Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ДОРОГА ДО ЧОРНОВОЛА
ДОРОГА ДО ЧОРНОВОЛА
24 грудня – 77 років з дня народження В.М. Чорновола
 …  Із кінця листопада 1983-го працював редактором газети «Комсомольское знамя». Спочатку намагався читати чи не кожного листа, що надходив до редакції, аби відчути аудиторію. Дійшла черга і до цього. На тонкому папері, п’ята  закладка, як тоді модно було казати.  Адреса і прізвище редактора  написані від руки. Цей почерк  потім легко впізнавав з багатьох інших.  Коли автор  хвилювався, а це було досить часто, літери ніби кудись бігли, аж поки не злітали, в нормальному стані - писав охайно, бездоганно грамотно.
     Те, що  прочитав, відверто приголомшило новоспеченого редактора молодіжки, донедавна дрібного компартійного  функціонера. Лист був на ім’я Щербицького, а всім редакторам республіканських газет – копія. Основні тези: вихід зі складу Союзу, побудова суверенної і незалежної України, демонтаж однопартійної системи, вільні вибори. Тоді  про таке не говорили навіть на кухнях тет-а-тет. Спочатку сховав того листа в сейф, та згодом переклав в останню шухляду редакторського столу, який зачинявся на спеціальний ключик.
     Щовечера, після підписання чергового номера «до друку і в світ», перечитував. Сам  автор здавався мені то уособленням всього зла, то колишнім в’язнем і мало не кримінальним авторитетом,  безумовно, людиною бунтівного складу з психологією руйнівника. Вряди-годи республіканські компартійні газети друкували замовні статті тодішніх «контрпропагандистів», які ще більше розпалювали інтерес до Чорновола, Алли Горської, Івана Світличного, братів Горинів, Ольги Калинець.
Уже потроху збивався Народний Рух, і  в українській пресі його шугали, як тільки могли. У центральних органах комсомолу і компартії з редакторами   проводили інструктивні наради щодо того, як слід висвітлювати це негативне і шкідливе явище. Агітпроп в ЦК компартії України тоді очолював Л.М. Кравчук.
   Прийшов час, коли  кожному належало визначитися: по який бік стати.  Вибір зробити було нелегко. Бо, крім усього іншого, як і багато колег та людей мого покоління, ми були зомбовані радянською системою пропаганди, освіти, де історії України, фактично не існувало – і як справжньої, і як предмету.  Ніхто ще не чув про Гельсинську спілку, виступи  дисидентів, а в самвидаві можна було прочитати хіба що Булгакова.
   Образ Чорновола  малювався в уяві типу дебелого українського козака з якоїсь стародавньої картини.  Коли  вперше побачив Вячеслава Максимовича, навіть розчарування певне відчув. Було це кілька років потому, в депутатській їдальні, де вони разом з Едуардом Гурвіцем в обідню перерву марно шукали  вільні місця, щоб перекусити. До того жодного разу не бачив «вживу» ні одного, ні другого, щоб зразу ідентифікувати. Колега «просвітив»: «То ж Гурвіц і Чорновіл!».
 І був він нижче середнього зросту, з щирою посмішкою, променистим блиском в очах, зовсім не той, що малювався вечорами в порожній редакції.  Майже злітав у повітрі, а височенний Гурвіц ледве поспівав за ним зі своєю мудрою, трохи печальною посмішкою людини, яка все і всіх розуміє. 
Перекусивши, вирішив почекати їх біля входу, відрекомендувався.
  « Читав Вашу останню статтю! – енергійно заговорив Чорновіл. — Є місця дуже сильні! А є, вибачте, і провисання. Вам треба виходити на демократичний рівень. Такі люди нам потрібні, бо Рух збирає нині все прогресивне, що є в Україні. Бажаю витримувати газеті цю лінію, давайте зустрічатися, поспілкуємося. Я теж журналістикою займаюсь, можемо стати у нагоді один одному!». Так тоді творилася історія. 
А починалося все з факультету журналістики. Від того, що скрізь друкувалося й виголошувалося по радіо (ТБ ще не було) одне й теж, виникало враження, ніби гортаєш одну безкінечну газету без початку і кінця, заповнену ідеологічною жуйкою.
Цікавий момент, який В’ячеслав помітив ще студентом: Москва вимагала, щоб усі газети, фільми, вистави, радіопостановки і навіть опери випускалися українською мовою.
"Те, що творилося в Києві,- згадував він, - я сприйняв як щось ненормальне. Як же так? Столиця України, а на тебе дивляться вовком, коли ти говориш українською. Російською я володів так само, як і українською, але тільки з принципу не вживав у Києві російської мови, тобто така суто формальна впертість була з самого початку"..
Автор ще застав колишніх "шістдесятників" – похмурих, покалічених долею і таборами, типових, як зараз сказали б, лузерів. Вони зосереджено пили каву й виходили у підворіття перебитися "Примою". Їхній час поволі збігав.
"Справжнім переворотом для мене став ХХ з’їзд і викриття культу особи, казав В.М. - Я пригадую актову залу Київського університету, мабуть, муха могла пролетіти, і всі почули її дзижчання – така стояла тиша, коли зачитували закритий лист ЦК КПРС. Очевидно, це був останній удар, після чого я почав радикально переглядати свої погляди, усе, чого мене вчили. Ось тоді, мабуть, я й почався як дисидент".
Систему повністю зруйнувати не вдалося – хоч культу вже не було, служителі зосталися. Кілька арештів чи не на очах всього університету переконали, що радіти зарано, і їм, як називали тих студентів "непуганых", не вибачать нічого – ні любові до рідної мови, ні чистих і світлих помислів.
Сама система не очиститься й не стане справедливою. Це був урок, засвоїти котрий треба було на все життя. Вони були наївними, мов не з цього світу. Якось В’ячеслав Максимович згадував, як з товаришем клялися в альтанці Володимирської гірки вірно служити Україні.
"На 2-3 курсі мої погляди чітко визначилися. Це боротьба проти партійної диктатури, проти однопартійної системи, боротьба за національне звільнення. Національний момент домінував, оскільки становище України було жахливим, гіршим навіть, ніж тепер (у 1990-му – Авт.) – не в сенсі масової русифікації, вона проникала далі – у сенсі глибини національної свідомості".

      Усі відзначають його емоційність, романтизм, комунікабельність. Все  так. А мені запали в душу   його, я б сказав, вроджена делікатність, несподівані аристократизм і європейськість. І зовсім не в сорочці, краватці  чи костюмах справа. В.М. одягався просто і охайно, але все йому пасувало. Найбільше ж його, як нині пригадую, цікавили люди, він начисто був позбавлений зверхності, хамства, брутальності до будь-кого - чи політичних опонентів у залі парламенту чи якогось випадкового таксиста на київських трасі. Для всіх у нього знаходилися увага і час. Це якраз дуже характерно для цивілізованого світу, Європи, де «люди світу» радіють один одному, від цього почуваючи себе комфортно.
     На жаль, Україні не судилося мати свого Гавела чи Валенсу, вона, як завжди, пішла своїм, особливим, неповторним і невторованим шляхом, усі ковдобини та провлля якого переживаємо, а надто гостро – нині.
     Дорога до Чорновола у кожного своя. У когось – це натовп на площі, «Геть – Ганьба! І слава Україні!». У інших – поступове прозріння, обережні, мов через болото,  кроки  до прозріння й свободомисленя, крізь тернії стереотипів.
Колись давно, на початку 90-х, порверталися з Шевченкових днів з Черкащини. Не доїжджаючи Борисполя, надто до місця,  де його було вбито за кілька років потому – самодіяльний ринок. Вячеслава Михайловича зразу ж пізнали, як це бувало скрізь і завжди Тітки покидали м’ясо-сало, обступили: «Що ж ви, Вячеславе Максимовичу, комуністам у парламенті поступаєтесь?» - «Тимчасове явище! Ви ж самі бачите: у них за душею нічогісінько, нам головне зараз – усі сили зібрати у кулак, щоб разом діяти!» Розмовляли, поки зовсім темно не стало. Помітивши невеликий натовп, зупинялися інші автівки, приєднувались нові співрозмовники. Тоді Украіна ще жила політикою, вірила…
 Рушили, коли зовсім стемніло. Вячеслав Максимович все не міг заспокоїтись, згадуючи кожен фрагмент, кожну репліку, сам собі відповідав, спростовував, висував нові аргументи. Потім спитав, як він це вмів – тактовно, делікатно: «Не шкодуєте, що запізно вже? Зате, як поспілкувалися! Нічого-нічого! Де б ви ще таке почули, це ж люди щирі, не підготовлені спеціально. Треба знати, чим вони живуть, який у них клопіт. Бо в Черкасах – сьогодні перестаралися, стільки офіціозу, казенщини – і це в Тарасів день! Нічого душевного, щоб від серця йшло. Будь-яке святе діло можна загубити, якщо формально поставитися, не вкладаючи душі…».
 І розповів, як відразу після закінчення факультету журналістики, зі свіженьким дипломом  університету, пішли з товаришем у мандри. Ночували на сіновалах, харчувалися молоком, сиром і хлібом, що виносили добрі люди, записували вірші, пісні, прислів'я, вчили народну мову. «Мрію колись повторити  ті мандри, як вони збагачують, мов джерельною водою вмиваєшся!» 
…Йшов 1965-тий рік, хрущовська відлига змінилася брежнєвськими заморозками. У це не хотілося вірити, й вони ще не вірили.  Адже ніщо не свідчило про таке раптове закручення гайок.
На початку вересня Параджанов запросив до кінотеатру "Україна" на прем’єру "Тіней забутих предків". Перед переглядом Іван Дзюба, якому Параджанов, презентувавши стрічку, передав мікрофон, оголосив, скоріше спантеличеному, ніж поміркованому загалу, який "пришел на фильм", що в Україні почалися масові арешти інтелігенції.
Схопили художника Опанаса Заливаху, літературознавця Івана Світличного, далі – за сумним списком. Якась київська міщаночка заверещала: "Граждане, это провокация! Не поддавайтесь!". Хтось крикнув: "Это ложь!", хтось рвав із рук Дзюби мікрофон. Ввімкнули пожежну сирену.
І тоді пролунав голос Чорновола: "Хто проти диктатури – встаньте!". І ті, хто був проти, підвелися. Втім їх, крім гебні, ніхто не побачив, та й і без того всі схопилися на ноги…
Взагалі-то, у всі часи, їх небагато – тих, хто виступає проти диктатури. Один з відчайдухів Валентин Мороз потім напише: "Маленька група людей з Києва розбризкувала іскри по всій Україні, і там, де вони падали, відразу скресала багаторічна крига байдужості й нігілізму".
Працюючи в київській газеті "Молода гвардія", Вячеслав Чорновіл тільки-но почав друкувати літературно-критичні статті, адже бачив себе літератором, науковцем, коли цензура почала одна по одній забороняти його рецензії.
Все, що писав, лежало в столі. Не друкували ні Дзюбу, ні Світличного. «Але ж нам треба було завойовувати людей!» - скаже він потім. – «Не для слави і свого імені в журналістиці писалося все те!». І вони почали – важко навіть повірити – друкувати статті під чужими прізвищами.
"Якраз тоді дійшла звістка про засудження групи Лук’яненка, - якось згадував він. -  Ми ще не знали подробиць... А тоді тільки надійшла чутка про те, що розстріляно кількох юристів за те, що вони ставили питання про відокремлення легальним шляхом України на основі права на самовизначення, яке записане в Конституції.
І там я написав таку фразу: "Якщо потаємне знищення політичних противників – це соціалістична демократія, то що ж таке фашизм?"
Незважаючи на арешти, їм вдалося переломити ситуацію. Ціною загублених, покалічених і понівечених доль. Це трапилося, коли вони зі своїм самвидавом прорвалися за кордон, через закордонне радіо.
"Свобода" тоді транслювала два збірники В’ячеслава Чорновола. У першому – "Правосуддя чи рецидиви терору" – було проведено, по суті, паралельне слідство. На основі документів, правових актів і діючих законів, включаючи Конституцію, він доводив, що арешти вчинені з кричущими порушеннями прав людини.
Той збірник В’ячеслав Максимович писав у Вишгороді, неподалік Межигір»я, куди нині курсують здебільшого «ліві» мікроавтобуси, і куди залюбки, заплативши 50 гривень, катається в пошуках «золотого батона» нинішнє київське міщанство.
 "Коли вже написав, заніс до Алли Горської. І ті кілька примірників Надійка Світлична взяла, один понесла в ЦК Компартії...
Я гордо йшов по Хрещатику, бо вже робота зроблена. Мене ніхто не брав, то я ще один збірник зробив – "Лихо з розуму" ("Портрети двадцяти "злочинців". Роботу було закінчено в квітні 1967-го)".
Збірник зразу ж "пішов" у самвидав, невдовзі вийшов і в "тамвидаві" в Парижі. Як писали на Заході, "це своєрідна "Біла книга" про страждання засуджених патріотів, акт обвинувачення проти геноциду, що його здійснює московський імперіалізм проти українського народу й інших поневолених народів".
Це був прорив. Після десятиліть замовчування українського питання світовою пресою, коли "справа самостійності України" розглядалася на Заході як внутрішня російська проблема, з появою книжки Чорновола блокаду було прорвано.
Наприкінці 1967-го цілі розділи з книг Чорновола читалися по численних "голосах", про нього писали найвпливовіші газети світу – від США – до Японії та Китаю. Передмову до англійського видання написав Збігнев Бжезинський.
Чорновіл, Дзюба, Світличний, ще з десяток сміливців вийшли проти ідеологічних танків комуністичної пропаганди з словом правди, не криючись.

 
    … Того 1999-го року ми спілкувалися рідко, тому були свої причини і в нього, і в мене. Якось так трапилося, що життя, буденні клопоти, рутина все більше розводили нас. Наразі  достеменно знаю:  це були спецтехнології, що й призвели до загибелі  (що Чорновіл був убитий навмисне, я написав наступного ж дня після тієї жахливої катастрофи в статті «За що вбивали Чорновола).
   Тоді якраз насувалися президентські вибори. Це був час, коли «прихватизувалися» політичні»  партії.
- Дивіться, - розмірковув В.М., — партії лопаються, як мильні бульби. ДемПУ, УСДПУ, інші політичні організації правого спектра пішли по руках. І тільки Рух ще тримається. Поглянемо тепер на загальну ситуацію (починає креслити схему): ось зліва 20 процентів електорату, що завжди голосують за комуністів, соціалістів. На протилежному фланзі – ті, хто живе за психологією «інерції стилю» - десятиріччями звик голосувати за начальство (в нашому випадку – за Кучму). І середина – наша правиця, тут – 50 процентів електорату. За нього й точиться боротьба.
І це – не політична боротьба. Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити дуже вигідні умови для підприємництва. І чим більше в парламенті своїх – тим їм краще. Ось для чого їм потрібні партії, і вони кинулися за їх «прихватизацію». Цей купол хоч і скляний, але не тече. Для них «дах», що не тече – найкраще, що має бути.
     Рух – ласий шмат пирога. Партія посіла друге місце на парламентських виборах, має стабільний електорат і стабільні результати. Рух має розгалужену структуру. Тобто, за сприятливих умов можна розраховувати на фантастичні результати. Ось чому я вважаю, що спроба розколоти Рух – приваблює фінансово-економічні клани, які готуються до боротьби за владу, для них на карту поставлено все. До цього клану входить керівництво НБУ. Я не говорю – Ющенко, я говорю керівництво…».
     … Тоді Чорноволові було 60. І почалися розмови про його вік. Це було дивно: він був у розквіті сил, фонтанував енергією, ідеями. Саме він уперше висловив ідею об’єднаної правиці – кулак правих політичних сил. Однак їхні лідери не поспішали згуртовуватися. То сперечались по назві, то по статутних документах. Найприкріше, що його зраджували колишні соратники. І це було набагато боляче, ніж інсинуації кадебістської машини. Він не спав ночами, з’явилися роздратованість,  хвороблива збудженість. Сам же якось висловив думку про наступника і необережно назвав прізвище Юрія Костенка. Вміло його слабкі сторони використували нардепи-рухівці, котрі погрязли в газотрейдерстві.
     Та у питаннях, сказали б сучасні його опоненти, особистого збагачення він був наївним і недолугим. Усі гроші, зароблені читанням публічних лекцій за кордоном, чи гонорарами за  виступи в пресі, віддавав одразу до копійки на потреби рухівської газети. Жив скромно, хоч як нардеп міг собі дозволити. Ні «хатинки в Давосі» чи десь у Канаді – так і не спромігся, дуже дивувався, коли йому пропонували щось подібне. А пропонували ж, коли хотіли купити, сунути в лапу, бодай презентувати хоч щось, якусь дрібничку, дріб’язок,  щоб потім можна було використати в політиці, повернути проти нього – все даремно. На жодні ласі шматки він навіть  дивитися не хотів,  ховаючи усмішку в козацькі свої вуса. Так і пішло за ним в народі: непідкупний Чорновіл!

    Тоді йому було важче, ніж у таборах Та все ж він вистояв. В'ячеслав Максимович однозначно дав зрозуміти, що сам піде на вибори з дуже жорсткою програмою, яка ламала плани адміністрації президента по другому терміну для Кучми шляхом виходу в другий тур Петра Симоненка. І коли остаточно пересвідчились, що Чорновола перемогти важко, його вирішили знищити фізично. .


      Ми часто згадували про вибори 1991 року, коли і в Чорновола, і як він говорив,  «вибчте за зухвалість, в України», був шанс:
 - Те що я програв Леоніду Макаровичу, не стало моєю трагедією, казав Вячеслав Максимович. – А от щодо України – так сказати не можу. Бо вона надовго застряла на так званому перехідному періоді (він характеризував його так – «щоб комуністи встигли перейти з одних кабінетів до інших).
     На виборах тоді кадебешники запустили  приказку:  «Наша лінія така: голосуй за Кравчуа! А за те, що дупа гола – проклинаєм Чорновола!»
     Власне, влада завжди намагалася його скомпроментувати. Сам Чорновіл, коли якось запитав його про це, зневажливо махнув рукою:
-         Скільки разів таке було! Ну, і що вони цим досягли? Усі ж бо знають, яка недолуга офіційна пропаганда. Знають – і не вірять!
 Тоталітарна система послідовно й наполегливо втоптувала Чорновола в багно.
 І навіть після злочинного вбивства, під час похорону,  аби обмежити коло людей,  які з’іхалися з усіє України, щоб попрощатися з патріархом украінської демократії, влада вигадала  ганебні «перепустки». За ними і проходили всередину Володимирського Собору повз міліцейський кордон поважні «слуги народу», у той час, як сам нарід залишався  з іншого боку огорожі. Колишня партноменклатура, котра швидко й ловко перефарбувалася, боялася Чорновола навіть мертвого. 
     Бруд, інсінуації, кагебістська «деза» не приставали до цієі  чистої і світлої душі. Звичайно, дехто вірив «недолугій офіційній пропаганді». Довелося почути на власні вуха, як одна вгодована київська «мадама», у дубльонці й коштовному норковому капелюсі, зупиняючи таксі, недбало кинула: «Ну что, привезли уже этого нацика? Хоронили бы у себя, где родился, во Львове, там все бендеры!»
Вона так і сказала: «бендери», як і нині говорять подекуди в Криму й Донбасі, а більше – екранів кремлівсько-геббельсівського телебачення, не переобтяжуючи собе усвідомленням різниці між фейлетонним героєм Ільфа й Петрова та Степаном Бандерою.
Та «мадама» виглядала трохи враженою, коли коллега повідомила ій, що небіжчик сам родом із Звенигородського району, що на Черкащині, тут зовсім недалеко. Їй же все життя торочили, що Чорновіл – то Західна Україна і примусова українізація, його мета - відібрати у людей пенсії, як тільки переможе на виборах! Остання «деза», запущена під час першої президентськоі кампанії, зробила  свою підлу  справу, забравши у Чорновола не одну тисячу голосів.
Власне, як  інша «технологія» - висунення від демократичного крила якомога більшої кількості кандидатів, щоб, штовхаючись,  товклися на  вузенькій електоральній площадці. У той час, як кандидат від комуно-соціалістичної  більшості, перехопивши лозунги і риторику Народного Руху,  практично без  перешкод, при повній підтримці влади, досяг мети.
  Луна тих вікопомних виборів 1991 року переслідувала багатостраждальну нашу  Вкраїну мало не кожного року  незалежності, поки не накрила  загарбницькою війною і новітніми «спецтехнологіями» кремлівського кадебіста Путіна. 
 Іноді я думаю: воно, може, й добре, що Вячеслав Максимович цього не бачить, бо його серце такої ганьби не витримало б – точно. А іноді:  він би не допустив приходу до влади бандитів шайки януковичів та його поплічників. Хто знає достеменно, як воно б було, як склалося б.

      Хочу закінчити  словами В.М. Чорновола: «По мені вдарили мї соратники так боляче й підло, як не били навіть найзапекліші вороги. Хай би що казали про нас, а я просто жива людина. Жива. Із плоті. З нормальними людськими рефлексами. Мені було страшенно боляче, бо я зі шкіри вилазив, щоб зробити із тих зайців і костенків політиків національного масштабу. Я їздив по округах, агітував, розпинався… Я був такий пригнічений, що місяць тому був неспроможний до нормальної роботи. Творення великої української правиці – ідея велика й благородна. Вона все одно буде зреплізована. Якщо це станеться зараз – вони там завиють. Але я вже не буду її очолювати. Це має бути людина нової генерації…»
Генерація вже є.
Людини немає.
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: