Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ВЯЧЕСЛАВ СОЛОВЙОВ, ТРЕНЕР З ЛЕГЕНДИ
ВЯЧЕСЛАВ СОЛОВЙОВ, ТРЕНЕР З ЛЕГЕНДИ
Соловйов В'ячеслав Дмитрович (  1925 – 1996).  Майстер спорту,  заслужений тренер РРФСР, УРСР, Узбецької РСР.
Чемпіон СРСР 1946, 1947, 1948, 1950, 1951; 2-й призер чемпіонату СРСР - 1949; 3-й призер - 1953. Володар Кубка СРСР 1948 і 1951 рр. У списку 33-х кращих - 1 раз (№ 1).
Нападник,  півзахисник. Виступав за команди ГЦОЛІФКа (СКІФ) - 1943, «Локомотива» (М) - 1944, ЦДКА - 1945-52, міста Калініна – 1952- 1953, «Торпедо» (М)  - 1953-54.  Загалом у чемпіонатах СРСР зіграв 142 матчі, забив 39 голів.
 Тренерська кар»єра: старший тренер команд «Крил Рад» (Куйбишев) - вересень 1954-57, «Динамо» (Київ) - 1959-62, ЦСКА - 1963-64, «Динамо» (Москва) - 1965-66, 1980 - 1983, «Динамо» (Тбілісі) - 1967-68, «Динамо» (Ленінград) - 1969-71, «Пахтакора» (Ташкент) - 1972-75, «Нефтчі» (Баку) - 1977-79, січень-травень 1985; « Таврії »(Сімферополь) -1987-88. Тренер-консультант клубних команд у Китаї - 1959 (по травень), «Паміру» (Душанбе) - 1989-90, «Алга» (Фрунзе) - 1991-92, Пахтакор (Ташкент) - 1992-93.
У 1962-64рр. - тренер олімпійської збірної СРСР, 1978-80 - заст.начальника Управління футболу Спорткомітету СРСР, в кінці 1985-86 - директор ЕШВСМ.
 Вячеслава Соловйова - футболіста відрізняли  відмінна фізична підготовка, техніка,   хороше розуміння гри, ініціативність, вміла взаємодія з партнерами. Однаково впевнено грав в нападі і півзахисті, міг знайти гостре продовження в атаці, володів сильним ударом.
Вячеслава Дмитровича Соловйова - тренера відзначали широкий кругозір, тонке розуміння футболу, уміння поставити гру будь-якій команді, тактовне, але разом з тим вимогливе ставлення до футболістів своєї команди.
Як гравець Соловйов - п'ятиразовий чемпіон СРСР у складі знаменитої «команди лейтенантів» - аркадьєвського ЦДКА.
Як тренер – сам створював легендарні команди.
Під його керівництвом київське «Динамо» в 1961-му вперше в історії радянського футболу стало «немосковським» чемпіоном країни,  а в 1960 - завоювало «срібло». Тбіліське«Динамо» в   1967-му фінішувало  третім призером.
Соловйов став творцем оновленого ташкентського «Пахтакора», який у 72-му став переможцем турніру в першій лізі і вийшов у вищу. До речі, в Ташкенті йому допомагав капітан київського «Динамо» Віктор Каневський, який отримав разом з Соловйовим, звання заслуженого тренера УзССР. Потім шляхи їхні розійшлися: Каневський відгукнувся на запрошення В. Лобановського і став тренером  «Дніпра», а В'ячеслав Соловйов повернувся   до Москви.  
 На жаль, сходження яскравої і самобутньої команди перервала безглузда авіаційна катастрофа . Тоді на чолі колективу, створеного Соловйовим, стояв Олег Базилевич.
За часів Соловйова «Крильця» виграли в 56-му зональний турнір у класі «Б» і вийшли в клас «А». У1987-му сімферопольська «Таврія» під його керівництвом виграла зональний турнір у другій лізі і вийшла в першу.
Іншому сповна вистачило б навіть однієї з таких сторінок тренерського літопису,  щоб увійти в історію радянського футболу. В одному зі своїх рідких інтерв»ю Вячеслав Дмитрович  (не любив говорити і писати про себе, зате залюбки друкував статті про розвиток гри)) розповів:
- Прийшов у армійський футбол наприкінці  1944-го. Називалися ми тоді «Футбольно-хокейна команда ЦДКА», і всі гравці цілком професійно володіли ключкою для «російського» хокею. Грали і влітку, і взимку ... Ніяких складнощів не було. Потім хокей у нас став «канадським», і колектив розділився на футбольний і хокейний. Я обрав футбол, місце мені визначили в півзахисті, йшов 1947-й рік. Слід сказати, що команда у нас склалася універсальна, як зараз  сказали б.
Перестановки  були нерідкі: клас гри команди адже полягає в тому, як були поставлені зв'язки між гравцями. Буває, окремо гравець хороший, один, але не в зв'язці. А у нас всі відчували один одного, і м'яч віддавали тому, хто знаходився в найкращій позиції. Награвалися такі зв'язки на тренуваннях. Борис Андрійович Аркадьєв був інтелігентною людиною і розумів, що взаємини між гравцями на полі і поза ним, доповнюють один одного. А політ м'яча - лише матеріальне втілення людських стосунків. Ось і весь секрет!
І ще: інтелігентному і м'якому Аркадьєву вдалося утримувати порядок в «команді лейтенантів», як нас називали,  де кожен відчував себе якщо не прем»єром, то «зіркою».
Цьому сприяла величезна конкуренція:  складу практично не змінювався - тільки травма могла кого-небудь «вибити із сідла» . Потрапити до «основи» було вкрай важко, на тренуваннях  викладатися на повну.  От вам і друга істина: конкуренція - двигун  футболу.
Покажу на власному прикладі: у команду я потрапив у 1944-му а в основний склад - лише в 1946-му. Правда, до цього підпускали потроху. А потім зламалися Бобров з Федотовим, і я пограв у нападі ...
Хоч наш футбол вважався любительським, ми були у певному розумінні професіоналами. Колектив монолітний, дружний, івсі розуміли, що до гри не можна нічого собі дозволяти, бо на полі буде важко, і не тобі одному, а всім. На тренуваннях Володю Дьоміна, який, траплялося,  «відривався»,  хлопці самі ганяли - він чотири вовняні майки одягав, і працював по-чорному, доки виходив на загальний рівень.
Ми тренувалися  раз на день - але більше, ніж тренуються нині. І такий був режим, що після тренування я приходив в душову, сідав і сидів ... Прямо у формі. Відмокав. Потім майку знімав, потім бутси - і все під душем. Причому тренувалися ми в Сокольніках, а від метро і назад ходили пішки ...
Чи можна назвати нашу взаємодію з Всеволодом Бобровим – я грав зліва хавбеком «під ним» - зв»язкою? Навряд. Бобров грав більше індивідуально. Але він здорово відчував позицію: виходив туди, де його ніхто не чекав. Однак і з партнерами залюбки взаємодіяв… Він ще до мого удару вже йшов на ворота - на добивання. А потім всі гадали: як же Сєва там, у самому потрібному місці, опинився?
Аркадьєв  не був диктатором. Він скоріше не тренер-командир, а тренер-батько ... Ми завжди його запитували про все, і він до нас ставився дуже довірливо,  все розповідав, і не тільки про футбол. І атмосфера в команді  дуже хороша: жили-то ми на зборах, на Ленінських горах, по місяцю, по два - сімейна була обстановка. Зараз гравці більш відірвані один від одного. Ми ж були разом і до, і після гри ... Хлопці всі  здорові та міцні, і ніхто не думав ні про що інше, як про те, щоб потрапити до складу і грати. З таким ставленням Аркадьєву і «тримати» особливо нікого не треба було. Він для нас був як Бог.
За ним не записував, не думав, що стану тренером. А нотатки все ж робив - для себе ... Аркадьєва взагалі багато хто намагався копіювати - іншої ж школи не було ...
Та не тільки лаври діставалися, бували й страшні провали, навіть катастрофи. Такою, наприклад, трагедією для всього радянського футболу і спорту взагалі стала ліквідація  армійської команди після Олімпіади 1952 року .
 Після програшу югославам, команда повернулася, і почався чемпіонат країни: армійці зіграли три матчі - йшли на першому місці. Якраз чекали на матч з киянами.
- Сидимо на Ленінських горах, - згадував він, - готуємося до гри з Києвом, чекаємо автобуса . Раптом приїжджає якийсь заступник голови і оголошує, що команда знята з змагань! Передали нас в команду міста Калініна, потім у МВО, кілька місяців ми там побули, а потім  розформували взагалі всі армійські команди . Гравців розподілили: чоловік шість, і я в тому числі, потрапили до «Торпедо», когось забрали  до «Динамо» ... Нікого, звичайно, не питали, хто куди хоче. Мені було 27 років. А через два роки я «повісив бутси на цвях» ...
Як стають тренерами? В 59-му році  прийшов у київське «Динамо», а до цього встиг попрацювати в Куйбишеві, а потім трохи в Китаї. Мені було тоді 34 роки. Кияни переживали складний час –  команда йшла в кінці таблиці, але від вильоту вдалося врятуватиися. В команді відбувалася зміна поколінь. І роботи -  непочатий край: багато молодих гравці тоді виходили на перші ролі. Базилевич, Серебреников, Лобановський, Трояновський, Біба, Сабо, Турянчик ... Було їм по 18-20років!
 У кожного – свої проблеми, як, наприклад, з Лобановським. Він був зовсім хлопчиськом – високий  такий, худий,  рудий центрфорварда.  Коли придивився, стояло навіть питання про його відрахування як безперспективного. Спочатку мені вдалося залишити його в команді, потім  його перевів на лівий край - пам'ятаю, бурчав він усе, згодом притерся, і справа пішла ...
 Часто буває так, що тренер приходить в міцну команду і відразу ламає все, що було . І гине колектив. Завжди треба спочатку подивитися, як живе колектив, чим він живе, в ім'я чого гравців можна згуртувати ...Команда створювалася заново. Адже всі були молодими, так що доводилося з ними поводитися  по-батьківськиому, хоча мені самому всього 35. І я намагався іноді суворості напустити. А у хлопців був творчий настрій, хоча і характери  - «не цукор», особливо у закарпатців - у Сабо, наприклад. А я завжди намагався роз'яснити гравцеві якісь речі, щоб не карати, а переконати його. Та й жив не тільки футболом: цікавився, як у сім'ях живуть, як один з одним у побуті - така обстановка колись панувала в ЦДКА.
 Мені завжди здавалося, що тренер - це щось більше, ніж просто спортивний керівник. У нас тренер  за все відповідав. Гравці, що їдуть за кордон, сьогодні з подивом говорять, що там деколи до тренера і підійти не можна, що він живе якийсь своїм життям, а з гравцями зустрічається лише на тренуваннях і в дні матчів. Така постановка, як мені здається, тільки шкодить футболу. Як можна так грати: справа ж колективна, спільна. Так, сьогодні професіонали грають за гроші, як на роботу ходять. А футбол - це щось більше, ніж просто вид спорту, правда? Це спосіб життя! І в ньому жити треба, а не тільки працювати.
 У Києві була така хороша, сімейна обстановка, і всі нам допомагали, всі про нас піклувалися - починаючи зі Щербицького, якого вболівальники «батьою» називали. А ми, хоч і «Динамо», тобто, відомча команда МВС, а все керівництво йшло тільки через ЦК. Мені, напевно, скрізь щастило на хороших людей: і в Києві, і потім в Ташкенті - допомога Щербицького і Рашидова була величезною. А якщо говорити про опіку, як про втручання у справи команди, то ж людські стосунки з хлопцями у мене складалися такими, що ніяка опіка не могла зашкодити.
Я  працював у різних командах, повинен сказати, що майже всі  гравці  були фанатиками і трудівниками футболу, який був для них усім. Раніше ми грали і не думали, скільки нам платять. Було б житло ... А що далі - не замислювалися, і дарма. Якщо ти не мав освіти або тренерського таланту - після завершення кар»єри гравця доводилося важко. Сьогодні футболісти думають про старість.  Це добре.
Але  тодішні гравці, не обтяжені вантажем турбот про старість, грали дивно легко. Красиво грали ... Зараз тієї легкості, фанатизму  я, мабуть, не помічаю: раніше ми намагалися показати себе не через гроші, а через те, щоб мати можливість грати. Нині бажання показати себе на полі пов'язано з можливістю переходу в багатий клуб. І часто в гонитві за забезпеченою старістю гравець розтрачує футбольну молодість, не отримуючи від гри і сотої частки того щастя,  насолоди, які він міг би отримувати. От біда - як би поєднати і те, і інше ...
Я впевнений, що наш футбол був одним з кращих в Європі. Наш чемпіонат, вважайте, був міжнародним. Що не команда - то своя школа, навіть у Москві, не кажучи вже про грузинські, українські, литовські команди. Ось тільки досвіду бракувало, та й психологію б варто перемінити у деяких гравців. Ми якось до Чехословаччини приїхали - обімліли: ну все інше!  І це в Чехословаччині - в соцкраїнах! А коли грали в Англії або з олімпійською збірною - у Бразилії  - там взагалі інший світ ...
Ще одна проблема: нині у футболі мало справжніх особистостей.  Що треба зробити, щоб вони з'явилися?  Створити умови. Але ще важливіше створити обстановку навколо футболу. У свій час ідеш по Києву - тобі дорогою поступаються! Поважають!  Нині гравцям таке і не сниться. Та їх і не бачать за склом авто!  Все навколо футболу повинно жити футболом! Виявилося, що тоді у нас був хороший чемпіонат і хороше футбольне життя. Можливо, не найкращий  чемпіонат в Європі, але до десятки-то він точно входив. На жаль, зараз критерії знизилися…
Про футбольні реформи Соловйова згадує Андрій Біба:
- Наш шлях до золотих медалей почався з Олега Олександровича Ошенкова, який зрозумів, що «старики» під його новий футбол вже не годяться . А В'ячеслав Дмитрович Соловйов цю ідею розвинув,  збільшивши в команді кількість молодих гравців: Ануфрієнко, Лобановський, Серебреников . З Москви приїхав Віля Щербаков, з Куйбишева - Коля Кольцов .
 Коли В'ячеслав Дмитрович в 1959 році прийняв команду, йому було всього 34 роки! А ми вважалися міцними середнячками, хоча вже  наступного року завоювали «срібло», поступившись «Торпедо» на самому фініші.  А потім, в 61-му, стали першими «немосковська» чемпіонами СРСР . У 62-му році ми теж не збиралися «збавляти обертів», і спочатку навіть посіли в своїй підгрупі перше місце ... Але потім, восени, щось розладналося і, опинившись на п»ятому місці,  залишилися без тренера ... Шкода, що Москва його «не відпускала»: там  сім'я і дружина, яка, очевидно, ревнувала його до київських красунь .
…Соловйов був культурною, інтелігентною людиною,  ледве прийнявши команду, почав долучати нас до іншого життя, де, крім футболу було чимало цікавого . Саме він почав влаштовувати нам «культпоходи» в театр: цілком можливо, що з його легкої руки ця пристрасть передалася і Лобановському, який, ставши тренером «Динамо», відкрив для своїх підопічних ленінградський БДТ, московський театр Сатири. А в Києві  театр імені Лесі Українки був для багатьох з нас другою домівкою ... Недарма, мабуть, Базилевич одружився на актрисі з «російської драми», а я - на солістці знаменитого ансамблю Вірського. Олег Борисов, переїхавши з Києва до Ленінграда, а потім і до Москви, до кінця свого життя продовжував вважати київське «Динамо» своєї рідною командою ... «Ви - у всіх на виду і тому повинні хоча б виглядати красиво ... Не завадило б і машинами обзавестися» -  вчив нас Соловйов
У нас була згуртована команда, ми любили футбол, і за це нас любили глядачі, яких не можна було підвести. Популярність динамівців була настільки велика, що, куди б ми не пішли, нас впізнавали, надавали приємні знаки уваги, пропонували кращі місця в театрі, знову ж таки - товари в магазині без черги ... Як можна було після такого відношення не викладатися в грі, «відбувати номер» на полі!
 Так тоді поставив справу наш тренер.
    
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: