Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
АНАТОЛІЙ СУЧКОВ, "ЗАСЛУЖЕНИЙ СЕЛЕКЦІОНЕР"
АНАТОЛІЙ СУЧКОВ, «ЗАСЛУЖЕНИЙ СЕЛЕКЦІОНЕР»
ВІЗИТІВКА:
Народився 5 листопада 1934 року в Москві. Захисник,  майстер спорту (1959).  Чемпіон Радянського Союзу 1961 року, срібний призер 1960-го у складі київського «Динамо». Один з перших футбольних селекціонерів на теренах СРСР.
Грав за команди: «Металург» Запоріжжя – 1953; СКЧФ (Севастополь) – 1954-1957; «Спартак» (Москва) – 1958; «Динамо» (Київ) – 1959-1964, 108 матчів; «Карпати» (Львів) – 1964-1966, 52 матчі, 1 гол.
Тренував команди: «Буковина» (Чернівці) –1971- 1972, «Металург»-2 (Запоріжжя) – 1999. Начальником команди «Металіст» (Харків), 1966-1967; тренер ФК «Дніпро» (Дніпропетровськ) – 1995.
Працював тренером-селекціонером київського «Динамо» (1974 – 1993, 2000 – 2009).
Корінний москвич, Анатолій Сучков починав з дворового футболу, згодом потрапив у юнацьку команду «Крила Рад», що грала на першість Москви.
- Дворовий футбол, - згадував Анатолій Андрійович в одному з інтерв»ю, - у Москві був дуже популярний. У нього грали всі! Неподалік від нас будували будинок Міністерства закордонних справ. На цьому будівництві використовували працю німецьких військовополонених. Ми створювали свою команду з хлопців 13 -15 років і грали з німцями, коли вони були вільні від роботи. Місця на будівельному майданчику вистачало, і ми грали повними командами: одинадцять на одинадцять. Серед німців були  вправні футболісти. Напевно, до війни десь грали. Це було в 1947 - 1948 роках.
 Починав з лижного спорту. Йому мене навчив батько, який сам добре бігав на лижах, до війни це було звичайною справою. Але згодом  перейшов у футбол. Перша моя недворова команда -  юнацька  «Крила Рад», за яку я грав на першість Москви. Разом зі мною виступали відомі згодом футболісти московського «Торпедо» і ЦСКА -  Борис Батанов, Віталій Арбутов, Валентин Іванов. За юнацькі й молодіжні команди  грав до 1952 року. Нас тренував відомий у минулому футболіст Володимир Блінков. Саме він порекомендував мене Георгію Глазкову, який їхав працювати  в Запоріжжя.
Так Анатолій опинився у своїй першій дорослій команді майстрів, з якою посіли третє місце в своїй групі класу «Б», а в Кубку СРСР дійшов до 1/8 фіналу, поступившись московському «Спартаку».
-  Я провів сезон в Запоріжжі, - згадує Анатолій Андрійович, -  потім настав час проходити військову службу. На мене був так званий «персональний наряд». Закликали на флот, де тоді служили п'ять років. Це означало, що я повинен був грати за флотську команду. Спочатку приїхав до Таллінна, де квартирувала  команда «Будинок офіцерів», що грала у класі «Б». Та через місяць її перевели до Севастополя, там я прожив майже чотири роки.
У 57-му спортивне керівництво зібрало кращих футболістів з трьох підгруп другої ліги і сформувати дві збірні. Я потрапив у першу збірну, котра тренувалася в Баку, а друга збірна, куди визначили Батанова - в Єревані. За підсумками перегляду відібрали кращих і привезли ці дві команди в Тбілісі, де ми грали з московським «Локомотивом», тбіліським «Динамо» і між собою. Там мені вперше довелося грати проти Михайла Месхі - це була школа!
За підсумками турніру відібрали вісімнадцять кращих і спеціальним рішенням Держкомспорту нам присвоїли звання майстрів спорту СРСР. Серед відзначених були і Батанов, і Понедєльник з Шикуновим і Чертковим, і майбутні київські динамівці, чемпіони СРСР Василь Турянчик і Віля Щербаков.
На мене звернув увагу Микола Петрович Старостін,  і знову я опинився в Москві. У «Спартаку»  - потужна конкуренція, за місце в «основі» доводилося, що називається, битися. Але все ж таки 23 березня 1958 року я вийшов  проти «Молдови».  До речі, мій дебют співпав з народженням дочки. Сезон, втім, склався  не дуже вдало: хоч ми і виграли чемпіонат, я не отримав медаль - не набрав 50 відсотків ігор. А тут ще Валька Івакін, наш воротар, на тренуванні пошкодив мені голеностоп - місяця на півтора вибив з гри... Потрапляти до складу стало ще важче.  Звернувся до Старостіна: «Що мені робити?»  - «Чекай свого шансу». Але я вирішив працевлаштуватися сам і поїхав у Київ, до Ошенкова...
Саме в Києві Анатолій знайшов свою команду, міцно закріпившись на позиції крайнього захисника.
- Дуже вдячний, -  говорить Анатолій Сучков, -  Олегу Олександровичу за те, що він довірив мені місце в основному складі динамівської команди. Саме тут досяг усіх вершин. Вийшло, що я не тільки знайшов свою команду, якій віддав майже сорок років, але і став киянином на все життя! П'ять років поспіль  виступав за «Динамо». Грав і лівим, і правим захисником. Якщо треба було, опікав персонально Михайла Месхі, Славу Метревелі, інших швидкісних і технічних футболістів. Обидві ноги в мене були, як кажуть, робочі, а не тільки для пересування.
 З приходом на тренерський місток Вячеслава Соловйова пізнав і  і перші серйозні успіхи. У 1960 році Сучков з командою стає срібний призер, а вже в наступному році, вперше в своїй історії, «Динамо» (Київ)  - чемпіоном СРСР. Вагомий внесок у перемогу зробив і лівий захисник команди Анатолій Сучков, який зіграв у чемпіонському сезоні 25 ігор.
- Якби не травми, - вважає він, - які я отримав у поєдинках проти спартаківців Москви та Єревану, напевно, взагалі не пропустив би жодного матчу. Останню гру у Москві проти «Локомотива» я спокійно дивився з трибуни - ми вже були чемпіонами. Соловйов дещо змінив «бойовий» склад, даючи можливість деяким футболістам «награти на медаль».
А яка у нас була команда! У воротах -  Олег Макаров. Його фантастична гра в Тбілісі, коли ми перемогли 1:0, і зараз перед очима!  Незаперечним авторитетом на полі був чемпіон Європи 1960 року і наш капітан Юрій Войнов. Яскраві особистості - Каневський, Лобановський, Базилевич, Біба, Сабо - працювали на команду, як і Кольцов, Серебреников, Щегольков, Ануфрієнко, Щербаков, Турянчик. Здається, нікого не забув. Ключова гра в Москві з «Торпедо», і гол Василя Турянчика, який звів рахунок до нічиєї, і зробив нас чемпіонами - хіба можна таке забути?
У наступних двох сезонах київські динамівці не змогли виступити так само успішно, не потрапивши навіть у призери. А 1963 рік для Сучкова склався і зовсім невдало — важка травма надовго вивела гравця з ладу. Після відновлення  стало складно конкурувати за місце в основі, і Анатолій перейшов до  львівських «Карпат»,  провівши там два сезони, завершив ігрову кар'єру.
Повернувшись до Києва, з січня по липень 1966-го  працював тренером у ДЮСШ «Динамо» (Київ). Згодом, закінчивши школу тренерів при Київському Державному інституті фізичної культури, обіймав посаду помічника головного тренера у харківському «Металісті» та «Колосі» з Якимівки.
У 1969 році працював асистентом головного тренера в «Буковині», а з 1971 року по травень 1972-го  очолював чернівецьку команду. З травня 1972 року по 1974 рік обіймав у цьому ж клубі посаду начальника команди.
У 1974 році знову повертається до «Динамо». Справжній талант Сучкова розкрили його партнери по «Динамо» -1961 -  Валерій Лобановський та Олег Базилевич, запросивши його в селекціонери. Багато років віддав Анатолій Андрійович пошуку юних талантів у різних куточках України, а потім і за кордоном. Футболісти, котрих  він «відкрив» для київського «Динамо» -
Володимир Безсонов, Олександр Бережний, Сергій Балтача, Анатолій Дем'яненко, Вадим Євтушенко, Василь Рац, Андрій Баль, Олександр Хапсаліс, Сергій Юран,  здобули  не один комплект золотих чемпіонських нагород. Що стосується Анатолія Андрійовича Сучкова, то, на думку багатьох гравців і тренерів «Динамо»,  він є «заслуженим селекціонером «Динамо», йому вдячні багато з тих, кому аплодують і нині стадіони.
Мало хто знає, зокрема, про такий факт.У 1979 році, завдяки  активності А.А. Сучкова, спеціальним розпорядженням Спорткомітету СРСР офіційно  введено в штат команд посаду тренера-селекціонера. Пропрацювавши на цій посаді до 1994 року, Сучков став найуспішнішим селекціонером в історії київського «Динамо».
Про свою роботу на цій ниві розповідає з неохотою. Воно й зрозуміло: багато речей і нині мають конфіденційний характер. Та все ж дещо вдалося вивідати.
- Спочатку, ще в епоху радянського футболу, нам цілком вистачало українських талантів, адже молодіжні збірні СРСР на 60 відсотків були укомплектовані українцями. Пам'ятаю, як у 1976 році забирали Прохорова з «Спартака». Олександр п'ятьма роками раніше саме від нас до Москви поїхав. Піднявся такий галас, що Прохорову довелося повернутися назад у «Спартак».  Легше перерахувати тих, хто нам відмовили. Наприклад, Юрій Аджем вирішив змінити «Таврію» на ЦСКА, тривалий час грав за  основний склад армійців.
Володимир Лютий навідріз відмовився їхати з «Дніпра». Ігор Бєланов спочатку відмовився від переходу до «Динамо», йому тоді 18 було, забрали ми його через шість років. Заварова наша пропозиці спочатку  теж не надихнула - він вважав за краще перейти із «Зорі» в ростовський СКА - слідом за Сергієм Андрєєвим. В «Динамо» тільки через три роки перебрався. Андрєєв теж відмовився, а потім вже з Ростова просився до нас. Я йому кажу: «Як я можу тебе звідти забрати, якщо ти вже офіцер?».
 Валерій Васильвич перед нами ставив досить конкретні завдання. По-перше, антропометричні дані - гравець повинен бути не нижче 176 сантиметрів. Його швидкість і техніко-тактичні дії також повинні відповідати певним нормам. Звичайно, були і винятки  - Заваров, Яремчук і Ребров своєю унікальністю компенсували  габарити. Зате Лозинський, Буряк, Хлус, Безсонов, Балтача, Кузнєцов, Яковенко, Шматоваленко, Бєланов відповідали всім вимогам. Відбір проходив серед 18-20-річних футболістів. Вони в дублі готувалися практично за тією ж програмою, що і основний склад,  з невеликою поправкою на свій юний вік. Михайличенко провів  у дублі чотири роки, Вася Рац - три сезони. Поки повністю не встали на ноги…
Що стосується пострадянського періоду – тут усе важче, більше непередбачених моментів, адже довелося працювати з гравцями з інших країн, навіть континентів. У кожного з них – свої агенти, що надзвичайно ускладнює роботу селекціонера. Та й гроші, звичайно, не ті.
-З різних причин, згадує Анатолій Андрійович, -   не склалося з переходами бразильського плеймейкера Карвальо і гравця збірної Хорватії Чорлука.  Захисник коштував до чотирьох мільйонів доларів - він тоді тільки почав грати за молодіжну збірну. Також у списках був   серб Лазович, він поїхав до ПСВ, і його співвітчизник Стойкович, якого перехопив «Спортинг». Упустили і двох чилійців - в іспанському «Вільярреалі» з»явився форвард Фернандес, а плеймейкер збірної Чилі Вальдівія відправився в бразильський «Палмейрас».
Знаєте, що прикро? Більшість з цих гравців не треба було виховувати - вони вже були готові грати в основному складі «Динамо». На відміну від часів  Лобановського, коли по моделі Валерія Васильовича ми запрошували в команду 18-20-річних хлопців, вони роками працювали в дублі, і вже з нього вливалися в основний склад.
Наш селекційний відділ усе ж домовився про запрошення і рекомендував керівництву ФК «Динамо»  мароканця Бадра Ель-Каддурі, румунів Флоріна Черната і Тіберіу Гіоане, серба Горана Гавранчича, бразильців Родолфо і Корреа…
Після отримання Україною незалежності Анатолій Сучков у 1992 році тренував молодіжну збірну Україну, яку було створено на базі футболістів київського «Динамо».
Залишивши в 1994 році київський клуб, працював в селекційних службах  «Кривбасу», «Дніпра», ЦСКА та запорізького «Металурга». У 1999-му - очолив «Металург-2» (Запоріжжя), який виступав на той час у другій лізі.
У серпні 1999 року повернувся в київське «Динамо», де пропрацював до 2009 року.
 
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: