Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
МАРЕВО, АБО НЕ ЗРАДЬ МАЙДАН...

                   МАРЕВО, АБО НЕ ЗРАДЬ МАЙДАН…

Хоч ця новела написана ще 2007 року, проблеми того, першого Майдану, у минуле ще не відійшли…


 
     Якось на дачі - через паркан - заговорила незнайома літня жінка. Подумав спершу:  гостя наших сусідів – Сергія Миколайовича чи Ельвіри Петрівни, з якими в дружніх стосунках. Аж виявилось – порається в них, приїжджає двічі на тиждень, прибирає домівку, трохи на городі. 
  - Вибачте, ви працюєте на держслужбі? Сергій Миколайович порадив звернутися.
  - Уважно слухаю.
  - Що там чутно, у вищих сферах, – чи скоро видаватимуть посвідчення учасників помаранчевої революції?
     Щоб не розмовляти через паркан, відчинив вузенку хвіртку, коли розбудовувались, з сусідами нею часто користалися.
  - Ну що ви, я ж тільки спитати… Як, на вашу думку, скоро ті посвідчення дійдуть?
  - А що, власне, за посвідчення? Я трохи не в курсі…
  - Ну як же! Ющенко тоді особисто на Майдані пообіцяв. І Луценко, і Тарас Стецьків. «Десятники» всіх нас переписували. Обіцяли, ще й значки вручатимуть разом з посвідченнями, трьох ступенів – золоті, срібні і бронзові. Залежно від того, хто скільки простояв. Мені, звичайно, золотий не дістанеться, хоча б бронзового дали.
     Було їй добре за сорок. І по тому, як скромно вдягнена, як зашарілася, коли запросив її присісти біля альтанки, як не знала, куди подіти трохи порепані від грубої роботи счервонілі руки, як відводила ніяково в бік погляд, легко помітити, що не звикла просити за себе, турбувати, як їй видається, зайнятих і поважних людей своїми дріб'язковими проблемами. Слава Богу, зберігся ще такий тип у нашій моторошній круговерті, де наглість і беспардонність все більше осідлали гору.
  - І що ж ви, даруйте, не знаю імені по-батькові…
  - Ганна Степанівна.
  - Ганно Степанівно, розраховуєте певні пільги отримати?
  - Як вам сказати. Скоріше – навряд. Розумію, звідки тих пільг на всіх набрати? Хоча тоді нам казали – тих, хто відстояв на Майдані, прирівняють до чорнобильців.
  - А ви, перепрошую, скільки там відстояли?
  - З 20 листопада по 18 грудня. Місяць без двох днів. Сама не киянка, з Вінничини. Бар, містечко таке, своїми яблуками відоме. Останнім часом, правда, у самій Вінниці, у сестри рідної жила, в технікумі викладала. Як з чоловіком розійшлися, так не змогла там жити - місто малесеньке, кожен на виду. Чоловік пив, спочатку, випивав, як усі, потім розпився, гуляти кинувся, а я ж вчителькою, діти скрізь, педколектив, за спиною шепочуть, сміються, щось вигукують. Тож кинула все, а коли в Києві почалося, гроші, що на книжці на старість тримала, зняла всі чисто і сюди. Сказала собі: стоятиму до кінця! Тільки б Кучму з його бандою спровадити геть!.
  - Вибачаюсь, а вам, особисто, він що поганого зробив?
  - Ну як же! Розумієте, не можна далі терпіти, вони ж усю Україну розікрали, над людьми знущалися, всіх за дурнів тримали.
     І стільки в її голосі, інтонаціях було віри, переконаності, характерної безапеляційності, що продовжувати в цьому контексті далі, зрозмів, мабуть, не варто.
     Надворі - липень 2005-го, мітингова ейфорія поступово вгамовувалась, навіщо її ворушити? Люди, в більшості, звільняючись від політичного гіпнозу, поступово поверталися до звичного ритму, тож, навіщо провокувати зайвий раз?
  - На жаль, Ганно Степанівно, про ці посвідчення нічого не доводилося чути. Не в моїй, вибачаюсь, компетенції. Проте обов'язково поцікавлюсь, якщо випаде така нагода. Додому, до сестри, не збираєтесь?
  - Чесно кажучи, не знаю, куди й подітися. У них дочка народилася, поки ми тут стояли, квартира маленька, дві кімнатки прохідні, ще й я їм на голову. Спочатку у подруги жила, з якою на Майдані стояли. Спасибі їй, до добрих людей влаштувала. І Сергій Миколайович, і Ельвіра Петрівна – душевні, дбають про мене, стараюсь і їм якось корисною буть. Скажіть, ви ж - там при владі, десь буваєте, щось чуєте. Чому все на спад пішло, знов болото тиною затягнулося? То на Зварича всі накинулися, ніби диплома немає в нього, ну, самі б подумали, може така людина розумна – без вищої освіти? На Порошенка, а він же стільки корисного зробив. Тепер - на Юлю. А вона мені так подобається, я ще б за неї постояла… 
  - Скажіть, Ганно Степанівно, а холодно було там, на Майдані? 
  - Ви знаєте, дуже. Ми з подругами в перехід підземний по черзі бігали грітися, коли не було вже як терпіти. Наші ходили в профспілки, от де теплінь! Я одного разу лише. Подруги завели. Здивувалася – скільки там людей поважних - в дубльонках, шапках хутряних, з табличками різними, кожен при ділі, за щось відповідає. І бігають швидко так по сходах з папочками. Як у міністерстві. Подумала ще: далеко вони від нас відірвалися. Дівчата до Омельченка в мерію ходили, він же наш, вінницький. Розказували – там така розкіш: люстри хрустальні скрізь, мрамор, дзеркал повно, як у театрі. А який Омельченко молодець, пустив людей!
     Я вам так скажу: аби не кияни, не встояли б ми, вони нам щодня, як на роботу, їжу приносили, чай гарячий, каву, теплу одежу, ковдри, джемпери. Мені одна жіночка, молода зовсім, стельки теплесенькі принеслала, в чоботи. Як виручали вони! Так що витримали, і якщо ще треба було, стільки б ще й постояли. Я, правда, під кінець трохи захворіла, та нічого, видужала. Тільки з посвідченнями затрика, нічого, всі ж розуміють, скільки сьогодні клопотів невідкладних, можна з цим і почекати. А, може, до річниці – встигнуть? От би був подарунок нам усім! Ви не подумайте, я не пільг якихось жду, ніколи в житті не користувалась. Тільки дали б, що належить, що обіцяно було. Якщо раптом, щось дізнаєтесь, повідомте, прошу, через Сергія Миколайовича, Ельвіру Петрівну, вони одразу мені скажуть…
     Місяців зо два-зо три не бачилися з сусідами, то вони у відпустку, то ми. Зібралися разом вже восени. Сусідка, коли пили в них чай, роздивляючись фото з відпуски, раптом запитала: 
  - Нічого не чутно з приводу тих посвідчень учасників Майдану? Ганна Степанівна  все питає в мене, а я забуваю у вас поцікавитися.
     Виявилося, їхня домогосподарка давно у лікарні. Раптово віднялися ноги. Довго відмовлялась «швидку» викликати, ледве умовили. Аналізи погані, повторно збираються рентген робити.
  - На лікування гроші потрібні, а звідки у неї? Соромиться зайвий раз щось нас попросити. Через водія передаємо кожний раз – кефір, фрукти. Сестру викликали з Вінниці. У неї на ці посвідчення – єдина надія, все просить газети приносити свіжі, пропустить боїться. Каже, може, ліки за півціни хоча б учасникам відпускатимуть. А що? Люди здоров'я свого не пошкодували, а держава навіть не чешеться!
  - Та що ти верзеш, наївна! Які посвідчення? З глузду з'їхали? Кому вони потрібні сьогодні – захисники Майдану! Відпрацьований матеріал. Особливо зараз, коли Янукович прем'єром став! Він що, ворог собі, виписувати пільги тим, хто протии нього тоді стояв?
  - Ну, не знаю. Ми допомагатимемо, звичайно, розуміємо, що таке в лікарні зараз без грошей. Справді, нікому не побажаєш! Та ще як немає родичів – тільки ми, та дві-три подруги її з Майдану, більше нікому подбати.
     Про те, що Ганни Степанівни не стало, дізнався знову ж таки від Ельвіри. Побачив у неї стареньку сумку з прив'язаними вицвілими помаранчевими стрічками, які тепер виглядали напрочуд архаїчно і недолуго, а колись же були в такому фаворі. Хто б тоді подумав: року не пройшло, а як усе змінилося!
  - Усе, що залишилося від нашої Ганни Степанівни. Рак у нії був, згоріла за два місяці людина…
     У сумці – два старенькі светри, стоптані чоботи, стельки (напевно, ті самі, якими розжилася на Майдані), кип'ятильник, складний стаканчик, книжка «Помаранчева революція. Хроніка подій», целофановий пакет з документами. Ще – фотографіі – з сестрою, маленькою доцею, газетні вирізки часів помаранчової революції, товстий блокнот-щоденник з написом кульковою ручкою, безліч раз наведеними літерами: «Майдан». Пролистаєш – самі телефони, адреси, якісь схеми, малюнки, щось на скору руку записано-закреслено, - хіба що господар може орієнтуватися в усьому цьому! Пригадалося, говорила, коли сиділи під альтанкою:
  - А скільки там друзів знайшла. Такі душевні, чисті люди! З одним чоловіком познайомилась, от хто справжній герой! Він протии цієї банди стоїть ще з 2000 року, коли УБК (Рух «Україна – без Кучми» - Автор.) тільки починався! Серед дня вийшов сам-один на площу Незалежності – ще й Майдану не було – і ножем в живіт себе поранив на знак протесту. Заходив частенько до мене в палатку, багато про що з ним переговорили.
  - Я сумку поки сюди, на дачу, завезла, щоб вдома не плуталася. А сестра - скоро навідається, - віддам, усе ж пам'ять про людину…
  
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: