Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
За свого президента червоніти не будемо?
     Діставшись станції метро «Печерська», тієї «тихої» суботи, 16 січня, коли агітація заборонена законом, з подивом побачив, як дебелі хлопці з короткою стрижкою ставили синьо-білі намети навколо Центрвибочкому. «На картинку в телевізорі розраховуть, чи що, - подумалося тоді. Та коли помітив, як біля кінотеатру «Зоряний» ровантажувалися комфортні автобуси «Неоплан» з «робочою силою» з далеких кавказьких країв, стало не до жартів. Чого вони сюди приїздять, майже на кожні вибори? Мимоволі згадалися слова одного з претендентів, що протистояння між претендентами буде небачене жорстоким, а відтак – не завершиться ніколи, бо обидва головних претенденти не змиряться з поразкою. Та й, власне, хто на неї посягає? Зрештою, регіоналам можна поспівчувати: з усієї, на перший погляд, могутньої когорти – від Ганни Герман і Бориса Колесникова – до такого собі Лукьянова і Тадєєва, не кажучи вже про Діда Мазая – Азарова – ніхто, крім Януковича не має політичного рейтинга. Звичайно, не применшуємо популярність в донбаському краї, Ріната Ахметова. Однак його рейтинг – публічний, не політичний. І, скажімо, раптом його кандидатуру було висунуто на посаду президента України, навряд чи він набрав більше голосів, ніж, скажімо, Михайло Бродський або Інна Богословська. Таке воно жорстоке політичне життя. Сьогодні, здається, ти на самому Олімпі, аж гульк – і вже поповнюєш ескадрилью «збитих льотчиків», які, втративши небо, а з ним і репутацію, змушені топтати землю.
     Сценарій Партії Регіонів на президентських виборах мало чим відрізнявся від тактики сумнозвісної групи «239» на виборах Леоніда Кравчука. Як і тоді, більша частина демократичного сегменту електорального поля була засміченою вщент «соратниками», зате «фюреру» стелили килимову доріжку до самого трону. Задля справедливості слід усе ж сказати, що Леонід Кравчук і Віктор Янукович – це дві галактики. За інтелектом, вишколом, ставленням до життя. Останнє – найважливіше у сто крат, ніж знання, уявлення і розуміння різниці між Анною Ахматовою і Анною Ахметовою, Гулаком Артемовським і просто «Артьомовським». Кажуть, на дурнях воду возять. Навіть людям від політики далеким, зрозуміло, що Віктор Янукович останні два-три роки, особливо в опозиції, помітно стомився і здав. Він, я певен, із задоволенням би пожбурив усі ненависні атрибути, відкараскався від Ганни Герман з її «речами» (в смислі, промовами), із задоволеннями проводив час на тому ж корті чи за гольфом, і пішли вони всі під три чорти. Але в даний час не може дозволити це собі – бо треба грати роль вождя. Чимось останнім часом нагадує неповторного Кісу Воробьянинова, коли той надуває щоки. Щоправда, Януковичу доводиться ще й пластиліново посміхатися. І він намагається виконувати роль справно – віддамо належне.
     У журналістиці є неписане правило: якщо готуєш якийсь матеріал, а сам при цьому думаєш, як скоріше випити пива, і послати той матеріал під три чорти, то з таким же настроєм і почуттям читатимуть твій опус люди, малюючи в уяві кухоль пива. У політиці те саме – люди, до яких звертаєшся, інтуїтивно відчувають: чи пропускаєш через серце свої звернення до них, відверто чи надуманно посміхаєшся, маючи на увазі свою вигоду. Усі бачили в перебігу нинішньої президентської кампанії, як натужно і штучно виглядав лідер регіоналів, і як йому було важко і непрородньо грати роль, написану чужими сценаристами. Це виглядало тим більш недоречним, коли біло-блакитні почали завозити до Києва якихось кавказької зовнішності і спортивної статури хлопців мало не в одіозному адідасівському прикиді. «Какое, милые, тысячелетье на дворе?» Якось воно не клеїлось – браві телеролики і посмішки з фотошопа, величезні – в одинадцять поверхів київських хмарочосів – бігморди з білозубою американською посмішкою-мрією і бандити в кущах - про всяк випадок.
     Кумеднішим хіба що на фоні Віктора Федоровича виглядав його тезка, чиє президентсво назавжди відходить у минуле. Врешті, і Ющенко поповнює сім'ю збитих льотчиків. Він поки що залишиться при атрибутах, і попсує якусь кількість крові, у тому числі і тому «малому українцю», про которого так любить абстрактно просторікувати. Аби знайшовся сучасний український Шекспір чи Данте, то і вони навряд чи змогли б відтворити усю глибину морального падіння екс-месії помаранчевого розливу. Особисто мене вразило його наївна віра в те, що вожді регіоналів поступляться йому посадою прем'єра задарма. Чимось Ющенко нагадав Горбачова в часи свого розпачу, коли змушений був зректися поста президента,  умовляючи близьких, що нічого не втрачено, і він-таки посяде місце в новій структурі, котру створить з центром десь в Ташкенті. Зовсім уже безглуздо виглядав, коли в день виборів тараторив заклинання: «Переможу!». На тлі цього маразму чутки про те, що «вірні люди» тиждень вивозили літаками його власне майно, знову змушували замислитися про адекватність цього пана. І нехай безліч разів клянеться у власній цнотливості, поява майже двох тисяч грузинських спецназівців, котру відомий містифікатор Б.Колесников намагався пов'язати з закинутими наперед в Інтернеті інсинуаціями з ім'ям Ю.Тимошенко, видає всю цю братію з головою. Бо, хоча б наприклад, всім відомо, коли, з ким і скільки розпивають горілки обоє кумів. Технологія ПР на президетських виборах була досить прагматичною і прозорою: блокувати явку виборців в центральних областях, забезпечивши якомога більший доступ до виборчих дільниць своїх прихильників у Донецькій і Луганській області. Куди ж тоді поділися їхні голоси? І в цьому, мабуть, найоптимістичніший підсумок цих виборів.
     Як не намагаються різні політтехнологи і просто шпигуни розшматувати нашу бідолашну державу – не дається! І в 2004-му, і в 2010-му – не вдалося розчленувати. Більше того: нинішні вибори посіяли надіїю, що нове покоління політиків готове взяти на себе відповідальність за майбутнє держави. Оце, мабуть, і є головний висновок нинішніх виборів: їх, як стару, віджившу шкіру скидає з себе суспільство, відходять у минуле політики штибу Ющенка, Януковича та їхніх так званих «вічних» технічних кандидатів типу Бродського, Богословської, Ратушняка чи Супрун. Не хочу кидати в них камінням – просто їхні дзвони відзвонили. І слід поступитися місцем, аби не перетворитися на політичних клоунів. Але і це ще не головне. Нарешті, суспільство отримало надію, що нинішні вибори не стануть черговим мексиканським серіалом, зрештою, закінчаться. І не судами, не катастрофою для країни, як про це із захопленням писали деякі видання із сусідньої країни, а цивілізованою перемогою одного з кандидатів. Хочу це бачити: як з площі Лесі Українки в Києві дебелі спортивної статури хлопці в адідасівських штанях поспішно й метушливо демонтуватимуть синьо-білі намети навкруги Центрвиборчкому. Їм немає чого  турбуватися за майбутнє: воно в них буде безхмарним і світлим, і вони вже ніколи не стануть біомасою для картинки в CNN. Бо цивілізований світ визнає вибори в Україні такими, що відбулися за всіма законами жанру, і нам довго не доведеться червоніти за нового Президента України.
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: