Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ВАСИЛЮ ТУРЯНЧИКУ - 80 років!
ВАСИЛЮ ЮРІЙОВИЧУ ТУРЯНЧИКУ,  АВТОРОВІ «ЗОЛОТОГО ГОЛУ» - 80!
 Важко повірити, але це справді так. Уболівальники завжди називали його просто - «Вася». Він був надто небагатослівним – і на полі, і на людях - не любив «світитися». Один з того знаменитого маслівського «Динамо»  якось сказав про нього: «Коли Вася у шаленому підкаті рятує ворота, у мене мороз по шкірі. А він підніметься, рвучко так, наче нічого не сталося, і мерщій на свою позицію. І все мовчки, без пози. Хіба після цього можна грати в півсили, в півноги?»
Пропоную новелу про Василя Турянчика з книги «Моє «Динамо».
ВІЗИТІВКА:
Народився  17 квітня 1935 р. в селі Чинадієво Мукачівського району Закарпатській області. Грав за команди СКА (Львів), «Спартак» (Ужгород). У «Динамо» (Київ) — з 1959 по 1969 рік. Півзахисник, центральний захисник. Заслужений майстер спорту — 1967 р. Чемпіон СРСР 1961, 1966—1968 рр. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр.  Капітан «Динамо» 1965-1969 рр. У чемпіонатах СРСР провів 308 матчів, забив 12 голів, в Єврокубках – 10 матчів – 1 гол. По закінченні кар»єри гравця працював тренером в Ужгороді й Мукачевому, був начальником команди і віце-президентом ФК «Закарпаття».
Знаменитий капітан київського «Динамо» шістдесятих, Василь Турянчик був і залишається взірцем як на футбольному полі, так і поза ним. Природа наділила його міцним здоров»ям. Його батьки були, як на теперішні часи довгожителями – батько прожив більш, ніж 80 років, мам – за 90. Із зайвою вагою клопотів ніколи не було, медики дивувалися його здоровому серцю, завдяки чому він досить легко переносив навантаження.
-         Скільки себе у футболі пам»ятаю, завжди дотримувався суворого режиму і перебував у добрій, навіть у відмінній формі. У «Динамо» так повелося – вийшов на поле – викладайся по повній» - згадує Василь Юрійович. -  А життя наше – не теперішнє. Чув, як дехто з молодих скаржиться: виїзди, мовляв, замучили. Хлопці, про що ви? До Кривого Рогу чи Сімферополю й назад на чартерному літаку? У наші час були виїзди: Алма-Ата – Ташкент – Баку – Тбілісі – Єреван. І хтось спробував би поскаржитися, Маслов Віктор Олександрович відразу б додому відправив би… Уся справа в режимі. Треба мозги мати, щоб розуміти: порушення режиму тільки шкодять команді. А мені довелося за цим стежити найбільше. Адже небагато знають, що моя доля трималася на волосинці – приїхавши до Києва захворів на гострий гепатит. Треба було берегти уражену печінку. Так що тримався…»
Він починав з нуля – ні бутсів, ні м»яча, ні благословення на футбол батьків. Іноді босими місили багнюку, граючи село на село. Хто знає, що це таке, зрозуміє, як гартувався характер Василя. Нерідко доходило до рукопашної. Хтось із глядачів міг і каменюкою кинути. Коли вже в армію йшов, поза футболом себе не бачив.  З Чинадієвого, до речі, немало толкових гравців вийшло, які грали в масштабах району і навіть області. Мені розповідали, що тоді в селі працював великий меблевий комбінат, і футболісти там «числилися» робітниками, отримували пристойну, як на той час зарплатню.
Турянчик попав на олівець тренерів, коли почав грати за збірну школярів області. Незабаром отримав запрошення в ужгородський «Спартак». А уже звідти, коли виповнилоя 18, призвали до лав Радянської Армії. «Служив» за команду Окружного будинку офіцерів у Львові. Тут йому відверто поталанило, бо тренував команду не хто-небудь, а Олексій Гринін – правий край знаменитого нападу московських армійців повоєнної доби. Він грав разом з Бобровим і Федотовим, мало чим їм поступаючись.
Якось до Львова приїхав московський «Спартак»  - матч на Кубок Союзу. Симонян, Татушин, Ільїн, Нетто, Парамонов, вочевидь, недооцінили заштатний армійський клуб, гравці якого відверто «возили» в тій зустрічі відомих майстрів. З великим трудом лише в додатковий час москвичі дотиснули провінціалів. Після матчу Василя Турянчика (він тоді вже був членом молодіжної збірної) умовляв їхати в столицю не хто-небудь, а сам Микола Петрович  Старостін. Звичайно, юнак не зміг відмовити, тим більше, що в «Спартаку» тоді грав земляк, відомий футболіст Іван Мозер, який би, по-первах, взяв над ним шефство.
Та тут сталася така колізія: несподівано йому присвоюють лейтенантське звання і пропонують їхати до Москви, в головну армійську команду. Турянчик служити і взагалі пов»язувати своє життя з армією не хотів і не планував, тому добився навіть прийому у самого міністра Гречка, апелюючи, що в нього на руках літні батьки. А потім настала черга київського «Динамо», куди 1959-го року він перейшов разом із Андрієм Гаваші та Йожефом Сабо.
І тут не все пройшло гладко. Турянчик довго вагався, розповів якось про свої сумніви журналісту зі Львова, який одразу передав в одну з центральних газет кореспонденцію у формі листа за підписом Василя про те, як його, нібито змушують переїжджати до Києва. Та публікація наробила багато галасу, а того борзописця одразу  взяли в штат центральної газети. Цей урок Василь засвоїв на все життя, і впродовж  кар’єри, як тільки міг, уникав журналістів.
Навесні 1959-го Василь Турянчик уперше одягнув синьо-білу динамівську футболку.  Досвідчений Олег Олександрович Ошенков перекваліфікував його у півзахисники — підкупали Василева працездатність, універсалізм, впевнена манера гри. Хоча зовні його дії на полі відзначалися стриманістю й простотою. Грав він завжди раціонально, прагматично, уникаючи будь-якого ризику й авантюри.
І тільки спеціалісти знали, яку треба мати майстерність, щоб грати саме так просто. Не було на тренуваннях іншого такого працездатного спортсмена. Та й серед «режимників» він був перший. І коли треба на допомогу в житті чи на полі прийти, — він робив це мовчки, без зайвих слів і гасел, просто, і все виглядало — ніби так і треба.
 Його самовідданість, з якою він приходив на допомогу товаришам, і нині згадується із такими захопленням і повагою, що мороз пробігає по спині. І зараз, коли минуло більше півстоліття, перед очима той його «золотий» гол, забитий пізньої осені в «Лужниках», у падінні, через себе, московському «Торпедо» за рахунку 0:1! Гол, що, власне, й вирішив не тільки долю поєдинку, а й чемпіонату. Київське «Динамо» стало першим в історії радянського футболу немосковським чемпіоном!
А гол, забитий у додатковий час мінському «Динамо», коли кияни майже весь матч грали у меншості — за відмашку було вилучено Бишовця... Без перебільшення: всі забиті ним голи були на вагу золота. Бо Вася, як і до цього часу називають його вболівальники, грав дисципліновано й свою зону в захисті полишав дуже рідко.
Лише в ті вирішальні миті, коли бачив, що час спливає, а у хлопців попереду нічого не виходить. Нічия ж чи поразка поставлять жирний хрест на долі всього сезону. Тоді вперед ішов Василь, і ми на трибунах замовкали в чеканні — це був наш останній козир, наша надія. І, що тепер видається дивним, вона майже завжди справджувалась. Згодом його обрали капітаном «Динамо».
Якось я нагадав Василеві такий епізод. Сталося це в сезоні 1968-го. Команду, що одним складом боролася і за Кубок, і за золоті медалі, залихоманило. Від них вимагали тільки перемог, а вони ж живі люди. На кубкову гру з донецьким «Шахтарем» Турянчик не поїхав — травма завадила. Після поразки, коли кияни ледь приходили до тями, в роздягальні Маслов зачитав телеграму, що надійшла на адресу «Динамо»… від їхнього капітана Василя Турянчика. «Хлопці тримайтеся я виїжджаю наступну гру!» І він таки приїхав — кияни виступали на виїзді, — пов»язав капітанську пов’язку і повів товаришів за собою. «Динамо» виграло той матч, а згодом — і першість у чемпіонаті. Василь, як завжди, відводить убік очі й спокійно каже: «Так, було. Просто спад тоді переживали, він скоро минув…»
На капітанському містку він простояв три найпам’ятніших в історії «Динамо» сезони, аж до завершення кар’єри. Рідному «Динамо» вірою й правдою Василь Турянчик служив 11 років, завоювавши чотири «золота» і двічі — Кубок. У пам’ятному 1967-му став заслуженим майстром спорту. А от за збірну СРСР так і не зіграв жодного разу — у Москві, певно, добре пам’ятали і той лист у газеті, і його перехід…
Він пішов із «Динамо» рекордсменом за кількістю зіграних матчів. Згодом його результат перевершили Веремєєв, Дем’яненко і Блохін… Та візьмемо до уваги, що Василь до «Динамо» прийшов, коли йому виповнилося 24 роки. Він — справжній професіонал. Звідси — всі його досягнення.
Василь Юрійович, оглядаючись назад підсумовує:
-         У Києві пройшли мої кращі десять років. Та в душі весь час був певен: повернуся обов»язково додому, в Закрпаття. Та і здоров»я на футболі залишив багато, знав: тільки вдома все відновиться, де справді моє повітря, вода… Так, зрештою і сталося…
Про Василя приємно згадувати й розповідати. Відзначимо ще одну його рису: новаторство. Він першим у радянському футболі освоїв і збагатив новими барвами гру переднього центрального захисника — «хвилеріза», як їх тепер називають.
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: