Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ВОЛОДИМИР ВЕРЕМЄЄВ
ВОЛОДИМИР ВЕРЕМЄЄВ
ВІЗИТІВКА:
Народився  8 листопада 1948 року.  Півзахисник. Заслужений майстер спорту (1975). Заслужений тренер України (1986).  Бронзовий призер Олімпіади-76. За збірну Cоюзу провів 25 матчів, забив 2 голи. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р.
Чемпіон СРСР — 1971, 1974, 1975, 1977, 1980, 1981 рр. Срібний призер першостей — 1972, 1973, 1976 (осінь), 1978, 1982 рр. У чемпіонатах СРСР провів 310 матчів, забив 33 голи. Володар Кубка СРСР — 1974, 1978, 1982 рр.
Грав за команди «Зірка» (Кіровоград), «Динамо» (Київ).
 Тренерська кар»єра: у 1985-1991 працював начальником команди «Динамо» (Київ), в 1991-1992 - тренер збірної ОАЕ, в 1993 - віце-президент «Динамо» (Київ), в 1994-1996 - тренер збірної Кувейту, з 1997 - один з тренерів національної збірної України. У 2000-х входив до тренерського штабу національної збірної України. З 2012 р. – заступник спортивного директора «Динамо» (Київ), у структурі клубу.
Якось після чергової травми, — здається, було це року 1974-го чи навіть 1975-го, коли талант Веремєєва розкрився повністю, — він вийшов за «дубль». Грали проти московського «Торпедо». Уболівальники тепло зустріли його появу, і він подарував їм маленький спектакль.
Зайнявши звичне місце відтягнутого лівого інсайда або ж висунутого вперед півзахисника, Володимир, не обтяжуючи себе зайвими рухами, легко й невимушено, в один-два дотики, почав плести мереживо комбінацій команди. Навколо нього крутилася вся гра, та молоді партнери здебільшого не розуміли зрілого майстра. А той, чергуючи короткі передачі в «стіночку», раптом одним рухом, дивлячись в інший бік, віддав довгий діагональний пас, «відсікав» захист торпедівців. І молоді нападники киян не встигали — для них «вирізані» паси Веремєєва були такими ж несподіваними, як і для суперників.
Що вразило тоді: Веремєєв не бігав, не метушився, його рухи виглядали скоріше схожими на піруети, м’яч, здавалося, сам прилипав до ніг, крутився, мов прив’язаний. А передачі на 30—40 метрів обома ногами, — ніби пуляє не м’яча -  пушинку,  настільки легко він йому підкорявся. Коли ж м’ячем заволодівали партнери по команді або суперники-москвичі, той ставав ніби чавунною кулею.
Кульмінацією вистави у виконанні Веремєєва став гол у ворота автозаводців. Забив його не Веремєєв, хоча всі на лаві запасних москвичів аплодували йому стоячи. Він набігав на ворота, хтось із киян дав йому пас по діагоналі. Володимир стрімко вискочив до м’яча, замахнувся, показуючи, що битиме в дальній кут. І коли воротар суперників кинувся туди, киянин легко підстрибнув, пропустивши м’яч під собою, і той спокійнісінько вкотився у ближній, порожній кут. Такого більше бачити не довелося — Володимир забив гол, не торкнувшись м’яча! Едуард Стрельцов, котрий перебував на тренерській лаві автозаводів, голосно сказав: «Ну й розумник цей Веремєєв!».
Виглядало так, ніби давалося йому все легко і цей хлопець народився футбольним генієм. Насправді ж мало хто знав, чого йому коштували ця легкість, філігранність і невимушеність. Не одне відро поту вилив він на тренуваннях, поки не довів скептикам, чого вартий.
А останніх було чимало. І коли він тільки-но приїхав із Кіровограда до столиці — худий, зовсім не спортивний, трохи незграбний. Віктор Маслов, що спостерігав нового кандидата на лівий фланг нападу, похитав головою: «Та його ж бігати треба навчити!»
Так Веремєєва було перекваліфіковано з форвардів у півзахисники. Років зо три проходив школу київських дублерів, поки не переконався: нічого з того не вийде, центр поля — не для нього. Вирішив накивати п’ятами з Києва. Михайло Коман ледве не з поїзда зсадив назад: «Втекти найлегше! Ти спробуй довести свою правоту на полі». Довелося знову накачувати футбольні м’язи.
З 1971-го Веремєєв виборює місце в основі. Мунтян, Колотов, Буряк, Блохін — поруч. З ними грати приємно, але на їхньому рівні всі твої, навіть мікроскопічні, недоліки зростають у геометричній прогресії.
Талант  Веремєєва розкрився з приходом у «Динамо» Валерія Васильовича. Веління часу співпало з концепцією тотального футболу Лобановського. Веремєєва ангажував тодішній футбол. Таке трапляється рідко, коли так збігається з велінням часу і розвитком гри. Навіть якщо все співпадає, треба, щоб і сам гравець був до цього готовий. Усе футбольне життя Веремєєва підпорядковувалося саме цим зірковим рокам.
Він був готовий на всі сто до нових вимог Лобановського. Вимоги ж, якщо стисло, полягали у зміні функцій усіх футболістів: кожен мусив будь-якого моменту на певний проміжок часу замінити партнера в його зоні, на кожній ділянці поля. Веремєєв вписався у цю концепцію одразу й назавжди. Він міг опинитися то на позиції крайнього захисника, то центрфорварда, то зліва, то справа. І всюди — бездоганна техніка, тонке розуміння гри, швидкість у прийнятті рішення і філігранність виконання.
Цікаво, що у Веремєєва – свій погляд на роботу з метром:
-         Ми були середніми гравцями, - відверто зізнався він одного разу. - Так-так, не дивуйтеся, хорошими, вмілими, але в масштабі світового футболу середніми гравцями. Серед нас не було Кройфа, Платіні, Марадони, ван Бастена. Випадково, як це часто буває, за рахунок волі і удачі ми могли б час від часу обігравати когось із грандів, але виграти великий приз у звичайних умовах нам було не по силам: не вистачало майстерності. А тренувальна методика Лобановського дозволяла розкрити всі ресурси організму, вивести нас на максимум, і саме завдяки цьому ми вже не випадково, а цілеспрямовано і впевнено перемагали кращі клуби і збірні.
Звичайно, найпам»ятніший – 1975-й рік:
- Для «Динамо» 1975-й став наслідком досягнутих успіхів у 1974 році. Ми досягли успіхів на внутрішній арені й потрапили до турніру Кубка Кубків. Матчі за Суперкубок із «Баварією» були особливими. У ті роки Суперкубок не був обов'язковим турніром, команди між собою самі домовлялися, чи будуть грати.  Нашим тренерам непросто було домовитися з керівництвом, їм потрібні були гарантії перемоги «Динамо». Але через переконання та доводи все ж було отримано дозвіл на матчі. Наші молоді тренери Валерій Лобановський та Олег Базилевич уперше, напевно, в Радянському Союзі змогли зробити з нас гравців, які перестали комплексувати перед західними клубами.
Ця цілеспрямованість та переконаність, що ми можемо грати з ними на рівних, дозволила нам вийти на один рівень та стати, за версією одного з провідних футбольних журналів світу, найкращою командою світу 1975 року. Наскільки я знаю, на Республіканський стадіон на матч із «Баварією» надійшло 800 тисяч заявок на квитки. Навіть нам, гравцям, дозволялося придбати не більше двох.

Той рік ми провели 12-13 гравцями, які, окрім «Динамо», грали також за збірну СРСР. Це зараз 1975-й згадується як історичний для «Динамо» та всього радянського футболу. Тоді ж ми про це й не замислювалися, намагалися просто добре виконувати свою роботу. У тому «Динамо» були зібрані ледь не найкращі гравці СРСР. Якби то був інший час, нас би «розібрали» провідні клуби світу.
Що стосується мене особисто, то на початку 80-х років мною цікавилася «Аустрія» з Відня. Я був не проти пограти певний час в Австрії, отримати корисний досвід. Але не все так просто. Як потім виявилося, мене не випустили закордон, бо я в той час не був одружений.

І ще про 1975-й.  Єдине, що хотів би у ньому змінити, – півфінальний матч із ПСВ та моє вилучення. Як зараз пам'ятаю іспанського рефері Пабло Ібаньєса: я зробив підкат у центрі поля та навіть не доторкнувся до суперника. Але той із криком упав, а арбітр «купився» та показав мені друге попередження. На фінал до Базеля я все ж поїхав із командою. Наприкінці передматчевої розминки Лобановський зібрав гравців у центральному колі та дав кілька вправ на швидкість. Представники «Ференцвароша» були вражені нашою готовністю, почавши між собою шепотітися.
А я фінальний матч провів із… фотоапаратом у руках. Тоді журналістів із собою закордон не брали, а мене попросили зафіксувати моменти гри. Щоправда, вже не пам'ятаю, куди зникли ті фотографії, комусь їх віддав. Узагалі, про той час збереглися лише спогади. Футболками із суперниками обмінюватися було не прийнято. Хіба що сувенірами – ми зазвичай привозили самовар, а нам натомість давали значки або вимпели.
Іронія долі… Веремєєв — гравець-джентльмен, якому грубість на полі абсолютно не властива, — через перебір карток пропустив фінал Кубка Кубків у Базелі проти «Ференцвароша». Та роль його у складі киян була настільки важливою, що за сезон-1975 йому присвоїли звання заслуженого майстра спорту. І ні в кого це не викликало жодних сумнівів.


…Він забивав голи в падінні головою, замикаючи атаку, і пласованими ударами з тридцяти-сорока метрів. Штрафні й кутові у його виконанні сіяли паніку в лавах захисту суперників. Скільки голів після його «стандартів» забивали Блохін і Онищенко, Колотов і Мунтян! Лобановський, коли його просили розказати про знаменитий «сухий лист», любив говорити: «Що розповідати? Подивіться, як це робить Веремєєв!»
Та найбільше йому подобалося віддавати останню гольову передачу, вивести нападаючого на ворота з усіма зручностями, викласти м’яча, наче на тарілочці.
Коли на початку лютого 2012 року Володимира Григорійовича знову покликали на роботу заступником спортивного директора рідного «Динамо», журналісти запитали його:
- Ви дуже давно знаєте Олега Володимировича. У чому бачите позитивні моменти для динамівської команди у зв’язку з призначенням його новим головним тренером?
– Останніми роками, - відповів Володимир Веремєєв, - у грі «Динамо» не відчувалося того бійцівського динамівського духу, який дозволяв команді в минулому досягати найбільших вершин не лише не внутрішній, а й на міжнародній арені. А Блохін є вихованцем клубу, тобто корінним динамівцем, і ним він не лише був, а й є і буде завжди. І для нього престиж та герб динамівського клубу – це не просто слова.
Що ж сталося – як сталося...
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: