Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
ДУГА СЕРЕБРЕНИКОВА
ДУГА СЕРЕБРЕНИКОВА
ВІЗИТІВКА: 
Народився 29 березня 1940 року.  Нападник, півзахисник.  Заслужений майстер спорту (1967). Учасник чемпіонатів світу 1962, 1966, 1970 рр. За збірну СРСР провів 21 матч, забив три м’ячі.
 Чемпіон СРСР  1961, 1966—1968, 1971 рр.  Срібний призер 1960, 1965 ,1969 рр.  Володар Кубка СРСР 1964, 1966 рр. У чемпіонатах СРСР провів 300  матчів, забив 70 голів. У списку  «33 кращих футболісти СРСР» - дев»ять разів, двічі під № 1 -1968, 1969; №2 – тричі.
Грав за команди «Металург» (Запоріжжя), 1956-1957,  39 матчів, 10 голів; «Динамо» (Київ) – 300, 70.
Тренерська кар»єра: «Фрунзенець» (Суми) – 1973; «Нива» (Підгайці) – 1977-1978.
Із знаменитої п»ятірки нападників першої половини 60-х: Базилевич-Серебреников-Каневський-Трояновський-Лобановський довше за всіх випало грати йому. І аплодисментів більше, і почестей, і нагород.Дивно – адже Канева, приміром, забивав більше, а Лобан грав яскравіше, у Базиля – швидкість реактивна, а «Валет» Трояновський розумів гру, як ніхто. Може, тільки Сттрельцов був на рівні.
Та саме Серебреников, якого весь київ звав «Серебром», вигравши вперше золоті медалі чемпіонів СРСР у 1961-му, під орудою Вячеслава Соловйова, зберігся у складі легендарної команди Віктора Маслова. Більше того, не тільки зберігся, кілька років саме через нього та капітана Андрія Бібу будувалася вся гра «Динамо». І хоч не був зіркою штибу Бишовця, Блохіна чи Шеви, та індивідуальність свою не втратив.
Ще й сьогодні перед очима епізод з того проклятого небесними силами київського фіаско від польського «Гурніка». Фіаско після тріумфу над шотландським  «Селтиком» - переможцем кубка Чемпіонів! Не склалася тоді гра, ох і не склалася. Ось уже 1:2 на своєму полі, горимо, і тут, коли в усіх руки опустилися і ноги теж, Серебро здійснює незбагненний рейд по своєму правому краю, мчить з центра поля так швидко, що захист «гурніка» явно не поспіває.
 Дійшовши по бровці до самої лицьової, робить прекрасну і зрячу передачу  з підкруткою м»яча від воротаря Костки. У штрафну мерщій кинулися динамівці – удар, ще удар – і хтось із захисників вибиває чи не з порожніх воріт м»яч рукою. Чистий пенальті. Та ба! Йожеф Сабо, котрий два сезони підряд забивав пенальті на «бессарабські ворота», цього разу пробив не сильно, на зручній відстані від голкіпера…
Узагалі стосунки Сабо й Серебреникова, які 20-річними прийшли до «Динамо» і майже 30-річними його залишили – окрема глава в історії Команди. Хто правий, хто винуватий – нині це вже й неважливо по великому рахунку.
Футбольна кар’єра Серебреникова-гравця почалася в Запоріжжі.
-Дуже сильна команда була, - згадує він. -  Багато місцевих футболістів, але багато і привезених – вісім москвичів з розігнаної «команди Василя Сталіна», колишні динамівці  Віктор Терентьєв і Сергій Коршунов…  А в Запоріжжі непогано платили. У ті роки все залежало від «господаря» - першого секретаря обкому. Якщо він вболіває, то і в команді все гаразд.
 У «Металург» потрапив завдяки Йосипу Борисовичу Малкіну, який був адміністратором команди і тренував  молодь. Як виявилося, той спостерігав за моєю грою, коли ми бігали з м'ячем у дворі. Чимось, мабуть,  йому сподобався. Підійшов, взяв за вухо і каже: «Пішли, вистачить бити ноги!» Я ж насправді босим грав, не було в мене ні кед, ні форми - нічого.
Невдовзі хлопця підмітили тренери-селекціонери й запросили до юнацької збірної. Тут трапився кумедний випадок. Прибувши до Москви, Віктор переплутав стадіон і почав тренуватися з молодіжкою, гравцями якої були відомі футболісти — Воронін, Денисов, Маношин, Мудрик. Вони з охотою прийняли Серебреникова до своєї компанії.
Коли ж непорозуміння з’ясувалося, тренер Г. Качалін відвіз Віктора до розташування юнацької збірної, яку очолював Вячеслав Соловйов. Серебреников виявився єдиним іногороднім, у команді заправляли москвичі. Ніхто з них і не думав віддавати м’яча хлопцеві з периферії. Тоді розсерджений Віктор подався до Качаліна: «Краще гратиму у вас!» Після втручання останнього Соловйов узяв-таки до складу Серебреникова — і не пожалкував: у двох іграх той забив чотири голи і довів, що його місце — на полі. Природно, що здібного юнака ледве не «захомутали» в Москву.
- Я тоді, по молодості,- розповів Віктор Петрович, -  три заяви написав - в московський «Спартак», у «Зеніт», а ще «Трудові резерви», була така команда в Ленінграді. Та й інші цікавилися мною. Особливо - після матчу юнацької збірної СРСР з болгарами в Ленінграді, коли  два м'ячі забив.
Після того матчу з болгарами вирішили з хлопцями відзначити. Скинулися по п'ять рублів, я, як «іменинник», «стольник» дав. Побігли, закупили випивки і закуски. Причому багато випивки, а закуски - кілька шматків хліба і грамів двісті ковбаси. Зібралися у мене, у 205-му номері, (а жили в «Асторії» - навпроти Ісаакіївського собору). Говорили, що саме в цьому номері повісився Сергій Єсенін. Тільки налили, аж стук у двері. Заходять Соловйов з помічником. Про випивку ні слова і відразу до мене: «Збирай речі!». Мене відразу ж машиною на Курський вокзал -  і на Запоріжжя.
Знайомство з Соловйовим стало у нагоді ще раз, уже в Києві, де Вячеслав Дмитрович сміливо довірив Вікторові місце в основному складі «Динамо». Від того часу Віктор незмінно впродовж десяти років виходив в поле у футболці під номером «8», став улюбленцем київської публіки.
До речі, коли Соловйов збирався йти з «Динамо», він викликав Серебреникова і довго умовляв його поїхати з ним до Москви.
— Ти зрозумій, Москва — столиця . А Київ що?
— Теж столиця, — бурчав Віктор, і таки наполіг на своєму. Тоді, у 1960-му, стався ще один кумедний випадок. Московським армійцям, щоб потрапити до фінальної «пульки», треба було виграти у киян. Але динамівці виявили непоступливість, боролися за кожен м’яч, не жаліли ні суперника, ні себе. Хвилин за п’ятнадцять до кінця, за рахунку 1:0 на користь киян, московська публіка вибігла на поле — і матч було перервано. Пізніше армійцям, як господарям поля, було зараховано поразку.
Та їхнє керівництво вирішило помститися, призвавши до Радянської армії молодих київських футболістів. За «Динамо» грало четверо, яких можна було призвати до армії: Лобановський, Сабо, Серебреников, Пестриков.  Київський воєнком зорієнтувався й швиденько вивіз їх до розташування полку внутрішніх військ на Поділ, де їх переодягнули у шинелі (Лобановському вона була по лікоть, а в Серебреникова — широка, наче на товстуна), дали в руки автомати, і вони зачитали присягу. Якби не цей авантюрний крок воєнкома, хтозна, як склалася  доля київського «Динамо» 60—70-х років.
До Віктора Олександровича Маслова у Серебреникова особливе ставлення:
- У нас були довірчі, людські відносини, я поважав і досі поважаю його. Він, скажімо, дозволив мені, єдиному з команди, приїжджати на тренування на власній машині. Мені подобалося їздити, це мене відволікало перед матчами, знімало напругу, а Маслов знав про це. Але наші відносини не позначалися на ставлення тренера до мене як гравця, - вимагав, як з усіх. Віктор Олександрович був простим, зрозумілим. Не маючи спеціальної освіти, став великим тренером, для якого не було таємниць у футболі. Найбільше цінував саме відданість грі. Міг пробачити чийсь огріх поза полем, але не терпів нехлюйства або байдужості під час гри. Маслов не вимовляв високих слів, іноді декому міг здатися і грубуватим, але за нього красномовно свідчили результати його роботи.
Якби Віктор Серебреников колись задумав написати книжку, вона читалася б не гірше від будь-якого латиноамериканського серіалу. За десять років  у великому футболі, виграв усе, що міг. Тричі (!) виступав у складі збірної СРСР на чемпіонатах світу, будучи вже зрілим майстром, освоїв знамениту «дугу». «Дуга» Серебреникова стала таким же фірмовим прийомом, як і «сухий лист» Лобановського.
- Коли були в Південній Америці, - згадує Віктор Петрович, -  вперше побачив виконання штрафних їхніми кращими гравцями в обвід стінки. Багато часу тренував цей удар. Він був не стільки складний, як болісний для зв'язок коліна. Під час кожного удару ти повинен терпіти фізичний дискомфорт. У сезоні 1969 року забив таким чином в чемпіонаті зі штрафних  голів  шість чи сім. М'яч летів над стінкою і «пірнав» у ворота. Знаю, що друкувалися статті, які пояснювали фізико-математичні аспекти такого удару, але я робив це інтуїтивно.
Навіть Маслов не зовсім розумів, як це в мене виходило. Якось наприкінці того ж сезону  запитав: «Як це ти робиш?». Я показав і пояснив, як зміг. Він здивувався і сказав: «Тю! А я думав, що це дурні голи!»
…Мені випало щастя не раз бачити це маленьке футбольне диво, коли, стрімко розігнавшись, Серебреников якимось чудернацьким рухом підрізав м’яча, і той, високо здійнявшись над головами захисників, раптово пірнав прямісінько у верхній кут воріт суперників. Воротар, як правило, не встигав не те що стрибнути — руки підняти. Останню свою «дугу» Серебреников продемонстрував у Парижі, граючи за збірну ветеранів.
Після матчу на бенкеті до нього підійшов славетний нападник збірної Франції кінця 50-х — початку 60-х років Жюст Фонтен. Його рекорд — 13 м’ячів на першості світу в Швеції — й до цього часу не побитий. «Скільки вам років?» - запитав  Фонтен. -  «П’ятдесят? Це класно: у п’ятдесят так гарно в футбол грати... Вітаю вас!»
Футболу без поразок не буває. Доля розпорядилася так, що свій головний матч  Серебреников програв. Двічі виконував «дугу» в вікопомному матчі зі «Спартаком», вигравши який кияни стали б вчетверте підряд чемпіонами Союзу – рекорд рекордів! Та Кавазашвілі, обираючи місце посередині воріт, витягував м»ячі з «дев»ятки», а випадковий гол Осяніна, який розвів київський захист на мокрому снігу, закотивши м»яча в ті самі коронні київські бессарабські ворота, виявився переможним. Тоді дехто й звинуватив Віктора в порушенні режиму напередодні ключового матчу. Так чи ні, мені достеменно не відомо. Але все подальше життя Серебреникова, котре настало після великого футболу, справді, нагадує дугу, тільки ту її частину, що збігає донизу.
У житті не буває так, щоб усе — лише біле, або ж — суцільно темне. У Серебреникова дуже рано помер батько, потім старший брат, якому пророкували футбольне майбутнє. Завершивши виступи за «Динамо», Віктор, здавалося, так і лишиться назавжди в обіймах «зеленого змія». Весь Київ носив Серебреникова на руках, кожен вважав за честь підняти з ним келиха, щоб потім при нагоді похизуватися: «Вчора з Вітьком «роздушили» три пляшки на двох». Єдиною людиною, кому він якось виговорився, був Віктор Олександрович Маслов, який ставився до молодшого тезки як до власного сина.
— Невже ти все це пережив? І як можна таке взагалі пережити! Ніколи б не повірив! А зовні — ти завжди такий оптиміст, веселий врівноважений...
 
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: