Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ОЛЕГ БАЗИЛЕВИЧ -
ОЛЕГ БАЗИЛЕВИЧ, «ПРОФЕСОР»
  Візитівка:
Народився 6 липня 1938-го року у Києві. Нападаючий, майстер спорту. Чемпіон СРСР 1961 року, срібний призер 1960, 1965 років. Володар Кубка СРСР 1964 року.Заслужений тренер України. Під його керівництвом (разом з В. В. Лобановським) «Динамо» стало володарем Кубка Кубків і Суперкубка (1974—1975).
 Грав у командах «Динамо» (Київ), «Чорноморець», «Шахтар». Загалом у чемпіонаті СРСР  провів 228 матчів («Динамо» — 161, «Чорноморець» — 35, «Шахтар» — 32). Забив 69 голів, за «Динамо» - 53.
Тренерська кар»ра: «Динамо» (Київ) – 1974-1976; «Динамо» (Мінськ) – 1977-1978; «Пахтакор» (Ташкент) – 1979; 1980-1982 – ЦСКА; 1984 – «Зоря», 1986 – «Шахтар», 1987-1988 – «Славія» (Софія), 1988-1989 – збірна олімпійська Болгарії; 1992-1994 – збірна України; 1995-1996 – збірна олімпійська Кувейту.
Народний артист України Давід Бабаєв запропонував цікавий сценарний хід далеким від футболу людям. На вулицях Києва перехожим показували фото на повний зріст у «цивільному» Олега Базилевича – костюмі, сорочці, з краваткою. «Як ви гадаєте, ким за професією може бути цей чоловік?» - питали кінооператори. Відповіді були: вчений, артист, художник, викладач. Справді, худорлявий чоловік в модних окулярах, з інтелігентним виразом обличчя, уважним, вдумливим поглядом аж ніяк не нагадував знаменитого в минулому футболіста і тренера київського «Динамо».
Корінний киянин з інтелігентної сім»ї, Олег Петрович Базилевич усе життя займався футболом, а реалізував себе як особистість. Наперекір усім віражам долі він прожив життя, жодного разу не схибивши і не спіткнувшись.
Давним-давно, наприкінці 50-х вони познайомилися, ще школярами – Валерій Лобановський і Олег Базилевич. Ніхто з них не думав, що пройдуть життя поруч, стануть знаменитими і випередять свій час. Тільки, як влучно підмітив відомий журналіст Дмитро Гордон, один заплатив за це життям, інший – кар»єрою. Спочатку, коли після ФШМ їх узяли до «дорослого» «Динамо» навіть у зарплатній  відомості ставку ділили одну на двох – 1100 тодішніх карбованців. А через чверть століття вивели рідне «Динамо» в число лідерів європейського футболу.
Тоді, наприкінці 50-х,  батьки Олега  не дуже-то поділяли захоплення сина  - цілий день до пізнього вечора ганяв м»яча на галявинах «ботаніки» - ботанічного саду (вони жили тоді на Пироговській). Володимиру Миколайовичу Балакіну – одному з фундаторів футбольної школи молоді – довелося прийти до них додому і довго умовляти, поки батьки дали згоду. Коли віддав матері першу стипендію, 800 карбованців, залишивши собі талони на харчування, та ледь не розплакалася.
Коли вже був зарахований до команди, вступив на стаціонар Київського інфізу. Це уло незвично: футболіст команди майстрів – на стаціонарі! Про нього навіть «Вечірка» невелику замітку вмістила. Його новий друг і партнер Валерій обрав КПІ – як не як, а школу із золотою медаллю закінчив. Не змусило чекати себе й інше «золото», футбольне, які вони вибороли в 1961-му, вставивши фіті ляку московським командам. Ніколи не доводилося бачити такого незвичного тандему.
«Гол з подачі Валерія Лобановського забив Олег Базилевич!» — стадіон «вибухав» після цього оголошення диктора. Якось я запитав Олега Петровича, як йому вдалося розгадувати чудернацькі траєкторії, за якими посилав м’яча Валерій Лобановський.
 «Знаєте, скільки разів ми відпрацьовували на тренуваннях ці подачі й удари — так зараз не працюють! Лобановський справді подавав так, що м’яч крутився в різні боки, вводячи в оману воротаря, я один знав, куди й коли він прилетить на дальню штангу. Мені лишалося всього нічого — тільки вчасно прибути туди, позбувшись опікуна, високо  вистрибнути й правильно вдарити головою, щоб м’яч від землі (тоді в оборонців не було жодних шансів) вскочив прямо у ворота. Ми відпрацьовували годинами, щодня, після того як усі вже йшли до роздягальні...»
За ігровим амплуа Олег — типовий правий крайній нападаючий системи «дубль-ве». Таких «крайніх» у радянському футболі було багато. Проте Олег Базилевич поступався Славі Метревелі та Ігорю Численку, хоча з останнім вони забили майже однакову кількість голів. Тому до збірної Олега не запрошували. І все ж стабільність його виступів давала змогу завжди бути серед кращих — у списку 33-х він  постійно з 1960 по 1965 рр.
Що полонило в грі Олега? Висока швидкість, що давала цьому «крайку» одразу відриватися від опікуна; уміла робота з м»ячем, він був тим, кого називали тоді «технарем»; невисокий на зріст, але чудово координований і стрибучий, відчуття рівноваги в повітрі. Ну, і удар з правої вражаючий.
Таких його «пострілів» боялися воротарі.  Найбільш пам’ятними Олег Петрович називає два голи московському «Спартаку» у півфіналі Кубка 1964 року, який тоді виграли кияни. І, звичайно ж, сезон 1960—1961 рр.
— Ми могли, — каже він, — виграти першість ще у 1960-му. Вирішальний матч грали в Києві з «Торпедо». Коли рахунок був 1:1, я відірвався від захисників і спрямував м’яч у сітку. Якби ж тоді мій гол зарахували, все могло піти по-іншому. Що ж, у 1960-му не вийшло, та через рік ми довели, що є найкращими!
Завершивши виступи на полі, Олег Петрович займається тренерською діяльністю. Під його орудою донецький «Шахтар» повертається з першої ліги до вищої. Та найбільшим його досягненням була співпраця з Валерієм Лобановським і створення чудової команди київського «Динамо» 1974—1975 рр.
Ось яку оцінку тим подіям дає сам Олег Петрович:
— Тоді радянський футбол переживав не найкращі часи. Проте в Києві були всі умови для створення конкурентоздатного європейського клубу. Ми з Лобановським були молодими, амбітними, сповненими новаторських ідей, які будь-що прагнули втілити в життя. Нам дали цей шанс, і ми його використали. Розуміли й те, що перемоги в чемпіонатах Союзу довго не можуть тримати в потрібній мотивації таких майстрів, як Блохін, Онищенко, Мунтян, Колотов, Буряк, Веремєєв, Трошкін...
Перші матчі з болгарським «Септемврійсько знаме» та німецьким «Ейнтрахтом» у турнірі Кубка Кубків засвідчили, що ми ні в чому не поступаємося зарубіжним клубам. У півфіналі нас чекало побачення з голландським «Ейндховеном». Вони, напевно, недооцінили нас, ми ж  вивчили суперника дуже ретельно. До речі, це був один із динамівських сюрпризів — досконале вивчення гри команди, з якою зустрічалися, і повна, всебічна інформація про неї. І це, погодьтеся, у ті часи, коли й виїхати за кордон було дуже важко, і техніки жодної, і грошей не густо. Матч за Суперкубок із «Баварією», за яку виступало дев»ять чемпіонів світу, засвідчив, що наші зірки світять яскравіше від німецьких, а в їхньому складі, нагадую, були й Беккенбауер, і Мюллер, і Шварценбек. Та не було Олега Блохіна, який тоді отримав «Золотого м’яча» як кращий гравець Європи...
А потім був рік 1976-й, коли розпався тренерський тандем Базилевич—Лобановський. І Олег Петрович змушений був піти. Згадує:
- Багато говорять, що Валерій Васильович був людиною з важким характером. Лобановський був абсолютно нормальною людиною, ми знали один одного з юнацьких років і розумілися з півслова.   Нам було досить і погляду, щоб зрозуміти один одного. Валерій Васильович був принциповою і чесною людиною, справжнім професіоналом і особистістю з великої літери. На жаль, не з моєї волі, наш тандем в 1976 році розпався. Тоді суб'єктивно були сприйняті результати нашої роботи зі збірною, хоча, на сьогоднішній день, «бронза» Олімпійських ігор, участь в плей-офф чемпіонату Європи і півфінал Ліги чемпіонів сприйнялися б як успіх.
 - Багатьох сьогодні хвилює питання:  з чим пов'язані незадовільні результати «Динамо» після смерті Лобановського?
- З цим складно звикнутися,- кажав мені Олег Петрович, -  адже свого часу ми стали найкращою командою Європи. Система,  нами підготовлена, не зовсім була реалізована спадкоємцями Валерія Васильовича. Деякі принципи організації гри є аксіомою, але, на жаль, послідовники Лобановського виявилися не на висоті. Але, впевнений - наша система була і залишається актуальною.
Це система підготовки футболістів високої кваліфікації на основі моделювання. Нам вдалося обгрунтувати методику виборчого впливу тактико-технічних вправ на організм футболістів. Були розроблені моделі тренувальних занять, які забезпечували б конкретний тренувальний ефект. Але ця тема окремої розмови. Найголовніше, що ефективність цієї системи як і раніше не викликає сумніву.
 Сезон 1976 –го йому неприємно згадувати.  Чому через всього декілька місяців після настільки успішних виступів у команді вибухнув скандал, через який він перестав тренувати "Динамо"?
       -  На жаль, змушений констатувати: тоді помилки і прорахунки допустили не лише тренери і футболісти. Втім, думаю, все можна було залагодити мирним шляхом, якби деякі "доброзичливці" не стали підбурювати провідних гравців до бунту. Мабуть, комусь це було потрібно. На жаль, ми з Валерієм Васильовичем упустили той момент, коли ситуація стала виходити з-під нашого контролю. Ну, а сам конфлікт розгорівся після того, як ми вирішили відмовитися від послуг деяких ветеранів.
Але зрозумійте нас правильно: ми не могли вчинити інакше! Ми з Лобановським хотіли зберегти не зірковий склад команди, а високий рівень її гри. Для цього було потрібно термінове і своєчасне введення свіжих сил. "Динамо" дуже високо підняло планку своїх можливостей, і, природно, її не можна було опускати. Ми понадіялися на професійний підхід футболістів до цієї проблеми, і помилилися. В результаті тренером команди залишився Лобановський, а мене перевели на посаду директора динамівської ДЮСШ.
       Звичайно, жалкував. Але й трагедії з цього не робив. Попрацювавши в ДЮСШ,  отримав пропозицію від мінського "Динамо" і виїхав працювати в Білорусію…
 Потім - в Узбекистан, тренував «Пахтакор». Це, певно, найбільша трагедія в його житті. Лихо сталося 13 серпня 1979 року  у небі над Дніпродзержинськом,  авіакатастрофа забрала життя 178 пасажирів. Жертв могло б бути набагато більше, адже два літаки зіткнулися буквально в декількох кілометрах від густонаселеного  міста.
Говорити про цю трагедію в ті часи заборонялося. Вболівальники, котрі купили в понеділок, 19 серпня 1979-го, черговий номер вельми популярного в той час тижневика «Футбол-Хокей», так і не зрозуміли, чому в звіті про тур не внесено результат матчу «Динамо» (Мінськ) - «Пахтакор». І тільки в наступному номері, через тиждень, на останній шпальті з'явилася крихітна замітка про похорони в Ташкенті футболістів,  загиблих у тій авіакатастрофі.
Навіть через  понад як 30 років всі документи, що стосуються розслідування цієї справи, зберігаються під грифом «таємно». Та й якби не загибель відомої футбольної команди, країні про цю аварії не повідомили б зовсім.
…11 серпня 1979 команда зібралася на своїй базі для того, щоб вилетіти в місто Мінськ на календарну гру з місцевим "Динамо". О 9.30 футболісти "Пахтакора" сіли в клубний "Ікарус" і вирушили в аеропорт, куди прибули близько одинадцятої ранку. Провести друзів  приїхав і півзахисник Михайло Ан, один з найперспективніших футболістів Союзу. Через травму ноги він не повинен був грати в Мінську, але хлопці в останній момент умовили його летіти "за компанію". У дитинстві циганка нагадала Михайлу смерть в повітрі, тому в літак він завжди сідав з великою неохотою. Всякий раз перед зльотом закривав очі і затягував ремені безпеки. Щоб відвернути його від поганих думок під час польоту, товариші завжди грали з ним у карти.
За трагічним збігом обставин на борту виявився і Сірожіддін Базаров. Молодий футболіст повинен був вилетіти до Мінська з командою дублерів. Але в Ташкент приїхав його батько, щоб привітати сина з 18-річчям, і юнак, затримавшись на день, відправився до Мінська разом з основним складом ...
А ось тільки що призначеному тренерові команди - Олегу Базилевичу - на цей рейс потрапити, на щастя, не вдалося. Доля, видно, вберегла. Він не любить узагалі згадувати про той чорний день.
- Щоразу спогади про "Пахтакор" супроводжуються болем, - розповів Олег Базилевич. - Мене врятувала щаслива випадковість. Дружина з дитиною відпочивали в Сочі. Не бачилися давно, і я вирішив спочатку заїхати до них, а вже потім - на гру. Син ще якраз прихворів. Треба було відпроситися в Ташкенті у начальника спорткомітету Ібрагімова. Якби він не відпустив, я б залишився і полетів би наступного дня разом з командою на матч до Мінська. Але Ібрагімов утримувати не став: "Олег, ти вже 40 днів без сім'ї. Звичайно, їдь до них ".
Коли в готелі пролунав дзвінок, я зрозумів: щось трапилося. Відразу стало не по собі. У трубці почув ридання ... Здавалося, на мене вилили відро крижаної води.  Я так і стояв з трубкою в руці, чув чиїсь голоси, до кінця не усвідомлюючи незворотність і жах того, що сталося. Молоді хлопці, чиїсь діти, чоловіки, батьки ... У Михайла Ана ось-ось мала народитися друга дитина. Найстрашнішого повідомлення  бути не могло.Я був у шоці. Піднявшись у номер, чомусь почав складати список, хто полетів до Мінська, хто ні. А на запитання сина: "Тату, що ти робиш?" - відповісти не зміг....
Потім була Москва, а згодом і Кувейт, куди його запросив усе той же В. В. Лобановський. То вже зовсім інша історія.
Недавно Олег Петрович порадував вболівальників, а більше – спеціалістів та функціонерів новою книгою «Система, або 15 роздумів про футбол». Книга, як і все життя його, не проста. І белетристики там обмаль. Зате є безцінні зерна досвіду патріарха українського футболу
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: