Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
Не зрадь Майдан...
     Достоевский говорил: свои гнилые зубы и пахнут приятно. Как странно: теперь, когда над этим вокруг потешаются, состязаются в остроумии, чуть ли не издеваются - все больше тревожат события поздней осени 2004-го, так называемого "майдана". Не сам, конечно, аттракцион волнует - бестолковая суета типа заезжего шапито - вспоминаешь больше свои ощущения тогдашние, жизнь, которая вдруг -  казалось бы, ну ни из чего, дала то ли трещину, то ли затрещину. И как тяжело, невнятно тогда жилось, как остался без работы, заболел так, что еще немного и коньки отбросишь, унылые, в темно-зеленом цвете, коридоры районной больницы, капельнцы, которые ставила немолодая побитая жизнью сестра, попадая в вену с третьего раза. К чему, впрочем, мне был не привыкать. И оторопь - до мурашек по коже - непонимание абсолютное, когда соприкасался с грязной немытой толпой, серой биомассой с оранжевыми повязками на рукавах. Они были настолько далеки, как марсиане. Ходили быстрыми шагами с закомплексованно одинаковыми лицами - протяни руку, и можно дотронуться. Запросто, в три минуты, сметали прилавки "Кишени", что на Печерске, которая тогда называлась "Бегемотом". Власть разбудила-рпастуркала бегемота, вот в чем дело. А тот туго соображал. А в 62-автобусе, проезжая мимо печально знаменитого строящегося дома прямо в Мариинском парке, вели разговоры типа того, что вот, дескать, пока мы стояли там, на майдане, уже два этажа выгнали, неплохо бы здесь квартиру получить, может, обломиться за все наши мучения на холоде. Прийдя, обессиленный, домой, написал голым пальцем на запотевшем стекле кухонного балкона лозунг, который то и дело тогда бросался в глаза:                    

     "НЕ ЗРАДЬ МАЙДАН…"

     Да, был такой слоган. Типа "Наша цель - коммунизм!". Теперь, несколько лет спустя, когда дым тех картонных сражений немного развеялся, по-другому все кажется, особенно эта фраза, ставшая не напутствием - эпитафией: 

     "НЕ ЗРАДЬ МАЙДАН..."

     Ця історія згадалась мені, коли телебачення минулими вихідними чи не всіма програмами транслювало бравурні сюжети про одного з майбутніх кандидатів у президенти. Щоправда, його минулорічне сходження виглядало природніше й щиріше, а у лексичній палітрі слова «козаки» й козачки» не вживалися. Та час спливає, як пісок крізь долоні, тож і доводиться змінювати гасла, ховаючи застарілий непотріб, наче ящірка обрубаного хвоста.
     Особливо вразила така нісенітниця з гламурно-урочистої промови «покорителя вершин»: "І ось новітній Україні 18 років. Не питайте з неї дуже багато. У 18 років молода людина отримує тільки-но паспорт, що він стає повноцінним громадянином своєї держави". Як не прикро, але доводиться визнати: той, хто претендує на місію поводиря, лідера нації, так і не второпав, що паспорт в Україні Людина (до речі «вона», а не «він», як в тексті), отримує у 16 років. Дрібниця? Тоді й згадалася та історія…
     Якось на дачі - через паркан - заговорила незнайома літня жінка. Подумав спершу:  гостя наших сусідів – Сергія Миколайовича чи Ельвіри Петрівни, з якими в дружніх стосунках. Аж виявилось – порається в них, приїжджає двічі на тиждень, прибирає домівку, трохи на городі. 
  - Вибачте, ви працюєте на держслужбі? Сергій Миколайович порадив звернутися.
  - Уважно слухаю.
  - Що там чутно, у вищих сферах – чи скоро видаватимуть посвідчення учасників помаранчевої революції?
     Щоб не розмовляти через паркан, відчинив вузенку хвіртку, коли розбудовувались, з сусідами нею часто користалися.
  - Ну що ви, я ж тільки спитати… Як, на вашу думку, скоро ті посвідчення дійдуть?
  - А що, власне, за посвідчення? Я трохи не в курсі…
  - Ну як же! Ющенко тоді особисто на Майдані пообіцяв. І Луценко, і Тарас Стецьків. «Десятники» всіх нас переписували. Обіцяли, ще й значки вручатимуть разом з посвідченнями, трьох ступенів – золоті, срібні і бронзові. Залежно від того, хто скільки простояв. Мені, звичайно, золотий не дістанеться, хоча б бронзового дали.
     Було їй добре за сорок. І по тому, як скромно вдягнена, як зашарілася, коли запросив її присісти біля альтанки, як не знала, куди подіти трохи порепані від грубої роботи счервонілі руки, як відводила ніяково в бік погляд - неважко помітити, що не звикла просити за себе, турбувати, як їй видається, зайнятих і поважних людей своїми дріб'язковими проблемами. Слава Богу, зберігся ще такий тип у нашій моторошній круговерті, де брутальність і беспардонність осідлали гору.
  - І що ж ви, даруйте, не знаю імені по-батькові…
  - Ганна Степанівна.
  - Ганно Степанівно, розраховуєте певні пільги отримати?
  - Як вам сказати? Радше – навряд. Розумію, звідки тих пільг на всіх набрати? Хоча тоді нам казали – тих, хто відстояв на Майдані, прирівняють до чорнобильців.
  - А ви, перепрошую, скільки там відстояли?
  - З 20 листопада по 18 грудня. Місяць без двох днів. Сама не киянка, з Вінничини. Бар, містечко таке, своїми яблуками відоме. Останнім часом, правда, у самій Вінниці, у сестри рідної жила, в технікумі викладала. Як з чоловіком розійшлися, так не змогла там жити - місто малесеньке, кожен на виду. Чоловік пив, спочатку - випивав, як усі, потім розпився, гуляти кинувся, а я ж вчителькою, діти скрізь, педколектив, за спиною шепочуть, сміються, щось вигукують. Тож кинула все, а коли в Києві почалося, гроші, що на книжці на старість тримала, зняла всі чисто і сюди. Сказала собі: стоятиму до кінця! Тільки б Кучму з його бандою спровадити геть!
  - Вибачаюсь, а вам особисто він що поганого зробив?
  - Ну як же! Розумієте, не можна далі терпіти, вони ж усю Україну розікрали, над людьми знущалися, всіх за дурнів тримали.
     І стільки в її голосі, інтонаціях було віри, переконаності, характерної безапеляційності, що продовжувати далі, зрозуміло, мабуть, не варто. Мітингова ейфорія вгамовувалася, навіщо її ворушити? Люди, в більшості, звільняючись від політичного гіпнозу, поступово поверталися до звичного ритму, тож, навіщо провокувати зайвий раз?
  - На жаль, Ганно Степанівно, про ці посвідчення нічого не доводилося чути. Не в моїй, вибачаюсь, компетенції. Проте обов'язково поцікавлюсь, якщо трапиться така нагода. Додому, до сестри, не збираєтесь?
  - Чесно кажучи, не знаю, куди й подітися. У них дочка народилася, поки ми тут були, квартира маленька, дві кімнатки прохідні, ще й я їм на голову. Спочатку у подруги жила, з якою на Майдані стояли. Спасибі їй, до добрих людей влаштувала. І Сергій Миколайович, і Ельвіра Петрівна – душевні, дбають про мене, намагаюсь і їм якось корисною буть. Скажіть, ви ж - там при владі, десь буваєте, щось чуєте. Чому все на спад пішло, знов болото тиною затягнулося? То на Зварича всі накинулися, ніби диплома немає в нього, ну, самі б подумали, може така людина розумна – без вищої освіти? На Порошенка, а він же стільки корисного зробив. Тепер - на Юлю. А вона мені так подобається, я ще б за неї постояла… 
  - Скажіть, Ганно Степанівно, а холодно було там, на Майдані? 
  - Ви знаєте, дуже. Ми в перехід підземний по черзі бігали грітися, коли не було вже як терпіти. Наші ходили в профспілки, от де теплінь! Я одного разу лише. Подруги завели. Здивувалася – скільки там людей поважних - в дубльонках, шапках хутряних, з табличками різними, кожен при ділі, за щось відповідає. І бігають швидко так по сходах з папочками. Як у міністерстві. Подумала ще: далеко вони від нас відірвалися. Дівчата до Омельченка в мерію ходили, він же наш, вінницький. Розказували – там така розкіш: люстри хрустальні скрізь, мармур, дзеркал повно, як у театрі. А який Омельченко молодець, пустив людей!
     Я вам так скажу: аби не кияни, не встояли б ми, вони нам щодня, як на роботу, їжу приносили, чай гарячий, каву, теплу одежу, ковдри, джемпери. Мені одна жіночка, молода зовсім, стельки теплесенькі принеслала, на чоботи. Як виручали вони! Так що витримали, і якщо ще треба було, стільки б ще й постояли. Я, правда, під кінець трохи захворіла, та нічого, видужала. Тільки з посвідченнями затримка, нічого, всі ж розуміють, скільки сьогодні клопотів невідкладних, можна з цим і почекати. А, може, до річниці – встигнуть? От би був подарунок нам усім! Ви не подумайте, я не пільг якихось жду, ніколи в житті не користувалась. Тільки дали б, що належить, що обіцяно було. Якщо раптом, щось дізнаєтесь, повідомте, прошу, через Сергія Миколайовича, Ельвіру Петрівну, вони одразу мені скажуть…
     Місяців зо два не бачилися з сусідами, то вони у відпустку, то ми. Зібралися разом аж під саму осінь. Сусідка, коли пили в них чай, роздивляючись фото з відпуски, раптом запитала: 
  - Нічого не чутно з приводу тих посвідчень учасників Майдану? Ганна Степанівна допитується, а я все забуваю у вас поцікавитися.
     Виявилося, їхня домогосподарка давно у лікарні. Раптово віднялися ноги. Довго відмовлялась «швидку» викликати, ледве умовили. Аналізи погані, повторно збираються рентгеном світити.
  - На лікування гроші потрібні, а звідки у неї? Соромиться зайвий раз щось попросити. Через водія передаємо, не питаючи, – кефір, фрукти. Сестру викликали з Вінниці. У неї на ці посвідчення – єдина надія, все просить газети свіжі, щоб не проспустити. Сподівається, може, ліки за півціни хоча б учасникам відпускатимуть. А що? Люди здоров'я свого не пошкодували, а держава навіть не чешеться!
  - Та що ти верзеш, наївна! Які посвідчення? З глузду з'їхали? Кому вони потрібні сьогодні – захисники Майдану! Відпрацьований матеріал. Он Янукович політичних туристів після того возив, що ж їм теж виписувати пільги?
  - Ну, не знаю. Ми допомагатимемо, бо розуміємо ж, що таке в лікарні зараз без грошей. Справді, нікому не побажаєш! Та ще як немає родичів – тільки ми, та дві-три подруги її з Майдану, більше нікому подбати.
     Про те, що Ганни Степанівни не стало, дізнався знову ж таки від Ельвіри. Побачив у неї стареньку сумку з прив'язаними вицвілими помаранчевими стрічками, які тепер виглядали архаїчно і недолуго, а колись же були в такому фаворі. Хто б тоді подумав, що все так раптово і докорінно зміниться! 
  - Усе, що залишилося від нашої Ганни Степанівни. Рак її доїв, згоріла за два місяці людина…
     У сумці – два старенькі светри, стоптані чоботи, стельки (напевно, ті самі, якими розжилася на Майдані), кип'ятильник, розсувний стаканчик, книжка «Помаранчева революція. Хроніка подій», целофановий пакет з документами. Ще – фотографіі: з сестрою, маленькою доцею, газетні вирізки часів Майдану, товстий блокнот-щоденник з написом кульковою ручкою, безліч разів наведеними літерами: «Майдан». Пролистаєш – самі телефони, адреси, якісь схеми, малюнки, щось на скору руку записано-закреслено - хіба що господар може орієнтуватися в усьому цьому! Пригадалося, говорила, коли сиділи під альтанкою:
  - А скільки там друзів знайшла. Такі душевні, чисті люди! З одним чоловіком познайомилась, от хто справжній герой! Він проти цієї банди стоїть ще з 2000 року, коли УБК (Рух «Україна – без Кучми» - Автор.) тільки починався! Серед дня вийшов сам-один на площу Незалежності – ще й Майдану не було – і ножем в живіт себе поранив на знак протесту. Заходив частенько до нас у намет, багато про що з ним переговорили.
  - Я сумку поки сюди, на дачу, завезла, щоб вдома не плуталася. Як сестра - навідається - віддам, усе ж пам'ять про людину… 
                          
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: