Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 ПУБЛИЦИСТИКА
Коли Дюма відпочиває…

Коли Дюма відпочиває…

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА  
                                                         
      По обіді довелося відвідати одну установу, а там персонал жваво обговорює, хто з наших доморощених політиків котрого з персонажів «Трьох мушкетерів» нагадує. Слабкий король – і в книзі, і в житті присутній, королева - перша леді, певна річ. Ось кардинал, завжди до ваших послуг, - корисливий і владолюбний, а що вже інтриган затятий - клейма не поставиш. Тож не треба бути ясновидцем, аби зрозуміти, хто саме ним є і  де, власне, має резиденцію. Щоправда, то дискусійне питання: чи король у нього в канцелярії працює, чи він – у короля… Або прекрасна своєю брутальною красою Міледі, не жінка – зваба! До речі, у нас їх аж дві останнім часом. Спочатку, за всіма канонами жанру, одну спостерігали, котра в білому вся, аж гульк – несподівана суперниця з'явилася на гламурному небосхилі. Віроломно кинула (в смислі – залишила) своїх та й до короля прибігла мерщій, горнеться, як та кішечка. Ну а той і зомлів зовсім, кажуть – до Парижа її з собою возив. І що характерно: нашому життєлюбу одразу сподобалася, вирізняє поміж інших - чемно вітає, дякує за увагу, мов той східний емір улюблену пасію. Давно помічено – і в романах, і в житті – перед таємничими жіночими хитрощами важко встояти навіть королю.
     На жаль, безсмертне творіння французького класика не перечитував після шкільних років, тож окремі сюжетні лінії, не кажучи про деталі, стерлися з пам'яті. Та в названій установі швиденько повернули в курс, ще й пояснили, що різниця між нашими претендентами на престол приблизно така ж, як між кардиналами Рішельє та Мазаріні. Тільки один намагається підступними інтригами взяти, інший – впертістю, що іноді межує з відвертим хамством. Та суть – одна. Обидва, правлячи по черзі, тільки вдають, вигляд роблять, що для народу стараються, імітують. Насправді ж, народ той їм - до самісенької, я вибачаюсь, лампочки. Навіть не до «лампочки Ілліча» - значно далі, так обидва забронзовіли. Крім себе та діточок своїх геніальних, уже й не бачать нікого. Навіть не золоті вони в них – «платинові», тож,  де тільки можна, влаштовують їм то хороми посеред Києва, то дачку гектарів на кількасот, то фондик такий собі чудернацький – чим би дитя не тішилося.
  - А хто ж, - питаю, - у них - за мушкетерів короля? Бува, не Юрко Луценко?
  - То більше й нікому, - підтверджує вродлива секретарка, яка б і сама за сприятливих обставин якусь Констанцію Бонасьє мала б у кіно зіграти.
  - Один такий, хто відважився гвардійцеві кардинала ногою нижче пояса зарядити.
  - Це вже ти, подруго, загнула, - перебиває її високий худорлявий хлопець в окулярах і з модним солідних розмірів навушником, що стирчить з вуха, - певно, комп'ютерник місцевий. - Мушкетери букетів міледі не дарували, хвацько не розціловували без височайшого на те дозволу та підсумкових домовленостей відносно створення коаліції!
  - Не він же один, раніше навіть Безсмертний так саме вчиняв…  
  - Який безсмертний? Кощей, чи що? –  віртуально пожартував комп'ютерник. – Так то ж з іншої опери!  
  - Вірно! – подала голос вгодована виплекана жіночка в коштовному шкіряному жакеті, відриваючись від своєї книжки. - Не можна всіх до однієї ями гамузом! Пам'ятаєте, коли ми в «Графа Монте-Крісто грали, я теж одного в'язня вирахувала, що в Штатах наразі переховується, так ви мені що сказали? «Не плутайте грішне з праведним!»
  - Романи різні – життя одне! – філософськи підсумував молодик років тридцяти, виходячи з свого кабінету. – І прожити його треба…
  - В Криму, тільки в Криму! – голосно зааплодувала симпатична секретарка, скидаючи догори руки. – Так знов у відпустку кортить, на море, скоріше б зима пролетіла…
  - Я чула, взимку вибори будуть, - сказала дама в шкіряному піджаку, перегортаючи сторінку. – Цікаво, Юля знову виграє?
  - З якої це нагоди? – поморщився молодик з кабінету. – І що означає «знову»? До вашого відома, минулі вибори «Регіони» виграли, тільки їх розвели нахабно на коаліцію. Пообіцяли й обдурили…
  - Мені не переливки, коли не виконують те, що обіцяли! – тихо відказала в задумі миловидна секретарка. -Та Юля повернула людям «мертві» заощадження, а ще обіцяє житло дешеве будувати. – Дама  згорнула свою книжку. - Дочці з зятем вкрай квартира потрібна…  Скоріше б ті вибори.
  - Ага, тримай кишеню! – молодик з кабінету хвацько клацнув дорогою запальничкою. – Ту Юлю, відому популістку, виженуть швидше, ніж вона локшиною вас встигне нагодувати. Держава нині сильної руки потребує, а не пустопорожніх обіцянок…
  - Тоді вам не сюди, в Росію треба, там з цим давно визначилися. – Дама знову відкрила книжку.
  - Чекайте! – симпатична секретарка підняла руку, зовсім як у школі. – А хто ж тоді у нас Атос і Портос?
  - З Портосом – давно все ясно, - багатозначно гмикнув комп'ютерник. – Ніхто, крім Петра Олексійовича, не підійде. А от з Атосом…
  - Так і з Атосом – теж ясно, – втрутився, нарешті я, щоб привернути до себе хоч якусь увагу. – Крім Льоні Космоса, жоден так не зіграє…
  - Він, скоріше, Араміс - і набожний до того ж, і з загадковою поволокою в очах, - задумливо сказав молодик, закриваючи за собою двері кабінету.
  - Ви нас не плутайте, товаришу, - сердито сказала вгодована дама в шкіряному піджаку. – Де бачено, щоб Д'Артаньян зарядив Атоса по пиці – це ж і проти сюжету, та й усього жанру. А ви, власне, до кого і у якій справі, товаришу? - Мені б тільки, я вибачаюсь, довідочку – про склад сім'ї, форма три, розумієте…
  - Шановний, ви читати вмієте? Там же, на дверях, з того боку, чітко, для таких як ви, написано: довідки про склад сім'ї видаються по вівторках і четвергах. А сьогодні у нас що? Правильно, середа! Так що, дорогесенький ви наш, завтра і приходьте. Та й то – лише в другій половині…  
     Провертався я додому та й згадав, як давним-давно, коли автор нев'янучого авантюрного роману був ще живий, і подорожував нашими безмежними просторами, застала його пожежа – неподалеку спалахнув чийсь маєток. Як людина допитлива, підійшов до натовпу людей, що стояли на горі, спостерігаючи процес гасіння. Пожежники, падаючи з ніг, бігали з відрами за версту до озера по воду. Коли письменник запропонував організувати людський конвейер, «цепочку», начальник дружини терпляче роз'яснив йому, що це, на жаль, не передбачено чинним законодавством. «І тоді я подумав, - записав у щоденнику великий Дюма, - яка все ж вражаюче законослухняна країна!». 
2009-11-24
Боротьба з корупцією: українська версія

Боротьба з корупцією: українська версія

Володимир КУЛЕБА, журналіст
                          
     Про корупцію у нас говорять з часу проголошення Незалежності України. Боротьбою з корупцією займаються всі, особливо напередордні вибрів, які в нашій державі останнім часом проходять щороку. На державному рівні приймається немало законів, видаються укази, розробляються концепції по запобіганню корупції, однак з року в рік її масштаби  зростають. Починається вона з відвидин жеку чи поліклініки, не кажучи вже про БТІ чи ДАІ. Всюди треба «нести» - куди коробку цукерок з пляшкою коньяку, а куди, як, приміром, щоб потрапити в партійний список – від 5 мільйонів долларів США. Велика біда, якщо ваша доля залежить від лікаря чи адвоката: «добрі» дяді й тьоті  за здорово живеш можуть послати по колу свої колег, і тоді гаманця явно не вистачить. Міністри «сидять» на процентах від завізованих і підписаних документів. Депутати лобіюють інтереси приватних фірм. СБУ й МВС кришують сумнівні оборудки. Як твердить Ю. Тимошенко, генеральна прокуратура « сидить на прикупі», маніпулюючи порушеними кримінальними справами. В секретаріаті президента, подейкують, розроблені розцінки за нагородження й присудження почесних звань. 
     Як свідчать численні опитування,  головна причина поширення такого ганебного явища як корупція, передусім, у відсутності політичної волі і реальних дій з боку вищого керівництва держави, помножена на громадянську пасивність і зневіру суспільства в антикорупційну налаштованість політичної еліти. Тільки в поєднанні обох чинників  може блиснути промінь світла в довгій туманній мглі.

  ЩО ТАКЕ  «КОРУПЦІЯ»?
     Серед українських вчених-правознавців, а також практиків немає певної єдності у визначенні поняття «корупція». Окремі енциклопедичні словники, слово «корупція» визначають як похідне  від латинського «соrruptio», що означає «псування», «розбещення», тобто може розумітися як розбещення окремих посадових осіб державного апарату, як соціальна корозія, що роз’їдає державну владу і суспільство в цілому. 
     Основні підходи до розуміння корупції можна звести до наступного: 
  • корупція розуміється як підкуп-продажність державних службовців;
  • корупція розглядається як зловживання владою або посадовим становищем, здійснене з певних особистих інтересів;
  • корупцію розуміють як використання посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету для задоволення особистого інтересу або інтересів третіх осіб;
  • корупція розглядається як елемент (ознака) організованої злочинності.
     Нормативно-правові акти України також не дають єдиного визначення поняття корупції. Так, у Законі України «Про боротьбу з корупцією» наводиться таке формулювання: «під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, направлена на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або инших переваг». 
       Інше визначення корупції дається в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр.: «У правовому відношенні корупція – це сукупність різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних дій, инших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних зі здійсненням цих дій». 
       Аналіз міжнародно-правових документів також свідчить про існування різних підходів розуміння корупції. Так, у Резолюції «Практичні заходи боротьби з корупцією», розповсюдженій на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинності» (Гавана, 1990 р.), корупція визначається як «порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримінального характеру, що проявилися в протизаконному використанні свого службового становища суб’єктом корупційної діяльності». Інший документ ООН («Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією») формулює поняття корупції як «зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях».
     Корупцію можна визначити як складне соціальне (а за своєю суттю асоціальне, аморальне і протиправне) явище, що виникає в процесі реалізації владних відносин уповноваженими на це особами, що використовують надану їм владу для задоволення особистих інтересів (інтересів третіх осіб), а також для створення умов здійснення корупційних дій, приховування цих дій та сприяння їм. 

УКРАЇНСЬКИЙ ФЕНОМЕН?
     Незважаючи на те, що кількість розмов, публікацій, декларацій, прийнятих рішень навколо корупції на всіх рівнях зростає, сам феномен нашої української корупції залишається мало дослідженим і осмисленим. Навіть достеменно вивчений і задокументований зв'язок між рівнем корупції та незадовільною роботою економічної і політичної системи залишається без вичерпного аналізу: що є причиною, а що – наслідком? 
     В Україні неофіційні «правила гри» давно вже домінують над державними інституціями, а систематична політична корупція на найвищому рівні створила прихований політичний режим, що конфліктує з конституційною діяльністю державних інститутів. Дослідники Світового Банку навіть запровадили новий термін – «захоплення держави», – щоб вказувати на незаконне перепідпорядкування держави через тіньові, непрозорі канали приватним інтересам чиновників.
     Існує універсальне пояснення хронічних невдач у реформуванні будь-чого в нашій країні: корупція. Леонід  Кравчук, йдучи в президенти, обіцяв боротися з корупцією,  як наслідок – з»явились „червоні директори”. Кучма  вважається «хрещеним батьком» олігархів. 23 січня 2005 року, виступаючи на Майдані Незалежності, новообраний президент Віктор Ющенко сказав: «Ми створимо систему влади, яка буде чесною по відношенню до людей. Ніхто не даватиме і не братиме хабарів». Проте, і цього разу, констатуємо з жалем, все залишилося без змін. Навіть більше: за часів президентства Ющенка у корупції з'явилися нові означення – куми, любі друзі...  
     Корупція все більше притаманна українській системі державного управління, яка сформувалася за роки незалежності. В деяких завуальованих формах вона узаконена і, звичайно, підтримується деформованою мораллю суспільства, яке сприймає корупцію як частину «правил гри», за якими воно існує. Дискредитуючи саму мету створення суспільних інститутів і громадянського суспільства в цілому, корупція підриває ефективне управління й демократію і в свідомості громадян. 
     Останнім часом корупція розповсюдилася не тільки на державний апарат, але й на систему політичних партій. В нашій країні фактично найбільш корумпованими стали партії, які відіграють все більшу роль у державі, зокрема, парламентські. Вони корумповані як на рівні вищого керівництва, так і на рівні середньої ланки. Це виявляється у продажу місць у виборчому списку, посад у державних структурах. Найнебезпечнішим та найдорожчим у політичному сенсі стала купівля-продаж результатів парламентських виборів, адже у великій політиці кожен куплений голос виборця на п'ять років деформує та фальсифікує конфігурацію влади, а кожен куплений політик – дезорієнтує загальний курс держави. І хоча більшість політиків усвідомлює, що подібна система прискорює процес самознищення і економіки, і політики, і державного управління, протее  не може стримати свій корупційний апетит,та й імунітету до наслідків якого українське суспільство досі не набуло. На жаль, з тим рівнем політичної еліти, яка є зараз, побороти корупцію неможливо, оскільки партії і окремі політики відрізняються лише гаслами, а не своєю суттю. 
Зловживання владою та корупція заслуговують на дуже пильну увагу не через їхнє поширення і навіть не через відчуття безпорадності перед їхніми могутніми можливостями. Скоріше, дослідників веде відчуття, що ті суспільні відносини, які складалися впродовж 15 років незалежності України зазнали значної корозії, а суспільний консенсус готовий розпастися на порох. За деякими оцінками на хабарі витрачають кошти, які перевищують державний бюджет у кілька разів. Але в той час, коли літні люди в пострадянських країнах з тривогою наголошують, що корупція значно посилилась, їхні діти та онуки схильні брати участь у корупційній діяльності з будь-якого приводу – молодь засвоїла культуру корупції і вважає її звичайним явищем.
     При цьому корупція підриває засади, на яких будуються демократичні режими, такі як влада закону, вільна і чесна конкуренція на виборах, відповідальне представницьке управління. Водночас корупція, як і діяльність в тіньовому секторі економіки, є цілком раціональною відповіддю на економічні репресії держави та на відсутність в країні економічних свобод. Адже відомо, що коли зникає економічна свобода, настають часи розквіту корупції. За статистикою, рівень моральності (на противагу корумпованості) в економічно вільних країнах в середньому вчетверо вищий, ніж в країнах де вільна економіка відсутня, і майже на 60% вищий, ніж у переважно вільних економіках. 
     За тотальної влади напівкримінальної і просто кримінальної олігархії, пересічний українець продовжує вимушено користуватися традиційною корупцією як засобом збереження “народної тіньової економіки”. Саме на тіньовій економіці поступово постав український середній клас, вона формує реальні споживчі ціни в країні. Експерти вважають, що саме завдяки корупції населення багатьох країн пострадянського простору, держав Латинської Америки змогло забезпечити собі гідне економічне існування в умовах колосальної відсталості та неефективності механізмів державного управління, а економічний прогрес відбувається в цих країнах завдяки тому, що за допомогою корупційних механізмів економіка захищається від хижацьких амбіцій державних чиновників. 
     Помітно підсилюється корупція і тіньовий сектор економіки в країнах, де погано виконуються закони. Це одна з найбільш серйозних проблем, які сьогодні постали перед усім світом. Те, наскільки готова українська еліта не на словах, а на ділі вести боротьбу з корупцією має стати головним показником зміцнення не лише законності і демократії, але й ринкової економіки країни. І справа ця повинна стати дійсно всенародною. 
     Щоб обмежити вплив корупції на розвиток країни, їй треба протидіяти хоча б у тих больових точках, де її руйнівна складова є максимальною. Про це явище треба говорити, писати, вивчати, його потрібно знати в усіх проявах.  
                                      
ЯКИЙ ГОДИННИК У МІНІСТРА?        
     «Під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на   виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Корупційними діяннями є: 
     а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання  предметів (послуг) шляхом їх  придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;
     б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених пунктом "а" частини другої цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в доход держави».
(Закон України «Про боротьбу з корупцією»).
                                
     Юрій Луценко, власноруч заповняючи декларацію про доходи за 2007 рік, вказав, що вони становили 1396 (одну тисячу триста дев'яносто шість) гривень. Усе б воно нічого, адже інші його коллеги вказували і менші суми, якби не одна пікантна деталь. У серпні того ж року фотокореспондент Інтернет-агенства «Цензор. нет» сфотографував Юрія Віталійовича, на руці якого саме в той день був шедевральний годинник фірми «Брегет», виготовлений з 18-ти каратного білого золота. Більше того, як повідомили згодом фахівці, він належить до унікальної колекції, випущеної в кількості 300 примірників на честь 300-річчя Петербурга. Хронометр із заводським номером 1 переданий на зберігання в Ермітаж, а інші 299 екземплярів розійшлися серед вищого керівництва Російської Федерації й депутатів тамтешнього парламенту – і то не всіх! Ціна «аксесуару» - 12 тисяч євро.

     Далі – слово відомому журналістові, автору численних журналістських розслідувань ВОЛОДИМИРУ БОЙКУ:
   - Зрозуміло, злі язики негайно пустили поголос, начебто годинник Юрію Віталійовичу був подарований його московськими спонсорами – керівниками так званого «Лужниківського  угрупування», які, ніби-то, утримують луценківський проект «Народна самооборона». Більш того, недоброзичливці твердили, що годинника Юрій Віталійович отримав на знак подяки за переслідування Макса Курочкіна, який розлаявся зі своїми колишніми партнерами і був застрелений снайпером у дворі Святошинського райсуду Києва після двох років кримінального переслідування з боку МВС України.
     Спростовуючи це, прес-секретар Юрія Луценка Інни Кисіль через агенство УНІАН запевнила громадськість, що годинник «Брегет» вартістю 12 тисяч євро її шефові дійсно подарував особисто міністр внутрішніх справ Росії Рашид Нургалієв.
     Щоб перевірити цю інформацію, я зателефонував в протокольний відділ МВС Росії, де мене запевнили, що під час зустрічей міністрів внутрішніх справ, згідно протоколу й заведенного порядку, можна дарувати сувеніри вартістю не більше 150 доларів США, причому, протокольні служби завжди попередньо узгоджують між собою вартість подарунків з тим, щоб вони були рівнозначними. Ясно, що ніяких сувенірів ціною в 12 тисяч євро ані Нургалієв Луценкові, ані Луценко Нургалієву ніколи не дарували. 
   - Щоби поставити остаточну крапку, - розповідає Володимир Бойко, - я скористався тим фактом своєї біографії, що у мене з Нургалієвим є спільний знайомий. Довелося попросити його, щоб той якомога коректніше поцікавився у міністра внутрішніх справ Росії, чи не дарував той Луценкові коштовного годинника. Ви, звичайно, здогадуєтесь, якою була реакція Рашида Нургалієва… 
     Але – уявімо гіпотетично – що,  як запевняє Луценко, годинник «Брегет» йому справді подарували. У такому разі, відповідно до ст. 4 п. 4.2.3 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», вартість подарунка він мав включити до загального оподатковуваного доходу за 2007 рік і відобразити в декларації, сплативши з цієї суми податок. 
     Більше того, якщо Луценко й далі стверджуватиме, що коштовність отримав у дар як міністр внутрішніх справ України від міністра внутрішніх справ Росії, то, відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією», цей годинник підлягає вилученню, за рішенням суду на підставі подання прокурора, у доход держави.  
     Цікава деталь. Згодом Юрій Віталійович почав з’являтися на людях з іншим годинником – хронометром «Maurice Lcroix» вартістю якихось там 6 тисяч доларів США. Годі й казати, що й це чудо мистецтва не знайшло свого відображення в податковій декларації Луценка, хоча він, як завжди, завзято і запевняє, що це – також подарунок. І називає конкретного адресата - міністра внутрішніх справ Грузії. Сподіваємося, що хоча б черевики за 500 доларів й костюми за 3 тисячі доларів міністр придбав, принаймні, на кошти дружини, а не клянчить через протокольний відділ МВС України у своїх закордонних колег.
   - Як відомо, - підсумовує Володимир Бойко, - згідно Указу Президента у нас створена Міжвідомча робоча группа з питань протидії корупції, яку очолюють генеральний прокурор Медведько і голова СБУ Наливайченко. Якби ця група справді діяла, то її співголови одразу ж мали внести в Печерський райсуд Києва подання про вилучення в міністра Луценка незадекларованих подарунків. А може, навіть, направить офіційний запит до міністрів внутрішніх справ Росії та Грузії на предмет, чи не дарували вони, часом, ще чогось українському міністру, окрім годинників. І обов»язково повідомити про це громадськість. Так діяли б в цивілізованих країнах, - підсумовує В. Бойко. – Тільки не в Україні, де Закон про боротьбу з корупцією існує тільки на папері та в бібліотеках серед старих підшивок газет. 
                        
ЩО ПРОПОНУЄ ГЕНЕРАЛ МОСКАЛЬ?

     «…За три тижні створити план боротьби з корупцією - найефективніший за всю історію України. Цього вимагає від правоохоронців Президент. Віктор Ющенко розкритикував законодавчу базу, яка заважає боротися з хабарництвом. Перепало і самим "силовикам". Віктор Ющенко, Президент України: "Є аналіз статистики скільки притягнуто до адміністративної, кримінальної відповідальності за корупцію по службовцям 1-2 категорії. Колеги, всіма вами за рік притягнуто до відповідальності 3 чоловіки. Багато висновків напрошується. Або ви це не можете робити, бо самі корумповані. Бо в вас немає інструменту з яким ви можете працюватиз вищими ешелонами української влади по боротьбі з корупцією. Або немає і першого і другого».  
                                                          ( З повідомлень «чесних новин» на 5-му каналі).
                                                              
     Сенсацією стала прес-конференція радника міністра внутрішніх справ, першого заступника голови парламентського комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю Геннадія Москаля. Щоб підвищити рівень ефективності боротьби з корупцією, генерал запропонував ліквідувати УБОЗ, передавши його функцїі  новоствореній структурі – Антикорупційному бюро (АКБ). Про необхідність  створення спеціального уповноваженого органу, керівник якого призначається главою держави,  говорив на початку вересня минулого року Юрій Луценко, тоді - лідер НУНСУ. Згідно законопроекту, розробленому в МВС, контролювати його роботу повинен секретаріат Президента і профільний парламентський комітет. До складу АКБ ввійдуть співробітники центральних главків по боротьбі з організованою злочинністю МВС і СБУ. АКБ, за задумом авторів законопроекту, займатиметься не тільки оперативно-розшуковою діяльністю, а й вестиме слідство (зараз, як відомо, виявлення і розсідування корупційних і посадових злочинів знаходяться в компетенції Генпрокуратури). 
     Таким чином, майже всю слідчу функцію планується зосередити в МВС, бо ще раніше, в результаті внесення змін до КПК, міліції вже передано слідство у справах по розкриттю особливо тяжких злочинів. «У правоохоронній системі, - вважає  Геннадій Москаль, - повинна бути нормальна конкуренція».      Конкуренція, звичайно, річ прогресивна, тільки чи  доречна вона, коли йдеться про таку тонку й делікатну справу, як, скажімо, збір матеріалів про особисте життя людини, перевірка діяльності чи пакету статутних документів комерційного банку чи фірми? Адже перевірятимуться не тільки фінансові нюанси й платіжки, а й, наприклад, нажите в минулому майно, походження нерухомості, досліджуватимуть майнові декларації  чиновників високого рангу, народних депутатів, лідерів політичних партій, керівних  посадовців, доходи членів сім'ї, близьких родичів.
     Крім того, Антикорупційне бюро здійснюватиме контроль за фінансуванням політичних організацій і партій в ході передвиборчих кампаній. Геннадій Москаль,  найбільш вірогідний керівник АКБ, пояснює: «Ми ні в якому разі не будемо перетворюватись в орган політичного тиску на опонентів». 
     Добре, якщо так. Тільки в усіх на пам'яті діяльність двох останніх міністрів МВС – Ю. Луценка (2005) і В. Цушка. Оскільки нова структура знаходитиметься в складі МВС, де гарантія, що АКБ не почне активно пресувати своїх політичних противників, активно шукати ознаки корупції, у той час, як  до  симпатиків своєі політичної сили - ставитися поблажливо? Хто може дати  гарантії? Секретаріат Президента? Парламентський комітет?  Розумію вашу іронічну посмішку. Гіпотетично припустимо, що все робитиметься з добрими намірами і «чистими руками», та завтра політична ситуація  зміниться, і до влади прийдуть опозиціонери, ті, кого переслідували, чи варто гадати, якими будуть їхні дії?
     Генерал Москаль каже: «Є суд, в якому кожен буде доводити свою правоту. АКБ  передаватиме матеріали до суду, а вже він вирішуватиме, вина .людина чи ні». (З нашими судами, де на рішення кожної інстанції  встановлена такса? – Автор). І далі: «Всі матеріали по лінії АКБ повинні розглядатися спеціальною судовою палатою у складі Апеляційного суду Києва. Судді та члени їхніх сімей будуть мати цілодобову охорону». Уявляєте, як весело їм житиметься - цілодобова охорона протягом усього життя! І що це будуть за люди такі бездоганно чисті і чесні? Звідкіля вони візьмуться в країні, де за звичайну консультацію лікарю треба нести «презент»? Може, з іншої галактики завезуть? Чи в нашому рідному МВС виведуть нову генерацію? Те саме, до речі, стосується і працівників апарату Антикорупційного бюро, чий рівень фахової  підготовки має бути бездоганним, а спроможність  протистояти різним життєвим звабам і спокусам – не викликатиме жодних сумнівів апріорі. Адже достеменно ясно:  щедрим пропозиціям з боку об'єктів, які потрапили «під ковпак» Антикорупційного бюро, меж не буде. І якщо сьогодні за кожен «голос» чи за місце в прохідній частині партійного списку пропонуються мільйони доларів, можна уявити, які  суми називатимуться, коли йтиметься не про політичну кар'єру – про загрозу вироку з конфіскацією. 

     ІЗ ДОСЬЄ:  Москаль Геннадій Геннадійович – народний депутат України від блоку «Наша Україна – Народна самооборона». Народився 11.12. 1950 р. в Чернівецькій області. Закінчив Вищу школу та Академію МВС. З 1973 р. – в органах МВС, займав посади -  від інспектора до заступника міністра, генерал-лейтенант міліції. В різний час очолював УВС в Закапатській, Дніпропетровській областях, Криму. З 2001р – голова Закарпатської облдержадміністрації, з 2004 р. – голова Держкомітету у справах національності й міграції. З лютого 2005 – заступник міністра МВС. З кінця 2005 р. – голова Луганської облдержадміністрації З 2006 р. – представник Президента в Криму. В 2007 р. пройшов до парламенту, де обраний першим заступником голови комітету з питань боротьби з корупцією і оргзлочинністю. Одружений, має дорослу дочку, двоє онуків.

А ЯК У ПОЛЬЩІ? 
     Там серйозно за справу взялися в 2005-му, коли комплекс заходів по боротьбі з корупцією був задекларований передвиборчою програмою тодішньої правлячої партії «Право і Справедливість». Восени того ж року уряд ухвалив рішення про утворення при Раді Міністрів (не при МВС!) Центрального антикорупційного Управління (польською – бюро), для боротьби з корупцією серед державного чиновницького аппарату та співробітників сфери самоуправління. Був визначений уповноважений уряду з напрацювання програми боротьби із зловживаннями і корупцією, який представив у визначений час на розгляд уряду низку відповідних законопроектів.     Зокрема, проект закону про Антикорупційне Управління було розглянуто і погоджено спеціальною депутатською підкомісією, до якої ввійшли представники всіх  парламентських партій. В ході дискусії її учасники висловлювали серйозні побоювання щодо заангажованості нової структури,  підзвітної прем'єр-міністру. На їхній погляд,  це відкривало можливості для правлячої партії здійснювати політичний контроль над Антикорупційним Управлінням. Зрештою, так і трапилося, і це  значною мірою сприяло достроковим виборам і зміні влади. Та концептуально й організаційно структура все ж вистояла, і уроки, що спричинили зміну політичної ситуації в країні, думається, засвоєні і нинішньою правлячою, і опозиційною партіями.
     Про це добре обізнані в МВС, зокрема, ще в березні 2005-го року керівництво брало участь у варшавській міжнародній зустрічі міністрів внутрішніх справ країн ЄС, де розглядалися правові підстави протидії проявам оргзлочинності та корупції. Однак, як бачимо, в МВС охоче взялися за формування структури, нехтуючи змістом і принциповими положеннями польського досвіду…
                                                  
МВС ЧИ «МОНСТР»?
     Законопроет «Про Антикорупційне бюро України» - тільки одним з п'яти підготовлених у пакеті документів, що пропонуються на розгляд Верховної Ради. Аналізуючи їх, експерти дійшли висновку, що окрім боротьби з корупцією,  законопроекти мають на меті  безпрецедентну реформу органів МВС. Крім зосередження в своєму відомстві слідчої функції, йдеться про реформування внутрішніх військ у Національну гвардію, формування Національної міліції, встановлення контролю над прикордонними військами і міграційною службою. Є вірогідність створення у складі МВС Держслужби пожежної безпеки і рятування, яка може стати аналогом МНС. Сам же міністр внутрішніх справ здійснюватиме політичне керівництво всією міліцією, представлятиме політичну партію, що перемогла на виборах.          
     Власне, з цього потрібно починати. Як і завжди, схоже, все у нас зводиться до особистості і її суб'єктивної ролі в історії. Різні бюро – вже потім. Не біда, якщо вони будуть діяти в умовах анархії, безладу й безконтрольності. Тоді, навздогін, створимо наступне бюро, воно і контролюватиме дії цього бюро. І так – по колу, без кінця.  І навіщо, скажіть, Луценкові тоді пост віце-прем'єра, від якого він напрочуд легко відмовився? Якщо пройде реформа МВС за його сценарієм, і вдасться зосередити всі воєнізовані формування під одним дахом, йому і сам президент вже не указ.
     Не минуло й двох місяців (перший варіант законопроекту «Про Антикорупційне бюро України» був зареєєстрований в парламенті Геннадієм Москалем 18 січня ц.р.), як з'явився новий варіант, другий. Автором його теж є пан Москаль, законопроект зареєєстрований 17 березня, звичайно, під іншим номером. Головною відмінністю цього документа є зміна статуса ще не створенного органа. Якщо в першому варіанті передбачалося, що АКБ  підпорядковуватиметься Президенту, тепер бюро пропонується перепідпорядкувати урядові. 
     Пояснюючи причину такої принципової зміни, Геннадій Москаль зауважив: «Ми отримали висновок Кабміна, де було сказано, що законопроект може бути підтриманий, якщо ми подолаємо деякі протиріччя Основному Закону. Згідно з Конституцією, Антикорупційне бюро не може підпорядковуватися Президенту, тому що це не військове формування, а цивільне».
     Відкорегована в новому варіанті законопроекту процедура призначення та звільнення директора АКБ. Тепер він має призначатися і звільнятися не президентом, як пропонувалося у першому варіанті, а прем'єр-міністром.
     У кулуарах парламенту одразу поширилися чутки, що поява нового тексту законопроекту про АКБ зумовлена нічим іншим, як політичною кон'юнктурою. Мовляв, у Луценка погіршилися стосунки з секретаріатом президента, і він розпочав дрейфувати в бік Юлії Тимошенко. Крім того, у стратегію Банкової зовсім не вписувалося створення такого собі «монстра» з Міністерства внутрішніх  справ.  Звичайно, відрегувала й опозиція. Заступник голови комітету з питань боротьби організованою злочинністю  та корупцією Микола Джига (Партія регіонів) висловив, зокрема, таку думку: «Виходячи з ідеї створення незалежного антикорупційного органу, бюро повинно бути підпорядкованим коллективному органу влади, яким є Верховна Рада. А що стосується кадрових питань, тут повинна діяти  процедура: Президент – Верховна Рада. Кабмін якраз тут ні до чого».
     Як бачимо, учасники політичного протистояння відразу чітко й недвозначно окреслили свої позиції, приготувавшись до тривалої й виснажливої боротьби за повноваження і контроль над новою впливовою структурою.

ГОЛОВНЕ - ПОЛІТИЧНІ ДИВІДЕНДИ…
     Указ Віктора Ющенка про формування й реалізацію державної антикорупційної  політики органічно вписується у концепцію президентської кампанії, яка, за словами Володимира Литвина, одразу вступила в активну фазу. 2008-й  рік оголошено вирішальним в організації протидії цьому негативному явищу, котре буквально пронизує всі пори суспільства. 
     Власне, про необхідність такої боротьби у нас, як правило, згадують, коли потрібно завоювати довіру мас, «накачати» власний політичний рейтинг. Хто тільки не піарився на ній, починаючи з раннього Л. Кравчука. Колись координаційний комітет по боротьбі з корупцією, створений з ініціативи Л. Кучми, очолював Олександр Ткаченко. Щоправда, лаврів не здобув, бо саме потрапив у епіцентр скандалу, відомого в новітній історії України як «кукурудзяна справа». 
     Недавно про нові концептуальні підходи боротьби з корупцією розповів генерал Геннадій Москаль, котрий віддав ій не один десяток років. Його концепція полягає у ліквідації УБОЗу і створенні на його базі такого собі Антикорупційного бюро. 
     Та поки півні проспівали, трапився відомий інцидент між Луценком та Черновецьким, що істотно послабив позиції його учасників. А відтак - шанси  провести через парламент власну версію міністрові та його раднику навряд чи вдасться, тут би з крісла не катапультуватися. Жартівники з політкулуарів, киваючи на учасників інциденту, називають їх «збитими льотчиками», і цим усе сказано.
     І чого б Президентові віддавати на поталу таку виграшну, з точки зору виборної риторики, тему? Тим більше, що Мінюст підготував текст відповідного Указу. Відтак, концепцію реформування боротьби з корупцією передано на розгляд РНБО, у разі схвалення документа можна говорити про його направлення  на затвердження Верховної Ради як невідкладного.
     Концепція грунтується як на запобіганні, так і забезпеченні протидії корупції. Перший чинник покладено на Мінюст, другий – на правохоронні органи. Зокрема, передбачається, що на базі управління «К» при СБУ діятиме новий самостійний орган. У цілому ж, масштабною реорганізацією буде охоплено  всю правоохоронну систему. Так, досудове слідство проводитимуть п'ять відомств: національна поліція (в структурі МВС), фінансова поліція (замість податкової міліції, підпорядкована Міністерству фінансів), військова поліція (діятиме в струтурі Міноборони), слідчий підрозділ СБУ, а також – спеціально створений орган досудового розслідування корупційних правопрушень (може, Антикорупційне бюро, про яке мріяв генерал Москаль?).
     Процесуальне керівництво досудовим слідством автори документа покладають на  прокуратуру, яка покликана стати і організатором, і головним координатором усього процесу розслідування. Навіть побіжний аналіз свідчить, що підготовчий період такого «глобального» реформування і створення досить розгалудженої системи розтягнеться в часі не на місяці – роки. Як пожартував один з співробітників генпрокуратури, «від двох – до п'яти». Можна уявити, які міцні й розлогі пагони виплекає за цей час її величність  корупція. На думку багатьох експертів, вкрай негативним є факт розпорошення компетенцій на відомчій основі - за видами злочинів, а не реальними їх виконавцями. У цілому позитивно оцінюючи документ, фахівці, тим не менше, сходяться на думці, що реалізувати його буде вкрай важко, і він може залишитися на папері.
     Головний розробник концепції, міністр юстиції Микола Оніщук, вважає, що Україна повинна посилити співробітництво у цій галузі з країнами Європи. Ми вже побіжно посилалися на досвід Польщі. З чого там починали реформування системи протидії корупційним явищам? 
     Ще 2005-го року Агенство внутрішнбої безпеки (АВБ) Польщі за дорученням уряду підготувало спеціальний рапорт «Корупція в Польщі – спроба аналізу явища».Цей документ містив 12 розділів: масштаб і обсяги корупції; джерела та її причини; головні галузі (місця) проявів корупції; юридичні аспекти; державні інститути і протидія корупції; завдання спецслужб у боротьбі з нею; заходи АВБ по обмеженню корупції; виявлені тенденції; прогнозований ефект; антикорупційна профілактика. Проаналізувавши ситуацію, автори документу дійшли висновку, що корупція в Польщі на той час реально загрожувала функціонуванню багатьох галузей економічного та політичного життя краіни. А серед 10 країн, які ввійшли до ЄС, Польща якраз і була найбільш корумпованою державою. Опитування різних верств населення засвідчило: люди оцінюють корупцію як найбільшу реальну небезпеку для країни, вона буквально «прописалася» в середовищі високопоставлених чиновників.
     Поширенню цього негативного явища сприяли також часті зміни урядових команд, що кожного разу призводило до значних кадрових змін. Багато чиновників  оцінювали  перебування на державних посадах як можливість швидко й повною мірою забезпечити своє фінансове майбутнє. До найважливіших галузей, де найбільш поширені корупційні діяння, було віднесено приватизаційні процедури, можливість розпоряджатись державним та громадським майном, різноманітні фонди та державні агентства,  державні замовлення, розподіл поставок та  надання концесій, а також робота безпосередньо в державних та фінансових адміністраціях та органах самоуправління, діяльність митних служб,  фінансування  медичних закладів, політичних партій тощо.
     З метою підвищення результативності та виявлення корупційних злочинів було змінено окремі положення Карного та Кримінально-процесуального кодексу. Значно розширено діапазон діяльності участі польських спецслужб по протидії корупції. У роботі Антикорупційного бюро по запобіганню корупціі серед вищих посадових осіб беруть участь близько 60 тисяч співробітників. У складі АВБ виокремлено Департамент протидії корупції, терроризму і організованій злочинності. АВБ також систематично інформує вищі державні органи про тенденції розвитку оперативної обстановки та ознаки корупційних дій в поведінці окремих високопосадових осіб. Це дозволило за порівнянно короткий час усунути, відкликати або ж відмовити великій кількості претендентів на високі посади – як в масштабах держави, так і на місцевому рівні. Якщо, скажімо, кандидат у мери  помічений у схильності до корупційних дій, громадськість про це одразу дізнається, а сам кандидат або відмовляється добровільно, або ж його відводять  шляхом громадянского осуду.
     Вчасно були розпізнані й нейтралізовані такі тенденції, як поширення комплексних корупційних діянь, коли злочини здлійснюються кількома особами з різних сфер за попередньою домовленістю. Або – зміна форми отримання хабарів з готівкової на безготівкову (оплата відпочинку, участь у прибутку фірми, придбання автомобіля за зниженою ціною, реалізація кількох квартир через ділера за зниженю ціною особам, яких завчасно визначає високорангований чиновник та ін.)
     Аналіз засвідчив, що кількісно найбільша група справ, пов'язаних з корупцією, - це чиновники-держслужбовці та органів самоуправління, які використовують службове становище. На другому місці - функціонери митних органів, які порушують норми митного права. І нарешті, - співробітники фінансових органів, які з метою отримання особистої користі приймають рішення «на замовлення» тих, кого вони перевіряють. 
     Головний акцент робиться на необхідності пристосування антикорупційних положень до актуальних викликів часу та сучасних тенденцій та якомога ефективнішого застосовування діючих правових норм, підвищенні громадської свідомості, мобілізації  на рішучу боротьбу і категоричне неприйняття будь-яких спроб корупційних дій.
     Коли автор цих рядків, спілкуючись з експертом з протидії корупції в Польщі, розповів про такого собі мера, який котрий рік підряд «забезпечує» безкоштовними продуктовими наборами виборців (нехай навіть за власні кошти), той пережив щось подібне до шоку. «У нас такого пана близько до виборів не допустили б! Це ж – стовідсотковий клієнт Антикорупційного бюро…»
     Звичайно, віриться, що і в Україні колись так буде. Міністр юстиції М.Оніщук повідомив, що в новоствореній концепції передбачені зміни до «Закону про державну службу». І, справді, в обнародуваному 1 лютого ц.р. Указі Президента (№80/2008) Кабінету Міністрів доручено вжити додаткових заходів щодо завершення підготовки законопроектів про запровадження декларації доходів та видатків осіб, уповноважених на виконання функцій держави, а також членів їх сімей. Передбачається також створення кодексу доброчесної поведінки держслужбовців, а також складання єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб, притягнутих до адміністративної чи кримінальної відповідальності за корупційні дії.   Заходи не назрілі - давно вже перезрілі. І якщо колись класик попереджав про «легион сорванцов, у которых на языке «государство», а в мыслях – пирог с казенной начинкой», для нашого буття це – зло в квадраті.
     Інша справа – чи вдасться здолати шлях від задуму до виконання. Цитуючи ще одного классика, цього разу – політичних баталій, головне, щоб виголошення обіцянок і обнародування указів не перетворилось у своєрідне змагання: «хто швидше продекларує». А там хоч – не розсвітай…

ГОЛОВНИЙ (КОРОННИЙ) СВІДОК 
     У розвиток пропонуємо розглянути цікавий, як на мене, досвід тієї ж Польщі по застосуванню такого надзвичайно ефективного методу запобігання їй, як використання «головного», або, як кажуть поляки, «коронного» свідка. Впровадження інституту «головного свідка» (відповідний закон прийнято 1997-го, а введено в дію 1998-го року разом з доповненнями до Кримінального кодексу) сприяло значному – якісному і кількісному - поліпшенню стану справ  у розкритті особливо тяжких злочинів, в т.ч., пов'язаних з організованою злочинністю та корупцією.
     Хто такий «головний свідок»? Це - злочинець, який за обіцяне помилування чи значне зменшення покарання видає інформацію про незаконну діяльність своїх компаньйонів по організованій злочинній групі (ОЗГ). Такому злочинцеві надається особливий статус у справах за особливо тяжкими злочинами. Перший процес за участю «головного свідка» відбувся 2000-го року. Йшлося, зокрема, про банду, яка спеціалізувалася на пограбуванні водіїв вантажних автомобілів, що перевозили комерційні вантажі. Очолював цю ОЗГ колишній поліцейський. Процес викликав неабиякий суспільний інтерес і значний резонанс за межами  країни.
     Варто зазначити, що метод «головного свідка», згідно законодавства, можна використовувати лише у певних, чітко окреслених випадках. Йдеться про особливо небезпечні злочини, скоєні організованою групою, які можуть завдати державі істотної шкоди. Якщо один з виконавців такого злочину під час слідства бере на себе зобов'язання дати вичерпні покази в суді, розповісти все, що йому відомо, видати своїх спільників, він може розраховувати на статус «головного свідка».
     У такому разі прокурор, що веде попереднє слідство, звертається до суду з клопотанням про визнання показів цього свідка у якості доказів. Перед цим він отримує згоду апеляційного прокурора. Підсумкове рішення про визначення статусу «головного свідка» приймає суд, в якому слухатиметься справа. Суд повинен пересвідчитись, що рішення фігуранта стати «головним свідком» стопроцентно добровільне, свідоме, ухвалене ним без будь-якого тиску.
     Якщо існує небезпека загрози життю «головного свідка», або ж комусь з його близьких чи родичів, їм  виділяється індивідуальна охорона. Це не означає, що за ним, як тінь, ходитимуть люди з автоматами. «Головний свідок» може переховуватися на таємних конспіративних квартирах, а в разі виникнення реальної небезпеки йому допомагають переїхати до іншого міста, знайти там роботу, змінюють прізвище та видають нові документи. В екстремальних випадках - забезпечують виїзд до іншої країни, може бути зроблена пластична операція, щоб повністю змінити  зовнішній вигляд. «Головний свідок» на попередньому етапі підписує зобов'язання про неухильне дотримання двох умов: по-перше, чітко дотримуватись правил та рекомендацій в період, коли знаходиться під охороною. По-друге, - під час слухання справи  в суді зобов'язується  дотримуватися всіх попередніх домовленостей, повністю виконавши свої обіцянки: дати вичерпну інформацію і вказати на спільників. У разі  ж, якщо він почне порушувати домовленості, прокурор має право відкликати або обмежити його охорону. 
     За час, що минув від прийняття закону, понад 70 злочинців погодилися виступити «головними свідками» і реально допомогти правоохорнним органам у виявленні злочинів, скоєних різними учасниками ОЗГ. Тож улітку 2006 року польським Урядом затверджено зміни до Закону про коронного (головного) свідка. Зокрема, передбачено включати до категорії «коронних свідків» не лише рядових членів організованих злочинних групп, а й їх керівників. Рішення про надання підозрюваному привілеїв «коронного свідка» приймає прокурор країни, а про допущення в якості доказів по справі його свідчень – окружний суд. 
     Впровадження змін до закону (а такі корективи вносилися кілька разів, після узагальнення судової практики) значно розширили перелік злочинів, до яких  застосовується метод «головного свідка». Зокрема, ним охоплюються всі злочини, скоєні ОЗГ, а також – корупційниі злочинах.
     Зміни, що були внесені, зобов'язують кандидата на коронного свідка інформувати правоохоронні органи про наявність свого майна та майна інших членів злочинної групи, а також надавати допомогу у розшуку цього майна (в т.ч. на закордонних фінансових рахунках). Також «корннний свідок» бере зобов'язання впродовж п'яти років не брати участі у будь-якій протиправній діяльності. У разі невиконання з нього може бути знято охорону. Термін закінчення зобов'язань «головного свідка» перед правоохоронною системою тепер не регламентований. Слід однак зазначити, що особа, засуджена за вбивство (або їй «світить» таке), не може виступати у якості «головного свідка».
     Тривалий час у польському суспільстві дебатувалося питання про законодавче врегулювання проблеми пенсійного забезпечення коронних свідків. Відсутність таких підстав для вирішення цього питання породжувала ситуацію, коли представники злочинного світу, погоджуючись співпрацювати зі слідством, втрачали право на пенсію, а період їхнього перебування під слідством (іноді кілька років), не зараховувся до трудового стажу. Так, як і перебування «коронних свідків» під контролем правоохоронних органів (коли, наприклад, частина з них впродовж тривалого часу переховується в таємних місцях тощо). Вони автоматично втрачали право на зарахування цього часу до виробничого стажу, і часто перебували в гіршому положенні, ніж засуджені злочинці. Їм не надавався також ідентифікаційний номер, наявність якого враховувалася при оформленні пенсій. Щоб виправити ситуацію, за пропозицією ряду депутатів Сейму було внесено доповнення до Закону про коронного свідка, яким проблему пенсійного забезпечення було врегульовано.
     З практики застосування інституту «головного свідка» можна зробити висновок, що законодавчим, організаційним та практичним заходам по боротьбі з злочинністю й корупцією у Польщі надається пріоритетна увага. Свої наміри рішуче протидіяти цим негативним і суспільно небезпечним явищам країна відверто й рішуче демонструє своїм сусідам по ЄС, запрошує їх до міжнародної співпраці. Постійно проходить обмін досвідом у питаннях  боротьби з обмиванням брудних коштів, торгівлі людьми, фінансуванням злочинної діяльності, застосування оперативної спецтехніки, охорони свідків. І якщо кілька років тому, приймаючи Польщу до ЄС, багато хто висловлював стурбованість криміногенною ситуацією в країні, зараз усім очевидний і певний прогресс, і послідовність, з якою Польща взялася за виправлення ситуації. 

ЩО ПРОПОНУЄ ПРЕЗИДЕНТ?
     Як не прикро, констатуємо: за цей же час в Україні, крім деяких косметичних, ніяких відчутних змін в боротьбі з корупцією і  організованою злочинністю не відбулося. Хоча з приходом до влади  Віктор Ющенка про необхідність та невідкладність цього говорилося охоче й багато. Проте, як часто буває у нас, після виборів багатообіцяючі декларації забуваються до… чергових виборів. Тож не випадково, тема боротьби з корупцією нині  з'являється на чільних місцях хіт-парадів нових передвиборних обіцянок. Схоже, що В. Ющенко залишає за собою популярну  тему. Про це свідчить не тільки порядок денний засідання РНБО, яке відбулося 15 лютого, де було обговорено проект Концепції реформування кримінальної юстиції. У цьому документі визначаються засади спеціального антикорупційного органу. Йдеться все про те саме Антикорупційне бюро основним завданням якого є боротьба з корупцією серед високорангованих чиновників, депутатів, керівного складу Кабміну, губернаторів, мерів і т.д. Аналізуючи ідею створення такого органу, ми вже висловлювали застереження про те, що сподіватися на позитивний результат можна тільки за умови, коли цей інститут буде утворено стовідсотково на незалежних засадах.
     Утворення ж його під патронатом Президента дасть можливість здійснення політичного контролю над опонентами в особистих або – в кращому разі - вузькопартійних інтересах. Адже зовсім не виключено, що у такому разі антикорупційний за задумом орган сповна буде використовуватись не тільки для негласної розробки політиків і політичних партій, а й для елементарного зведення рахунків зі своїми опонентами. 
     Минув місяць, ще не встигли на тексті запрпонованої Президентом концепції висохти чорнила, як Віктор Ющенко скликає нову широку народу, присвячену боротьбі з корупцією. У ній, крім керівників силових відомств, беруть участь секретар РНБО і навіть прем'єр-міністр. Родзинкою наради стає пропозиція Президента про створення єдиного правоохоронного органу – Національного бюро розсідувань (НРБ). Зазначимо в дужках: від задуму Геннадія Москаля про тотальний контроль за зловживаннями у вищому ешелоні влади залишилися ріжки та ніжки. Замість нього пропонується створити єдиний  потужний орган, який відповідатиме за формування антикорупційної політики в державі. 
     Сама ідея створення такого органу, діяльність  котрого булла б спряморвана на розкриття посадових злочинів, не нова. За задумом Віктора Ющенка, це повинно бути відомство з широкими повнеоваженнями, головним завданням якого стане формування державної антикорупційної політики. І хоча глава держави говрив про корупці. В усіх сферах, основна увага його зосереджувалася на корупції політичній. Саме її Віктор Ющенко назвав фундаментом корупції в усіх інших сферах. «Тільки лінивий сьогодні не розповідає анекдотів про те, скільки коштують місця в депутатських списках. Але потім політик, який пройшов в список, використовуючи корупцію, буде схиляти до цього й вас!» - недвозначно натякнув Президент.      Указом Президента було ініційовано створення Міжвідомчої робочої групи в питаннях протидії корупції, яку очолили як співголови в.о. глави СБУ Валентин Наливайченко та генпрокурор Олександр Медведько. Знову-таки ж – зазначимо в дужках: місця міністру МВС у цьому переліку не знайшлося. Передбачається, що результатом роботи Міжвідомчої групи стане вироблення спільного плану боротьби з корупцією, який за словами Президента, «повинен бути найбільш ефективним».
     І в СБУ, і в Генпрокуратурі пропозиці Президента сприйняли позитивно, про що засвідчили виступи на нараді їхніх чільників. Єдиним, хто висловив особливу думку, став міністр МВС Юрій Луценко.

АЛЬТЕРНАТИВНА ДУМКА
     Юрій Луценко, міністр МВС: Навіть найкраща стратегія, виписана на папері, нічого не дасть. Треба створювати антикорупційне бюро, добре, хай буде національне бюро – суть не в назві, врешті-решт. Воно повинно займатися корупцією від «а» до «я». Міліція зможе вести активну боротьбу з корупцією тільки за умови внесення змін у діюче законодавство. Адже корупція в нашій державі сьогодні кримінально не карається, це – адміністративне порушення. А в 2005 році із законодавства навіть вилучили норму, що передбачала обов'язкове звільнення корупціонера з посади. Ось статистика: щороку міліція збирає матеріали приблизно по 6 тисячах фактів корупції. Минулого року 5, 5 тисячі спокійно заплатили штраф у розмірі 225 гривень і повернулися на свої робочі місця. За корупційні дії звільнили лише одного чиновника.
     Або візьмемо хабарі. За минулий рік в дачі або отриманні хабаря звинувачено півтори тисячі осіб. За законодавством, це – кримінальне діяння, але згідно рішення суду строк отримали тільки 40 чоловік. Міра покорання для інших – умовний термін або штраф. Є ще справи по зловживанню службовим становищем, матеріали по яких міліцією передаються до прокуратури, і там розглядаються роками. 
     Зараз слідство у справах по корупції веде прокуратура, Президент пропонує створити новее відомство, але я вважаю, що це неправильно. Є УБОП, він справиться з корупцією, якщо отримає право проводити розслідування і передавати справи до суду під наглядом прокуратури. Таке ж відомство можна створити і при СБУ. Я не хочу, щоб мене звинувачили у створенні «монста» при МВС, який би керував усім. Два відомства на умовах конкуренції здатні дати ефективний результат.   Але тут питання зовсім в іншому. Мені здається, що депутатський корпус повністю  влаштовує існуюча ситуація, коли держава не в змозі протидіяти організованій злочинності. Тому він не зацікавлений щось змінювати в існуючій системі. Коли вони вилучили норму про звільнення корупціонера з роботи, хіба ж підтримають пропозиції Геннадія Москаля про об'єднання в УБОПі досудового слідства, фінансової розвідки, спецпрокурора і судді. Звичайно, що ні! А що стосується плану реформи МВС, запропонованого указом Президента, то про нього я дізнався з відомчої пошти…
                                                                               
Прошу слова

     ЧОМУ ЧИНОВНИКИ ВВАЖАЮТЬ ДЕРЖАВНІ ОБ'ЄКТИ СВОЄЮ  ВОТЧИНОЮ?

 Микола Сивульський, керівник Головного контрольно-ревізійного управління: 

     Недавно ГоловКРУ перевіряло НАК «Нафтогаз України» за доуге півріччя 2006 і 2007 рік. Загальний висновок: посередницькі структури використовували державного монополіста з метою одержання надприбутків. УкрГаз-Енерго (50 процентів належить НАК «Нафтогазу України», 50 – швейцарській компанії «РосУкрЕнерго») отримало політичну можливість витіснити Нафтогаз із самого прибуткового сегменту ринку і, по суті, монополізувати поставки газу промисловим споживачам.
     Пан Воронін, одночасно очолюючи УкрГаз-Енерго і, будучи заступником голови Нафтогазу, несвоєчасно підвищував тарифи на зберігання газу в підземних сховищах, надаючи можливість відстрочки РУЕ по оплаті відповідних послуг, внаслідок чого НАК зазнала збитків на 56 мільйонів гривень. Газ, спожитий в середині 2006-го року (коштував тоді на кордоні з РФ 95 долларів за тисячу куббів) оформили в 2007-му по ціні 130 долларів, тільки через цю оборудку НАК втратив 436 мільйонів гривень. Усі відповідні матеріали передані в Генпрокуратуру. Там вони і лежать, а всі винні – на свободі…
    Або ситуація на залізничому транспорті. Тут тривалий час діяла корумпована система скидок експедиторським фірмам з боку держмонополіста – «Укрзалізниці». Після нашої перевірки відмінені  необгрунтовані пільги, що надавалися приватним перевізникам ООО «Лемтранс», ЗАО «Укренерготранс», в результаті чого тільки Придніпровська залізниця втратила 350 млн. долларів. До надання незаконних пільг мав відношення екс-міністр транспорту Микола Рудьковський.
     Проаналізувавши ситуацію, ми вирішили внести про децентралізацію управління державними холдінгами, адже державні менеджери, отримуючи їх в управління, розпоряджаються ними, як своєю приватною власністю чи вотчиною… 

 А ЯК У НИХ?

 БОРОТЬБАЗ КОРУПЦІЄЮ В РОСІЇ
     Новообраний президент Дмитрий Медведєв першу свою нараду найвищого рівня присвятив необхідності пошуку нових підходів запобігання корупції, насамперед, у вищих ешелонах влади. На виконання його вказівок створено міжвідомчу робочу группу з відповідними повноваженнями. Більшість опозиційних політиків, однак, зустріли цеі починання дуже стримано.
     Аналіз їхніх висловлювань свідчить про зневіру й песимізм не тільки в данному конкретному випадку, ф й про негативнее ставлення до політичного курсу в цілому.   За останні вісім років, вважажть вони, Росії нав'язано тоталітарний одноосібний режим. За часів Союзу таке вже було, чим закінчилося – добре відомо. Будь-яка однопартійна система рано чи пізно принесе масові репресії інакомислячих,  тотальну корупцію, зубожіння, дефіцит, хронічну інфляцію. Тому-то однопартійну систему називають ще одноковбасною. Інші сорти рано чи пізно зникають, змітаються з прилавків голодними громадянами. Чи то на Кубі, чи то в Північній Кореї, чи то в Союзі на початку 90-х, коли ми, жебракуючи, повчали  весь заможний світ, як треба жити. Не потребує доказів і добре засвоєна з тодішніх часів аксіома про те, що відсутність конкуренції в політиці й економіці сприяє стрімкому зрощенню політичного й економічного монополізму, процвітанню корупції. Нинішня економічна ситема Росії, на думку Григорія Явлінського, чия програма «500 днів» на зорі перебудови була відторгнута апологетами сталінізму, приречена на провал тому, що вона повернута головою  в далеке минуле і шукає відповіді саме там, а не в майбутньому. 
     Як відомо, Володимир Путін пропонував Явлінському пост такого собі екзотичного віце-прем'єра в своєму уряді, очевидно, аби розбавити популярною колись в демократичному колі фігурою сонм кадебістських ястребів і відвертих консерваторів, які склали його уряд. Однак той не погодився, зберігши залишки достоїнства й інтелігентської фронди. За висловом самого Явлінського, він готовий до роботи в уряді тільки за умови зміни нинішнього курсу, за наявних кроків  Росії до європейських стандартів. «Але я ніколи не погоджуся на роль такої собі декорації часів тридцятих років» - додає Явлінський. 
     «Нам у Росії, - заявляє він, - корупцію ніколи не викорінити. Адже сама система власне грунтується на ній. З середини режим неможливо реформувати. Так, пам'ятник Дзержинському демонтували, але Лубянка лишилася».
     Ще радикальніше висловлюється відома своїм різко негативним ставленням до влади Валерія Новодворська:
     Юрій Луценко, власноруч заповняючи декларацію про доходи за 2007 рік, вказав, що вони становили 1396 (одну тисячу триста дев»яносто шість) гривень. Усе б воно нічого, адже інші його коллеги вказували і менші суми, якби не одна пікантна деталь. У серпні того ж року фотокореспондент Інтернет-агенства «Цензор. нет» сфотографував Юрія Віталійовича, на руці якого саме в той день був альний годинник. Більше того, як повідомили згодом фахівці, вінколекції – і то не всіх! Ціна «аксесуару» - 12 тисяч євро.Далі – слово відомому журналістові, автору численних журналістських розслідувань ВОЛОДИМИРУ БОЙКУ:- го, ніби-то,Спростовуючи це, Юрія Луценка через агенство УНІАНла- Щ, - розповідає Володимир Бойко, - яу мене осити його якомога коректнішеу. Ви, звичайно, здогадуєтесь, якою була реакція…о, У такому разі,  в називає конкретного адресата - зазаі, принаймні,у своїх- Як відомо, - підсумовує Володимир Бойко, - згідно Указу Президента у нас створена Міжвідомча робоча группа з питань протидії корупції, яку очолюють генеральний прокурор Медведько і голова СБУ Наливайченко. Якби ця група справді діяла, то її співголови одразу ж малие, І обов'язково повідомити про це громадськість. Так діяли б в цивілізованих країнах, - підсумовує В. Бойко. – Тільки не в Україні, де Закон про боротьбу з корупцією існує тільки на папері та в бібліотеках серед старих підшивок газет.                                                                  
22.07.2008
Два премьера - два примера

Два премьера - два примера

ДВА ПРЕМЬЕРА - ДВА ПРИМЕРА

За рубежом

Марчук Ситуация развивалась похлеще любого сериала -- стремительно и молниеносно, так, что даже большинство профессиональных политиков об отставке Евгения Марчука с поста премьер-министра Украины узнали из вечерних теленовостей. А случилось это между тем почти в полдень, на заседании кабинета министров, проходившем на этот раз в президентской резиденции. Очевидцы свидетельствуют: прессу и охрану из зала попросили. Заранее подготовленные вопросы не рассматривались. Неожиданно речь зашла о доверии премьеру. Все выступавшие (по нашим сведениям, их было четверо) высказались примерно в одном ключе. Как вспоминают некоторые участники того заседания, тишина стояла -- до звона в ушах. «Я не спрашиваю: кто -- за? -- подвел черту председательствующий. -- Я спрашиваю: кто -- против?» Таковых, естественно, не нашлось. Хлопнув о стол папкой с подписанным только что указом, председательствующий удалился в левую дверь. Экс теперь уже премьер -- в правую. Впрочем, говорят, он еще успел поблагодарить за работу, добавив: дай нам бог пережить все это. Дальше -- и вовсе чертовщина. Направившись к центральному выходу, экс-премьер был остановлен прапорщиком той самой службы, которую он возглавлял долгие годы: «Простите, но народные депутаты у нас проходят через третий подъезд...» Впрочем, свидетельствуют ветераны, в бытность ЦК КПУ в этом же здании, бывало, уволят человека с работы, пока он по коридору идет, а на двери уже табличку с фамилией сняли...
     Формулировка президентского указа гласила: освободить в связи с выполнением функций и полномочий народного депутата на постоянной основе. Впрочем, сегодня в украинском парламенте более семидесяти совместителей -- министров, вице-премьеров, директоров, прочих начальников -- целая партия, партия власти. И каждый из них считает, что вполне успешно сочетает основную работу с исполнением депутатских обязанностей. Хотя все писали в Центризбирком, как требует законодательство: в случае избрания обязуюсь оставить прежнее место работы... Да вот только никто и не собирается поступать по закону. Поэтому формулировка президентского указа носит скорее ритуальный характер.
     Пикантность ситуации в следующем. «Тихий переворот», как его окрестили журналисты, был блестяще срежиссирован и проведен на одном дыхании в лучших традициях жанра, а жертвой его стал кадровый чекист, прошедший путь от младшего опера до председателя КГБ (ныне СБУ), профессионала до мозга костей, и в кабинете министров окружившего себя многочисленной свитой из бывших генералов и полковников КГБ-СБУ, а также людей, за которыми водились всякого рода грешки. И те и другие были преданы как собаки и служили не щадя живота. Почти все они, кстати сказать, услышали об увольнении шефа по радио. Уверен, знай Евгений Марчук о близкой развязке, он по крайней мере хоть в больницу да лег. Еще бы, ведь увольнение произошло за неделю до конца действия конституционного договора, 27 мая, и уже, например, 9 июня президент не смог бы уволить Евгения Марчука. Теперь, после случившегося, стал понятен смысл высказывания Леонида Кучмы на одном из заседаний правительства: я не допущу диссидентства в кабинете. Журналисты долго гадали: кто же этот диссидент -- тот министр, другой ли? А оказалось, главный диссидент в недалеком прошлом начальник управления КГБ по борьбе со всеми диссидентами.
     Не вдаваясь в подробный анализ результатов работы Е. Марчука (на посту премьера он пробыл без малого год), отметим все же, на наш взгляд, главное: он не удовлетворился ролью премьера при президенте, претендуя сыграть самостоятельную политическую партию. Отсюда стремление превратить аппарат кабинета министров в некую корпоративную структуру с «единой несущей осью» -- самим его руководителем. В этом же ряду -- кропотливая работа с некоторыми средствами массовой информации, после финансовых инъекций по личному распоряжению премьера ставших его рупором. И конечно, скоропалительное, в нарушение конституционного договора, выдвижение в депутатство по забитому сельскому округу Полтавской области, той самой, где он возглавлял УКГБ. Наконец, явная попытка перехватить контроль над силовыми структурами, оставив на сегодняшний день ключевые для Украины вопросы неплатежей, экономических преобразований в экономике, социальной защиты на откуп вице-премьеров.
     Кое-кто в отставке Е. Марчука склонен видеть эдакое своеобразное повторение пути Леонида Кучмы. Увы, аналогия чисто условная. Отставка нанесла, и это бесспорно, сильнейший удар по имиджу экс-премьера. Это обстоятельство с учетом того, что у Марчука нет своей структуры (СБУ, думается, не в счет, она в политическом плане слишком разношерстна), обрекает его на роль безнадежного аутсайдера. К тому же за год он практически ничего не сделал для приобретения политического капитала, пользуясь мифом, «подаренным» ему общественным сознанием. К тому же Марчук позволил «себе уйти» в то время, как Кучма, также не имевший собственной структуры, ушел, громко хлопнув дверью, что в немалой степени помогло ему сколотить коалицию из всех, недовольных политикой Л. Кравчука, и в результате способствовало выигрышу выборов.
     Если политическая звезда Е. Марчука закатилась, то у нового премьера Павла Лазаренко она только-только разгорается. Все, с кем доводилось говорить, уверены: этому навести порядок по силам. Едва вступив в должность, П. Лазаренко предпринял экстренные чрезвычайные меры по выплате зарплаты шахтерам. Его вояж в Луганскую и Херсонскую области ошеломил руководителей, привыкших втихаря стричь купоны на борьбе за власть в Киеве: в одночасье смещенными оказались два «генерала» крупнейших угольных объединений, по представлению премьера Л. Кучма уволил губернатора Херсонской области. Практически сразу же на стол президента лег список нового состава кабмина, основательно претерпевшего изменения.
     Собственно, о молодом, энергичном руководителе Днепропетровской области впервые заговорили в 1992 году, после отставки Витольда Фокина. Возможно, и хорошо, что тогда не получилось. За четыре года работы в регионе Павел Лазаренко многое приобрел, вырос в крепкого, волевого руководителя. Если его с кем-то и сравнивают -- так с Лужковым. Та же практическая сметка, упор на конкретику, безупречное знание ситуации, понимание интересов и запросов людей. Будучи первым вице-премьером, Павел Лазаренко занимался вопросами обеспечения украинской экономики энергоносителями. Именно он отвечал в правительстве за взаиморасчеты с Россией. И то, что в этом деле наши государства за долгое время впервые вышли на компромисс, свидетельствует о его сметке.
     Впрочем, скептики склонны видеть в П. Лазаренко «тягловую лошадь» при президенте. Да и намеки относительно «днепропетровской школы» довольно чувствительны. Ну ладно, соглашаются они, элементарный порядок он наведет, а вот изменить структуру на ладан дышащей экономики -- слабо?! Именно на уродливо торчащей из развалин бывшего Союза, не приспособленной к функционированию в самостоятельном режиме экономике спотыкались, создавая эффект домино, бывшие премьеры. Пять премьеров -- за шесть лет. Пусть еще один попробует.
     Выходя недавно из кабмина, встретил своего давнишнего приятеля, вице-премьера. «Ты знаешь, -- сказал он, пожимая на ходу руку, -- интересно работать-то стало после зимней спячки, и команда соратников, кажется, подбирается». Дай-то бог!
Владимир КУЛЕБА,
собкор «Огонька» Киев
   - Я не исключаю возможность попытки использовать правительство как разменную карту в политической борьбе. Сброс правительства под танк политической конъюнктуры применялся уже неоднократно в нашей новейшей истории. Мы хорошо это знаем и помним. Налицо драматические последствия таких приемов. Но я думаю, что на этот раз так не получится. Попытка-то, безусловно, может быть сделана, но просто так провернуть дело -- не получится.
(Из интервью Евгения Марчука за неделю до отставки)

Премьер-министр Украины
ЛАЗАРЕНКО Павел Иванович

Лазаренко Родился 23 января 1953 года в селе Карповка Широковского района Днепропетровской области.
      Имеет высшее образование -- в 1978 году окончил Днепропетровский сельскохозяйственный институт. Кандидат сельскохозяйственных наук.
Трудовую деятельность начал водителем в одном из хозяйств Днепропетровщины. После службы в армии и учебы в институте работал на руководящих должностях в сельском хозяйстве, председателем агропромышленного комплекса, первым заместителем председателя исполкома Днепропетровского областного Совета народных депутатов.
     С марта 1992 года -- представитель президента Украины в Днепропетровской области. В июне 1994 года избран председателем Днепропетровского областного Совета народных депутатов, народным депутатом Украины. В июле 1995 года назначен председателем Днепропетровской областной государственной администрации.
     Указом президента Украины от 5 сентября 1995 года назначен первым вице-премьер-министром Украины.
     Указом президента Украины от 28 мая 1996 года назначен премьер-министром Украины.
     Женат, воспитывает троих детей.
1996
Принцип Мюнхгаузена

Принцип Мюнхгаузена

Владимир Кулеба
2000
04-10.09.09
     Для меня как для журналиста и болельщика киевского «Динамо» с 1958 г. в особом ряду заслуги Григория СУРКИСА по сохранению любимой команды в начале 1990-х, созданию качественно новых ее структуры и инфраструктуры, а в результате — суперклуба европейского уровня.
     Суперклуб с нуля
     Сейчас все реже вспоминается то мутное время, когда «Динамо» едва сводило концы с концами, в финансовом отношении было близким к банкротству. В это трудно поверить — ведь сегодня ФК «Динамо (Киев) располагает одной из лучших в Европе базой, укомплектован игроками и тренерами экстракласса, вся инфраструктура работает как отлаженный механизм.
     Именно Григорию Суркису удалось тогда убедить Валерия Лобановского вернуться в Киев, вновь возглавить «Динамо» и начать строительство новой команды. Команды, которая в 1997 —1999 гг. поразила Европу своей искрометной комбинационной игрой, базировавшейся на отменных физической подготовке и тактической выучке.
     Становление той команды проходило на моих глазах. Помню, как в далеком датском Брондбю нас пытались «затоптать» в квалификации, назначив два несправедливых пенальти. И аплодисменты в самолете, когда в салон вошел Александр Шовковский с перебинтованной головой, отразивший эти самые одиннадцатиметровые. И труднейший матч в Эйндховене, уже в «группе смерти», когда переполненный, клокочущий как вулкан стадион заставили замолчать еще никому не известные «киевские мальчишки» — так накануне назвала их местная пресса. И потом, в Испании, куда мы прибыли уже в роли лидеров, во время традиционной разминки на наших журналистских плечах буквально висли местные коллеги: «Покажите нам Шевченко!», «А под каким номером играет Ребров?»
Валерий Лобановский и Григорий Суркис понимали друг друга с полуслова в жизни, как игроки тогдашнего «Динамо» понимали друг друга на поле. Эту команду они создавали с нуля, собирая ее по крупицам.
     Однажды в Москве в гостинице украинского посольства, где тогда останавливался Григорий Суркис, к нему подошел на костылях молодой человек: «Хочу играть в «Динамо». Это был футболист нижегородского «Локомотива» Юрий Калитвинцев. В последнем матче чемпионата России-1994 игрок владикавказской «Алании» так врезал ему по берцовой кости, что хруст раздробленной ноги, как утверждают очевидцы, слышал буквально весь стадион. Конечно, Суркис рисковал — до этого он ни разу не покупал футболиста на костылях. Пройдет по футбольным меркам немного времени, и Юрий Калитвинцев станет одним из лидеров «Динамо», капитаном той знаменитой команды. А когда Григорий Суркис, уже будучи президентом ФФУ, доверит ему юношескую сборную Украины до 19 лет, Калитвинцев с честью оправдает авансы, и наша команда впервые станет чемпионом Европы.
     Сегодня хочется отметить и факт, о котором Григорий Михайлович не любит говорить. В начале 1990-х знаменитые некогда футболисты киевского «Динамо», любимцы публики, кумиры прошлых поколений, прозябали на обочине жизни, существовали на гроши, были невостребованы, предоставлены стихии безработицы. Григорий Суркис, став президентом «Динамо», покончил с этой тенденцией. Практически все ветераны «Динамо» сегодня благоустроены, окружены вниманием и конкретной помощью клуба.
     Дело, начатое Григорием, продолжает младший брат, нынешний президент ФК «Динамо» (Киев) — Игорь Суркис. Несколько лет назад я случайно оказался в ложе прессы рядом со знаменитым игроком и тренером московского «Торпедо» Валентином Ивановым, и мы разговорились о судьбе ветеранов. «О таком отношении к бывшим футболистам, как в Киеве, можно только мечтать», — сказал с легкой грустинкой чемпион Европы 1960 г.
     Надо пахать и пахать!
     Когда несколько лет назад Григорий Суркис впервые заговорил о том, чтобы выдвинуть Украину в качестве претендента на проведение чемпионата Европы, многие восприняли эту идею, мягко говоря, скептически. Мне это напомнило те годы, когда Григорий Михайлович рисовал перед журналистами картину будущей базы «Динамо» или потом — Дома футбола, которым и в Европе не будет равных. Ментальность украинцев предполагает очень осторожное отношение ко всему новому, необычному, неординарному. «Да кто нам позволит? Кто мы такие?!» — нередко слышалось в кулуарах.
     Такова судьба новатора — скрытых и явных врагов у тех, кто отстаивает любое необычное, непривычное, не имевшее прецедентов дело, всегда достаточно. Некоторые скептики с упорством, достойным иного применения, искали второй, «потаенный» смысл: мол, на идее Евро Суркис пиарится, ищет для себя особую выгоду.
     Ныне линия обороны скептицизма и неверия проходит по теме: «отберут — не отберут право проведения Евро-2012». Удивляют выдержка и хладнокровие, проявляемые Григорием Суркисом по отношению к публикациям СМИ, особенно электронных, которые часто носят откровенно капитулянтский характер. Видимо, президент ФФУ решил не реагировать, не растрачивать попусту энергию, которая так необходима особенно сейчас, когда судьба Евро-2012 должна решиться окончательно.
     Проясняя свою позицию, он заметил: «Наш диалог с УЕФА происходит на понятном для обеих заинтересованных сторон языке. И нам не нужны плохие переводчики, которые навязывают мировой общественности свои скандальные интерпретации». И еще, обращаясь непосредственно к журналистам: «Доверяйте только официальной информации. А ею мы всегда готовы вас вооружить».
     Однажды Григорий Михайлович задал вопрос журналисту: «Разве не должен гордиться каждый украинец, что его стране доверено проводить Евро-2012?». Не менее известно и другое его высказывание: «Подготовка и проведение Евро-2012 даст нам возможность получить новую страну! Но для этого надо пахать и пахать!».
«Действительно ли вы убеждены, что именно Евро-2012 спасет Украину во время кризиса?» — спросил я однажды у Григория Михайловича.
     «Посыл, хотя и немного преувеличен, несомненно, верный, особенно сегодня. Потому что по большому счету концентрация усилий всех людей, живущих в нашей стране, от простого обывателя до президента, может стать той консолидирующей силой, которая даст нам возможность, подобно неунывающему барону Мюнхгаузену, вытащить самих себя за волосы из любой кризисной ямы», — прозвучал ответ.
     Сегодня он не может позволить себе расслабиться ни на минуту. По его позиции, поведенческим характеристикам, если хотите, жизненному тонусу многие заинтересованные лица сверяют часы не только в Украине, но и в Европе. Ношу, которую он взвалил на себя, называют гигантской, даже неподъемной. Это со стороны легко наблюдать, как этот человек делает почти невозможное. Почему же так редко мы задаемся вопросом: «Разве не должен гордиться каждый украинец, что его стране доверено проводить Евро-2012?»
     Григорий Суркис — прямая речь
     «Когда меня в Кардиффе спросили, как я воспринимаю ноль голосов за Венгрию и Хорватию, то я сказал, что если бы я привез в Украину «ноль», мне нужно было бы повеситься. Теперь я вам хочу сказать, что мне нужно будет вешаться оттого, что у нашей страны даже фигурально могут отобрать проведение Евро-2012».
     «Мы втягиваем страну в перестройку» 
     («2000», № 367, 25 мая 2007 г.)
     «13 мая я в очередной раз озвучил исполкому реальное положение дел в Украине, а до этого встретился с Мишелем Платини и объяснил, что решение УЕФА о непаритетном распределении принимающих городов для миллионов украинцев станет личной трагедией. Спасибо коллегам, меня в очередной раз услышали и дали нам еще полгода. Но я не уверен, что и 30 ноября смогу повлиять на вердикт УЕФА, если ситуация в четырех наших городах кардинально не улучшится. Этот срок продлевать уже не будут. Спасение утопающих — дело рук самих утопающих. Только рук, а не языков. Так что нужно действительно засучить рукава и работать...»
     «Надо не плакать, а работать!» 
     («2000», № 462, 22 мая 2009 г.)
2000, 04 09 2009
В роли попа Гапона

В роли попа Гапона

     Что же произошло в Киеве 18 июля с. г., в канун годовщины вступления в должность Президента Украины Леонида Кучмы? Собственно, известно, что именно. Тщательно спланированная и подготовленная политическая акция, направленная на дестабилизацию и разжигание вражды в обществе, наглое и откровенное стремление дискредитировать власть во главе с Леонидом Кучмой, продемонстрировать свои мускулы и ее бессилие, наконец, проба вывести на политическую арену новую партию, имя которой — Киевский патриархат. Вряд ли какая партия на сегодняшний день соберет столько народу, фанатиков, боевиков, депутатов, сколько удалось Кравчуку с Филаретом, которые выступили в роли попа Гапона. Похороны Владимира Романюка на асфальте у стен Софии — попытка реванша политической структуры, недооценивать которую было бы по меньшей мере недальновидно и ошибочно. Следующий ее выход на арену состоится в сороковой день смерти Владимира. По весьма странному стечению обстоятельств он почти совпадает с Днем Независимости Украины. Не учитывать этих реалий нельзя, ведь слишком дорого обходятся подобные просмотры и зевки, страусиная политика тех, кто наделен правом принятия решения. 
     Леонид Кучма в тот злополучный день находился вне пределов Украины, вернулся после восемнадцати часов, ему доложили вкратце о происходящих событиях, утром он провел оперативное совещание. Публичной оценки ни от Президента, ни от лиц, составляющих его ближайшее окружение, не последовало ни в этот, ни в последующие дни. 
     Евгений Марчук решил именно во вторник ознакомиться с ходом уборочной на полях Киевской области. Что само по себе и выглядит, и звучит странно, ведь всем известна степень информированности нынешнего премьера, бывшего шефа СБУ. К тому же в отсутствие Президента он оставался «на хозяйстве», и по меньшей мере легкомысленно было перепоручить «координацию похорон» Роману Шпеку, который, понятное дело, в религиозной обстановке ориентируется куда слабее, нежели в вопросах экономики. 
     Вице-премьер по гуманитарным проблемам Иван Курас ссылается, что находился вместе с Президентом в Белоруссии. Что ж, алиби весьма подходящее, если не учитывать, что Минск все же не какие-то Багамы, а всего час лету, и разница во времени отсутствует. 
     Александр Мороз в те самые минуты, когда унсовцы и спецназовцы сошлись на углу бульвара Шевченко и Владимирской улицы, в сопровождении внушительного эскорта мчался в противоположную сторону — в редакцию газеты «Сільські вісті», где благополучно пересидел неприятные события — сказалась закалка опытного аппаратчика Киевского обкома компартии. 
     Где был и что делал глава Киевской администрации Леонид Косакивский — остается неизвестным, хотя при другом раскладе, думается, Леонид Григорьевич не упустил бы шанса акцентировать на своем участии в таком мероприятии. 
     Роль громоотвода, как всегда, отводилась милиции, омоновцам, «Беркуту», которые, не имея четкого плана, действовали по принципу: «Стой там, иди сюда!». Проиграв первый раунд в центре города, пропустив унсовцев и фанатиков на площадь, они позже укрылись в соборе, позволили выдолбить яму на асфальте, а затем сорвали зло на безоружных людях, круша дубинками всех, кто попадался под руку. 
     Собственно, финал закономерен: бестолковые действия милиции позволили режиссерам мастерски разыгранного спектакля — Леониду Кравчуку и Филарету, — используя в качестве живого щита боевиков УНА-УНСО, праворадикальных нардепов и религиозных фанатиков, не только одержать победу у стен Софии, но и показать, кто в доме истинный хозяин. 
     Цель этих заметок — привлечь внимание Президента, премьера, силовых структур к политическому характеру предпринятой акции по дискредитации Украины, ее нынешнего руководства. Нельзя ведь все время делать вид, что ничего не происходит. Имеем ввиду прежде всего деструктивную роль созданного по инициативе Кравчука так называемого Киевского патриархата — неканонической карманной государственной церкви. Ее организаторы преследовали далеко не сиюминутные цели. Эта искусственно созданная «под Филарета» структура не является религиозной, скорее агитпроповской в духе Кравчука. Объединив вокруг себя сторонников ультраправых организаций, боевиков УНСО, она стала удобным и мощным каналом для отмывания «левых» денег. Схема захвата церквей боевиками УНСО в Украине проста: там, где действуют общины УПЦ и ее пользование помещением юридически оформлено, параллельно создается община Киевского патриархата, сразу же претендующая на помещение. Задействуя боевиков, она силой захватывает храм и больше туда никого не пропускает. Это, так сказать, религиозная часть. Но есть и другая, о которой знает лишь очень узкий круг лиц. Киевский патриархат, как уже было сказано, созданный под личным патронажем Леонида Кравчука, почти сразу же превратился в канал для негласных финансовых операций, имеет собственный банк, контролирует большое число коммерческих структур. Именно на эти деньги финансируются движения, политические деятели, создаются возможности вне государственного контроля получать за рубежом финансовые вливания. Кроме боевиков УНСО, подчиненных лично Филарету, под эгидой Киевского патриархата действуют штурмовые отряды «Чин святителя Илариона», готовящие наемников для участия в межнациональных конфликтах по всей территории СНГ (об этом наша газета подробно писала, но реакции властей, как всегда, никакой). 
     Любопытно — и наша газета об этом писала, — что в последнее время Владимир Романюк предпринял ряд попыток избавиться от гнета нардепов Червония, Поровского и самого Филарета. 1 марта с.г. Владимир Романюк официально пригрозил отлучением от церкви Червония и Поровского. А 4 мая он издает указ об увольнении «за нарушение субординации» с должности Филарета (Денисенко). Расстриженный в третий раз (до этого — патриархами Алексием II и Мстиславом I), Филарет пишет письмо Романюку, где объясняет тому, кто есть кто в Киевском патриархате. 
     Вывод: деятельность Филарета, самой структуры Киевского патриархата является незаконной и представляет серьезную угрозу Украине, она должна быть приостановлена в рамках, предусмотренных существующим законодательством. 
Следующим шагом должно стать скрупулезное изучение всех обстоятельств смерти Владимира Романюка. Не претендуя на истину в последней инстанции, редакция «Независимости» просит правоохранительные органы огласить все заявления покойного о его разногласиях с Филаретом (Денисенко). Известно: Владимир Романюк официально обращался в милицию с жалобами, что Филарет постоянно его унижает физически, избивает. Соответствующими органами даже возбуждено уголовное дело. Может, пришло время обнародовать имеющиеся там материалы?
Что касается так называемых правоохранительных органов, то их действия христианскими не назовешь. Они позорно проиграли унсовцам, пропустив процессию на площадь, а затем позволив выдолбить яму в асфальте. Правда, отыгрались, избивая дубинками беззащитных людей, пленных унсовцев в Шевченковском РОВД. Те, в свою очередь, смогли реально убедиться, какие беззакония и беспредел будут царить в государстве, к которому они, под руководством Филарета, стремятся.
     Побоище на площади «засветило» многих деятелей, до этого предпочитавших пребывать в тени. И если участие в побоище ривненского нардепа Василия Червония не явилось неожиданным, то пребывание в рядах процессии Вячеслава Чорновола или Сергея Головатого по меньшей мере удивило. Что это, очередная попытка покрасоваться, использовать похороны в качестве политического шоу? Небезынтересен и такой факт: на площади практически отсутствовали представители других конфессий и церквей — католики, буддисты, греко-католики и др. Видимо, речь надо вести не о столкновениях на религиозной почве, не о межконфессиональных противоречиях, но, скорее, о расколе в православии Украины. 
     Но главная опасность все же в другом. События 18 июля показали: в Украине реально существуют силы — и они достаточно мощные, — цель которых — дискредитация Президента и политики реформ и захват власти. Ради этого они не побрезгуют ничем, будут использовать любые методы: будь то похороны или празднование Дня Независимости. Ничего святого для них не существует. 

Владимир Кулеба, Василий Анисимов

«Независимость», 26 июля 1995 г.
26.07.1995
Пуговичный футбол

Пуговичный футбол

Киев, 2003 г.
Ностальгия

     Теперь я знал, что мне делать. Якобы нечаянно уронив перчатку, поднял скомканный рубль. Никаких газет, понятно, в этом киоске на площади Толстого я покупать не собирался, потому и вышел из очереди. Жизнь сразу переменилась. Сперва я зашел в свой любимый магазин "Соки-воды-пирожки", почти напротив счастливого для меня киоска. Сейчас на этом месте - пустынный, унылый и недоступный шоп "Дипломатическая мода" (Англия). Не то было тогда. С утра и до вечера здесь толпился народ. Я поменял рубль, взял два стакана с малиновым сиропом и пять пирожков с ливером по четыре копейки. Итого - 26 копеек. Кто-то оставил на стойке "Спортивную газету", и я всю ее прочел. Целый день до вечера теперь мне не будет хотеться есть. Впрочем, на всякий случай зашел в булочную и купил "жулик" за шесть копеек (свежую и вкусную булку с изюмом).
     Напротив магазина "Соки-воды-пирожки" - кинотеатр "Киев". В этот день шел "Лимонадный Джо" (детям до 16). Билет стоил независимо от зала - Синего или Красного - 25 копеек. Естественно, я взял в красный на венгерский фильм о партизанах. Так как залы находились рядом, можно было попытаться "перепутать". Бывало, мы сидели на чужих, непроданных местах или стояли, подпирая стенку. Но чаще всего бдительные билетерши с фонариком выводили нас с позором на улицу. И опять мне, кажется, повезло. "Лимонадный Джо" крутили уже второй месяц, народу на утренний сеанс набралось немного, и я сидел во втором ряду почти посредине. Впрочем, "Джо" я смотрел в пятый или шестой раз.
     Из кино зрители выходили аккурат в проходной, и до стадиона - рукой подать. Сегодня киевляне встречались с "Кайратом", да, собственно, неважно с кем. Главное - играло (вот именно, играло!) "Динамо". До матча оставалось еще четыре часа, но на "брехаловке" уже толпился народ. "Брехаловкой" называли пятачок у турнирной таблицы на стадионной площади. Здесь собирались фанаты, обсуждая все новости советского и мирового футбола. Со стороны они выглядели полоумными, как минимум, в полный голос причитая: "А Еврюжихин (Рейнгольд, Логофет, Иванов, Крутиков - нужное вставить) как после Мексики сдал! Ни паса, ни удара!" - "А в Мексике он что показал - дурак дураком!" - "Лучше бы нашего Хмеля взяли!" - "Да что ты, Москва ведь, она всех давит". - "Ну, ты уж загнул - что же, если на Украине игрок лучше, его не поставят вместо москвича?" - "А ты посмотри, кто лучше - Банников или Маслаченко, то-то и оно. Москва всех давит!" Здесь были свои завсегдатаи, они знали друг друга в лицо, простаивая у таблицы с утра до ночи. Как-то студентом возвращался из общежития на Ломоносова через весь город пешком. Шел часа четыре по ночному Киеву, устал, злой как собака, но вдруг стадион, и - чудо! - фанаты в шесть утра уже здесь. Они приветствовали меня, кто-то налил из термоса кофе. Память на всю жизнь осталась.
     Иногда появлялся мяч, и мы, побросав портфели, вместо штанг, затевали футбол на асфальте, закатав чуть повыше щиколоток последние школьные брюки. Главное - не результат и даже не голы, а то, как ты с мячом обращаешься. Какие водились здесь жонглеры! Однажды Толик Багров держал на голове резиновый большой мяч минуты четыре. Подъехал автобус "Икарус" - тогдашний шик-модерн, на котором было написано" "Нефтчи" (Баку). В "олимпийках" - по тем временам неслыханное дело! - игроки стали выходить на площадь. "Мы - "Нефтчи", - с кавказским акцентом гордо сказал кто-то из них. "Да что там "Нефтчи" - ответил ему фанат "брехаловки". - У нас дети, - он указал на Багрова, подбрасывающего мяч головой, - и то лучше играют".
     В те годы самым сильным наркотиком был футбол.
     Мыслимое ли дело, чтобы на обычный, рядовой матч собиралось пятьдесят тысяч народу? Да что говорить, если через сутки после чернобыльской аварии игра "Динамо" - "Спартак" собрала без малого 90 тысяч человек. Был сказочный апрель, стадион окрасился в бело-лиловые цвета теннисок и летних платьев. Не поймешь - то ли футбол, то ли праздник какой-то. Когда все это началось? Может быть, в середине, я думаю, 50-х годов, когда умер Сталин, закончилась война, люди поятнулись к футболу, голые и босые, недоедающие по-прежнему, живущие в коммуналках, получающие по шестьдесят (затем по восемьдесят и сто двадцать) несчастных рублей, все поголовно перебивающиеся от зарплаты до зарплаты с хлеба на воду, не видя ни дня ни ночи, ни просвета в тусклой и монотонной текучке. И единственной отдушиной был тогда стадион. В этой нехитрой игре отражалась жизнь - и та, что была у них, и другая, к которой они в душе, может быть, стремились, и та, о которой они мечтать не смели, разве только в снах. И когда вратарь неуклюже падал и пропускал под собой легкий мяч, они свистели и хватались за голову от обиды, хотя каждый переживал за него, как за соседа, который снова сорвался и третий день в запое. Когда неутомимый труженик, снующий челноком туда-сюда через все поле, себя не жалея, - правый хав, изрядно измотанный к концу игры, - не успевал и бросался ногами вперед в подкате, они отбивали ладони от гордости и счастья. В этом полузащитнике они видели и себя, и своих близких, и тех, кто рядом на работе, и кто всегда поможет, если, не приведи Господи, украдут хлебные карточки. И уж совсем непривычно реагировал стадион, когда только вышедший на замену молодой паренек, строптивый и озорной, с ногами в две спички, получал в центре поля мяч, один против всех, как нож масло проходил защитников, изящно обыгрывал вратаря и закатывал мяч в сетку пустых ворот, радостно вскидывая руки. В нем они хотели видеть свое будущее, будущее детей, лучшую жизнь.
     Тем временем близился час игры, и надо было начинать "канать" на стадион. Способов - масса, у каждого свой. Кто лез через забор, кто просил: "Дадечка, проведите!", кто выправлял старые билеты, кто просто шел внаглую, не замечая красных повязок контролеров. Тщедушный и слабый, я как-то полез через забор и вывихнул оба голеностопа, и мой одноклассник Кныш после футбола нес меня на плечах домой. "Дядечка, проведите!" действовало до какого-то возрастного предела. Позже начиналась пора эрудиции. "Хотите, - говорил я контролерше, - перечислю состав сборной Бразилии - чемпиона мира 1958 года?" - "Ну-ну". - "Жильмар; Нилтон Сантос - Беллини - Орландо - Джалма Сантос; Зито (капитан команды) - Диди; Гарринча - Вава - Пеле - Загало (причем Загало действовал в оттяжке, фактически исполнял роль третьего полузащитника)". Эффект был колоссальный, вокруг собиралось послушать много народу, обычно меня пропускали.
     Мы бредили футболом. И когда мяч уже из-за темноты не видно, рассаживались во дворе на ящиках из магазина "Овощи-фрукты" и травили баланду. Жара спала, лиц не разобрать, только голоса, окна все открыты настежь. "Витька, давай домой, быстро!" - Мам, я еще поиграю, можно?" - "Я тебе поиграю!". Но мы уже не играем, мы слушаем легенды. Будто приезжали когда-то, давным-давно, в Киев англичане, а в воротах у них живая обезьяна стояла. И как наши ни старались, пробить ее не смогли. Так и проиграли - 0:2. А их центрфорвард играл с черной повязкой на правой ноге, запрещалось бить штрафные и одинадцатиметровые. Он двух вратарей насмерть забил.
     А помните, индийцы два года назад босые играли? Один капитан у них в обмотках, он-то и забил пенальти киевлянам. Но к тому времени наши вели 13:0.
     А в 1959-м наши с "Крылышками" из Куйбышева играли. Так те в своей штрафной стеной встали, один нападающий - Кирш - в центре поля. Он нам все три мяча и положил, 0:3 - киевляне проиграли. "Волжская защепка" называлась их система.
     Что там твоя защепка! Помню, в 56-м сборная на Олимпиаде играла с Индонезией. Так те "бетон" применили, всей командой на линии ворот весь "матч" простояли. А жара - жуть, 40 градусов в тени. Первый матч - ноль-ноль. Переигровка. Наш Юрий Воинов, его на удар вывели, штангу сломал. Пока новую ставили, они отдохнули и опять за свое. Дело уже к слепому жребию шло, как наконец-то мы забили. Они вперед бросились - отыгрываться. Ну и мы их, понятно, наказали - 4:0. Потом этот "индонезийский бетон" оффициально запретили.
     Тот двор-колодец на Красноармейской, рядом с магазином "Гудзики" и напротив "Филателии", проходного, через который мы ходили на Горького в школу, и где собиралсь самые в то время "крутые". Они заманивали нас, пацанов, в парадное, нахально отбирали кляссер с марками. Наш двор был очень дружным, несколько домов его составляли, много мальчишек, но места всем хватало - и "желторотикам", и страшеклассникам, и в "штандера", и в футбол, и в "двенадцать палочек", и в лапту. Двор был тоже проходным, причем в разные стороны, так что можно было запросто попасть и к кинотеатру "Киев", и к старому цирку на Саксаганского, где сейчас угловой гастроном. Здесь мы собирались обычно в дни важных матчей, чтобы договориться, где встречаемся на стадионе. В один прекрасный летний день, 30 лет назад, мы ломали головы, как попасть бесплатно на бразильский "Васку да Гама" (тогда писали "Васко"). Знаменитый клуб, в котором играли два будущих чемпиона мира-58, прославленные Вава и Джалма Сантос, совершая европейское турне, заехал в Киев. В те времена телевизоров не было, и бразильцев знали только по радиорепортажам. Ходили слухи, Вава мог жонглировать мячом несколько часов подряд, что они способны чуть ли не пол-игры провести в одно касание головой, передавая мяч друг другу, так, что отобрать невозможно. Понятно, весь Киев в тот вечер спешил на футбол. Темнокожие, лоснящиеся от пота, могучие игроки в белых футболках с диагональной красной полосой - это "Васко да Гама". Наши их побаивались, откатывали мяч назад, коленки дрожали. Они же сразу почувствовали себя хозяевами положения, демонстрируя фантастическую, очень самобытную технику, приобретенную на пляжах далекой Копакабаны. Конечно, позировали, рисовались, играли на публику. Стадион им восторженно аплодировал. Все атаки киевлян, особенно верховые передачи, в акробатических прыжках прерывал Джалма Сантос. Но случилось чудо - во втором тайме, при счете 0:1, киевляне пошли вперед и забили три гола (Воинов, Терентьев и Каневский). Бразильцы проиграли. Сколько времени прошло, а та игра запомнилась - и не счетом, не победой - кошачьими движениями бразильцев. Их перепасовками, ударами и рывками. В Союзе так никогда не играли в футбол.
     На следующий день самый старший из нас, десятиклассник Игорь, первый заводила во дворе, купил в "Гудзиках" одинадцать белых и одинадцать черных пуговиц, расставил на столе, где по вечерам "забивали козла", вбросил мяч - маленькую пуговицу от рубашки - и стал поочереди нажимать карандашом так, чтобы одна большая пуговица пинала маленькую, служившую как бы мячом. Штанги ворот выставлялись из запасных игроков-пуговиц. Игра шла до трех забитых мячей. Эта пошесть моментально захватила сначала весь двор, потом близлежащие, затем - пол-Киева. Игра совершенствовалась. И когда мы, например, заканчивали школу, у нас уже было настоящее поле, изготовленное на заказ из прессованных опилок, ворота с сеткой и даже табло. Но тогда нам было по 8-9 лет. Игорь поступил на радиофизику в университете, и его мамаша на радостях выбросила пуговичную чемпионскую команду "Реал" (Мадрид) из окна в мусорник. Все пацаны со двора долго рылись, выискивая те бесценные пуговицы, на внешней стороне которых были наклеены бумажки с именами: "Ди Стефано", "Копа", "Загало", "Пушкаш", "Зито". Была там и совсем небольшая беленькая пуговичка, случайно доставшаяся мне. На ней даже и фамилию нельзя толково написать, не помещалась, во дворе ее нарекли почему-то "Виктор Понедельник". Благодаря этой пуговице я занял почетное третье место в местном чемпионате. "Понедельник" бил без промаха в самую "девятку", и мне в обмен за него глухонемой Юрка предлагал свой складной ножик. После мучительных раздумий я все же отказался. И не пожалел: когда вскоре мы переехали на Печерск, и я обучил новых своих друзей игре в пуговичный футбол, "Виктор Понедельник" почти во всех чемпионатах становился лучшим бомбардиром.
2003
Уроки «МетрОполя»

Уроки «МетрОполя»

     30 ЛЕТ НАЗАД БЫЛА ПРЕДПРИНЯТА ПОПЫТКА ВЫПУСКА ПЕРВОГО НЕПОДЦЕЗУРНОГО ИЗДАНИЯ. С ЕГО АВТОРАМИ СИСТЕМА ЖЕСТОКО РАСПРАВИЛАСЬ. КОНЕЧНО, НИКТО ТОГДА НЕ ПРЕДЛАГАЛ, ЧТО ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ЛЕТ ОНА РУХНЕТ. НО ВРЕМЯ, УВЫ, УШЛО, КАК ПЕСОК ЧЕРЕЗ СИТО – ИХ ВРЕМЯ. ОСТАЛИСЬ ТОЛЬКО ТЕКСТЫ – САМОГО АЛЬМАНАХА, ДА РОМАНА В. АКСЕНОВА «СКАЖИ ИЗЮМ».
 
Владимир КУЛЕБА, специально для «Событий»

     Из досье «СОБЫТИЙ»: МЕТРОПОЛЬ – литературно-художественный иллюстрированный альманах, работа над которым была завершена в 1979 году. составителями выступали В. Аксенов, А. Битов, Ф. Искандер, Вик. Ерофеев и Е. Попов. 
     Мысль о подготовке бесцензурного сборника объединила группу из 23 авторов, среди которых были как широко печатающиеся профессиональные литераторы – Б. Ахмадулина, А. Арканов, А. Вознесенский, так и авторы, по той или иной причине редко публиковавшиеся - С. Липкин, И. Лиснянская, а также более известные в других областях литературы - Ю. Алешковский, Б. Вахтин. Либо те, чьи литературные произведения вовсе не могли пробиться в официальную печать - Ф. Горенштейн, В. Высоцкий, Е. Рейн, Ю. Карабчиевский, Ю. Кублановский, П. Кожевников. В альманахе были представлены работы М. Розовского и В. Тростникова, чья профессиональная деятельность напрямую с литературой не связана. Оформили альманах художники Б. Мессерер и Д. Боровский. Художник А. Брусиловский представил графическую серию, иллюстрирующую стихи Г. Сапгира.
«Альманах «отверженной» литературы»
     Закавыченны слова принадлежат Василию Аксенову. Означают они лишь то, что в альманах, который они задумали, войдут произведения, отвергнутые раньше цензурой по тем или иным соображениям. Авторы-составители в то время охочи были на всяческие провокации, за что и поплатились. Да они, собственно, не отрицают:
     Виктор Ерофеев: В декабре 1977 года, когда я снимал квартиру напротив Ваганьковского кладбища и каждый день в мои окна нестройно текла похоронная музыка, мне пришла в голову веселая мысль устроить, по примеру московских художников, отвоевавших себе к тому времени хотя бы тень независимости, «бульдозерную» выставку литературы, объединив вокруг самодельного альманаха и признанных и молодых порядочных литераторов. Бомба заключалась именно в смеси диссидентов и недиссидентов, Высоцкого и Вознесенского. Я без труда заразил идеей своего старшего прославленного друга Василия Аксенова (без которого ничего бы не вышло), к делу были привлечены Андрей Битов и мой сверстник Евгений Попов (Фазиль Искандер подключился значительно позже), и оно закрутилось.
     Слова из предисловия к альманаху, что он родился на фоне зубной боли, — не метафора, а реальность. Мы с Аксеновым лечили зубы на улице Вучетича. Нас посадили в соседние кресла. Это был странный интерьер: зал без перегородок, наполненный зубовным скрежетом. Аксенов сразу принял проект издания: это будет альманах «отверженной литературы», который издадим здесь.
     Василий Аксенов:  Идея принадлежала Виктору Ерофееву и родилась в пыточном зубоврачебном кресле, оба мы в писательской поликлинике сидели в этих креслах, нам вкололи анестезию - и врач ушел. Вероятно, перекурить или поговорить по телефону. Идея выпустить бесцензурный альманах - такой демонстративный «шиш вам всем» - объясняется, вероятно, тем, что мы находились под местным наркозом. Какая-то часть головы, ведающая, быть может, страхом и осторожностью, оказалась временно усыплена. Ерофеев спросил, как дела. Я сказал, что мне страшно надоело сосать лапу, и сопеть в две дырки, и терпеть закрытия одной вещи за другой, и сочинять в стол, где у меня лежала уже порядочная библиотека. Ну так что, сказал Ерофеев, может, хватит? Эта безумная идея мне понравилась, мы ввели Женю Попова в курс дела (мы с Ерофеевым и Поповым дружили тогда, несмотря на разницу в возрасте, теперь уже в процентном соотношении незначительную). Так все и закрутилось. Больше всего мы боялись, что отнимут рукопись. Так что текст альманаха был загодя отправлен в Париж и в Штаты. Карл Проффер, большой друг советской литературы, изъявил готовность немедля его напечатать».
     Виктор Ерофеев: В течение 1978 года собрали «толстый» альманах, в нем участвовало более двадцати человек, случайных не было, каждый, от Семена Липкина до юного ленинградца Петра Кожевникова, по-своему талантлив. Мы сознательно разрабатывали идею эстетического плюрализма. «МетрОполь» не стал манифестом какой-либо школы. Возникали дискуссии. Были постоянные оппоненты — философы Леонид Баткин и Виктор Тростников. Ядовито спорили между собой Белла Ахмадулина и Инна Лиснянская. Кое-кто забрал рукопись назад. Юрий Трифонов объяснил это тем, что ему лучше бороться с цензурой своими книгами; Булат Окуджава — что он единственный среди нас член партии.
     Составляли «МетрОполь» в однокомнатной квартире на Красноармейской, раньше принадлежавшей уже покойной тогда Евгении Семеновне Гинзбург, автору «Крутого маршрута». Есть символика в выборе места».
     И далее:
     «У «МетрОполя» было много помощников. Они помогали нам клеить страницы, считывать корректуру. Объем альманаха около 40 печатных листов. Стало быть, нужно было наклеить на ватман около 12 000 машинописных страниц, учитывая 12 экземпляров. Как выглядел альманах в его «первом» издании? На ватманскую бумагу наклеивались по четыре машинописных страницы. Такой макет разработал Давид Боровский из Театра на Таганке. Это похоже на двенадцать зеленоватых могильных плит. Вот, опять похоронная тема... Борис Мессерер придумал фронтиспис и марку альманаха — граммофон. Сначала хотели наклеить фотографии авторов. Горенштейн заранее принес две: анфас и профиль. Но потом поняли, что они быстро отклеятся, и отказались. Название принадлежит Аксенову. «МетрОполь» — это литературный процесс здесь, в метрополии. В предисловии, тоже написанном в основном Аксеновым (там чувствуется его стиль), сказано, что альманах — шалаш над лучшим в мире метрополитеном.
     Мы не хотели складывать гору рукописей и сделали альманах в виде готовой книги. Один экземпляр собирались предложить Госкомиздату, другой — ВААПу. Для издания здесь и за рубежом…
     Итак, авторы-составители  не собирались передавать  альманах для публикации  за рубеж. Однако само намерение напечатать его, минуя официально установленный путь, который проходила любая рукопись, вызвало резкое неприятие как идеологического, так и литературного начальства. С составителями (за исключением В.Аксенова, который от встречи отказался), были проведены нелицеприятные беседы в секретариате Московской писательской организации. 
     Неудовлетворенные такой реакцией, инициаторы выпуска альманаха в обход цензуры направляют письмо на имя Л. И. Брежнева и М. В. Зимянина. Его подписали Б. Ахмадулина, А. Битов, В. Аксенов, Вик. Ерофеев, Е. Попов, Ф. Искандер с просьбой  разобраться в сложившейся ситуации. 
     Официального ответа на письмо не последовало, однако на состоявшемся совместном заседании секретариата правления и парткома Московской писательской организации, посвященном альманаху, писателями Ф. Кузнецовым, М. Алексеевым, Н. Грибачевым, А. Алексиным, Я. Козловским, Л. Гинзбургом, Ю. Друниной и др. был единодушно осужден сам факт составления неподцензурного альманаха. Присутствовавшие составители утверждали, что ими движет исключительно забота об обогащении советской литературы, и они не намерены переправлять рукопись за границу. На следующий день они объявили, что не будут проводить ни представление альманаха, ни пресс-конференцию, ему посвященную. Тем не менее, радиостанция «Голос Америки» не преминула оперативно объявить, что альманах уже переправлен на Запад и скоро будет издан. 
     Экземпляр «МетрОполя» был спешным порядком растиражирован американским издательством «Ардис» и выпущен сначала в виде репринта, а впоследствии и заново набранным. Таким образом, альманах перешел из разряда «самиздата» в разряд «тамиздата». 
     Союз писателей предпринял, как сейчас принято говорить, адекватные меры. В многотиражке «Московский литератор» появились материалы совместного заседания секретариата правления и парткома Московской писательской организации под заголовком «Порнография духа» (название «позаимствовано» у Андрея Вознесенского, одного из авторов «МетрОполя»). 
     Как водится, последовали оргвыводы и «ряд ограничительных мероприятий». Незадолго до того принятые в Союз писателей, но еще не получившие членских билетов Е. Попов и Вик. Ерофеев, были из Союза писателей исключены. В знак протеста  И. Лиснянская и С. Липкин выходят из СП. Почти все авторы попадают под негласный запрет, их произведения  продолжительное время  не появляются в печати. 
     С позиций сегодняшнего дня любой здравомыслящий человек, прочтя альманах, спросит: почему нельзя было все же опубликовать произведения литераторов? Почти все они, может быть, за малым исключением, реальных, политических проблем вообще не касались. Ну, обращение к тематике, которая не поощрялась (например, религия), пусть - использование ненормативной лексики, или - гротескные ситуации и ирония по отношению к известным фактам истории – но это ведь и все. Куда большую опасность видели тогдашние блюстители идеологической нравственности в намерении уйти из-под надзора государства, бросить  вызов господствующей системе и цензуре как таковой – одной из главных ходульных подпорок, на которой держалась эта система.

     ЧТО ТАКОЕ ЦЕНЗУРА И КАК С НЕЙ БОРОЛИСЬ? 
     Недавно студентка-журналистка, державшая экзамен по специальности, не смогла ответить, что такое цензура. И то сказать: без малого двадцать лет прошло-пролетело с тех самых пор, как канула она в лету, а вместе с ней – обязательные атрибуты. Главлит (для тех, кто не в курсе – комитет по охране государственных тайн в печати), его невзрачно-серые упорно-догматичные чиновники, бдящие за каждым  печатным изданием, радио- и телеканалом, дабы чего-то «не положенного» не просочилось. Их толстенные «кондуиты», при виде коих слабонервных редакторов хватал Кондратий. Не говоря уже о крест на крест удаленных, с помощью ядовито-красного карандаша фабрики им. Сакко и Ванцетти, материалах, снятых с газетного номера. Записи о каждом таком происшествии непременно докладывались по начальству и заносились в толстую цензорскую тетрадь. До сих пор вся эта мышиная возня снится душными кошмарами. 
     Замечания цензоров могли касаться самых неожиданных вещей. Например, нельзя было упоминать в «открытой печати» названия определенных пород рыб, бороздящих далекие и неведомые неискушенному столичному читателю северные моря. Ларчик открывался просто: браконьеры настолько увлеклись незаконным промыслом, что поставили на грань выживания определенные виды осетровых. Но занесли их не в «красную» книгу, а в цензорский «поминальник», дабы население не шибко нервничало по данному поводу. В киевских газетах строго-настрого запрещалось упоминать название большинства «оборонных» предприятий, составлявших тогда становой хребет столичной промышленности. Например, завод имени Артема. Хотя аккурат напротив  проходной предприятия располагалась троллейбусная остановка «Завод Артема». 
     Существовала еще и военная цензура, вымарывавшая любую подробность воинской службы, например, факты пресловутой «дедовщины». Во время афганской войны запрещалось сообщать в той же «открытой печати» о гибели в одном бою более чем двух «воинов-интернационалистов» и трех раненных. Военная цензура располагалась в штабе киевского округа, а гражданская – на улице Десятинной, рядом со знаменитым домом, в котором жил В.В. Щербицкий. То есть, намекали: все это - не просто так. Иногда руководство Главлита собирало главных редакторов и сообщало им о полученных «литерных» документах, оказывало доверие – согласно поручению руководства бегло знакомили с содержанием. Запомнилось одно такое собрание, в канун очередной годовщины Ленина, на котором была обнародована секретная директива. Рекомендовалось воздержаться от публикации мемуаров старых большевиков о том, как они помогали во время первого коммунистического субботника  нести  вождю революции знаменитое бревно. Однажды, проанализировав опубликованные материалы, сотрудники института марксизма-ленинизма вдруг обнаружили, что Ленину помогали, по крайней мере, не меньше 300 человек. Какой же длинны было бревно? Все это напоминало знаменитых детей лейтенанта Шмидта, один из которых нарушил конвенцию и пожаловался в ЦК КПСС на своих собратьев.
     Существовали напрочь закрытые «пласты» – НЛО, пришельцы, экстрасенсы, религиозные секты, культуризм, йога, каратэ, «снежный человек» и т.п. Долгое время в ряду запрещенных находились темы наркомании и проституции в СССР. Повесть А. Солженицына «Один день Ивана Денисовича» сняла табу с лагерной темы. Как это обычно бывало, стоило только кому-нибудь пробить брешь в запретительном заборе,  и в образовавшийся дыру скопом бросались писатели и журналисты, утоляя жажду читателей, интерес к ранее запрещенной теме. 
     Впрочем, в литературе борьба с цензурой носила иные формы. Если в журналистике можно было, закрыв глаза, уйти от названия предприятия, употребив невнятное: «на одном из киевских заводов», в «большой литературе» замечания цензоров касались вещей принципиальных и стратегических, изъятие которых, как правило, влекло за собой невозможность публикации всего произведения. У Гроссмана, автора романа «Жизнь и судьба» конфисковали не только саму рукопись – все экземпляры, но и копирку. Редакции нескольких «толстых» журналов не раз анонсировали роман А. Рыбакова «Дети Арбата», который увидел свет лишь после личного вмешательства генсека Горбачева.  
     Впрочем, это – далеко не единичный пример. Хрущев лично разрешил публикацию отдельных глав поэмы Твардовского «За далью – даль» (о культе личности Сталина) и повесть А. Солженицына «Один день из жизни Ивана Денисовича». Брежнев «благословил» Штирлица.
     «Журнал, - читаем в книге В. Лакшина «Новый мир» во времена Хрущева», - два года вел борьбу (с цензурой – Авт.) за публикацию «Театрального романа» Булгакова…Солженицын пришел на готовую мечту Твардовского, что кто-то должен рассказать сполна о трагедии сталинских лагерей. Его повесть «Один день Ивана Денисовича» как бы подтверждала, что для талантливой литературы нет «запретных зон». Но автор не просто открыл в литературе тему репрессий, а задал новый уровень художественной правды…»
     В книге В. Лакшина приводятся выдержки из дневника цензора «Нового мира» В. Голованова, из которых видно, какими усилиями давались публикации материалов почти каждого номера журнала. Открываем наугад записи цензора:
     «Я разъяснил т. Дементьеву (заместитель главного редактора «Нового мира» - Авт.) о том, что согласно «Положению о Главлите вопросы политико-идеологического характера докладываются нами в ЦК КПСС и что Главлит самостоятельно по важнейшим вопросам, связанным с вопросами развития литературы, никаких решений не принимает…»
     Таким образом, кроме официальной цензуры существовала и другая, восседавшая на Старой площади, в ЦК КПСС. Еще одна запись:
     «8.03.1963. Эренбург разрешен с поправками, - пишет В. Лакшин. - В ЦК пошли на компромисс, потому что Эренбург послал Хрущеву письмо, где писал о возможном международном резонансе на запрещение его книги о том, что его деятельность эмиссара мира будет в этом случае сильно затруднена».
     Или:
     «Мы мечтали напечатать роман А. Камю и натерпелись с ним. Цензура отослала его в ЦК, а там стали консультироваться с главным редактором «Иностранной литературы» Б. С. Рюриковым. Он и погубил дело, сказав, что не стал печатать роман у себя как сомнительное сочинение…»
     Из записок цензора: «Весь материал № 4 Главлит со специальным письмом направил в ЦК КПСС. Сегодня, 19 апреля, в 12 ч. 45 мин. Позвонила т. Бианки (сотрудница «Нового мира» - Авт.) и сообщила: в № 4 весь роман Камю «Чума» с номера снимается. Будет прислана замена этого материала».
     Что говорить, в те времена цензура и власть были незыблемыми и непоколебимыми. Потому-то сама попытка, предпринятая авторами и составителями литературного альманаха «МетрОполь», напечатать его без вмешательства цензуры была встречена не просто враждебно и в штыки – она вызвала оторопь и ужас в коридорах на Старой площади. Впрочем, кратковременный, необходимые указания КГБ СССР и Союзу писателей были отданы своевременно и жестко – в духе тех времен.

     «… НО НЕ БЫЛО ПОДЛЕЙ». 
     Что тогда, тридцать лет назад, подразумевал ЦК КПСС под «ограничительными мерами»? Многолетнее, как писал Евгений Попов, перекрывание кислорода профессиональным писателям, слежку, прослушивание телефонов, прямые угрозы, другую уголовщину, особенно в отношении В. Аксенова, С. Липкина, И. Лиснянской, которые в знак протеста против исключения из СП своих младших коллег (Е. Попова и В. Ерофеева), вернули свои членские билеты. «Это был, - заключает автор послесловия к роману В. Аксенова «Скажи изюм» (в аллегорической форме воссоздающий «Историю с МетрОполем» - прим. Авт.), - последний крупный литературно-политический скандал в цепи скандалов канувшей тоталитарно-коммунистической эпохи, в ряду которых – травля Зощенко, Ахматовой, Платонова, Пастернака, Солженицына, дело Синявского и Даниэля, процесс Бродского, исключение из СП и принуждение к эмиграции «диссидентов» и «подписантов»…
     У каждого успешного писателя – своя судьба. Тогда как судьбы литературных приспособленцев и графоманов удивительно похожи. Один из составителей альманаха Вик. Ерофеев, автор эпатажной "Русской красавицы", "Жизни с идиотом", "Хорошего Сталина", был не только исключен из СП и долго не печатался, но и «подвел» своего отца – крупного советского дипломата. Об этом он рассказывает:
   - Теперь тогдашние начальники СП и организаций позначительнее валяют дурака и даже оправдываются, растерявшись от резкой перемены погоды, но в 1979 году они были настоящими палачами. Один пример: моего отца, занимавшего в то время крупный дипломатический пост в Вене, срочно вызвали в Москву, и секретарь ЦК Зимянин от имени Политбюро, где решили, что «МетрОполь» — начало новой Чехословакии, предложил ему поистине нацистский ультиматум: либо твой сын подпишет отречение от «МетрОполя», либо не поедешь обратно в Вену... Зимянин не пожелал говорить с моим отцом наедине, так как воспринимал его уже как противника. Присутствовал Альберт Беляев, в ту пору «центровой» гонитель культуры, и заведующий отделом культуры ЦК Шауро, с которым отец был знаком со студенческих лет. Когда Зимянин показал на отца и спросил: «Вы знакомы?» — Шауро протянул руку и представился: «Шауро». Так проходил водораздел. Такой был страх... Зимянин зачитал из альманаха наиболее «острые» куски, обозвал Ахмадулину проституткой и наркоманкой, а насчет меня заметил:
     «Передай сыну, не напишет письма — костей не соберет». Я не написал — они выбросили отца с работы... Я никогда не жалел об участии в «МетрОполе», это хорошая школа жизни, но палачей альманаха за такую школу не благодарю…
     Еще в 1968 году переводчик С. Липкин опубликовал в журнале “Москва” стихотворение с безобидным названием “Союз И”. На вопросы редакторов отвечал, что где-то в Азии есть племя с таким вот наименованием. На самом-то деле имелся в виду Израиль, а стишок заканчивался так: “И я знаю, сойдет с колеи,/Человечество быть не сумеет/Без народа по имени И”. По этому поводу скандал возник нешуточный, главный, редактор М. Алексеев получил выговор, заместителя даже с работы прогнали. 
     “Казус Липкина” в советской печати обсуждать не позволили, но он вызвал оживленные отклики в русском самиздате. Наиболее приметное из того — шуточный стих поэта И. Кобзева,  опубликованный только во время перестройки. Там гражданам “по имени И” напоминалось, что живут они пока в стране СССР, “а кормит вас и поит народ на букву ЭР”.
     Василий Аксенов, по-видимому, не знакомый с этой историей, вспоминая о С. Липкине, говорит:
   - К нам вообще пошли очень активно -- не надо было и агитировать никого. Скажем, Семен Израилевич Липкин, старый поэт, которого знали только как переводчика: на оригинальные его стихи был наложен негласный запрет. То ли по причине его явной симпатии к инакомыслию и враждебности к официозу, то ли вследствие происхождения... Он стремился легализоваться, а ему в журналах говорили: «Семен Израилевич, ну к чему? Давайте лучше переводы, все равно же все знают, что это, по сути дела, вы сами пишете...» Он действительно умудрялся облагородить любой текст, к которому прикасался. Его жена, Инна Лиснянская, тоже была в глухом запрете - первоклассный поэт. Как раз незадолго перед этим они официально поженились - до этого все что-то мешало. И, перестав таиться в одном, он не хотел прятаться и в другом - ему надоело держать стихи в столе. И Вознесенскому надоело, что у него в каждой строчке ищут второе дно. И Битову. Так что скоро мы уже не уговаривали, а, наоборот, строго отбирали... Между тем лично я вовлек в мероприятие единственного человека - Владимира Высоцкого, который при своей фантастической популярности был весьма удручен отсутствием у него бумажных публикаций. Я пришел к нему на Малую Грузинскую, и весь стол в квартире он завалил рукописями - мы отобрали двадцать с лишним стихотворений. Это и была первая его публикация в книге, если не считать стихотворения в «Дне поэзии» в 1975 году…
     В альманахе были опубликованы три лагерные песни Юза Алешковского. Это так называемая «классика жанра», вещи, ставшие народными: «Лесбийская», «Окурочек», «Личное свидание». Автор знаменитого текста «Товарищ Сталин, вы большой ученый», как и Аксенов, вынужден был эмигрировать. Сначала он жил в Вене, где написал роман «Карусель», потом – уже в США - повесть «Синенький скромный платочек» (1980), написанную в форме послания, с которым бывший солдат Великой Отечественной войны обращается к «генсеку маршалу брезиденту Прежневу Юрию Андроповичу». Также в США он опубликовал написанные ранее произведения: в 1981 - «Кенгуру» (1974-75 гг.), в 1980 г. - «Маскировка» (1978), в 1980 –  роман «Рука» (1977-80 гг.). 
     Побывав в России наших дней, Алешковский в беседе с писателем Дмитрием Быковым так объяснил свои московские впечатления: «Со стороны никакого особого зажима не наблюдается. Власть хочет наводить порядок, но это ведь ее всегдашнее желание. Естественное. Она никогда ничего другого не хочет, и ничего дурного в наведении порядка нет. А вот холуйство — это вещь противоестественная, потому что противостоять этому желанию власти должны нормальные люди, не желающие всегда и во всем соблюдать ранжиры. Этого холуйства я вижу очень много. Русская самоцензура страшнее цензуры. Многие страстно жаждут лизать задницу».
     До сих пор бушуют страсти вокруг участия и роли в альманахе Василия Аксенова. Он, пребывая многие годы в официальной опале, демонстративно отказавшийся участвовать в «общественных судилищах», назвав Союз писателей «детским садом строгого режима», вызвал огонь на себя.  КГБ давно подбирался к кумиру поколения  60-х, автору культовых повестей «Звездный билет», «Коллеги», «Пора мой друг, пора!», «Затоваренная бочкотара» и др. «Контора» с подачи ЦК КПСС интенсивно выпихивала одного из лучших писателей Союза «за бугор», чтобы лишить его советского грпажданства. О нем запускались самые невероятные слухи. Например, что в Штатах у него есть свой счет, на котором «лежит миллион». До сих пор в определенных кругах бытует мнение, что Аксенов затеял альманах с единственной целью – чтобы въехать в эмиграцию «на белом коне». Сам Аксенов о том времени рассказывает:
     «… Потом ГБ с целью расколоть авторов альманаха активно запускала версию о том, что я нацелился на отъезд и раскрутил всю историю, подставив коллег, с единственной целью - скандально покинуть Родину. Все про нас было известно - альманах делался в квартире моей матери Евгении Гинзбург, после ее смерти в этой квартире жил молодой писатель Женя Попов, там складывали рукописи, верстали, клеили в подчеркнуто аскетической эстетике, придуманной Марком Боровским... А напротив, почти не скрываясь, дежурили люди из Конторы. В этом была особая пикантность: мы в открытую, ни от кого не прячась, готовили «МетрОполь», они столь же откровенно наблюдали за процессом…. Я не предполагал тогда уезжать. На выезд был ориентирован Горенштейн - вот он действительно шел ва-банк. Я не думал об отъезде, мне просто до чертиков все надоело. Да, конечно, даже зная о возможных последствиях, я бы не отказался от затеи и пошел со всеми».
     Когда в 1985 году в «Ардисе» вышел его знаменитый роман «Скажи изюм», и тут же нелегально был ввезен в СССР, по Москве упорно начали циркулировать слухи, мол, Вася «залудил» злобную карикатуру,  гротескно описав не только СП, «контору», но и «своих». То, что «и себя тоже», «якобы обделанных» не утешало, - считает Евгений Попов. КГБ, конечно же блефовал, распуская во все стороны «дезу».
     Характерно, что много лет спустя, уже во время перестройки, в ходе суда рассматривая иск Е. Попова к главному «золотодобытчику», сделавшему карьеру на обличении «МетрОполя» и его авторов, Феликсу Кузнецову, свидетельствовал Филипп Бобков. В те  годы - всесильный заместитель председателя КГБ, непосредственно «опекавший диссидентов». Отрывок из его мемуаров был зачитан в судебном заседании. Генерал Бобков утверждает, что инициатива кампании против "Метрополя" исходила именно от Феликса Феодосьевича Кузнецова, а не от КГБ, как все думали. Чекисты как раз хотели спустить дело на тормозах, издать альманах соответствующим тиражом, чтобы все желающие и достойные убедились в его низком литературном качестве, а Кузнецов выступал категорически - против. И генерал поясняет: "Почему Ф. Кузнецов так смело пошел против Маркова (первый секретарь СП СССР.— Авт.) и руководства КГБ, настаивавших на выходе «МетрОполя»? По той простой причине, что закрытия издания требовал член Политбюро ЦК КПСС, первый секретарь Московского горкома партии В. Гришин..." Таким образом, если верить представителю компетентных органов, Кузнецов, атакуя "Метрополь", преследовал свои карьерные цели» - резюмировал генерал. На это литературовед, директор Института мировой литературы им. Горького, член-корреспондент Академии наук Ф. Кузнецов ответил, что он по-прежнему считает альманах художественно малозначительным. О том, что благодаря  стараниям - тогда скромного секретаря Московской писательской организации - он стал, кем стал, «генерал от литературоведения» скромно промолчал.

     «МЕТРОПОЛЬ БЫЛ ПОПЫТКОЙ БОРЬБЫ С ЗАСТОЕМ В УСЛОВИЯХ ЗАСТОЯ».
     Знаменитая фраза Виктора Ерофеева, человека, придумавшего МетрОполь», многое объясняет. Как и то, что народ отнесся ко всем этим событиям равнодушно – никто не читал его и не видел,  альманах не взволновал читателей своими безцензурными произведениями (кстати, о существовании цензуры народ тоже вряд ли догадывался, разве что в самых общих чертах).  
     Автор этих строк, следивший за альманахом в свое время по «голосам», был нимало удивлен, если не сказать, разочарован, когда после перестройки довелось впервые прочесть его тексты. Ну, ничего ТАКОГО! Ведь мы были уверенны, что речь идет, на самом деле, о подрыве основ. Думаю, вряд ли бы альманах произвел фурор, окажись тогда  изданным в СССР, как и предлагали его авторы. Наиболее заметное в «МетрОполе» – сам факт его существования. Это была великая и великолепная провокация против «Софьи Власьевны» - советской власти. «Альманах «Метрополь» — главный литературный скандал времен заката застоя - был первой попыткой ведущих русских писателей плюнуть на цензуру» - сказал уже возвратившийся в Москву Василий Аксенов. Потому-то и тексты подбирались «не политические», а «литературно-плюралистические» – от прозы Искандера до лагерных песен Алешковского, от Ахмадулиной – до Апдайка.
     И эта попытка сработала. Она панически напугала власть тем, что создается что-то альтернативное, независимое и не подконтрольное ей. Этому в немалой степени способствовало предисловие, написанное В. Аксеновым. В нем, в частности, есть такие строки: «Альманах «МетрОполь» представляет всех авторов в равной степени. Все авторы представляют альманах в равной степени. Альманах «МетрОполь» выпущен в виде рукописи. Может быть издан типографским способом только в данном составе. Никакие добавления и купюры не разрешаются.     Произведения каждого автора могут быть опубликованы отдельно с разрешения данного автора, но не ранее, чем через один год после выхода альманаха. Ссылка на альманах обязательна».
     Нелишне напомнить, что в 1979 году диссиденты организовали группу “Выборы-1979”, которая открыто провозгласила своей целью выдвижение альтернативных кандидатов на выборах в Верховный Совет СССР (были выдвинуты кандидатуры Роя Медведева и инженера Людмилы Агаповой, жены “невозвращенца” Агапова, добивавшейся права выехать к мужу). Понятно, кандидаты не были зарегистрированы. 
     В то время существовало два подхода со стороны властей к подобным группам – «уничтожение на корню» и «предупредительная работа». Последняя идея принадлежала группе Ю. Андропова и находила поддержку у Л. Брежнева. Эта «либеральная» концепция заключалась в “предупреждении” антигосударственной активности, но не в жестоких сталинских формах, а в более «современных». Запрет на публикацию уже набранной книжки, объявление «не выездным», негласная команда на не упоминание имени в СМИ для литератора могли стать не менее болезненным, чем лагерный срок. Срыв защиты кандидатской или докторской — серьезный ущерб ученому. А выдача разрешения на выезд из страны хотя и носила характер уступки активному “отказнику”, но избавляла советских представителей за рубежом от необходимости оправдываться на очередной конференции за арест инакомыслящего. 
     «Разгром «МетрОполя», с одной стороны, — по мнению Виктора Ерофеева,  — пик, кульминация застоя; с другой — все уже было на излете, при последнем издыхании. Отсюда особенная злоба и ярость «осенних мух». «МетрОполь», считает он,  оказался рентгеном, просветившим все общество. Мы увидели власть воочию: она уже не перла вперед на своем идеологическом бульдозере, как прежде, она едва ползла — маразматическая, деградирующая, разваливающаяся, — но при этом готовая губить все живое, лишь бы ей не мешали догнивать. И в то же время эпопея «МетрОлоля» показала, что той власти можно было сопротивляться и следовало сопротивляться. Более того, стало понятно, как сопротивляться ей…» 
     Власть, пуще  пожара, самой разрушительной катастрофы боялась создания оппозиции в любой форме, в любой среде – особенно же – внутри интеллигенции. Потому и был открыт шлагбаум «на свал», потому интернировали Солженицына, лишили гражданства Аксенова, давали визы и разрешения на выезд всем неугодным. Между тем, в Польше уже пробились, как травинки сквозь асфальт, и развивались первые ростки «Солидарности». В том же 1979-м «ограниченный контингент» советских войск вошел в Афган. Режим агонизировал.
     Виктор Ерофеев: «…Но холодок ГУЛАГа я чувствовал долго: прослушивали внаглую телефонные разговоры, подсылали людей, вызывали в «органы» друзей и отговаривали дружить, залезали ночью в машину, распространяли фантастические слухи: Аксенов с Ерофеевым — гомосексуалисты, решившие создать «МетрОполь», чтобы испытать силу своей мужской дружбы. Наконец, КГБ «похитил» меня: отвезли на последний этаж гостиницы «Белград» в какой-то особый номер, «нежно» поговорили, предлагая отдать им рукописи без обыска: хотели «познакомиться поближе с творчеством», пугали «порнографией». Позже я узнал, что в КГБ, разработавшем, но почему-то не осуществившем схему высылки меня из страны, мне присвоили кличку Воланд — ну что ж, спасибо им задним числом.
     Конечно, наши тогдашние беды — ерунда по сравнению с муками, которые выпали на долю Анатолия Марченко или Сахарова. Нас не били в лагерях, насильственно не кормили при голодовке. Но сущность общества, в котором мы жили, подлость и трусость одних и благородство других я понял за тот «метрОпольский» год так, как бы не понял и за полжизни».

                                   Х                       Х                         Х
   … Теперь, когда государству, властям наплевать чохом на всю культуру, и на литературу в частности, эта история представляется несуразной, пустой, не стоящей по нынешним временам ровным счетом ничего.
не опуликовано
Непідкупний Чорновіл

Непідкупний Чорновіл

Володимир Кулеба


     24 грудня 2007 року лідерові Народного Руху України В.М. Чорноволу виповнилося б 70 літ. Немає жодних сумнівів - багато хто з нинішніх можновладців скористається нагодою пропіарится  на цій даті. Певно, будуть у цьому числі і  Президент Віктор Ющенко, і новий старий міністр МВС Юрій Луценко. Називаю цих поважних панів, передусім, тому, що вони й раніше вдавалися до цього, нарощуючи електоральні м’язи, адже на світлому імені Чорновіла вигідно себе рекламувати. Останній раз нагадаю, може не всі пам’ятають, така нагода трапилася минулого року. Саме тоді, в серпні, Президент зробив досить гучну заяву на загал: «Ми зараз повертаємось знову до того питання (загибелі – В.К.) у вигляді чергового і нового доручень Генеральній прокуратурі, які я дав як Президент». 
     Трохи пізніше, у вересні, головуючи на нараді в Дніпропетровську, Ю. Луценко  заявив: «Як людина, що має на руках достатньо матеріалів, я переконаний, що народний депутат Чорновіл став жертвою вбивства, а не дорожньо-транспортної пригоди». Він також повідомив, що наразі «має у цій справі значно більше документів, ніж повинен був мати як міністр, оскільки певні співробітники СБУ та ГПУ бояться цього повторного розслідування».
     Через свою надмірну балакучість, Луценко зажив славу міністра-піарника, його численні заяви, більшість яких не справджувалась, викликали, скоріше, недовіру й осуд громадськості. Тож журналісти казали поміж себе: «Те, що виголосив Луценко – ще  не факт. Де гарантія, що його слова знову не стануть черговою мильною бульбою?». І вони Мали рацію, бо в подальшому суспільство знову нічого не почуло про виконавців, підбурювачів та організаторів цього політичного злочину. Хоча ще два місяці по тому, на початку липня, було оприлюднено результати нової експертизи, проведеної фахівцями Інституту судової експертизи в Кракові. Зокрема,  перевірено ще раз всі обставини і параметри ДТП, дії кожного з учасників. Результати засвідчили, що в момент зіткнення автомобіля «Тойота» с КАМАЗом, останній знаходився в статичному положенні, тобто, не рухався. 
     З великої хмари – дрібний дощ. Бурхливі політичні події захопили країну, нові гучні заяви стали на часі, тож уже не до Чорновола з Генпрокуратурою, керівництво якоі не розділяло оптимізму Луценка і не поспішало виконувати доручення Президента (та хіба тільки це одне?). Підготовка до виборів, самі вибори, зрештою, нові коаліція і склад Кабміну, аж поки не з’явився гарний привід: ювілей Вячеслава Максимовича, а отже – ще одна можливість прорекламувати себе.
     Власне, влада завжди намагалася його скомпроментувати. Сам Чорновіл, коли якось запитав його про це, зневажливо махнув рукою: «Скільки разів таке було! Ну, і що вони цим досягли? Усі ж бо знають, яка недолуга офіційна пропаганда. Знають – і не вірять!» Тоталітарна система послідовно й наполегливо втоптувала Чорновола в багно. Ще з самої  ї юності – і коли укладав знамениту збірку «Лихо з розуму», де подано портрети заарештованих «шістедисятників», і коли підпільно видавав у Львові «Український вісник», і коли заарештовували за сфабриковними звинуваченнями у 1972 і 1980–му (уже на засланні). І навіть після злочинного вбивства, під час похорону, - щоб обмежити коло людей,  які з’іхалися з усієї України, щоб попрощатися з патріархом украінської демократії, влада вигадала  ганебні «перепустки». За ними і проходили в середину Володимирського Собору повз міліцейський кордон поважні «слуги народу», у той час, як сам нарід залишався осторонь, з іншого боку огорожі. Колишня партноменклатура, що швидко й ловко перефарбувалася, боялася Чорновола навіть мертвого. 
     Бруд, інсінуації, кагебістська «деза» не приставали до цієі напрочуд чистої і світлої душі. Звичайно, дехто вірив «недолугій офіційній пропаганді». Довелося почути на власні вуха, як одна вгодована київська «мадам», у дубльонці й коштовному норковому капелюсі, зупиняючи таксі, недбало кинула: «Ну что, привезли уже этого нацика? Хоронили бы  у себя, где родился, во Львове, там все бендеры!» Вона так і сказала: «бендери», як і сьогодні говорить дехто, не переобтяжуючи собе усвідомленням різниці між фейлетонним героєм Ільфа й Петрова та Степаном Бандерою. «Мадам» виглядала трохи враженою, коли колега повідомила ій, що небіжчик сам родом із Звенигородського району, що на Черкащині, тут зовсім недалеко. Їй же все життя торочили, що Чорновіл – то Західна Україна і примусова українізація, його мета - відібрати у людей пенсії, як тільки переможе на виборах!  Остання «деза», запущена під час першої президентськоі кампанії, зробила свою підлу справу, забравши у Чорновола не одну тисячу голосів. Власне, як інша «технологія» - висунення від демократичного крила якомога більшої кількості кандидатів, щоб, штовхаючись, товклися на вузенькій електоральній площадці. У той час, як кандидат від комуно-соціалістичної більшості, перехопивши лозунги і риторику Народного Руху, з яким він так невдало полемізував недавно на телевізії, практично без перешкод, при повній підтримці влади, досяг мети. Україні не судилося мати свого Гавела чи Валенсу, вона, як завжди, пішла своїм, особливим, неповторним і невторованим шляхом, усі наслідки та принади якого переживаємо  досі.
     Дорога до Чорновола у кожного своя. У когось – це натовп на площі, «Геть – Ганьба! І слава Україні!». У інших – поступове прозріння, обережні, мов через болото, - кроки до прозріння й свободомисленя, крізь тернії стереотипів. Колись давно, на початку 90-х, порверталися з Шевченкових днів з Черкащини. Не доїжджаючи Борисполя – самодіяльний ринок. Вячеслава Михайловича зразу ж пізнали, як це бувало скрізь і завжди, тітки покидали м’ясо-сало, обступили: «Що ж ви, Вячеславе Максимовичу, комуністам у парламенті поступаєтесь?» - «Тимчасове явище! Ви ж самі бачите: у них за душею нічогісінько, нам головне зараз – усі сили зібрати у кулак, щоб разом діяти!» Розмовляли, поки зовсім темно не стало. Помітивши невеликий натовп, зупинялися інші автівки, приєднувались нові співрозмовники. Тоді Украіна ще жила політикою, вірила…
     Рушили, коли зовсім стемніло. Вячеслав Максимович все не міг заспокоїтись, згадуючи кожен фрагмент, кожну репліку, сам собі відповідав, спростовував висував нові аргументи. Потім спитав, як він це вмів – тактовно, делікатно: «Не шкодуєте, що запізно вже? Зате, як поспілкувалися! Нічого-нічого! Де б ви ще таке почули, це ж люди щирі, не підготовлені спеціально. Треба знати, чим вони живуть, який у них клопіт. Бо в Черкассах – сьогодні перестаралися, стільки офіціозу, казенщини – в Тарасів день – нічого душевного, щоб від серця йшло. Будь-яке святе діло можна загубити, якщо формально поставитися, не вкладаючи душі…». І розповів, як відразу після  університету пішли з товаришем у мандри. Ночували на сіновалі, харчувалися молоком і хлібом, що виносили добрі люди, записували вірші, пісні, прислів’я, вчили народну мову. «Мрію колись повторити ті мандри, як вони збагачують, мов джерельною водою вмиваєшся!» 
     У питаннях, сказали б сучасні його опоненти, особистого збагачення він був наївним і недолугим. Усі гроші, зароблені читанням публічних лекцій за кордоном, чи гонорарами за  виступи в пресі, віддавав одразу до копійки на потреби рухівської газети. Жив скромно, хоч як нардеп міг собі дозволити. Ні хатинки в Давосі чи десь у Канаді – так і не спромігся, дуже дивувався, коли йому пропонували щось подібне. А пропонували ж, як хотіли купити, сунути в лапу, бодай презентувати хоч щось, якусь дрібничку, дріб’язок, щоб потім можна було використати в політиці, повернути проти нього – все даремно. На жодні ласі шматки він навіть дивитися не хотів,  ховаючи усмішку в козацькі свої вуса. Так і пішло за ним в народі: непідкупний Чорновіл! 
     Десять років тому – подумати тільки, всього десять, а здається - півстоліття збігло, відзнчаали його 60-ліття у Франковому театрі. Коли вже відшуміло-відгриміло, і він, стомлений, присів на якийсь стілець на закритій сцені, в оточенні квітів, хтось з найближчого оточення спитав: «А навіщо ви наддали слово представникам редакції тієї  газети (компартійне видання, відоме своїми антирухівськими публікаціями)? Вони ж стільки бруду свого часу вилили?» - «Прийшли люди привітати, хіба ж можна на вулицю виставити? Незручно, може, й справді – прозріли, щось зрозуміли, змінилися…».
2007, УП, 23.12
Згадуючи Чорновола

Згадуючи Чорновола

Сценарний план телепередачі «20 ХВИЛИН З ВОЛОДИМИРОМ КУЛЕБОЮ»

     1. Ліричний зачин: коли і як вперше про нього почув?
     Працював редактором газети «Комсомольское знамя», читав усі листи, що надходять до редакції. На тонкому папері, п’ятий екземпляр, а адреса була написана його рукою і прізвище редактора. Почерк В.М. потім знав назубок. Коли хвилювався, букви ніби злітали, в нормальному стані писав охайно, бездоганно грамотно.
     Те, що я прочитав, відверто налякало. Хто я був? Компартійний працівник, відправлений у республіканську молодіжну на «підкріплення». Ніколи більше не е такого шоку від прочитаного. Лист був на ім’я Щербицького, а всім редакторам – копія. Основні тези: вихід с Союзу, побудова суверенної і незалежної країни, демонтаж однопартійної системи, вільні вибори. Тоді, на початку 1988-го, про таке не говорили.
     Щовечера, після підписання номера, перечитував того листа. Сам його автор здавався мені то уособленням всього зла, то колишнім в’язнем-кримінальним авторитетом, але, безперечно, людиною бандитського складу і психології руйнівника. Вряди-годи республіканські компартійні газети друкували замовно-кадебістські статті тодішніх «контр пропагандистів» на зразок Михайла Дерімова, які ще більше розпалювали інтерес до Чорновола, братів Горинів, Ольги Калинець. Уже потроху створювався Рух, і його в пресі шугали, як тільки можна,  і з нами проводилися інструктивні наради щодо того, як слід висвітлювати негативне і шкідливе явище. Правда, Кравчук ще не вступав в дискусії.
     Усім належало визначитися: по який бік стати? Такий вибір належало зробити і мені як людині і редакторові газети. Вибір цей був нелегким для мене, бо як і багато колег і людей мого покоління, ми були зомбовані радянською системою освіти, де історії України (не тільки справжній, а й взагалі як предмету надавалося жлдної уваги. ЇЇ просто не існувало). Ніхто ще не чув про Гельсинську спілку, дисидентів, а в самвидаві можна було прочитати хіба що Булгакова.
     І пригадую те враження, коли вперше побачив Вячеслава Максимовича. Було це кілька років потому, в депутатській їдальні, де вони з Едуардом Гурвіцем в обідню перерву марно шукали собі вільні місця, щоб перекусити. До того жодного разу не бачив «вживу» ні одного, ні другого, але зразу ідентифікуав: «То ж Гурвіц і Чорновіл!». І був він нижче середнього зросту, з щирою посмішкою, променистим блиском в очах, зовсім не той, який уявлявся вечорами в порожній редакції. Але, безперечно, це був лідер, і височенний Гурвіц ледве поспівав за ним з своєю мудрою, трохи печальною посмішкою людини, яка все і всіх розуміє. 
Почекав їх у холі, підійшов, відрекомендувався.
   - Читав Вашу останню статтю! – енергійно заговорив Чорновіл. — Є місця дуже сильні! А є, вибачте, і провисання. Вам треба виходити на демократичний рівень. Такі люди нам у Русі потрібні, бо Рух збирає нині все прогресивне, що є в Україні. Бажаю витримувати газеті цю лінію, давайте зустрічатися, поспілкуємося. Я теж журналістикою займаюсь, можемо стати у нагоді один одному. 
     Так тоді писалася історія. 

     2. Всі відзначають його емоційність, романтизм, комунікабельність. Все це так. І все ж хотів би сказати про його вроджений аристократизм і європейськість. Не в сорочці чи костюмах справа. В.М. одягався просто і охайно, але все йому пасувало. Йому були цікаві люди, він начисто був позбавлений зверхності, хамства, брутальності до будь-кого - політичних опонентів у залі парламенту чи якогось випадкового таксиста на трасі. Для всіх у нього знаходилися увага і час. Це якраз дуже характерно для цивілізованого світу, Європи, де люди радіють один одному, від цього почуваючи себе комфортно.
     На жаль, Україні не судилося мати свого Гавела чи Валенсу, вона, як завжди, пішла своїм, особливим, неповторним і невторованим шляхом, усі наслідки та принади якого переживаємо досі.
     Дорога до Чорновола у кожного своя. У когось – це натовп на площі, «Геть – Ганьба! І слава Україні!». У інших – поступове прозріння, обережні, мов через болото, - кроки  до прозріння й свободомисленя, крізь тернії стереотипів. Колись давно, на початку 90-х, порверталися з Шевченкових днів з Черкащини. Не доїжджаючи Борисполя – самодіяльний ринок. Вячеслава Михайловича зразу ж пізнали, як це бувало скрізь і завжди, тітки покидали м’ясо-сало, обступили: «Що ж ви, Вячеславе Максимовичу, комуністам у парламенті поступаєтесь?» - «Тимчасове явище! Ви ж самі бачите: у них за душею нічогісінько, нам головне зараз – усі сили зібрати у кулак, щоб разом діяти!» Розмовляли, поки зовсім темно не стало. Помітивши невеликий натовп, зупинялися інші автівки, приєднувались нові співрозмовники. Тоді Украіна ще жила політикою, вірила…
     Рушили, коли зовсім стемніло. Вячеслав Максимович все не міг заспокоїтись, згадуючи кожен фрагмент, кожну репліку, сам собі відповідав, спростовував висував нові аргументи. Потім спитав, як він це вмів – тактовно, делікатно: «Не шкодуєте, що запізно вже? Зате, як поспілкувалися! Нічого-нічого! Де б ви ще таке почули, це ж люди щирі, не підготовлені спеціально. Треба знати, чим вони живуть, який у них клопіт. Бо в Черкасах – сьогодні перестаралися, стільки офіціозу, казенщини – в Тарасів день – нічого душевного, щоб від серця йшло. Будь-яке святе діло можна загубити, якщо формально поставитися, не вкладаючи душі…». І розповів, як відразу після  університету пішли з товаришем у мандри. Ночували на сіновалі, харчувалися молоком і хлібом, що виносили добрі люди, записували вірші, пісні, прислів'я, вчили народну мову. «Мрію колись повторити  ті мандри, як вони збагачують, мов джерельною водою вмиваєшся!» 
     У питаннях, сказали б сучасні його опоненти, особистого збагачення він був наївним і недолугим. Усі гроші, зароблені читанням публічних лекцій за кордоном, чи гонорарами за  виступи в пресі, віддавав одразу до копійки на потреби рухівської газети. Жив скромно, хоч як нардеп міг собі дозволити. Ні хатинки в Давосі чи десь у Канаді – так і не спромігся, дуже дивувався, коли йому пропонували щось подібне. А пропонували ж, як хотіли купити, сунути в лапу, бодай презентувати хоч щось, якусь дрібничку, дріб’язок,  щоб потім можна було використати в політиці, повернути протии нього – все даремно. На жодні ласі шматки він навіть  дивитися не хотів,  ховаючи усмішку в козацькі свої вуса. Так і пішло за ним в народі: непідкупний Чорновіл! 

     3. Дорога, що привела його в небуття.
     Того 1999-го року ми спілкувалися рідко, тому були свої причини і в нього, і в мене. Через це мені важко згадувати, що не підставив плече, що життя все більше розводило, але тепер точно знаю: не життя, це були спецтехнології, що й призвели до загибелі (а що Чорновіл був вбитий навмисне я написав наступного дня в статті «За що вбивали Чорновола). Загинув В.М, а потім і наша газета.
     Тут принагідно згадати, чим був характерний 1999 рік, бо він надто схожий на нинішній, 2009. Тоді якраз насувалися президентські вибори. Це був час, коли приватизувалися партії. Наші розмови з В.М. проходили в такому ключі:
«Дивіться, - розмірковув В.М., — партії лопаються, як мильні бульби. ДемПУ, УСДПУ, інші партії правого спектра ідуть по руках. І тільки РУХ ще тримається. Поглянемо тепер на загальну ситуацію (починає креслити схему): ось зліва 20 процентів електорату, що завжди голосують за комуністів, соціалістів. На протилежному фланзі – ті, хто живе за психологією «інерції стиля» - десятиріччями звик голосувати за начальство (в нашому випадку – за Кучму). І середина – наша правиця, тут – 50 процентів електорату. За нього й точиться боротьба.
І це – не політична боротьба. Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити дуже вигідні умови для підприємництва. І чим більше в парламенті своїх = тим краще. Ось для чого їм потрібні партії, і вони кинулися за їх прихватизацію. Цей купол хоч і скляний, але не тече. Для них «дах», що не тече – найкраще, що має бути.
     Рух – ласий шмат пирога. Партія посіла друге місце на парламентських виборах, має стабільний електорат і стабільні результати. Рух має розгалужену структуру. Тобто, за сприятливих умов можна розраховувати на фантастичні результати. Ось чому я вважаю, що спроба розколоти Рух – приваблює фінансово-економічні клани, які готуються до боротьби за владу, для них на карту поставлено все. До цього клану входить керівництво НБУ. Я не говорю – Ющенко, я говорю керівництво…».
     … Тоді Чорноволові було 60. І почалися розмови про його вік. Це було дивно: він був у розквіті сил, фонтанував енергією, ідеями. Саме він уперше висловив ідею об’єднаної правиці – кулак правих політичних сил. Однак їхні лідери не поспішали згуртовуватися. То сперечались по назві, то по статутних документах. Найприкріше, що його зраджували колишні соратники. І це було набагато боляче, ніж інсинуації кадебістської машини. Він не спав ночами, з’явилися роздратованість,  хвороблива збудженість. Сам же якось висловив думку про наступника і необережно назвав прізвище Костенка. Вміло його використували нардепи Червоній і Бойко, котрі погрязли в газотрейдерстві.
     І все ж він вистояв, незважаючи на все. Напередодні трагедії  зробив декілька гучних заяв, які продемонстрували, що розмови про висунення Удовенко, Костенко або якого-небудь іншого зручного владі кандидата – не відповідають дійсності. В'ячеслав Максимович однозначно дав зрозуміти, що сам піде на вибори з дуже жорсткою програмою, яка ламала плани адміністрації президента по другому терміну для Кучми шляхом виходу в другий тур Петра Симоненко. І коли остаточно пересвідчились, що Чорновола перемогти важко, його вирішили вбити фізично. Прес-секретар Руху Дмитро Панамарчук і адвокат Віктор Ніказаков розповідали мені, як добилися у слідчого хоча б полистати «Справу ДТП», в якій він загинув. Д. Панамарчук:
     Коли ми разом з адвокатом Віктором Ніказаковим за три місяці після цієї події йшли до слідчого Миколи Пастушенко знайомитися з матеріалами справи, то були майже в повній впевненості, що відбулося ДТП. Проте поспішність, з якою підполковник міліції Пастушенко нас підганяв, турбуючись про те, щоб ми не дуже вдумувалися в зміст документів або віднеслися до прочитаного формально, недбало пронумеровані олівцем сторінки обох томів, ніби навмисно для того, щоб їх підмінити, ряд нестиковок і підтасувань серйозно похитнули цю впевненість.
     Сумнівів додалося, коли ми, з'явившись наступного разу, виявили, що наш слідчий несподівано відбув у відпустку, прихопивши з собою ключ від сейфа, де залишилися всі матеріали. У цій відпустці Пастушенко пробув декілька місяців, протягом яких винними в ДТП були визнані водії «КамАЗа» Володимир Куделя і «Тойоти Королли», в якій знаходився Чорновіл, Євген Павлов. Останній загинув разом з В’ячеславом Максимовичем. А Куделя потрапив під амністію. Справа була припинена. Таке грубе поводження з фактами і неприкрита спроба звести слідство до єдиної версії про порушення правил дорожнього руху ще більше підсилили підозри щодо рядової ДТП…
     Потім про подушки безпеки. Говорили, що їх не було., або вони не спрацювали.Але якщо так, звідки розмови про відключене електроживлення, через що, мовляв, ці подушки і не спрацювали? І як зараз встановиш, що було насправді? Поки я лежав в лікарні, машину, вірніше, те, що від неї залишилося, просто знищили як нікому не потрібну купу спотвореного металобрухту... 
     Мені Олег Шеремет, наш активіст Народного Руху, розповідав. Він сам з Борисполя і приїжджав до мене в лікарню. Я ще обурився: що, так швидко знищували машину, що не дістали звідти – з салону – один з моїх черевиків? А Олег відповідає: та що черевик – тільки світати почало 26 березня, як на місці зіткнення всі до останнього зернятка, до останнього уламочка зачистили... Мало не пилососом пройшлися.
     А Олега Шеремета 30 листопада 2007 року розстріляли прямо під своїм будинком. П'ять куль. Вбивць, наскільки я знаю, досі не знайшли.
     Отже, окрім В’ячеслава Чорновола, Євгена Павлова, а також Івана Шолома, що їхав в тому злощасному «КамАЗі», а в 2000 році раптово помер нібито від серцевого нападу, є в цій історії ще одна смерть? 
     Генпрокурор Святослав Піскун наполіг на ексгумації тіла Шолома. В результаті судмедексперт вияви в останках важкі метали, які й привели до омертвіння тканин серця. Виходить, що 42-річний механізатор з волинського села Каменуха Іван Шолом, що ніколи не скаржився на серце, помер не своєю смертю. І йому допомогли піти в світ інший як небажаному учаснику тих подій. Є і інші моменти, які викликають, щонайменше, здивування.
     Пригадаєте, як свого часу, ще при Союзі, загинув популярний в народі перший секретар ЦК Компартії Білорусії Петро Машеров. Це відбулося в 1980 році в автокатастрофі на трасі Мінськ – Москва. Назустріч його кортежу, що супроводжувався ДАІ, вискочив навантажений картоплею ГАЗ-53. За 20 років колишній слідчий з особливо важливих справ при Генеральному прокурорі СРСР Володимир Каліниченко заявив на «НТВ», що, знаючи, якими технічними засобами володіло КДБ, схиляється до версії про організований характер аварії, що привела до загибелі Машерова. Пригадаєте, як загинув Олександр Дубчек – один з найактивніших учасників антирадянського курсу, а потім голова Федеральних зборів Чехословакії. Він помер від страшних травм, отриманих в ДТП. У автокатастрофі загинув і дисидент, що мав всі шанси стати першим президентом Вірменії. Це – спецтехнологія… Як кажуть в СБУ – у нас всі технології «спец», бо ми – спецслужба».

     4 … Ми часто говорили про вибори 1991 року, коли і в нього, і як він говорив, вибчте за зухвалість, в України був шанс на президентських вибух. «Те що я програв Леоніду Макаровичу, не стало моєю трагедією, казав він часто. – А от щодо України – так сказати не можу. Бо вона надовго застряла на так званому перехідному періоді. (Він називав його так – «щоб комуністи встигли перейти з одних кабінетів до інших).»Подивіться, де сьогодні Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії, які мали з нами рівні можливості – як мінімум.».
     На виборах ходила приказка: Наша лінія така: голосуй за Кравчуа! А за те, що дупа гола – проклинаєм Чорновола!»
     Власне, влада завжди намагалася його скомпроментувати. Сам Чорновіл, коли якось запитав його про це, зневажливо махнув рукою: «Скільки разів таке було! Ну, і що вони цим досягли? Усі ж бо знають, яка недолуга офіційна пропаганда. Знають – і не вірять!» Тоталітарна система послідовно й наполегливо втоптувала Чорновола в багно. Ще з самої  ї юності – і коли укладав знамениту збірку «Лихо з розуму», де подано портрети заарештованих «шістедисятників», і коли підпільно видавав  у Львові «Український вісник», і коли заарештовували за сфабриковними звинуваченнями  у 1972 і 1980 –му (уже на засланні). І навіть після злочинного вбивства, під час похорону, - щоб обмежити коло людей,  які з’іхалися з усіє України, щоб попрощатися з патріархом украінської демократії, влада вигадала  ганебні «перепустки». За ними і проходили в середину Володимирського Собору повз міліцейський кордон поважні «слуги народу», у той час, як сам нарід залишався осторонь, з іншого боку огорожі. Колишня партноменклатура, що швидко й ловко перефарбувалася, боялася Чорновола навіть мертвого. 
     Бруд, інсінуації, кагебістська «деза» не приставали до цієі напрочуд чистої і світлої душі. Звичайно, дехто вірив «недолугій офіційній пропаганді». Довелося почути на власні вуха, як одна вгодована київська «мадам», у дубльонці й коштовному норковому капелюсі, зупиняючи таксі, недбало кинула: «Ну что, привезли уже этого нацика? Хоронили бы у себя, где родился, во Львове, там все бендеры!» Вона так і сказала: «бендери», як і сьогодні говорить дехто, не переобтяжуючи собе усвідомленням різниці між фейлетонним героєм Ільфа й Петрова та Степаном Бандерою. «Мадам» виглядала трохи враженою, коли коллега повідомила ій, що небіжчик сам родом із Звенигородського району, що на Черкащині, тут зовсім недалеко. Їй же все життя торочили, що Чорновіл – то Західна Україна і примусова українізація, його мета - відібрати у людей пенсії, як тільки переможе на виборах! Остання «деза», запущена під час першої президентськоі кампанії, зробила  свою підлу  справу, забравши у Чорновола не одну тисячу голосів. Власне, як  інша «технологія» - висунення від демократичного крила якомога більшої кількості кандидатів, щоб, штовхаючись,  товклися на  вузенькій електоральній площадці. У той час, як кандидат від комуно-соціалістичної  більшості, перехопивши лозунги і риторику Народного Руху, з яким він так невдало полемізував  недавно на телевізії, практично без  перешкод, при повній підтримці влади, досяг мети. Україні не судилося мати свого Гавела чи Валенсу, вона, як завжди, пішла своїм, особливим, неповторним і невторованим  шляхом, усі наслідки та принади якого переживаємо досі.

     5. Хочу закінчити його словами: «По мені вдарили мї соратники так юоляче й підло, як не били навіть найзапекліші вороги. Хай би що казали про нас, а я просто жива людина. Жива. Із плоті. З нормальними людськими рефлексами. Мені було страшенно боляче, бо я зі шкіри вилазив, щоб зроити із тих зайців і костенків політиків національного масштабу. Я їздив по округах, агітував, розпинався… Я був такий пригнічений, що місяць тому був неспроможний до нормальної роботи. Творення великої української правиці – ідея велика й благородна. Вона все одно буде зреплізована. Якщо це станеться зараз – вони там завиють. Але я вже не буду її очолювати. Це має бути людина нової генерації».
не опубліковано
Точка Зрения

Точка Зрения

Владимир КУЛЕБА, писатель, журналист, экс-главный редактор крупнейшей украинской газеты «Комсомольское Знамя»: «Раденькi, що дурненькi...»

   — Менi достеменно вiдомо: закриття програми Дмитра Гордона на Першому нацiональному нiчого спiльного нi з мовним питанням, нi з популярнiстю i професiйними телевiзiйними рейтингами не має. Її справжнi причини — у прагненнi вiрних сатрапiв i холуїв нинiшнього Президента України якнайбiльше йому потрафити й вислужитися. Тож i моляться так, що й лоби розбивають. 

     Чи в курсi сам Президент? А яке, власне, це має значення? Вiн залюбки повторює тезу про главенство «титульної нацiї», а тi, хто поруч, як завжди, прагнуть бути святiшим за свого «папу». 

     Написав цi рядки, i сплили у пам’ятi часи банкiвсько-комсомольської юностi (не Банково-банкiрської), коли майбутнiй Президент у колi московських приятелiв пiдтягував моднi шлягери «москальською» мовою. Як i всi ми, вiн здебiльшого пам’ятав слова лише першого куплету.

     Не такi навкруги всi наївнi, щоб повiрити: нiякий «в. о.» Iлащук нiчого заборонити не може. Хоча б тому, що такi питання не вирiшує, а є лише марiонеткою секретарiату Президента, i на кожний його «чих» мусить вiдповiдати: «Здрасьтє!». От i вся пiдноготна: телебачення типу — їхнє, i нiякого значення, що на нашi з вами грошi фiнансується. Бо держава — це вони. Вiдтак, бiдолашний Iлащук по-iншому вчинити не мiг — взяв пiд козирьок та й забанив програму. Вам смiшно, а йому — «тепленьке» мiсце, кар’єра i все таке iнше, чим вiн не хоче заради будь-кого ризикувати.

     Загальновiдомо: варто ввiмкнути так звану першу кнопку українського телебачення, як судома зводить душу: примiтивна шароварщина, неприкрите невiгластво, вiдсутнiсть елементарного смаку й такту — надто завищенi оцiнки того отруйного сурогату, яким Перший нацiональний годує глядача з надiєю, що вiн все проковтне i не подавиться.

     Вряди-годи доводиться спостерiгати тут футбольнi трансляцiї — без звуку, бо слухати коментарi на зразок: «Клуб «Шальке» з невеличкого мiстечка «04» — смiшно тiльки перший раз. Коли ж «крутили» програми Дмитра Гордона (саме «крутили», бо робив їх вiн сам зi своєю невеличкою групою), звук якраз доводилося вмикати, аби не пропустити чогось цiкавого й повчального. 

     Цей, як кажуть на телебаченнi, «продукт», — а по-людському — невимушенi, задушевнi, iнтелектуальнi бесiди з видатними людьми епохи — рiзко контрастував на тлi суцiльної сiрятини, випадав з формату чи не цiлодобового хизування таких собi недалеких самовпевнених бовдурiв, для яких весь навколишнiй свiт звузився до пива оболонського розливу, суржикуватої мови, примiтивних горщикiв невiдомого походження та напiвбожевiльних вигукiв: «Гей, будьмо, гей!». Раденькi, що дурненькi...

     На жаль, iстиннi причини слiд шукати у незбалансованiй полiтицi, що проводиться в Українi пiсля 2004 року по вiдношенню до громадян iнших нацiональностей на тлi численних декларацiй i клятв у протилежному — у любовi й пiклуваннi про «маленького українця». Саме — декларацiй, бо всi «маленькi українцi», на вiдмiну вiд «великих», живуть в однакових злиднях i приниженнi, так само як i представники так званих «нацменшин». 

     Давно вiдомо: держава б’є по пицi, а не по паспорту. Принизливе ставлення до представникiв iншої нацiональностi виявлялося у галасливих чорносотенних кампанiях, здiйнятих навколо Яна Табачника i Михайла Резнiковича, а тепер бруднi хвилi озлобленостi й хамства докотилися до Дмитра Гордона. Показова в цьому планi реплiка Вiктора Ющенка: «Досить нам Яценюкiв!», що випадково стала надбанням широкого загалу.

     Ця «полiтика» або краще — iдiотизм проявляється у ставленнi до росiйської культури, преси, фiльмiв, якi за вказiвкою секретарiату (а може, й самого Президента?) — дублюються українською мовою або субтитрами. «Прокладкою», як у випадку з Iлащуком, виступає Нацрада з питань телебачення i радiомовлення. Iз шкiльних програм вилучено Достоєвського й Льва Толстого, на черзi — Гоголь, а Пушкiна вивчають у перекладах з росiйської як iноземної.. З’явився навiть анекдот: «Штiрлiц промовив: «Авжеж!». В яку нам Європу, коли й так смiшно? Подiбного iнтелектуального й духовного приниження горда й велична Україна не знала з часiв Кагановича та Маланчука.

     Якщо мiркувати по-фiлософському, то виходить, що й це треба пережити. Як колись — голод, розруху й радянську владу. Єдине, що додає оптимiзму: недовго пановi Ющенку мудрувати — максимум рiк з невеличким гаком. Як винесло його стрiмко на верхiвку влади, так само й кине назад, у забуття. Бо виявився вiн не тiльки нескибетним для такої посади, а й честь зганьбив — i свою, i тiєї країни, яку йому довiрив український народ. Випадкова особистiсть. Якщо скорочено: «в. о.». 
"Бульвар Гордона"
«  1 | 2 | 3 | 4