Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
СЬОГОДНІ - ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ОДНОГО З КУМИРІВ КИЇВСЬКОЇ ПУБЛІКИ ЛЕОНІДА БУРЯКА
ЛЕОНІД БУРЯК
ВІЗИТІВКА:
Народився 10 липня 1953 року в Одесі. Заслужений майстер спорту (1975). Заслужений тренер України (1996).  Чемпіон СРСР — 1974, 1975, 1977, 1980, 1981 рр. Шестиразовий володар Кубка СРСР. Володар Кубка Кубків і Суперкубка УЄФА — 1975 р. Бронзовий призер Олімпіади — 1976 р. У списку «33 кращих» — 8 разів (5 разів під №1). Член клубу Г. Федотова – 106 голів.
Грав за команди «Чорноморець» (Одеса) — 1968—1972, «Динамо» (Київ) — 1972—1984, «Торпедо» (Москва) — 1985—1986, «Металіст» — 1987—1988, КТП, «Ван-Па» (Фінляндія) — 1988—1990 рр. У чемпіонатах країни провів 377 матчів (за «Динамо» — 304), забив 63 голи. За збірну СРСР — 47 матчів, забив 10 голів.  В єврокубках – 51 гра,  14 голів.
Тренерська кар»єра: 1993-1994 – «Нива» (Тернопіль), 1994-1998 – «Чорноморець» (Одеса), 1999 – «Арсенал» (Тула); 2002 – 2003 – збірна України,  2005-2006 – «Динамо» (Київ), 2012 – «Олександрія).
Визнавався кращим тренером України (1994, 1995).
   У футбольній кар»єрі Леоніда Йосиповича Буряка, який недавно відзначив 60-літній ювілей, немало унікальних досягнень. Наприклад, він став Заслуженим майстром спорту СРСР в 21 рік. Таке до і після вдавалося тільки Едуарду Стрельцову (1956 р., виграш Олімпіади в Мельбурні). Як і все в житті, найвище спортивне звання Союзу звання далося Леонідові нелегко – на засіданні футбольної федерації московські бонзи вирішили це питання «завалити». Врятував становище відомий коментатор Микола Озеров, переконавши колег, що справа все-таки не в віці. Особливо, коли йдеться про престиж країни – виграш Кубка Кубків і Суперкубка Європи.Не так багато в історії радянського футболу аналогів, коли півзахисник, гравець, з якого оборонні функції ніхто не знімав, котрийий повинен ще й асистувати нападникам, забив за кар»єру 100 голів. Леонідові Буряку вдалося підкорити і цей рубіж, ставши членом бомбардирського клубу Григорія Федотова.Та й у самого Буряка, як виявилося, є свій клуб – шестиразових володарів Кубка Союзу – поки він - один-єдиний член клубу. Цей символічний клуб зініціювали футболісти московського ЦСКА, мотивуючи це тим, що Леонід Буряк завойовував його у складі московського «Торпедо».
Високотехнічний футболіст, що грав з високопіднятою головою, з добре поставленим ударом, точним пасом, відзначався точними дальніми ударами і холоднокровним виконанням 11-х ударів – в матчах за «Динамо» і збірну СРСР реалізував 35 пенальті.
 Може скластися враження, що все у нього йшло вгору, по висхідній, лишалося тільки вчасно дірочки на лацкані костюма пробивати для чергової нагороди. Та це враження помилкове. Усе, чого він досяг і в футболі, і в житті, давалося йому через важкий і наполегливий труд з присмаком солоного поту. А, може, і невидимих для сторонніх очей сліз.
Його дитинство – в Одесі. Батько Йосип Гнатович, який, до речі, подарував синові перший футбольний комплект – м»яч і бутси – пішов з цього світу надто рано. Льоня з надлишком і досить рано упізнав і напівголодне дитинство, і по-чоловічому жорсткий футбол одеських пляжів, і розчарування від свого фізичного відставання від ровесників – занадто худий, коли взяли «в дубль» «Чорноморця», навіть до 50 кілограмів не дотягував. Сергій Йосипович Шапошніков, його наставник не тільки в футболі, а й у житті, наказав: «Негайно набрати кілька кілограмів маси!. До того – ніяких тренувань!».
- Склалося так,  - розповідав він, -що в мене там майже нікого не залишилося. Батьки поховані, родичі, знайомі… Приїжджаєш, туга накочується, ностальгія, штани загорну, як у дитинстві, босоніж по морській хвилі, піску. І згадаєш –  як тренувався тут, гартував не тільки тіло, а й характер, дитинство, як після тренування від собак втікав, а вони покусали пацана. Я виріс у районі широко відомому й за межами Одеси – на Пересипі. Тут,знаєте, свої поняття честі й справедливості, а лідерів поважають неформальних, не тих, про котрих на перших шпальтах пишуть. Та й після десятої вечора не рекомендувалося  виходити з домівок. Батько Йосип Гнатович – українець, його двоє братів-близнюків загинули на фронті. Одного звали Георгій, другого - Леонід, на його честь назвали і мене. Мама – Марія Миколаївна Гущина мала білоруське коріння. Уже потім, намагаючись вивчити і дослідити родовід, знайшов, що прізвище її далеких родичів Бурак, асимілювалося на Буряк.- Йосип Гнатович і подарував бутси виробництва відомого в Одесі шевця Пуховського?-Так, на день народження. Бутси від Пуховського – це вже фірма!  Ще й м»яча футбольного, справжнього. Якось захворів, хлопці взяли пограти і забили його вщент. Я розстроївся, зате бутси вже нікому не давав, під подушку клав, у школу в них ходив.- Тут і відбулося ваше входження у великий футбол?- Скоріше – просто у футбол, у великий - дав путівку Київ з Валерієм Васильовичем. В Одесі якось зовсім зеленим виступав за заводську команду «Продмашу»,  грали з «дублем» «Чорноморця», внічию закінчили – 2:2, я обидва забив.  Після гри підійшов до мене не хтось, а сам Матвій Леонтійович Черкаський. Його шанувала вся Одеса – і грав у «Чорноморці», один з його наставників. «Завжди стільки забиваєш? А якщо в «Чорноморець» візьмемо, забиватимеш?». Я тільки плечима стенув. Так я став тренуватися з резервним складом.Якось приходжу на базу, а там гравці основного складу з дублюючим  на гарьовому полі готуються грати,  а дощ такий періщив, вітер, негода.  Коли м»яч опинився у великій калюжі, я підбіг, підкинув його, впіймав на стегно, і зльоту пробив – перекладина! Хтось навіть зааплодував.Після гри  підводять мене до Сергія Йосиповича Шапошникова – кілька запитань і вердикт тренера: післязавтра виїжджаємо на збір в Болгарію, готуйся! Коли взнав, що паспорта ще немає, дав комусь вказівку документ підготувати, листа до школи, щоб відпустили.  Додому не йшов – летів! Де був я, а де – «Чорноморець» з Болгарією… Згодом уже досвідчені «дядьки» - Лисенко, Москаленко, Зубков взяли мене в команді під опіку, як сина полку…- А що то за історія з Вашою метрикою? Наразі спливають факти про те, що дехто з футболістів собі метрики виправляли, занижаючи вік…- У мене якраз навпаки вийшло. Ще до «Чорноморця» з хлопцями запиусвалися в секцію «Торпедо», а там вимагали свідоцтво з РАГСУ, набирали 1952-й рік. Я цифру «3» стер, намалював синіми чорнилами «двійку», а те, що внизу повністю рік прописаний літерами – не глянув. Тренер, звичайно, цю «операцію розгадав, трохи повиховував, але в секцію взяв.
Якось він повернувся додому і застав там… Андрія Андрійовича Бібу, котрий спокійно пив чай з тортом з Льоніною мамою. Це вже було потім, коли Леонід пройшов і юнацьку і молодіжну збірні країни, був визнаний кращим півзахисником на турнірі в Сан-Ремо. На нього, природно, звернули увагу селекціонери з «Динамо». Та не тільки вони.
- Якось в аеропорту, - розповідає Леонід, з «Чорноморцем» вилітаємо на збір. Раптом з»являється Лев Іванович Яшин власною персоною, у нашого керівництва щось запитує, а ті у мій бік вказують.
 Підходить: «Ти – Льоня Буряк?» - «Я». – «Костянтин Іванович Бєсков просив переговорити. Москва на тебе чекає, Льоню, гратимеш в знаменитому «Динамо». І «Спартак» запрошував, і навіть «Зеніт». Особливо настирливо – армійці, ЦСКА. Як тільки добіг призовного віку, так в квартиру, де з мамою жили, зачастили військові, посланці з ЦСКА. Одного разу врятувався чисто випадково –  вночі нагрянули, а я в шафу заліз, одежинами накрився, малий же був, худющий. Вони потопталися, покричали на матір та й пішли собі.
-              Це вже коли Андрій Андрійович Біба, що так сподобався мамі Марїї Миколаївні, умовив її за чаєм з тортом відпустити Вас до Києва?
-              Так, і вона мені сказала: «Їдь, Льоню, краще до Києва, душею довіряю цьому щирому чоловікові». І двадцять рублів тодішніх по рублю дала, щоб у Києві з голоду не помер. Отож на світанку - до свого товариша, а в нього батько високо стояв: так, мовляв, і так. Що робити?». А він: тікати, тільки не через вокзал і автостанції – патрулі «заметуть» швидко. І я тоді до Миколаєва добрався, а вже звідти – до Києва.
-              З Бєсковим більше доля не зводила?
-              Скільки грав у «Динамо» - щороку запрошував. У збірну викликав регулярно. Коли його не стало, в 2006-му, літав на похорони. Дружина Валерія Миколаївна попросила: «Скажи, Льоню, слово про Костю, він тебе дуже любив…»
 Коли він був зовсім хворим, грали благодійний матч на його честь, на 80-річчя, з англійцями. І на банкеті він покликав мене: «Хочу з тобою чарку коньяку випити!». Випили,  він, певно, тоді  все розумів, тихенько так: «Хочу тобі, Льоню, дві речі сказати. Перше: Лобановський виявився дальновиднішим за мене. І сьогодні, і в майбутньому гратимуть у його футбол. І друге: все зло у нас йде від так званих президентів клубів. Вони здебільшого невігласи у футболі, дворовий рівень, а калічать долі і тренерів, і гравців».
…Пам»ятаю, як побачив його вперше - контрольний матч на центральному стадіоні, ще сніг лежав де-не-де, і він – худорлявий, фізично незграбний на фоні «накачаних» динамівських оборонців та лідерів півзахисту, коли приймав м»яча на груди, на трибунах панувала тривожна тиша. Щось ми чули тоді вже про нього, на футбольній «брехалівці», біля турнірних таблиць, там все про всіх знали, охоче ділилися інформацією. Казали: «одеський технар викопаний».- Та куди ж з такою фігурою? Хіба що в балет?- Справді, молодого Лобана нагадує, того теж, пам»ятаєте, «балериною» звали?- Ну, знаєте, далеко йому до Лобана ще…Ішов 1972 рік, і аби тоді хтось сказав, що через три роки цей хлопець стане володарем Кубка Кубків і Суперкубка, з нього б голосно посміялись. ». І тільки знаний фахівець Сергій Йосипович Шапошников зумів розгледіти в цьому тендітному, зовні слабкому хлопцеві майбутнього гравця європейського класу.Сім»я – для Леоніда Буряка – святе. Життя футболіста позбавляє сімейних радощів. І коли у нього народився син, Леонід  перебував з командою в Дортмунді, і дізнався лише на ранок, з Києва додзвонилися-таки до лікаря. Взагалі ж, сім»я у нього – теж унікальна. Крім сина Андрія, ще й донька Оксана, а дружина, як і Леонід, теж заслужений майстер спорту, з художньої гімнастики, чемпіонка світу Жанна Васюра. Її головний подвиг – рано лишила спорт, присвятивши себе сім»ї.  На початку 90-х авторові цих рядків довелося побувати на тренуванні аматорської журналістської команди, яке проводив Леонід Буряк. Після розминки він залишився на полі і, трохи пожонглювавши м’ячем, почав пробивати пенальті. Я стояв поруч і спостерігав, як раз за разом він «укладав» м’ячі в одну й ту саму «дев’ятку». Так поціляють видатні майстри-професіонали зі стрільби, вліплюючи всі кулі практично в одну точку мішені. У воротах стояв мій колега-журналіст, та якби навіть поставили найкращого голкіпера країни, ба, навіть світу, результат був би той самий. Це Буряк доводив неодноразово під час матчів різного ґатунку. Удар настільки натренований, «поставлений», що воротареві майже не залишалося шансів. І навіть якщо стати у той самий кут воріт, куди б’є Леонід, усе одно — не встигнеш і руки випростати... Не втримався, запитав:— Це від Бога такий удар?— Аби ж то...   Крім загальнокомандних тренувань вибудував  власну програму підготовки: самостійно бігав кроси, вставивши у взуття металеві пластини, щоб зміцнювати ноги. Таким чином виробив сильний удар здалеку. Коли прийшов у «Динамо» слабкуватий був фізично, часто травмувався – задню поверхню, стегна, з паховими кільцями проблема. Познайомився зі знаним спеціалістом з легкої атлетики Степаном Симоновичем Донченком, він мені дав кілька рецептів – закачав прес, тенісбол, з будь-яких положень по півтори години після тренувань гатив по воротах. Сітку натягував вперед, щоб відскакувало, як від стіни. Бив і добивав з різних положень, з відскоку. Бо не завжди воротареві до вподоби, коли його розстрілюють по півтори години після основного тренування. То ж сітка допомагала.-  Без Лобановського не було б і Буряка?
- Скажу, що Лобановському зобов»язаний усім, чого досягнув у футболі, став справжнім професіоналом, гравцем екстра-класу, про якого заговорили в Європі. Від Бога був тренер. Уявляєте, обійде в день матчу після сніданку нас, поспілкується, і раптом приймає рішення: «Об 11-й – тренування!». Уявіть: в день матчу! Ми з хлопцями жартували, виходячи на гру: «Тепер хоч відпочинемо.
Сезон 1974 видався для нас  успішним — перемога у чемпіонаті та Кубку СРСР. Це дозволило  стартувати у Кубку  кубків сезону 1974/75. Я провів більшість ігор, хоча у лінії півзахисту -  чимало футболістів міжнародного класу: Володимир Мунтян, Віктор Колотов,  Володимир Веремєєв.  Зіграв шість поєдинків і забив один гол, але важливий - у повторному півфінальному матчі проти ПСВ-Ейндховен у падінні головою. У 1975 році «Динамо» стало володарем Кубка кубків і Суперкубка УЄФА…
У Буряка на полі все виходило граціозно, невимушено: чи виконували каскади фінтів і складних прийомів, чи, наче й не глянувши,  спрямовував «королівські» передачі метрів на 40, що розрізали захист суперників, — усе він робив з ледь помітною посмішкою на вустах. Ніби це було легко, звично, буденно. І тільки той, хто сам хоч трохи встиг пограти, усвідомлював, скількох відер поту, яких наполегливих тренувань коштувала ота невимушена грація.
Дебютував за «Динамо» у грі першості СРСР проти єреванського «Арарата». Після першого тайму кияни поступались 0:1. Буряк вийшов у другій половині матчу, забив гол, а «динамівці» перемогли 3:1. Сезон 1973 запамятався ще одним протистоянням «Арарата» і «Динамо» — у фіналі Кубка СРСР. Гра вийшла дуже неоднозначною — після результату 1:1 в основний час призначили додатковий. Розпочався проте він  вдало для «динамівців» — Буряка збили у штрафному майданчику, а Віктор Колотов реалізував пенальті. Незадовго до кінця гри тренер «Динамо» Олександр Олександрович Севідов замінив лідерів: Блохіна та Буряка. Єреванці перехопили ініціативу,  спочатку зрівняли рахунок а згодом забили і переможний третій м'яч.Після тої поразки Севідов залишив команду. Наприкінці 1973-го «Динамо» очолили Валерій Лобановський і Олег Базилевич. Саме з Лобановським уболівальники часто порівнювали Буряка. Ні, не гру, — скоріше чисто зовні, манерою триматися на полі Буряк нагадував молодого Лобановського. Цікаво, що й метру, коли він грав, не до вподоби були фізична підготовка, різні вправи й тренування «фізики». Та Лобановський-тренер аж ніяк не нагадував Лобановського-гравця.
На Олімпійських іграх 1976 у Монреалі збірна СРСР, очолювана В.Лобановським та О. Базилевичем, виступила не так, як від неї вимагали чиновники з Федерації – третє місце. Почалися розборки, за якими – і спад у «Динамо» та збірної Союзу, який тривав шість років.  Радянська збірна потрапила на чемпіонат світу аж у 1982 році. Леонід Буряк цілком міг зіграти на тому турнірі, але отримав травму буквально за кілька тижнів до початку чемпіонату світу. 16 травня 1982 року «Динамо» проводило домашню гру першості з «Металістом» — в одному з епізодів проти півзахисника «Динамо» грубо зіграв Станіслав Берніков. Буряк відчув сильний біль — потім лікарі виявили перелом клиноподібної кістки у трьох місцях.Було прикро з двох причин. По-перше, до свого головного у житті турніру він підійшов у відмінній формі й повній психологічній готовності. Його по праву вважали лідером збірної СРСР, він довів це серією відмінних відбіркових матчів найвищого рівня. Словом, були всі підстави вважати, що й в Іспанії команда буде серед кращих.     По-друге, було дуже прикро, що Валерій Васильович не повірив у його травму, сказавши лікарю, що Буряк симулює,  і наказав догравати до перерви. Тут треба сказати, що тріщина у їхніх відносинах намітилася давно. Хтось із близьких до команди людей запустив чутку, нібито Буряк з Блохіним вирішили позбутися Лобановського, навіть в ЦК партії ходили. Кажуть, Валерій Васильович повірив у цю байку.
Одного разу, на зарядці, коли вони були в Тбілісі, зашкутильгав Блохін. «Грати зможеш?!» - запитав Лобановський. – «Не знаю, спробую!». – «Негайно відправляйте його до Києва!» - наказав Лобановський лікареві. А в літаку зізнався Буряку: «Все, Льоню, позбавляюся Блохіна!». Тоді Леоніду коштувало немало зусиль, щоб відстояти товариша.А коли два роки потому його «списали» з «Динамо», ніхто не заступився. Проте, і нині Леонід вважає, що його не списали, а він сам прийняв рішення піти. Як було насправді? Він, тільки-но відновившись, почав набирати форму, і саме тоді, наприкінці сезону, відбулася пам’ятна розмова з В. В. Лобановським, котрий, повернувшись з Еміратів, збирав команду. Ту, яка 1986-го знову виграла Кубок Кубків. Коса найшла на камінь: обидва погарячкували, дали волю емоціям, — і правим, як завжди, виявився тренер. Леонід почав збиратися до Москви. Його запрошували і в «Спартак», проте перехід до «народної» команди він для себе вважав зрадою й зупинився на «Торпедо».Мало хто знає, що перед самим від’їздом вони зіштовхнулися з Лобановським віч-на-віч. «Ну, що ж, погарячкували, — сказав великий тренер, — вважаймо, що нічого не було. Отримуй форму — і на передсезонний збір!» — «Не можу, — відповів великий гравець. — Я хлопцям із «Торпедо» слово дав!»І був початок весни, 16 березня 1985-го, і «Торпедо» приїхало до Києва, і першим із роздягальні «Торпедо» ступив на рідне київське поле  Леонід Буряк. Йому влаштували таку обструкцію, яку й до, і після цього я бачив лише один раз. Коли Луїш Фігу приїхав з «Реалом» до рідної Барселони. Леонід звичною ходою йшов до кута поля, аби виконати свій коронний удар, а в нього летіли десятки сніжків із кригою і навіть пляшок. Та й образ і лайки було не злічити. Як виявилося, було за що: таких уроків на власному полі динамівцям іще не підносив ніхто. Торпедівці виграли, і Буряка довелося евакуювати з роздягальні потайки... - Ви ж бачили, - говорить Леонід Йосипович, - я один тоді обіграв увесь київський півзахист, за що і був «обласканий» вболівальниками. Ось вона вдячність тих, хто стільки років тобою захоплювався, скандував ім»я. Хоча і в Москві, і в Харкові, де пізніше грав, всі дякують за допомогу. А я ж міг ці роки принести користь великому клубові, своїй команді. Я мусив тоді розриватися – сім»я тут, а я після кожної гри – на потяг чи літак і до них, щоб побути хоч кілька годин. Нервова напруга колосальна…Він виграв Кубок СРСР 1988-го у складі «Металіста», гідно завершивши футбольну кар’єру. Того самого «Металіста», в матчі з котрим зазнав такої прикрої травми. 
Статистика свідчить: дебютний гол за «Динамо» Леонід Буряк забив 20 серпня 1973 року у двадцятилітньому віці в ворота єреванського «Арарату». Сотий – через 14 років – 4 серпня 1987-го, в 34 роки. На 100 голів – 14 сезонів.  А останній, 106-й гол,як і свій перший,  забив тому ж «Арарату» 8 листопада 1987-го. 
Коло замкнулося через 14 років і і 121 день.
       Київські вболівальники, звичайно ж, вибачили йому той матч, і в їхній пам’яті він так і залишився улюбленцем назавжди.Тим самим Льонею з нашої, тепер уже далекої юності, котрий точним пасом виводить Олега на ворота «Баварії» в Мюнхені того незабутнього 1975-го. Коли вони були молодими, сильними, неперевершеними...
А 10 липня 2013-го у Києві святкували 60-річний ювілей легенди київського «Динамо» і всього вітчизняного футболу Леоніда Йосиповича Буряка. На стадіоні «Динамо» ім. Валерія Лобановського відбувся благодійний матч за участю легендарних гравців київського «Динамо» і донецького «Шахтаря» різних років. Усі виручені кошти Леонід Йосипович переказав у фонд Ліцею для дітей загиблих співробітників МВС. Сюди колись його вперше привів тодішній міністр Ю.Ф. Кравченко. Кращий друг, котрого йому так не вистачає…
 
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: