Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 МОЙ БЛОГ
БІЛЕТ В ОДИН КІНЕЦЬ
                                                                                                                                
                            ТОЙЩОШАПКИКРАВ
Від автора. Цю новелу написав 12 квітня 2013 року. Ніхто, звісно, її друкувати не хотів. І не дивно. Сам автор говорив колезі про те, що він звісно не доживе, коли всю срань януковича поженуть з Києва назад, за місцем прописки. А менш, ніж через півроку грянув Майдан. Слава Україні!

«Під кригою риба задихається за два дні. Якщо не хочеш весною ставок від гнилої  риби чистити, треба підняти задницю в мороз і лунками всю водойму продірявити. Риба ж, як людина, без кисню спочатку засинає, а потім здихає».  (З газет).

1.
Прокинувся – так важко в грудях,  втікав від когось усю ніч. Довго одходив,  і  знову-таки забув записати сон, що так мучив.  Розбудив   телевізор, котрий на автоматі.
А там якраз новини читає гарнюня,  брюнеточка – вороняче крильце. Мені чорняві більше до вподоби. Коли з блондинками – здається, що запах їхній на відстані чую – терпкий і неприємний, як… Як що?  Щось на зразок залежалого твердого сиру. І ще – дерті, котрою кормили коней в стайні на іподромі. Старий, минулорічний, перегнилий силос.
Stop talking! Замовкни, бовдуре! Бо одразу вийшов з туману той сон – рання весна,  зразу після Воскресіння Христового,  в першу суботу квітня,  травичка ледве піднялася, земелька  свіженька,  проклюнулася після  довгої, як вічна ніч, зими, що, здавалося, ніколи  не закінчиться,  тягнулася, як фільм такого собі Бергмана чи Сокурова.
У їхньому кіно -  хрін собачий второпаєш, а тут - земелька  тепленька,  волога, аж дише, і сонечко несміле крадеться навшпиньках до тієї травички. І  вона од сонця світлішає, і Богатир мій здригнувся, ніздрями кліпа, язиком щось собі чмокає. А я йому ще підсипаю, - не їсть, а все до травички лине.
Значить, це все з нами було, коли я його на іподромі підганяв або якщо треба – підтримував, жокеєм при Богатиреві служив. Поки з коня не турнули й перевели в  двірницьку. Іноді думаю: чому мене звідусіль ганяли, як того цуцика?
Я ж, типу, не гірший за інших, і колись  на афішах красувалося прізвище: «Дмитро Носів у фільмі «Сон».  Ти бач, і тоді сон , коли молодого Тараса зіграв,  і нині.  Ні, друже Носів, тоді справді «Сон» був. А наразі всього-навсього  звичайнісінький і не зовсім тверезий після вечірньої чвертки сон.
 Звук я одразу заблокував, і моя Чорнокрила тепер округлим своїм ротиком і масляними підведеними очима робила мені всякі пропозиції.  Німа, без звуку, як і всяка жінка, вона виглядала ще чарівнішою, і  можна було уявити все, що завгодно, бо тепер вона сиділа за кілька кроків від мого ліжка і виразно жестикулювала.
І  вже погоджувався на її пропозицію, і  бачив, ніби збоку, як до неї виходжу – тільки на мені іподромна пара кольору кави з молоком, в таких же світлих  рукавичках, і улюблена червона жокейка на голові. Лисину, скажу вам по секрету, прикриває сто процентів!   
І виходжу, друзі мої,  майже на саму доріжку –  третю, і п’ятий стовп – ось він. І вже останнє коло, дзвін сповіщає, як завжди  моторошно, і натовп загудів,  з місць  нарід повскакував  – останнє коло,  вирішальне, кульмінація!
Насправді, вони всі лохи, і тільки кілька допущених у курсі дєла –  командую  парадом ,  мій вихід. І вся ця фігура умовчання  означає ніщо інше, ніж зрозумілу лише обраним джентльменам  вказівку, що першим до фінішу мусить прийти наїзник під номером вісім. Саме так читається третя доріжка і п’ятий стовп. І я стовбичити маю, поки усі екіпажі впишуться у  правий поворот, і розшифрують  цей сигнал за сто метрів  до фінішу. І  гордо, типу так,  піду -  неквапно і розважливо, як і прийшов.  Справу зроблено! Завіса!
Уже в конюшні, наче навіжений, кидається  з кулаками Матрос.
-         Підоре вонючий! Ти переплутав доріжки – я сказав друга доріжка, стовп п’ятий! «Сімка» - Йосип-кінь повинен першим перетнути! Біжи!
 Не встигаю, серце вискакує, ноги не слухаються, слизько,  як на Хрещатику, зимно,  валюся на порозі стайні,  і оголошення дикторші: першим прийшов восьмий екіпаж.   Восьмий, а не сьомий. І плакали чиїсь грошики, і немалі. Феніта ля-комедь. Кумедь.  Засяду колись за мемуари «Як я махлював на іподромі».
 Уже  б написав. Та не світить лохом скрізь виглядати – турнули зі стайні, ще й квартиру довелося продавати, не тільки свою, а й тітчину.  Яка хата була! У самому центрі, на Печерську, Рибальська, 4! Та й у тітки нівроку – Тарасівська, старий Київ, до площі Толстого – п’ять хвилин пішки. Дякуючи Богу,  живий лишився – а то  братва вже лізла розбиратися – не жарт, он скільки бабла через мене  втратили пацани…
2.
  В роті гірко, серце біжить з грудей, а тобі, до речі,  Дмитро Носів, кумир шестикласниць призову 1966 року  зі школи, що на Горького4/6,  тільки сорок шість. Чотири-шість – сорок шість! Від цих божевільних співпадінь  недовго й розум втратити. Може,знов узяти чвертку?
Чорнокрилої  на екрані крайма, повторювали вечірню пресуху перед матчем віку. Наша доблесна команда, складена виключно з  гравців чи не латиноамериканського походження, мала помірятися  з англійцями. Такий наразі футбол пішов.
 Замерехтіли кадри вчорашнього дня. От і Персона, котра завжди зберігає незворушно-діловий вигляд, ніби тільки-но добре закусив, ще й сто коньячку перехилив з кавуською, розказує моїй Чорнокрилій, який він вправний уболівальник, і саме його присутність на арені допомагає нашим хлопцям ( з темно-оливковим відблиском?) вигравати. До чогось вплів сюди День Перемоги. Ну не йолоп?! Обідно, що моя Чорнокрила з усієї дурі  загравала з Персоною. Шльондра, що тут скажеш. Забула, як недавно ховала посмішку, коли вінок на якійсь церемонії на ту Персону впав?  
Мова-то рідна  йому аж ніяк не дається, кажуть,чотирьох репетиторів за три роки поміняв, як коней на іподромі.  Нескебетний до української, хоч убий!   Ще й випендрюється, кортить прислів’я  якесь ввернути. Російське, звичайно, він же комунякою служив.   Влучно йому нардеп Пряшко: «Крім красти  бабла – нічого не вміє!». А Персона: «А Мишка  слушает, да ест!».
Секретутка його, з львівських дешевих прошмандовок,  підказує – навмисне, щоб усі почули її в телевізорі:  «Ні, не Мішка, Васька! Васька слухає…»
Персона: «Что-что? А, Васька слушает, да ест! Васька слушает!»
Бачили такого собі поліглота? Нічого, я йому сьогодні покажу  і футбол, і кіно! Це буде така фільма, про яку він і не мріяв! Кому-кому, а мені не треба розказувати, що є кіно. У трьох картинах чи не  головні ролі віддубасив. Фактурний був  і,  кажуть, нарозхват. Не витримав, правда, «солодкого життя» - тричі одружувався, двічі «зашивався», навіть відсидів якийсь рік неповний, поки на іподром катапульнувся. Спочатку – кізяки, підмивав коней – ніде не брали. Та й без освіти – за цим кіно й школу не закінчив. Із часом – у жокеї, поки знову кинуло в кізяки. Так гойдалка!
Ні вони надовго запам’ятають цей день, 13 лютого 2013 року.  Я  зроблю це! У мене все напоготів. Тільки дождатися, поки підуть усі зі студії на футбол, наразі мені випало чергувати. А там –  кіно  влаштую – Хічкок  би позаздрив!
3.
Поки їхав  метро на роботу, на Лівий беріг,  ще і ще раз прокручував  варіанти операції «Прикриття».  Шукати  будуть – не скоро знайдуть, курви!   «Курви» - це, звісно, від себе, а решта – Андрія Миколайчука. От хто  у головній ролі класно дивися. Або Серж Поярков, з яким на Майдані знався. А шукати почнуть ще з ночі, тим більше – вирахувати мене нічого не вартує. Скрізь техніка – кому-кому,   мені  відомо достеменно – кожна есемеска, кожна кома зчитується  ультрахвильовими пристроями, скануються навіть думки.
 Довелося добряче головою помакітрити, щоб вживити в себе, здавалося б, нейтральну інформацію, котру на мові спеціалістів називають трешовою , по-нашому – сміття. Гадаю, ніхто в ньому ритися не стане.  Сама ідея виникла, коли випадково натрапив на роботі на кимось забуте число «Української брехні».  Проглянув  ту замітку – і щось ніби вжалило: так це ж мій шанс, мій вихід! Моє ім’я стане знову знаменитим!
  Хтось пожбурив це число популярного нині  часопису, котрий належить головному олігархові і найближчому до Персони корешові,  а я,завдяки йому, вже пройшов попередню реєстрацію до проекту "Марс Ван".   Мине неповних 10 років  є шанс стати першим жителем Марса. Ні, друзі, я в розумі,  не божевільний з Павлівської, що на Фрунзе, 103. Просто там, де ви стенаєте плечима, я починаю злет. Ім’я стане відомим, про мене напишуть  газети всього світу, тоді й Чорнокрила моя зрозуміє…
 Вирішив і написав засновникам,  похвалив їх , зголосився на допомогу.  За тиждень надійшла відповідь від Норберта Крайта — керівника медичного напрямку  проекту. Запропонував поспілкуватися через скайп.   Говорили з півгодини, Норберт надіслав по імейлу анкету й висловився в тому плані, що я — гідний бути  одним із кандидатів проекту "Марс Ван".  Суть -  заснування на Марсі постійної людської колонії.  Перша команда у складі двох чоловіків і двох жінок стартує  2022 року. Подорож триватиме сім місяців.
-          Приймаєш ці умови?
-         Усе життя до цбого йшов ! - не вагаючись, відповів.
Тоді він розкрив карти остаточно:
—    На планеті  доведеться підтримувати життєдіяльність системи, яку ми  там створюватимемо. Астронавти мають бути розумні, психологічно стійкими та креативними.  До польоту  готуватимемо вісім років. За рік до відльоту відправимо апарати із запасами води, повітря, харчами й матеріалами для будівництва баз. Нові групи людей плануємо висаджувати  щодва роки. Але на Землю ніхто з колоністів повернутися не зможе. Подумай, чи готовий  до цього.
-         Мені хотілося б почати роботу з вами негайно, з середини лютого.
-           Чи маєш візу?
-          Так,  з 14 по 22 буду в Амстердамі  як турист.
-          Висилаю координати в Амстердамі…
Мій рейс – о 9.45. «Кіно» я виставлю в Інтернет запізно, годині о четвертій ранку. Щоб вони його за сніданком проковтнули.
І ще подумав: єдине, що є в мене позитивного за плечима -  це English School, яку  пройшов два місяці тому. Пройшов, залишивши там останні копійки, ще не знаючи, для чого це роблю.
4.
З повідомлення в «Українській Брехні»:
« 13 лютого 2014 року в перерві футбольного матчу між нашою та англійською командами   стався прикрий епізод. У старшого тренера наших  П. Лотіане  хтось, можливо  із вболівальників, поцупив його  знамениту шапку- «півника» – традиційний атрибут, котрий допомагає уже не один сезон  нашому кращому клубові вигравати золоті медалі в чемпіонаті України та успішно виступати на європейській арені. На жаль, вжиті охороною клубу  заходи із залученням відбірних сил «Беркута», інших спецпідрозділів, а також використання спецзасобів, не допомогли знайти зловмисника.
Ми вдячні численним вболівальникам, які з розумінням  поставилися до гуманних санкцій, застосованих правоохоронними органами. Доречно сказати, що у такий спосіб на стадіоні було виявлено понад 790 чоловік, які знаходяться в розшуку за підозрами у скоєнні злочинів різної тяжкості та провокацій на так званому євромайдані.
На жаль, затримати і знешкодити злодія, який брутально поцупив шапку старшого тренера  нашої команди П. Лотіане, не вдалося. Це свідчить про замовний характер і завчасну підготовку  здійснення злочину.
Про те, що це старанно спланована акція, свідчить і той факт, що вже після закінчення футбольного змагання, на опозиційному Інтернет-ресурсі «Ще раз про футбол» ( засновник - студія «4+4»), було виставлено брутальний знімок.  На ньому наші поважні люди, урядовці, народні депутати від  правлячої партії  та ряд інших відомих осіб, котрі знаходилися у віп-ложі, аплодують Персоні, на голові якого домальовано вкрадену кимось  шапку. Ми стверджуємо: саме домальовано, бо справжньої шапки (оригіналу) не знайдено.
Компетентними органами,  із залученням всіх найновітніших технічних засобів і групою досвідчених  слідчих Генпрокуратури України, проводиться ретельна перевірка цієї ганебної провокації з боку студії «4 + 4» та встановлення всіх осіб, причетних до цього злочину».
Просимо, хто володіє будь-якою інформацією з приводу інсинуації, про яку ми розповіли вище, повідомляти за телефонами… Або на сайти: ….
За доручення Тимчасового Штабу по знешкодженню злочинців в Інтернеті – полковник  Д. ЛАТИПОВ (підпис, дата)»
Ось, власне, і все. Єдине, що  бентежить і про що жалію по-справжньому нині, коли я далеко від Києва і перебуваю в абсолютній небезпеці:  немає вороття,  ніколи не повернуся  на Землю. Бо цікаво ж дізнатися: а чим там усе закінчиться?
                                                                                                                                                          
                                           X                                 x                                  X
   
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Имя:
E-mail:
Текст:
Код: