з психологією руйнівника. Вряди-годи республіканські компартійні газети друкували замовні статті тодішніх «контрпропагандистів», які ще більше розпалювали інтерес до Чорновола, Алли Горської, Івана Світличного, братів Горинів, Ольги Калинець.
Уже потроху збивався Народний Рух, і  в українській пресі його шугали, як тільки могли. У центральних органах комсомолу і компартії з редакторами   проводили інструктивні наради щодо того, як слід висвітлювати це негативне і шкідливе явище. Агітпроп в ЦК компартії України тоді очолював Л.М. Кравчук.
   Прийшов час, коли  кожному належало визначитися: по який бік стати.  Вибір зробити було нелегко. Бо, крім усього іншого, як і багато колег та людей мого покоління, ми були зомбовані радянською системою пропаганди, освіти, де історії України, фактично не існувало – і як справжньої, і як предмету.  Ніхто ще не чув про Гельсинську спілку, виступи  дисидентів, а в самвидаві можна було прочитати хіба що Булгакова.
   Образ Чорновола  малювався в уяві типу дебелого українського козака з якоїсь стародавньої картини.  Коли  вперше побачив Вячеслава Максимовича, навіть розчарування певне відчув. Було це кілька років потому, в депутатській їдальні, де вони разом з Едуардом Гурвіцем в обідню перерву марно шукали  вільні місця, щоб перекусити. До того жодного разу не бачив «вживу» ні одного, ні другого, щоб зразу ідентифікувати. Колега «просвітив»: «То ж Гурвіц і Чорновіл!».
 І був він нижче середнього зросту, з щирою посмішкою, променистим блиском в очах, зовсім не той, що малювався вечорами в порожній редакції.  Майже злітав у повітрі, а височенний Гурвіц ледве поспівав за ним зі своєю мудрою, трохи печальною посмішкою людини, яка все і всіх розуміє. 
Перекусивши, вирішив почекати їх біля входу, відрекомендувався.
  « Читав Вашу останню статтю! – енергійно заговорив Чорновіл. — Є місця дуже сильні! А є, вибачте, і провисання. Вам треба виходити на демократичний рівень. Такі люди нам потрібні, бо Рух збирає нині все прогресивне, що є в Україні. Бажаю витримувати газеті цю лінію, давайте зустрічатися, поспілкуємося. Я теж журналістикою займаюсь, можемо стати у нагоді один одному!». Так тоді творилася історія. 
А починалося все з факультету журналістики. Від того, що скрізь друкувалося й виголошувалося по радіо (ТБ ще не було) одне й теж, виникало враження, ніби гортаєш одну безкінечну газету без початку і кінця, заповнену ідеологічною жуйкою.
Цікавий момент, який В’ячеслав помітив ще студентом: Москва вимагала, щоб усі газети, фільми, вистави, радіопостановки і навіть опери випускалися українською мовою.
"Те, що творилося в Києві,- згадував він, - я сприйняв як щось ненормальне. Як же так? Столиця України, а на тебе дивляться вовком, коли ти говориш українською. Російською я володів так само, як і українською, але тільки з принципу не вживав у Києві російської мови, тобто така суто формальна впертість була з самого початку"..
Автор ще застав колишніх "шістдесятників" – похмурих, покалічених долею і таборами, типових, як зараз сказали б, лузерів. Вони зосереджено пили каву й виходили у підворіття перебитися "Примою". Їхній час поволі збігав.
"Справжнім переворотом для мене став ХХ з’їзд і викриття культу особи, казав В.М. - Я пригадую актову залу Київського університету, мабуть, муха могла пролетіти, і всі почули її дзижчання – така стояла тиша, коли зачитували закритий лист ЦК КПРС. Очевидно, це був останній удар, після чого я почав радикально переглядати свої погляди, усе, чого мене вчили. Ось тоді, мабуть, я й почався як дисидент".
Систему повністю зруйнувати не вдалося – хоч культу вже не було, служителі зосталися. Кілька арештів чи не на очах всього університету переконали, що радіти зарано, і їм, як називали тих студентів "непуганых", не вибачать нічого – ні любові до рідної мови, ні чистих і світлих помислів.
Сама система не очиститься й не стане справедливою. Це був урок, засвоїти котрий треба було на все життя. Вони були наївними, мов не з цього світу. Якось В’ячеслав Максимович згадував, як з товаришем клялися в альтанці Володимирської гірки вірно служити Україні.
"На 2-3 курсі мої погляди чітко визначилися. Це боротьба проти партійної диктатури, проти однопартійної системи, боротьба за національне звільнення. Національний момент домінував, оскільки становище України було жахливим, гіршим навіть, ніж тепер (у 1990-му – Авт.) – не в сенсі масової русифікації, вона проникала далі – у сенсі глибини національної свідомості".

      Усі відзначають його емоційність, романтизм, комунікабельність. Все  так. А мені запали в душу   його, я б сказав, вроджена делікатність, несподівані аристократизм і європейськість. І зовсім не в сорочці, краватці  чи костюмах справа. В.М. одягався просто і охайно, але все йому пасувало. Найбільше ж його, як нині пригадую, цікавили люди, він начисто був позбавлений зверхності, хамства, брутальності до будь-кого - чи політичних опонентів у залі парламенту чи якогось випадкового таксиста на київських трасі. Для всіх у нього знаходилися увага і час. Це якраз дуже характерно для цивілізованого світу, Європи, де «люди світу» радіють один одному, від цього почуваючи себе комфортно.
     На жаль, Україні не судилося мати свого Гавела чи Валенсу, вона, як завжди, пішла своїм, особливим, неповторним і невторованим шляхом, усі ковдобини та провлля якого переживаємо, а надто гостро – нині.
     Дорога до Чорновола у кожного своя. У когось – це натовп на площі, «Геть – Ганьба! І слава Україні!». У інших – поступове прозріння, обережні, мов через болото,  кроки  до прозріння й свободомисленя, крізь тернії стереотипів.
Колись давно, на початку 90-х, порверталися з Шевченкових днів з Черкащини. Не доїжджаючи Борисполя, надто до місця,  де його було вбито за кілька років потому – самодіяльний ринок. Вячеслава Михайловича зразу ж пізнали, як це бувало скрізь і завжди Тітки покидали м’ясо-сало, обступили: «Що ж ви, Вячеславе Максимовичу, комуністам у парламенті поступаєтесь?» - «Тимчасове явище! Ви ж самі бачите: у них за душею нічогісінько, нам головне зараз – усі сили зібрати у кулак, щоб разом діяти!» Розмовляли, поки зовсім темно не стало. Помітивши невеликий натовп, зупинялися інші автівки, приєднувались нові співрозмовники. Тоді Украіна ще жила політикою, вірила…
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: