Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 ПУБЛИЦИСТИКА
Боротьба з корупцією: чому унас не так, як у Польщі?

Боротьба з корупцією: чому унас не так, як у Польщі?

Володимир КУЛЕБА для «Трибуни України»    
                   
ГОЛОВНИЙ (КОРОННИЙ) СВІДОК 
     Завершаючи нотатки про корупцію та боротьбу з цим суспільно-небезпечним явищем, пропонуємо розглянути цікавий досвід Польщі по застосуванню такого надзвичайно ефективного методу запобігання їй, як використання «головного», або, як кажуть поляки, «коронного» свідка.
     Впровадження інституту «головного свідка» (відповідний закон прийнято 1997-го, а введено в дію 1998-го року разом з доповненнями до Кримінального кодексу Польщі) сприяло значному – якісному і кількісному — поліпшенню стану справ у розкритті особливо тяжких злочинів, в т.ч., пов’язаних з організованою злочинністю та корупцією.
     Хто такий «головний свідок»? Це — злочинець, який за обіцяне помилування чи значне зменшення покарання видає інформацію про незаконну діяльність своїх компаньйонів по організованій злочинній групі (ОЗГ). Такому злочинцеві надається особливий статус у справах за особливо важкими злочинами. Перший процес за участю «головного свідка» відбувся 2000-го року. Йшлося, зокрема, про банду, яка спеціалізувалася на пограбуванні водіїв вантажних автомобілів, що перевозили комерційні вантажі. Очолював цю ОЗГ колишній поліцейський. Процес викликав неабиякий суспільний інтерес і значний резонанс за межами країни.
     Варто зазначити, що метод «головного свідка», згідно законодавства, можна використовувати лише у певних, чітко окреслених випадках. Йдеться про особливо небезпечні злочини, скоєні організованою групою, які можуть завдати державі істотної шкоди. Якщо один з виконавців такого злочину під час слідства бере на себе зобов’язання дати вичерпні покази в суді, розповісти все, що йому відомо, видати своїх спільників, він може розраховувати на статус «головного свідка».
     У такому разі прокурор, що веде попереднє слідство, звертається до суду з клопотанням про визнання показів цього свідка у якості доказів. Перед цим він отримує згоду апеляційного прокурора. Підсумкове рішення про визначення статусу «головного свідка» приймає суд, в якому слухатиметься справа. Суд повинен пересвідчитись, що рішення фігуранта стати «головним свідком» стопроцентно добровільне, свідоме, ухвалене ним без будь-якого тиску.
     Якщо існує небезпека загрози життю «головного свідка», або ж комусь з його близьких чи родичів, їм виділяється індивідуальна охорона. Це не означає, що за ним, як тінь, ходитимуть люди з автоматами. «Головний свідок» може переховуватися на таємних конспіративних квартирах, а в разі виникнення реальної небезпеки йому допомагають переїхати до іншого міста, знайти там роботу, змінюють прізвище та видають нові документи. В екстремальних випадках - забезпечують виїзд до іншої країни, може бути зроблена пластична операція, щоб повністю змінити зовнішній вигляд. «Головний свідок» на попередньому етапі підписує зобов'язання про неухильне дотримання двох умов: по-перше, чітко дотримуватись правил та рекомендацій в період, коли знаходиться під охороною. По-друге, — під час слухання справи в суді зобов’язується дотримуватися всіх попередніх домовленостей, повністю виконавши свої обіцянки: дати вичерпну інформацію і вказати на спільників. У разі ж, якщо він почне порушувати домовленості, прокурор має право відкликати або обмежити його охорону. 
     За час, що минув від прийняття закону, понад 70 злочинців погодилися виступити «головними свідками» і реально допомогти правоохорнним органам у виявленні злочинів, скоєних різними учасниками ОЗГ. Тож улітку 2006 року польським Урядом затверджено зміни до Закону про коронного (головного) свідка. Зокрема, передбачено включати до категорії «коронних свідків» не лише рядових членів організованих злочинних групп, а й їх керівників. Рішення про надання підозрюваному привілеїв «коронного свідка» приймає прокурор країни, а про допущення в якості доказів по справі його свідчень – окружний суд. 
     Впровадження змін до закону (а такі корективи вносилися кілька разів, після узагальнення судової практики) значно розширили перелік злочинів, до яких  застосовується метод «головного свідка». Зокрема, ним охоплюються всі злочини, скоєні ОЗГ, а також – корупційниі злочинах.
     Зміни, що були внесені, зобов'язують кандидата на коронного свідка інформувати правоохоронні органи про наявність свого майна та майна інших членів злочинної групи, а також надавати допомогу у розшуку цього майна (в т.ч. на закордонних фінансових рахунках). Також «корннний свідок» бере зобов'язання впродовж п'яти років не брати участі у будь-якій протиправній діяльності. У разі невиконання з нього може бути знято охорону. Термін закінчення зобов’язань «головного свідка» перед правоохоронною системою тепер не регламентований. Слід однак зазначити, що особа, засуджена за вбивство (або їй «світить» таке), не може виступати у якості «головного свідка».
     Тривалий час у польському суспільстві дебатувалося питання про законодавче врегулювання проблеми пенсійного забезпечення коронних свідків. Відсутність таких підстав для вирішення цього питання породжувала ситуацію, коли представники злочинного світу, погоджуючись співпрацювати зі слідством, втрачали право на пенсію, а період їхнього перебування під слідством (іноді кілька років), не зараховувся до трудового стажу. Так, як і перебування «коронних свідків» під контролем правоохоронних органів (коли, наприклад, частина з них впродовж тривалого часу переховується в таємних місцях тощо). Вони автоматично втрачали право на зарахування цього часу до виробничого стажу, і часто перебували в гіршому положенні, ніж засуджені злочинці. Їм не надавався також ідентифікаційний номер, наявність якого враховувалася при оформленні пенсій. Щоб виправити ситуацію, за пропозицією ряду депутатів Сейму було внесено доповнення до Закону про коронного свідка, яким проблему пенсійного забезпечення було врегульовано.
     З практики застосування інституту «головного свідка» можна зробити висновок, що законодавчим, організаційним та практичним заходам по боротьбі з злочинністю й корупцією у Польщі надається пріоритетна увага. Свої наміри рішуче протидіяти цим негативним і суспільно небезпечним явищам країна відверто й рішуче демонструє своїм сусідам по ЄС, запрошує їх до міжнародної співпраці. Постійно проходить обмін досвідом у питаннях боротьби з обмиванням брудних коштів, торгівлі людьми, фінансуванням злочинної діяльності, застосування оперативної спецтехніки, охорони свідків. І якщо кілька років тому, приймаючи Польщу до ЄС, багато хто висловлював стурбованість криміногенною ситуацією в країні, зараз усім очевидний і певний прогрес, і послідовність, з якою Польща взялася за виправлення ситуації. 

А ЩО Ж У НАС?
     Резонансною подією став недавній арешт Юрія Нестерова — свідка-звинувачуваного в гучній справі міліцейських перевертнів, котрі викрадали і вбивали людей. Цей, як пише газета «Дзеркало тижня» (№33 – 761, 5-11 вересня 2009 р.) «єдиний член банди, погодився співпрацювати зі слідством і дав свідчення, у зв’язку із чим перебував не в СІЗО, а на волі — під охороною УБОЗ за розпорядженням Генеральної прокуратури». Інші обвинувачувані в жодному епізоді винними себе не визнають, усілякими способами затягують час, усе заперечують. Юрій Нестеров перебував під захистом УБОЗ майже шість років, регулярно з’являвся в суд і давав свідчення, не робив спроб утекти. 
     Його арешт безпосередньо в залі суду став справжньою несподіванкою. Втім, не для всіх. Як повідомляє поінформоване видання, адвокат одного з обвинувачуваних повідомив Нестерову напередодні про те, що «його сьогодні «закриють». І його справді відразу помістили до так званої ізоляційної клітки, а обвинувачені у справі зустріли це повідомлення з величезними піднесенням і радістю.
     Таким чином, держава порушила чесну обіцянку, гарантію правоохоронних органів підсудному, котрий погодився дати свідчення, тим самим надіславши недвозначний сигнал іншим підозрюваним у сотнях інших справ: співпрацювати зі слідством – собі нашкодиш!
     Міністр внутрішніх справ заявив про «неправильність» такого кро­ку судді. У Генеральній проку­ратурі також поставилися до цього випадку негативно. Але суддя свою справу зробив, а сам — зник у невідомому напрямку. Слухання справи припинено.
     Журналісти поцікавилося, що саме стало хоча б формальним приводом змінити Ю.Нестерову запобіжний захід. Як випливає з відповіді міністра внутрішніх справ, це був якийсь давній лист, що надійшов із надр МВС ­— охоронної структури, що, втім, не здійснювала якихось заходів по організації безпеки Ю. Нестерова. Тобто, ініціатором цього арешту по суті було Міністерство внутрішніх справ, хоч як би засуджував міністр Ю.Луценко зазначені дії судді...
     Чи розвалиться справа перевертнів, якщо Нестеров відмовиться від своїх свідчень? — риторично ставлять запитання журналісти. Безперечно, якщо він заявить, що всі ці роки давав свідчення під примусом, звів наклеп, оскільки його сім’ї погрожували, а сам він перебував під постійним контролем. Якщо він спростує свої ж покази, наприклад, стверджуватиме, що місця, де було закопано трупи, та інші подробиці йому підказали слідчі. У такому випадку справа автоматично передається на додаткове розслідування, а підсудні виходять на волю. (До речі, і для першого, і для другого вже й так давно є всі законні підстави.) Це найбільш імовірний варіант.
     У даній ситуації тільки в тому разі, якщо Нестеров погодиться прийняти запропоновані йому нові умови, в нього буде шанс вижити. Така пропозиція йому надійшла відразу ж — щойно він був затриманий. Сьогодні в Ю.Нестерова, у котрого в Лук’янівському СІЗО та за його межами недоброзичливців із числа колишніх подільників вистачає, на першому плані дуже практичне питання — життя або смерть.
     Дуже красномовний приклад, який, як на мене свідчить про те, що в порівнянні з українською мафією, зрощенням злочинності з владою, будь-яка інша й поруч не стоїть. Доки так продовжуватиметься, справа боротьби з корупцією в Україні виглядатиме, як і нині, безнадійно і приречено…
2008 - 05 - 12
Київські вибори: шлях в нікуди?

Київські вибори: шлях в нікуди?

КОЛОНКА АВТОРА

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА
 
     «Київ успішно розвивається і перебуває на підйомі… В Києві реалізовані такі соціальні програми, котрих немає більше ніде в Україні». Це сентенції з недавніх газетних виступів мера Леоніда Черновецького. Як кажуть у таких випадках, ніколи стільки не брешуть, як на війні та під час виборів. Так могла сказати тільки людина, котра або  не живе в місті, не знає його проблем, ховаючись за парканом брехні й дезінформації, якими наживляють мерові підлеглі бюрократи й підлабузники. 
     Саме за це київського мера у народі прозвали «Льонею-космосом», істотою не від світу цього. Однак, схоже, він цим не надто переймається, і на старості літ  час, коли обіймав столичний трон, згадуватиме як найвдаліший. Нічого не поробиш – так влаштований світ: хтось вбачає сенс життя в зоряному небі над головою і пошуку душевної гармонії, а дехто – у поцупленоиу сусідському гаманці. 
     Уже доводилося говорити й писати, що в будь-якій цивілізованій країні  чиновника, котрий дозволяє собі подібні словесні витребеньки у той час, коли місто, яким громада довірила опікуватися, переживає тяжку системну кризу, наступного дня не пустили не те що на поріг мерії – заборонили довіку займати будь-яку державну посаду, оголосивши небезпечним для суспільства. Ніхто б не дозволив такому  за цапову душу брутально обирати свій народ, аморально компенсуючи вкрадене  подачками типу дешевих і прострочених продуктових наборів епохи воєнного комунізму. 
     Громада навіки прокляла б такого мера, аби дізналася, що внаслідок елементарної брехні й примітивних махінацій, на підставні фірми, зареєстровані на невідомих студентів, роздано 2000 гектарів спільної землі, а всі документи стосовно цієї оборудки зникли в невідомому напрямку.
     Неважко собі уявити, що вчинили б жителі, скажімо, Будапешта, котрий, як і Київ, розташований по лівий і правий береги від річок, якби одного разу через транспортні затори і пробки не змогли б вчасно дістатися роботи, а ввечорі – повернутися до своїх домівок. Зате обабіч доріг висіли б величезні білборди з усміхненим обличчям мера, який закликає голосувати тільки за нього. Такого «діяча» не те що не обрали б – у список більше не внесли. Але то був би тільки перший крок. Далі своє вагоме слово сказали б правоохоронні органи – незалежні кримінальні слідчі, непідкупна прокуратура, об'єктивний суд, щоб негідникові довго світило небо в клітинку через тюремні грати. Людська ж ганьба супроводжувала б його і всіх членів сім'ї, так що ніяка пластична операція чи зміна паспорта не допомогла. І не лише особисто мера, а й кожного члена його так званої команди, чекала б таке саме покарання. 
     «Так то – десь, а це – у нас!», - зауважить прагматичний читач. І буде правий на всі сто. Бо ми докотилися до того, що єдиний спосіб боротьби з нахабним крадієм і винищувачем перлин древнього Києва, - сховати бабусин паспорт, щоб, бува, не пішла 25-го травня і не проголосувала за «рятівника», котрий обіцяє їй сім мішків гречаної вовни. То що ж, будемо закликати до сумління наших батьків, бабусів і дідусів, доведених мало не до жебракування? Їхня «підвищена» пенсія на піку галопуючої інфляції й тотальної дорожнечі нагадує нашу стипендію епохи розвинутого соціалізму, коли, зачинившись у кімнаті гуртожитку, поїдом запихали в себе неїстівні пластилінові макарони з томатною пастою, щоб уникнути голодного обмороку. Та ми - молоді й міцні, могли десь підробити чи сколтару віднести, а на них, бідних, уже й пляшок порожніх не вистачило - самий поліетилен навкруг.
     Хіба ж їхня в тому провина, що готові за космічного обіцяльника вкинути папірця? То – наша з вами біда, хто несамовито волав на Майдані: «Ю – щен- ко!!!», «Ю – щен- ко!!!». І стрічками помаранчевими підперезувалися, і наставляли окремих несвідомих  громадян: «Ющенко – наш президент, а це означає – народний!». Наївні, ми тоді не могли усвідомити, що хороший цар за визначенням гірший за злого й підступного. Бо від того знаєш, чого можна очікувати, тому й гіркого похмілля не буває. 
     Крім усього, ми виявилися не готовими до того, що розходитися з Майдану не слід, якщо вже вийшли й заявили свою волю, то стояти тепер доведеться щодня,  чатуючи за тими, кого ми тоді так необачно вознесли до небес, зробили своїми героями. Думали ж бо – вони безстрашні лицарі, відважні патріоти, мужні демократии. Насправді виявилося, що такі населяють лише голлівудські фільми, а в житті - дай їм тільки волю - вчорашні кандидати в лицарі, одразу тягнуться осідлати фінансові потоки. Їм байдужі суспільні інтереси, хоча вони можуть охоче декларувати їх по телебаченню чи з трибуни, тримаючи нас за повних дурнів. Самі ж з неперевершеним ентузіазмом переймаються, щоб не змінили нафтових і газових посередників, і їхній процент вчасно виводився справною цифрою на потаємні рахунки в іноземних банках. Ми повинні їх контролюати, інакше вони щоразу заграватимуться. Наприклад, хто сьогодні указ Юлії Тимошенко, крім неї самої? Але ж у тому, що вона обійняла прем'єрське крісло, нашої заслуги не менше, ніж її особистої. Тож і відповідати потрібно разом. 
     На хвилі ейфорії ми обрали спочатку президента, від якого стогне сьогодні вся Україна, а потім – такого ж недолугого мера. Тільки тому й за те, що, як нам тоді  здавалося, він «нічим не замазаний». Не минуло й року, як цей спритний ділок оптом скупив два покоління киян. Гречкою - наших стареньких бідолашних пенсіонерів,  стогривневими купюрами - зголоднілих студентів, на яких оформлялася земельні та інші крадені у громади активи.   
     Нам залишається тільки багатозначно розмірковувати над сакраментальним: хто винен?  Президент, який, виявляється, нічим  не кращий від Льоні-космосу?   Чи ті несвідомі бабусі, які із задоволенням не тільки вживають прострочену гречку, а й збираються голосувати за цих двох ще раз? А, може, ми самі,  все ще перебуваючи під наркозом Майдану?
Хтось із великих, здається Віктор Черномирдін, сказав якось: ми в Росії – що б не збудували - однак комунізм виходить, кого б не обирали – як же так, знову Сталін!  В Україні насправді  дещо по-іншому: кого б не обрали чи призначили – на другий день вже краде! Значить, правду недруги «клепають»: Україна – від слова «украсти»?
І не тільки крадуть, ще й брешуть. Пригадуєте класичне: ніколи так багато не обманюють, як під час війни і на виборах. Нічого дивного, у нас вибори – щороку, а то й частіше! 2004-го – були, і 2005-го, і 2006-го, і минулого, і нинішнього – теж готуємося.
     Характерна риса українських виборів: вони нічим не закінчуються. Вірніше, їхню долю вирішують суди. Так буде і цього разу, на столичних. Напевне, все-таки, мером оберуть Черновецького, прикормлений електорат якого становить за різними підрахунками до 600 тисяч чоловік. І хоч Віталій Кличко хвалився, що в нього – стільки ж виборців, помітно, що преферансист з нього гірший, ніж боксер – рахує погано. Якщо Космос, роздаючи пайки, веде облік поголовно, то Кличко, як і личить спортсменові - на око, приблизно. Достеменно ясно: у нього не може бути стільки ж, навіть теоретично - фізично такої кількості (1 млн.200 тис.) виборців у Києві немає.  Інші кандидати в мери – або підставні, тобто «технічні», як, наприклад, Катеринчук, котрий грає на «чужу» руку, або ж виступають у ролі статистів, для масовки, щоб і собі похизуватися.. Тож, швидше за все, оберемо знову те саме.
     Інша справа – вибори до Київради, куди  реальні шанси пройти мають п'ять-шість партій, які можуть зблокуватися й утворити більшість. Тоді й почнуться ігри: приходить мер на сесію – а кворуму немає, депутати його ігнорують. Знову – вибори? Але де гарантія, що й після наступних ситуація не повториться? Тим більше, що на рівні центральної влади протистояння посилюється, вже запахло новою Конституцією, після прийняття якої вибори всіх рівнів – неминучі. Експерти прогнозують їх у лютому-березні 2009-го. 
     Отож, ще одні вибори й наступні суди? Адже сторона, котра опиниться в прогаші, за неписаними українськими законами, ніколи не визнає результатів.. Так і житимемо – в суцільних брудних виборах, куплених судах і тотальній брехні – поки всі народні кошти не просвистимо. Що далі? Саморозпустимся?
1.05. 2008
Стара килимова доріжка для нової диктатури?

Стара килимова доріжка для нової диктатури?

АВТОРСЬКА КОЛОНКА

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА
                              

     Останнім часом певного поширення набуває думка про нагальну необхідність і востребованість «твердої руки» у вітчизняній політиці. Вперше довелося почути про це ще 2004-го року, коли активно насаджувалася теза протиставлення демократичному волевиявленню сильної особистості, яка б «прекратила беспредел и навела порядок в Украине». Не треба  мати дар провидіння, щоб зрозуміти, що вітер у вітрила цієї «іде-фікс» дме з півночі, де прихід до влади такої особистості було успішно забезпечено. Називалися навіть конкретні прізвища – обидва вихідці із спецслужби, отож вуха стирчали вже зовсім непристойно. Дуже швидко, однак, ідею було відкинуто як недїєздатну й таку, що не відповідає реальним обставинам, котрі тоді стрімко змінювалася. Натомість з'явився новий витвір політтехнологів – штучний поділ країни на схід і захід, персоніфікаторами якого ніби-то виступали обидва кандидати на президентську булаву. Катастрофічні наслідки впровадження цієї «технології» ми переживаємо й досі.
     Проте ідея необхідності приведення на владний олімп диктатора, який «твердою» рукою наведе порядок, як виявилось, не знімалась з черги денної. Час від часу про неї згадують в ході дискусій про те, як нам облаштувати Україну. Зазначимо в дужках, що  не в міру часте, уперте й до того ж не завжди доречне звертання до подібних теоретичних постулатів є ні що інше, як прояви невпевненості  у правильності обраного шляху, свідчення слабкості й відсутності політичної волі в обраних демократичним шляхом керманичів, і в цілому – крихкості демократичних традицій у суспільстві. Саме останнє, до речі, й сприяло тому, що поворот від демократичних засад до тоталітаризму в Росії відбувся легко й невимушено, на одному диханні. Що дозволило теоретикам такого «розвороту» обгрунтувати дії правлячої верхівки неготовністю російського народу до сприйняття справжньої демократії. Якщо ми не зробимо це поступово, без відповідної підготовки, стверджують вони, то Росії загрожує справжній хаос і некерованість.
     Україна, як відомо, не Росія, але й у нас останнім часом спостерігається тяжіння окремих політиків до наслідування подібних сентенцій, намагання пристосувати і пересадити ідеї тоталітаризму з чужого на власне підгрунтя. Нічого несподіваного, як на мене, немає в тому, що одним з ентузіастів став Юрій Луценко, який недавно заявив про те, що «суспільству потрібен освічений правитель з твердою рукою».  
     Виходить, помилявся, хто думав, що «народна самооборона» якраз захищатиме демократичні цінності й боронитиме Україну від реставрації тоталітарного режиму? Власне, для політиків штибу Юрія Луценка характерні подібні хитання на гойдалках своїх переконань. Що красномовно свідчить про нестійкість, а частіше - відсутність чітких світоглядних орієнтирів і свідомо виробленої громадянської позиції, про які вони готові в перший-ліпший момент забути, відректися і здати на поталу кон'юнктурі, аби це тільки сприяло їхньому кар'єрному зросту. 
     У цьому не їх вина, скоріше – біда. Наш політикум - так вже історично склалося - населяють або ж успішні бізнесмени, які привнесли в політичне середовище характерні методи «дикого» бізнесу. Серед них (цих методів) елементарний «кидок», наприклад, вважається добропорядним, зрозумілим і логічно обумовленим вчинком. Або ж - так звані «польові» командири, які, в залежності від обстановки, сьогодні – за «білих», завтра – за «червоних» і навпаки. Вони так часто змінюють політичну орієнтацію, що й самі часом плутаються, до якого табору належать саме цього політичного сезону.   
     Політичне епігонство, схильність до гучних ефектів, надмірний самопіар, світоглядний дилетантизм та виняткова безпринципність – характерні риси цієї категорії українського політикуму. На їхньому фоні Луценко виділяється безумовно: сліпо скалькувавши з польської назву своєї демократичної сили, він не тільки закріпився на політичному олімпі, а й вдруге отримав крісло міністра-силовика. На цій посаді демократом-самооборонцем бути важко та й, мабуть, не потрібно, більше б став у нагоді досвід  північного сусіда. Там за вісім путінських років не тільки  насаджено політику «ходоркосту», а й застелено килимову доріжку для абсолютної диктатури, нафталіновий дух якої, схоже, щекоче ноздрі наших доморощених кандидатів у «освічені правителі».
     Те, що ідею «твердої руки» знову вкинуто на загал саме напередодні президентської кампанії, неофіційний старт якої вже відбувся, можна було спрогнозувати. Цікаво, що внесено її не кимось з вірогідних кандидатів - це було б логічним і зрозумілим з точки зору передвиборчої риторики - а саме Луценком. Тим самим Луценком, якого у політичних кулуарах напівжартома називають «зіркою Давида», натякаючи на вирішальну  роль у його «розкрутці» колишнього «завгоспа» Майдану. Тобто, сертифікат походження ідеї «твердої руки» підтверджено ще раз і недвозначно.   
     Куди ж кличуть апологети такої, на перший погляд, привабливої в умовах соціальної кризи й майже повоєнної розрухи, ідеї? До створення суспільства, де влада боїться саму себе? Де вибори давно вже стали цирковою виставою, режисери якої ховаються за кремлівськими мурами? Де на шляху до народного самовиявлення виставлені бар'єри, що набагато перевищують ці мури? Де множиться кількість політв'язнів, до яких застосовують середньовічні тортури? Де поховано свободу слова, а населення зомбується політтехнологіями часів «холодної» війни?
     Якщо вони  не усвідомлюють цього, їм, ясна річ, нема чого робити в політиці. Якщо ж розуміють і чинять свідомо – інша річ. Тоді приховані пружини політтехнологій «твердої руки» слід шукати за межами України. І вкидаються сюди ці ідеї – далеко не з ностальгічних міркувань. Бо насправді «міцна російська влада» більш за все боїться власного народу, його пробудження, й, борони Боже, кольорової революції на кшталт України чи Грузії. Звичайно ж, для тоталітарного режиму подібні катаклізми мають незворотний характер. Куди спокійніше жити поруч з другою Білорусією, ніж з непоступливою демократичною державою. Тому-то й піднято такий галас навколо можливого приєднання «нескорених» до НАТО. Тоді жодні погрози, шантаж чи політтехнології не спрацюють – адже  доведеться мати справу вже не з колишньою губернією, якій, у разі чого, можна заблокувати сировинну заглушку.
     Чи бажає пан міністр МВС  взяти особисту участь у втіленні в життя ідеї «освіченого правителя із твердою рукою»? Напевне, що бажає. Тільки як людина досвідчена, розуміє, що нинішній герць за президентську булаву – ще не його цикл. Проте, він може з успіхом «розім'ятися» на рідному силовому міністерстві, в основу діяльності якого покладено непорушний принцип «единоначалия». До того ж, відкриваються  широкі перспективи по його реформуванню, тобто приєднанню міграційної служби, слідчого комітету, антикорупційного бюро, нацгвардії, пркордонників. Створивши такого монстра, і за державу можна братися…   
18.03. 2008
Який президент нам потрібний (закінчення)

Який президент нам потрібний (закінчення)

     Домовленості та сценарії

     Відомо: домовлятися успішні гравці починають за підсумками першого туру. Згадаймо хоча б прецедент російського генерала Лебедя або українського – Марчука. Щоправда, приклад останнього – не зовсім коректний, бо, як стало відомо, з ним домовилися ще до створення «канівської четвірки», яка в такому разі була технологією по нейтралізації сильного на той час кандидата О.Мороза.
     Тому, коли доводиться чути, що БЮТ уже домовився з Партією Регіонів, щоб поділити країну навпіл, можна не сумніватися: це така ж сама політ- технологія. До старту перегонів ніякі домовленості всерйоз не сприймаються і не діють. Поклади свої голоси після першого туру — тоді з тобою вестимуть розмову, якщо заслуговуватимеш. Єдине, про що можуть наразі домовиться ПР і БЮТ – вести боротьбу по-джентльменському, щоб у разі виходу в другий тур реалізувати сценарій №1 (див. нижче). Ймовірність такої домовленості між двома найвпливовішими політичними силами після відкриття «Донбас-Арени», куди найбільш вірогідні кандидати з’їхалися, щоб тримати своєрідний іспит, істотно зросла. Існують, безперечно, негласні домовленості сильних гравців проти решти: за діючих нині умов гри їм не вигідно когось іще допускати до політичного корита. Якщо в парламент пройшло п’ять партій, значить – так і має бути в подальшому. Це дає змогу їхнім лідерам на президентських виборах почуватися комфортно, не чути за спиною дихання представників «карликових» політичних структур, вербувати з них технічних кандидатів для себе. Таким чином, коло реальних претендентів на престол штучно обмежується, що ми наразі й спостерігаємо.

     СЦЕНАРІЇ І ВАРІАНТИ

     Відтак, проаналізуємо деякі найбільш вірогідні сценарії за підсумками першого туру.

     Сценарій №1, реалістичний.
     У другий тур виходять В.Янукович (з першого місця) і Ю.Тимошенко. Найбільш вірогідний на сьогодні перебіг . Варіант «А» - «Закохані котики». Ющенко в шоці, коли йому про такий сценарій доповідають. Чому? Він сам прагне навести мости з Януковичем і Ахметовим.Вони домовляються про принциповий розподіл сфер впливу – вести боротьбу чесно й чисто (?!), визнати одразу результати виборів (??), переможець стає президентом, його візаві – прем’єром, одразу після обнародування результатів приступають до перемовин. Тобто, йдеться про модифіковану двопартійну «широку коаліцію» та конституційну більшість у парламенті. Європа легко і з задоволенням визнає результати виборів, даючи їм найвищу оцінку. Парламент працездатний, суди не задіяні, все вирішується за столом переговорів, сформовано робочі групи по підготовці економічних і політичних реформ, до спільної роботи запрошуються інші політичні сили. У країні нарешті запанували спокій і стабільність. Як запитував один телеведучий: « Чи вірите ви в це?» Я особисто – ні. Але хотілося б… Варіант «В» - «Стінка на стінку».
     Ті самі двійко виходять в другий тур, але ніхто ні з ким не домовляється, компроміс неможливий, Карфаген повинен бути зруйнованим, бій до останнього солдата. З мінімальною перевагою хтось перемагає. Інша сторона бурхливо протестує, залучаючи вулицю й суди, апелюючи до європейських структур, США, НАТО, космосу і т.д. Власне, як і на минулих президентських, долю нинішніх у цьому варіанті вирішує суд. Сторона, що програла, рішень суду не визнає. Сторона, котру оголосили переможцем, розпускає парламент, частина якого не підкоряється і продовжує засідання (блокується депутатами від сили, що поступилася). В країні безлад, безвладдя, анархія, зшити неможливо. На носі – дострокові парламентські, а потім і вибори до місцевих рад. Протистояння не спадає, загроза дефолту цілком реальна, з Україною ніхто не хоче мати справу, навіть у ролі міжнародних посередників. Небагато дасть і визнання потерпілою стороною результатів виборів. Адже за мінімальної переваги, як і нині, в країні триватиме запекле протистояння. У кращому разі – ситуація не накручуватиметься і виглядатиме не краще, ніж ми її маємо зараз. Отже, питання в тому, чи зможуть дві найбільш впливові сили домовитися, чи вистачить у них політичного глузду почати з «білого» аркуша? Як на мене, малоймовірно.

     Сценарій №2, «сенсаційний». Варіант №1, «монопольний».
     До другого туру не виходить кандидат від однієї з провідних політичних сил: БЮТ чи ПР. Таким чином, один кандидат назавжди йде в політичне небуття, інший - стає безперечним фаворитом і виграє вибори. Ніяких судів. Центрвиборчком оголошує рішення під бурхливі оплески присутніх, всі встають. В залі, як і по всій країні, вітається один колір. Сила, що поступилася, «розчиняється» в легіоні переможців, її партія опиняється на задвірках новітньої історії України. З нею ніхто не домовляється і не веде перемовин. Цей варіант – рожева мрія Ющенка, Яценюка, Литвина, бо домовляються переможці з ними на предмет, щоб сиділи тихенько, як миші, і їм нічого не буде. Можлива амністія капіталів, відпущення всіх гріхів та ін. 
     Варіант №2, «жорсткий». 
     Проголошується необхідність наведення порядку в країні, застосування «твердої руки». Відміна будь-якої недоторканості, крім президентської. Арешт найбільш одіозних «жирних котів», політичні процеси, реприватизація, скасування одних одіозних рішень, заміна на інші, не менш одіозні, що народжуються тут же, «на коліні». Нарешті починається боротьба з корупцією, яка одразу набуває характеру зведення політичних рахунків.
     Швидкими темпами формується однопартійна система, встановлюється монополія на владу. Переформат у парламенті, депутати дружно переходять у фракцію переможців, Верховна Рада перетворюється у орган, що штампує передані їй законопроекти. Комуністи – в декоративній опозиції. Мер Києва Чернівецький продає останній «Ролс-Ройс», йде у відставку і стає радником новообраного президента. Новітня цензура в ЗМІ. Політичний шлях Росії стає близьким і зрозумілим для України. Кінець газових воєн, Чорноморський флот залишається в Криму. З 23-ї години гості готелю мають забрати паспорти на рецепції і залишити територію закладу. Новий президент розчулено вручає золоті медалі переможцям Євро-2012.Сценарій №3, «фантастичний». Невихід обох кандидатів від найбільш впливових політичних сил.
     Варіант №1. «Як завжди…». «На коні» – Ющенко, Яценюк і Литвин, хоча не вони перемагають, а одна з «темних конячок». Головне – що вціліли і залишилися в політиці, тоді як ті, затяті, виїхали з країни! Події нагадують літо 1994-го, коли Л.Кучма несподівано переміг Л.Кравчука. Відтік капіталу з країни набуває небачених розмірів. Девальвація гривни. Росія, знову зазнавши поразки на українських виборах, вводить санкції. Бензинова і продовольча кризи. Парламент розпущено, країна знову поринає у вибори. Новообраний президент дуже старається, помітно, що він – людина чесна й порядна, старається навести порядок, однак його рішення відверто саботують на нижчих щаблях. Хоча і розставив своїх людей на ключові пости, їм бракує досвіду. Більшість політичних сил, хоча прямо не заявляють про небажання співпрацювати, відверто вичікують. Обраний парламент – строкатий і неоднорідний. Життєвий рівень погіршується, ріст цін, відсутність позитивних зрушень, критика президентських указів і рішень в ЗМІ. Поступово формується думка, що знов не того обрали…
     Варіант №2. «Тверда рука». 
     Перші призначення – новий генпрокурор, міністр МВС, голова СБУ, керівники податкової і митниці. Жодне прізвище нікому ні про що не говорить. Щодня в теленовинах і газетах – повідомлення про арешти й затримання осіб, які ще вчора вважалися недоторканими. Чорні дні українських олігархів. Реприватизація незаконно захоплених об»єктів. Парламент розпущений, але без дати виборів – в канцелярії президента готується проект нового закону про вибори. Кабмін відтепер призначає своїм указом президент, і він скористався своїм правом. Жоден із «старих» міністрів не потрапив в уряд. Скасування політичних партій, приватних ЗМІ. Тимчасово припинено продаж авіабілетів на міжнародні рейси без посвідчення про відрядження. Хто не всиг виїхати – той запізнився. Оприлюднено програму боротьби з корупцією. Створено національне антикорупційне бюро, яке контролює вищих посадових осіб. Багато рангованих чиновників добровільно йдуть у відставку.
     Працює комісія по Конча-Заспі і Пуща-Водиці. Декларації підлягають усі придбання вище 5 тисяч доларів, починаючи з 1994 року. Обмінні пункти валют ліквідовано. Циркулюють чутки про зв’язки нового президента з російськими спецслужбами ще з діда-прадіда, і що «за ним стоїть ЦРУ». Розкрито вбивства Гонгадзе і Александрова. Знайшли-таки Тиберія Дурдинця, який дав покази на своїх замовників, ті, щоправда, вже за межами України. Довгі черги за ранковими газетами – їх зобов’язано публікувати повідомлення про арешти та нові укази президента на правах соціальної реклами. Монополізується горілка і тютюн на користь держави. Щоправда, горілку тепер продають по графіку – з 15 до 20 години, черг не спостерігається, бо чергує УБОЗ. Павло Лазаренко повернувся в Україну, регулярно відвідує генпрокуратуру. Команду «Динамо» (Київ) перейменовано рішенням суду на «Динамо» - плюс».
     У відреставрованому Маріїнському палаці відбулася презентація нової Конституції України. Тепер це невеличкий документ на трьох аркушах. Поправки можливі, але не бажані. Про дату парламентських виборів буде оголошено заздалегідь. У «Президентському віснику», який тепер виходить масовим тиражем, опублікована стаття бригадира тракторної бригади колективного підприємства з Кіровоградської області, в якій він пропонує президенту створити свою, президентську, партію. «І якщо сподобається Вам моя пропозиція, - вважайте, що одного вірного члена ви вже маєте. Для мене партквиток №2 – найбільша в житті радість!» - пише тракторист.

     «ЗА КОГО Ж ГОЛОСУВАТИ, ЯКЩО ГОЛОСУВАТИ – НЕМАЄ ЗА КОГО?»
     Можливі, звичайно, й інші варіанти. Ми розглянули лише ті, що лежать на поверхні, нині – найбільш вірогідні. На запитання, винесене у підзаголовок, на жаль, відповіді немає. 
     Автор цих заміток особисто ще не визначився. З досвіду, втім, йому відомо,: як не голосуй – все рівно отримаєш… той самий результат, що й тоді. Тому вже кільканадцять років він голосує за єдиного кандидата «Проти всіх». Та ні в якому разі не радить так робити вам.
13.09 09 укр. правда
Який президент нам потрібний?

Який президент нам потрібний?

09.09.2009  15:10

     Напередодні 18-ї річниці Незалежності, один із імовірних кандидатів у президенти Володимир Литвин запропонував класифікацію, згідно якої Україну слід вважати державою, що не відбулася.
     Відомо: Литвин пробивається в президенти, його риторика далека від об’єктивності. Скоріше можна говорити про процес руйнації державності України, каталізатором якого стали відомі рішення Верховної Ради 2004 року – тоді, до речі, головував Литвин – по внесенню змін до Конституції.
     Згадка про це сьогодні особливо актуальна, адже саме навколо Конституції – цього, нехай і крихкого плацдарму стабільності й рівноваги, – проходить остання лінія оборони, котра дозволяє говорити про Україну як про державу.
     Зазначимо в дужках, що ігри навколо Конституції нагадують дикі танці навколо української валюти, котру топчуть усі, кому не ліньки, а вона опирається з останніх сил. Немає жодних сумнівів у тому, що й Конституцію чекає та сама ж доля – провідним політичним гравцям потрібен такий Основний Закон, який би відкривав перед ними шлях до безмежної влади.
     У той же час недалекоглядно було б не звертати уваги, що ряд фахівців з конституційного права, здебільшого представники "старої класичної школи", підтверджують, що наразі доводиться говорити хіба що про "гіпотетичну" або "умовну" державу.
     При цьому вони апелюють тим, що жодна з гілок влади, як і її інститутів, не працює: або демонтована зовсім, або заблокована і не діє. Напевне, вони мають рацію, бо навіть побіжний аналіз свідчить про відсутність президентської вертикалі, неспроможність виконавчої і представницької, загниваючу, а скоріше – згнилу, судову гілку влади.
     Практично повністю приватизовано і зведено до ролі куртизанки так звану "четверту" гілку – мас-медіа, котра в цивілізованому суспільстві виступає дієвим засобом контролю.
     Небезпідставно вважається, що наступним етапом руйнації України як держави стали так звані вибори в парламент за закритими партійними списками (якщо їх навіть і "відкриють", результати матимемо такі ж, хоча для передвиборної риторики звучить багатообіцяюче).
     Як на мене, шкоди вони завдали набагато більше, ніж усі "московські" політтехнології. Бо останні – річ суто умовна, і якщо нам, наприклад, "підкидають" поділ України на західну і східну, ми насправді розуміємо, наскільки це не відповідає дійсності і, м’яко кажучи, безпідставно, схематично за формою, і невірно за змістом.
Інша справа, коли Україну поділили кілька кланів, котрі називають себе партіями, хоча, насправді, такими не є в класичному розумінні. Як результат – Кабмін, Верховна Рада, Генпрокуратура, СБУ, МВС, Верховний Суд, армія, податкова, митниця, Нацбанк, Фонд держмайна, обласні адміністрації, тощо – стали заручниками протидії кланів і використовуються ними виключно як механізм боротьби за встановлення власної монополії на владу.
     У цій ситуації, зважаючи на обставини, що склалися, об’єктивно, потрібно щонайменше років з п’ять (один президентський термін!) – якнайменше – щоб навести в країні елементарний порядок, запустити кожний окремо і всі разом механізми державної влади, заручившись свідомою підтримкою людей, повернути втрачену віру у те, що держава – для них, а не для 50 сімей олігархів.
     Хто здатен сьогодні це зробити?
     Віктор Ющенко?
     Найменшою мірою. Його шанси на другий термін скоріше суто теоретичні. Хоча на перебіг виборчої кампанії матиме істотний вплив, зокрема, маніпулюючи СБУ і Генпрокуратурою (частково).
     Він лишень здатен примножити число заподіяних збитків, завданих ним особисто Україні. Крім усього, йому треба якось жити далі, отже – домовлятися із сильнішими гравцями, якось потрапляти в парламент, щоб мати недоторканність.
     З цією метою, з ініціативи сім’ї, він позбавився Балоги, який "розсварив його з усім світом", замінивши русинського фаворита відомою майстринею закулісних перемовин Вірванівною.
     Домовлятися Ющенко може, передусім, з донецьким кланом, верховодів якого він останнім часом возвеличує. Уявити собі чотири роки тому, що Ющенко допомагатиме Януковичу на наступних виборах було неймовірно.
     Фіаско, помноженим на сто, стала його спроба виступити на відкритті стадіону Ахметова в Донецьку, незграбного оратора освистали, і він залишив одразу стадіон, впавши в депресію.
     Загалом, посада президента виявилася для нього завеликою. Україна – не комерційний банк «Україна», хоча довести її до повного банкрутства також можна. Може, варто зупинитися? Наскільки відомо, гарячі голови з БЮТ і НУ готують йому громадянську страту.
     Дехто вважає, що Ющенко надто любить Україну, звідси – всі його біди, нерозуміння, непорозуміння тощо.
     Це – неправда, обман свідомості. Він любить скоріше себе в Україні. Інакше, якби був патріотом, порядною і чесною людиною, мав би добровільно подати у відставку, а не чіплятися нігтями за владу. З іменем Ющенка пов’язані найбільші людські розчарування й надії останнього часу.
     Йому не позаздриш – розбазарив авторитет, розігнав однодумців-соратників, втратив підтримку народу, "його десять кроків назустріч людям" – там же, де й сьогодні острів Зміїний.
     Як потопаючий за соломинку, хапається він за проект нової Конституції – невідомо коли і ким написаний (чи не домашня заготовка" із-за океану? – питають опоненти, нагадуючи, що проти того самого двопалатного парламенту він так завзято виступав, коли цю ідею висував президент тогочасний).
     Він, зазвичай, ще багато крові поп’є із "малих українців", котрих так любить на словах і в солодких снах. Не зупинить його ні молодецький свист "Донбас-Арени", ні демарш однопартійців, ні рейтинг, що давно вже опустився за позначку статистичної похибки. Ще наплачемося з ним, ой наплачемося…
     Підтвердження цьому – виступ під час параду, коли, захопившись політичною тріскотнею, головнокомандуючий виявився не в курсі, що літаки з різних аеродромів уже вилетіли на Київ.
     Та що там якихось дев’ять-десять хвилин, коли йдеться про самозбереження? Ну, нехай би ті літаки зробили зайве коло-два понад Києвом – тільки їм на користь!
Непевною риторикою й неадекватною поведінкою він нагадує збанкрутілого Горбачова напередодні остаточного фіаско.
     Окрема тема – жінки, які його оточують, і в яких він шукає підтримки, жаліється на "інтриги" опонентів, сподіваючись знайти захист за їхніми надійними спинами – тут уже зовсім по Фрейду. Обрання Ющенка на другий термін стало б трагедією для України і остаточно поховало б надії на її реанімацію.
     Віктор Янукович?
     Людина з "старих радянських часів", завгар з сумнівним минулим, "професор" за освітою, чув про поетесу Анну Ахметову і Павла Безссмертного, Гулака Артемовского, і те, що за Чорногорію треба "держать ответ".
     "Нет, конечно, прийдут конкретные пацаны, как положено", доберуть, що не встигли минулого разу, а сивочолий "Дід Мазай" із зовнішністю сільського рахівника, посівши звичне місце Мінфіна, базікатиме з екранів про важливу роль капусти в раціоні пересічного українця.
     Хоча Москва й розчарувалася в лідерських якостях Януковича, все ж тримає коло ноги, а він і раденький служити – першим підтримав "старших братів" у "примусу до миру" Грузії, "з великим піднесенням, усім серцем" сприйняв сповненого пафосної риторики листа російського президента.
     Розповідають, коли вирішувалася доля широкої коаліції, злітав на переговори з кремлівськими покровителями – "пересоветоваться". Найсмішніше – "советовался" не з кимось, а з самим Івановим. Ну, хіба не клоун?
     Останнім часом його поводирі пильніше придивляються – хтось з опонентів запустив тезу, що орієнтація на Росію в устах Януковича – чисто риторика, і якщо переможе на виборах – дистанціюється і вестиме незалежну, на кшталт нинішнього Лукашенки, лінію.
     Якщо це так – ми станемо свідками цікавого політичного парадоксу, коли людина, яка прекрасно знає і вимагає від інших "отвечать за базар", сама порушує це гідне правило, прагне "розвести" і "кинути" партнера. Навряд чи кваліфіковані кремлівські спецслужбісти дозволять себе пошити в дурні.
     Безперечно й те, що сидіння в опозиції йому на користь явно не пішло, виглядає надто сонним, навіть байдужим, без відомої брутальності й самовпевненості, емоційного заряду.
     Схоже, він або сам вагається, або знає щось таке, чого нам бракує. Смішно виглядають немічні виправдання за Міжгірський маєток. Його речниця має рацію: ця "дача" не коштує виїденого яйця, коли на кону – президентська булава. Тільки тернопільське яєчко теж спершу здавалося безвинною забаганкою, а якої наробило шкоди.
     Як би там не було, все ж Януковичу до снаги набрати найбільшу кількість голосів (але не перемогти остаточно!) за результатами першого туру виборів – за рахунок "маси виборців" східного регіону.
     Хоча, зауважимо, що нині в Харкові, Дніпропетровську, Криму й Запоріжжі кількість його прихильників помітно зменшується. У разі обрання завгара президентом, Україну чекає такий політичний суржик, що Білорусь відпочиватиме. А найнебезпечніше, що ці конкретні люди конкретно монополізують владу років на десять якнайменше.
     Юлія Тимошенко?
     Власне, це саме чекатиме Україну і після перемоги нинішнього прем’єра. БЮТ і Партія Регіонів – дві сторони однієї медалі. Усе ж, думаю я собі, Тимошенко була б найкращим з тих, хто зараз кандидує, президентом.
     У будь-якому випадку не було б соромно за Україну. На тлі політичного імпотента та ідеалістичного мрійника Ющенка чи "людини з минулим" Януковича, вона виглядає привабливо і по-сучасному.
     Для жінок (важлива частина електорату) – не остання, погодьтеся, річ. І працюватиме по двадцять чотири години на добу. І, згідно декларації про доходи, житиме на копійки, як усі зараз живуть – від авансу до зарплати).
     Цій енергійній жінці вдалося б навести свій порядок в державі. Тут ключове слово, звичайно, "свій". Уже бачу пана Портнова на посаді голови Фонду Держмайна, а ще краще – генпрокурора.
     Хоча, на місці прокурора краще виглядав би пан Сивульський. Його зовнішні дані більше пасують до такої невдячної, але необхідної місії – "закривати" вчорашніх опонентів.
     Якби кожне публічне обвинувачення, висловлене прем’єр-міністром, закінчувалося б, як це прийнято в цивілізованих країнах, судовим розглядом, помітно б поріділи лави у відомому залі під скляним куполом. І вдячна публіка аплодувала б цьому до третіх півнів.
     Власне, чекати залишилося не так і довго? Звичайно "при дєлах" був би Юрко Луценко, чиї здібності до рукопашного та інших видів бою – загальновідомі – і й за межами України так само.
     Нарешті закінчилася б кар’єра Льоні-космоса й у крісло мера прем’єр посадила б заповзятого Томенка. Хоча йому більше до вподоби інше – голови СБУ: будьте певні, цей пан ніколи б не втратив свого посвідчення в басейні готелю "Хат".... При ньому українська нація кинула б палити. Хіба тільки сільраду, якщо "Ватри" днем з вогнем…
     Інші кандидати?
     Поміж них серйозними намірами вирізняються двоє – нинішній спікер парламенту      Володимир Литвин та колишній – Арсеній Яценюк. Решта кандидатів переслідують або амбітні власні, або корисливі чужі цілі.
     Останні належать до числа технічних, забезпечуватимуть виконання різних політтехнологій, допомагатимуть "справжнім" кандидатам людськими ресурсами, "закриватимуть" округи тощо. Звичайно, не за красиві очі.
     Володимир Литвин не має шансів стати президентом. Він не є  харизматичним лідером за визначенням. Його сильна сторона – апаратна робота – в смислі, метушня.
Що стосується інтриги, то Литвин тут – неперевершений майстер, прислужився досвід, здобутий ще в апараті ЦК КПУ. Та й за часів Кучми, на посаді голови адміністрації, отримав чимало дивідендів.
     Були, щоправда, різні ситуації, іноді кар’єра Литвина трималася на волосинці, як наприклад, у розпал відомого протистояння Табачника з Разумковим. Він – єдиний, хто з тодішніх аутсайдерів зберігся, опинився на посаді президентського "писаря".
     Здавалося б, феніта ля комедія, та Литвин, на подив скептикам, не тільки встояв, а й за кілька місяців очолив адміністрацію Кучми. Усі недавні "фаворити" були вилучені з неї в якнайстисліші строки і без гучних скандалів.
     Найбільшим розчаруванням для Литвина стали вибори 2006 року, коли він, стартувавши зі спікерського крісла, оточений когортою заможних нардепів-олігархів, не зміг завести їх в парламент.
     Як засвідчили дострокові парламентські вибори 2007 року, відповідні висновки були зроблені, в усякому разі, фінансової залежності від одного грошового мішка не спостерігалося.
     Прагматик і затятий апаратник, Литвин прекрасно розуміє, що головний приз у нинішніх перегонах не для нього. Головна мета – зігравши свою гру, – опинитися серед тих, хто домовлятиметься за підсумками першого туру. Кожен з учасників великих торгів не тільки збережеться у великій політиці, а й отримає солідну посаду.
Помилковий шлях Литвина-2006 проходить нині Арсеній Яценюк, чиї далекі від смаку і непрофесійні білборди, стали притчею во язицех. Як і виступи по відомому телеканалу, невдало розіграний технологічно конфлікт з Сергієм Ракушняком тощо. До того ж він, через брак політичного досвіду, надто завчасно кинувся у бій, допустивши фальш-старт: усі побачили, що ніякої ідеї у нього за душею не гріється, але при владі бути кортить...
     Усі помилки – від браку досвіду політичної боротьби у вищій лізі та відсутності і команди, і структури. Доводилося чути, що Яценюка вміло "розвели", пообіцявши створити партію за принципом вербування волонтерів через Інтернет, однак, витративши матеріальні ресурси, мети не досягли.
     Поки невідомо, як він "закриє" округи й дільниці, не маючи перевірених справжнім ділом, відданих людей. Дехто називає Яценюка технічним кандидатом від Ющенка. Проте, ситуація складається так, що невідомо, хто у кого буде технічним.
     Якщо це справді так, проблеми все рівно залишаються, бо у діючого президента ні згуртованої партії, ні досвідченої команди, яка пройшла б Крим і Рим, після того, як пішов Балога, немає. Перспективи Яценюка – такі ж, як у Литвина – дістатися великих торгів.

 
 
Володимир Кулеба, для УП
українська правда, 9.09.09
Президентські вибори: українська рулетка

Президентські вибори: українська рулетка

ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ: УКРАЇНСЬКА РУЛЕТКА

08.12.2009 10:46


      Під час недавнього відкриття реконструйованого стадіону «Металіст» численні глядачі мали змогу спостерігати за черговим «сходняком» Ющенка і Януковича. Для своїх «таємних вечерь» ці пани, поміж якими, за висловом В. Балоги, немаєжодної різниці, обрали футбольні матчі. Нагадаю, що не так давно обоє претендентів «засвітилися» на «Донбасс-Арені» під час гри збірної з командою Греції. Їхня поява, до речі, не на фарт господарям поля — як і в Донецьку, так і в Харкові вони зазнали прикрих поразок. Можливо, Вірваннівна або Раїса Богатирьова — відомі вболівальниці наші - наврочили? 
     І все ж, думаю я, не любов до футболу привела у віп-ложі красенів-стадіонів претендентів на президентський престол. Як уціліти в політиці і випхнути з неї ненависну обом Тимошенко? Про це і домовляються колишні непримиримі опоненти. «А що ви хочете, — сказав мені знайомий нардеп-регіонал, — у цьому — особливість української політики. Сьогодні вони подають один на одного в суд або криють останніми словами, а завтра цілуватимуться, якщо їм це буде вигідно». Між тим, «таємні сходняки» настільки стали явними, що Ющенку довелося навіть дезавуювати їх в останній програмі «Свобода слова». Мовляв, і я — не я, і прем'єром бути не хочу!. Та робив він це у своїй звичній манері, настільки недолуго й незграбно, що тільки посилив підозру в «підлій змові». Воно ж відомо: шила у мішку не сховаєш. 
     Стосовно президентських перегонів, доводилося висловлювати не вельми оригінальне припущення: на певному етапі двоє основних кандидатів об'єднаються, щоб «дружити» проти третього. Нині можна з упевненістю стверджувати, що цей час настав. Уже не тільки політтехнологам та експертам, а й простим людям видно: президент Віктор Ющенко і лідер опозиції Віктор Янукович досягли концептуальних домовленостей і уклали неформальну угоду про те, як діятимуть вони (зрозуміло, що й їхні штаби) у час, що залишився до виборів, а головне — якими будуть післявиборчі кроки.   
     Мета домовленостей — синхронизувати дії, щоб не допустити президентства прем'єр-міністра Юлії Тимошенко та вибудування гарантій, котрі дозволять обом Вікторам залишитися в політиці. Януковичу — в якості президента, Ющенку — як найнятому ним прем'єр-міністром з «гуманітарним» набором портфелів. Регіоналам же в разі перемоги відійде економічний блок плюс «соціалка», яких вони так прагнуть. 
     Результати стратегічних домовленостей двох Вікторів не забарилися. Наприколад, синхронні голосування у Верховній Раді за закон про соцстандарти, після якого призупинено співробітництво з МВФ, спільна протидія уряду в боротьбі з епідемією грипу, відхилення кількох законопроектів, котрі, здавалося б, не мають жодної політичної складової (наприклад, по Артеку в другому читанні, тоді, як у першому цей законопроект зібрав більше 360 голосів). На повну потужність запрацював адмінресурс: підконтрольні Банковій ЗМІ та обласні адміністації отримали вказівки «працювати на Януковича» та «мочить Юлю». 
     Власне, в тактичному чи стратегічному об'єднанні напередодні виборів немає ніякої крамоли. Історія новітньої Україна знає немало випадків, коли виникали і лопалися, як мильні бульби, різного роду союзи. Врешті, це справа претендентів. Однак у даному випадку йдеться не про особливості передвиборчої кампанії. Ми стали свідками обопільного бажання двох Вікторів розділити Україну, усунувши третього зайвого конкурента. До речі, аналізуючи ситуацію в цілому, експерти розходяться в підходах: одні наполягають на доцільності саме такого розвитку подій (хто б не був цим третім, адже спроби уснення зайвого в різних форматах здійснюються не вперше). Інші — наполягають, що при такому розкладі матимемо яскраво виражену тотатлітарну державу з усіма її наслідками, і вважають за краще, щоб політеліти постійнозмінювали одна одну, знаходилися у стані боротьби й протистояння, як це відбувається в Україні з 2005 року.  
     Залишимо фахівцям теоретичні пошуки в царині політики, проаналізуємо натомість ситуацію, що склалася. По-перше, чому став можливим сам факт цього, даруйте за каламбур, неможливого, здавалося б, союзу? І Ющенка, і Януковича об'єднала спільна мета: лягти кістьми, але Тимошенко до влади не допустити. Адже її прихід до президентства означатиме не тільки політичну смерть обох. І справа навіть не в тому, що з політичної карти зникнуть обидві більш-менш успішних партії. Усім відомо, з чого почне президент Тимошенко: з наведення порядку і рішучої боротьби з корупцією в усіх сферах. Інша справа, наскільки боротьба буде успішною. Адже з цього починали і Кучма, і Путін, і Мєдвєдєв, і навіть Ющенко. Щоправда, нині колись грізні гасла типу: «Ці руки нічого не крали» чи «Бандитам — тюрми!» сприймаються в народі як анекдот чи жартівливий фольклор. Однак, коли сьогодні нашим претендентам-«важковаговикам» публічно обіцяють, що будуть їх розкуркулювати, їм, зрозуміло, не до сміху.
     Глибоко символічно, що змова двох Вікторів сталася напередодні п'ятої річниці Майдану. Ще можна зрозуміти Януковича, якому помаранчева революція перебила сходження на президентський трон. Та як розцінити дії Ющенка, який за неповні п'ять років «профукав» мандат довіри? Людина, що мала майже стовідсоткову підтримку, захмарні рейтинги, народний мандат, розтринькала усе це ні за цапову душу, а в останні роки з глави держави перекваліфікувався на такого собі стороннього спостерігача, витрачаючи запал на кухонні чвари? Розсварився з усім світом, став відветим посміховиськом, і, нарешті, знайшов політичний притулок у ворожому таборі — оце і всі його «трофеї» на посаді глави держави. 
     Як зазначив на форумі один з користувачів, «герой Майдану вкотре проявив слабкодухість та безпринципність і заради гіпотетичного продовження свого перебування у великій політиці погодився прислуговувати, як він казав п’ять років назад, «ставленику кримінального режиму» Януковичу». 
     Власне, нинішнє об'єднання — не таке вже випадкове, його витоки беруть початок з вересня 2005-го, коли після відставки Ю.Тимошенко з поста прем’єр-міністра В. Ющенко, В. Янукович та Ю. Єхануров підписують «Меморандум порозуміння між владою та опозицією», котрий у народі одразу назвали «пактом Ющенка-Януковича».  
     Цього ж року президент Ющенко пристає на вимогу ПР і підписує Закон про внесення змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», що відновлює недоторканість депутатів всіх рівнів. Сьогодні вже нікого не дивує, що Борис Колесников дарує Львову новенький рояль, а Ганна Герман запевняє присутніх журналістів, що «до виборів цей рояль не має жодного відношення». Тож і ухвалений тоді закон «не мав жодного відношення до звільнення депутата» — хто ж знав, що карта ляже саме так, і рояль в кущах згодиться?! 
     Січень 2006 року. Один з основних спонсорів ПР Дмитро Фірташ, завдяки підписанню Єхануровим — звичайно ж, за погодженням з Ющенком — нової газової угоди з Росією, повертає «РосУкрЕнерго» на вітчизняний газовий ринок. Тямущі люди обговорюють суми відкатів від цієї брудної оборудки з «вонючим газом». Далі — більше. Із уже підписаного проекту угоди про коаліцію демократичних сил «Наша Україна» викреслює пункт із зобов’язанням не блокуватися з Партією регіонів.  
     А через кілька місяців, за поданням Президента Ющенка, Верховна Рада призначає Януковича прем’єр-міністром України. Ряд міністрів у свій уряд Янукович призначає за квотою Президента. 
     Тож сьогоднішнє об'єднання Ющенка з Януковичем скорше закономірне, ніж ситуативне, фундамент його закладався, коли після Майдану ще й року не минуло. Саме тоді регіонали пообіцяли Ющенку «теплу ванну». Приставши на пропозицію, він, як на мене, прорахувався і цього разу, недооцінивши специфіку й характерні особливості, притаманні структурі, котра гарантує йому політичний комфорт. Справа в тому, що боягузів і перевертнів регіонали не тільки не жаліють — ставляться з презирством. Колись Микола Азаров, накинувши на плечі помаранчевий шалик, ступив на підмостки Майдану. Цей непродуманий вчинок коштував йому вельми дорого. За квотою ПР його висувають кандидатом у спікери, при обговоренні одіозної кандидатури на грішну голову виливають стільки бруду — ворогові не побажаєш. А потім команда: «взяти самовівід!». Навряд чи хто побажав собі опинитися на місці «Діда Мазая». Вину завжди треба спокутувати і платити за пред'явленими рахунками сповна — відомий принцип усіх закритих структур. За продовження політичної кар'єри — в геометричній прогресії.  
     Регіоналам у разі перемоги свого кандидата є що пред'явити Ющенкові. А що йому в них «ловити»? Кому потрібні стоптані капці? На прем'єрську посаду знайдеться немало «своїх» кандидатів, і навряд щоб «чужому» до снаги виграти цей кастинг. Ще не так давно Янукович, домовляючись з Тимошенко, «зіскочив» в останній момент, злякавшись, протилежна сторона не виконає домовленостей і обіцянок. До речі, тоді він сам був ініціатором перемовин. Сьогодні «банкує» вже Янукович, Ющенко в ролі «другого номера», котрому за неписаними правилами української політики мало що світить. Коротше, кинуть його регіонали, як пить дать — кинуть. Така собі українська політична рулетка. 
     «А що ж народ, мовчатиме й надалі?» — спитає якийсь прискіпливий читач. - «Змириться з тим, що його брутально зрадили?». Доводиться констатувати: ментальність нинішнього покоління українців — ошуканих, напівголодних, наляканих страхіттям епідемій, затурканих політтеххнологіями — саме така. Вже ніхто ніяких змін не хоче, хай усе буде, як є, аби гірше не було. Якось-то й прожиємо… 
P.S. До речі, Москва на прийняла змови Януковича з Ющенком. Яскраве тому свідчення — небажання Мєдвєдєва й Путіна зустрічатися з Януковичем, коли він прибув на з'їзд «Единой России». У Москві боягузів, як і лизоблюдів, теж не шанують. 

Володимир Кулеба, для «ОРД»    

Комментарии - страница 1

8.12.2009 11:16   РозУм На жаль, це правда. недавно десь читав, що Ющенко дослідив геніалогічне дерево до 7 тколіна і дійшов висновку, що він — родич зрадника Мазепи. ну що тту скажекш — зрадник є зрадник. яка ганьба — глава держави знайшов притулок а колишньої секретутки Кудюкіна. Вона тепер розпоряджається в державі. А наш герой мав рейтинг 70, через 5 років опустив до статистичної похибки. Правильно пише пан Кулеба: на фіг він потрібен регіоналам, якщо вони гіпотетично переможуть? лузер нікому не потрібний, прем'єра свого вони поставлять. Хіба що заступником міністра культури (і то не першим). Все профукав… 
ОРД, 8 грудня 2008
Як тебе полюбити

Як тебе полюбити

З ЩОДЕННИКА ПИСЬМЕННИКА - ЯК ТЕБЕ ПОЛЮБИТИ…  

СУБ'ЄКТИВНІ НОТАТКИ ПРО КИЇВ, ЙОГО КЕРІВНИКІВ ТА ЖИТЕЛІВ

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА
     Столиця України переживає глибоку системну кризу – економічну, політичну, соціальну, екологічну. Головне ж – у Києві стало важко жити. Дорожнеча, щоденні транспортні затори, неконтрольований потік приросту населення і автомобільний безлад, результатом якого є різке збільшення аварій з найтяжчими наслідками,  безсистемний розвиток інфраструктури – всі ці та багато інших факторів роблять життя важким, майже нестерпним.  Уже давно притчею во язицех стали хаотична забудова Києва, загроза  втрати свого історичного обличчя, перетворення колись одного з найдревніших і красивіших центрів  Європи на задрипане провінційне місто з  депресивним сьогоденням і невизначеним майбутнім. Особливо загострилася ситуація за останні кілька років  – Київ розвивається без затвердженого генерального плану,  зірвано графіки введення нових станцій метрополітену, занедбане мостобудівництво, відсутній комплексний підхід до забезпечення життєдіяльності мегаполіса. Зважаючи на те, що Київ є столицею, символом державності, таким же як прапор, гімн,  як герб, що  тут, зрештою, «поміщаються»  душа і серце нації, найдорожчі  її святині, ці проблеми справді набувають ваги золота.

ЛІРИЧНЕ.
     Недавно перечитував Віктора Некрасова – ті епізоди, де він із свого паризького «далека» ностальгічно згадує, як його переслідували в останні роки в рідному Києві. 
     На парткомі виключали з спілки письменників, мало не щодня «пісочили» в міськком КПУ, вимагаючи усних і письмових пояснень, як погрожували слідчі КДБ, починаючи «шити» справу за виступ на стихійному мітингу в Бабиному Яру. В найгірших традиціях тих часів організували брудну кампанію, коли «представники робітничого классу» таврували ганьбою письменника з європейським ім'ям в арсенальському клубі за дорожні нариси про поїздку до США, де ніхто з них ніколи не був. Життя фронтовика Віктора Некрасова почало гаснути, як зіпсована лампочка.  Понуро й повільно, навмисно розтягуючи кожну хвилину, піднімався вгору по ще  недавно улюбленій, знайомій кожним будинком, а тепер - ненависній Прорізній, на побачення з слідчим  у відомому сірому будинку на Володимирській, котра в пору його юності називалася вулицею Короленка, і де при німцях розташовувалося гестапо. Тож коли постало питання: виїжджати назавжди за кордон, в еміграцїю, чи залишатися «в Союзі», аналізуючи всі «за» і проти», він упіймав себе на думці, що втратив відчуття Києва – міста, де виріс, котре виплекало і викохало його, і котре він любив, як йому здавалося, більше за життя. У годину найстрашніших випробувань, в окопах Сталінграда, згадка про Київ зігрівала душу, стримувала темну хвилю відчаю й зневіри. На переломі долі марив Києвом і мріяв про нього, викликаючи в уяві  знайомі до болю вулицю, будинок, де лишилася мама, друзі. Трохи дивно і моторошно від того, що відтепер ні Хрещатик, ні сам Київ не викликали позитивних емоцій і приємних асоціацій, як бувало раніше. Зовсім інші картини поставали в уяві – допити, пояснення, протоколи, обшук, що три доби чинили в його квартирі в Пасажі.      Життя змінилося, це вже був зовсім не той Київ, без якого не уявляв себе. Тому, мабуть, і поїхав звідси геть. Сповнені туги й болю рядки, написані в кав'ярні на Монпарнасі тодішнім кумиром київської інтелігенції, Віктором Платоновичем, «Вікою», як його називали, нагадали давно забуті часи, коли ми, «зелені» першокурсники, сприймали його як  вершителя дум і совість нації. Перечитав і подумав, що того Києва, який знаю й пам'ятаю, котрий вкарбувався в моїй уяві з кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття, давно вже не існує. Можливо його ніколи й не було? І він тільки простирався міражем на схилах моєї пам'яті, і я уявляв його, виходячи з своїх понять про людей і міста? Київ здавався таким, яким скоріше хотів і мріяв його бачити, ніж яким він був насправді. Зараз для мене він давно порожній, бо населяють його зовсім не ті люди, которих ми собі вигадали. Зовсім не ті - з часів наших гамірливих компаній і безтурботних студентських посиділок в дешевих забігайлівках, походів «на футбол» чи «на природу». То були часи, коли ми безкорисливо дружили, безтурботно позичали й віддавали гроші, що нічого для нас не коштували, щиро закохувалися, наївно вірили, обожнювали Київ, і один без одного не могли прожитии бодай і дня. Що зараз виглядає старомодним, як ліричні пісні популярного колись Анатолія Горчинського. Пробачте й даруйте, маестро, з теперешніх скорених вершин тодішні мрії й забаганки видаються мало не антикваріатом і доволі кумедними з точки зору акселерованих юнців та їхніх подруг із модельною зовнішністю, що населяють зараз Київ.     
     Реальний нинішній Київ – зовсім інший, він просто не той, в якому починали жити наші  покоління. Місто перевантажене транспортом і людьми, як оселедцями в банці, де не всім і кисню вистачає, і де нормальна людина почувається порожньо, одиноко й незручно. А в пам'яті ще зберігаються ті затишні чисті вулички й самобутні київські провулки та узвози, тінисті скверики з симпатичними фонтанчиками. Як зберіглається вдячність про доброзичливих чемних людей, коли, бувало, малим загубишся в Павловському скверику, котрий тоді ввижався дитячій свідомості іншою галактикою, і тебе, проводжаючи за руку додому – два кроки на Некрасівську - пригощали, хто цукеркою, хто – свіжою булкою, дивний аромат якої й досі іноді насниться. Мабуть, покоління мого батька чи його друзів, якби раптом з'явилися серед ділового київського дня і незвичної  для них товкотнечі в метро, мали б надто розгублений і печальний вигляд.             
     Не виключено, їх стало б моторошно – від самого вигляду сучасного Києва, по обидва полюси якого - переважно збіднілі лімітчики або дебелі, як їхні авто, вгодовані провінційні нувориші. Їм би (не нуворішам, звичайно, тим і в голову не прийде) - батькові та друзям - закортіло б з горя перехилити чарчину-другу, обмінятися думками з цього приводу, як колись вони  це зазвичай робили в скверику у себе під вікнами, чи навіть на дитячому майданчику, скромно присівши на віддалену лавочку. Випити, погомоніти, покурити, нікуди не поспішаючи. Та якби сталося диво, і вони б знайшли таке тихе місце, їх, сто процентів, зразу б звідти прогнали, погрожуючи міліцією, проклинаючи навздогін. Звичайно, вони б не впізнали свого міста. 

МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ.       
     Не так давно ЗМІ розтиражували новину від київського мера Черновецького: "у столиці можуть пустити (ще не означає – пустять, - Автор) новий вид транспорту - паром по Дніпру між Правим і Лівим берегами. Власне, кияни ще не встигли як слід "переварити" чергове ноу-хау мера про те, що у планах київської влади – спорудження підземного тунелю, який ніби-то з'єднає метро "Лівобережна" з площею Перемоги по дну (!) Дніпра. Як і паромну переправу, введення тунелю заплановано на 2010 рік, коли буде (за тими ж задумками) відкрито автомобільний рух Подільсько-Воскресенським мостом. "Або ж, - уточнюють чиновники з мерії, - 2011 року, коли по цій переправі піде метро на Троєщину".Вибачте, але це нагадує давній анекдот радянських часів про те, що 1980-го року настане комунізм. Він, як відомо, не настав, зате, доводили нам урядовці, в Москві провели Олімпіаду.  
     Недавно пощастило ознайомитися з цікавим документом – комплексною програмою "В європейський Київ – на європейському транспорті!". Нею, до речі, й передбачено спорудження тунелів. Другий з них, щоправда, скромніший – від Петрівки  до вулиці Гончара. Для наших з вами зручностей закладено реконструкцію Ленінградської, Московської і Поштової площ. Звичайно, автори програми делікатно промовчали про ті додаткові труднощі, які кияни щодня долають й без того у перевантаженому вщерть місті. Зате з гучною помпою відкрито міст через Гавань. Щоправда, в один лише бік - зворотній. Як запевнив мер, що особисто прибув "порадувати киян", другу смугу буде відкрито не раніше, ніж у 2009 році. Це означає, що Київ поки так і потерпатиме від пробок і заторів, а проблема Лівого й Правого берегів стане катастрофічно гострою. Мер так і сказав: "Це справжня катастрофа!", - маючи на увазі, що в місті щороку реєструють до 80 тисяч нових авто.І ця констатація (якщо не брати до уваги примітивних продуктивних наборів) – єдине, на що він спромігся. Воно й зрозуміло: коли серйозно, по-дорослому, займаєшся роздачею київської землі, майна, водоймищ, важливих об'єктів, якось, знаєте, руки не доходять до чогось іншого, увага розсіюється, втрачається почуття реальності. Відмахнувся, як від набридлих мух: «Тунель буде, сказано ж! Не хочете тунель – сідайте на паром!» …
     Близько двох сотень людей всіх вікових категорій – від одягнених в карнавальні маски підлітків до бородатих пенсіонерів – руйнували встановлений в самому серці Києва - на Пейзажній алеї – недбало пофарбований у ядовито-зелений колір паркан для майбутньої висотки. Зламані дошки жбурляли в будівельний котлован або ж в глибоку канаву, на дні якої виступала жовта грунтова вода. Інші активісти в цей час завзято висаджували на території  незаконного будмайданчика дерева – замість тих, що зрубали напередодні будівельники. Охоронці  не втручалися, на них ніхто не звертав особливої уваги й у перемовини не вступав. Це – типова картина протистояння на київських вулицях, що з перемінним успіхом триває вже кілька років. Рівно стільки, скільки повним ходом триває руйнація самого лику, історичного образу Києва. На місці затишних парків, дитячих і спортивних майданчиків виростають "київські каскади" під тридцять поверхів.
     Новини з столичного життя все більше нагадують зведення про бойові дії, в яких розрізненим, стихійно згуртованим групкам киян-ентузіастів, протистоять новоявлені власники земельних ділянок, котрі приходять з озброєною до зубів, вбрану в форму гравців з американського футболу, охороною. Захисники історичного облику Києва на їхньому грізному фоні виглядають недолуго й жалісно. На боці руйнуючих - гроші, сила, суди і закон. Ціна питання: Аскольдова могила, Хрещатик і центральні вулиці, Жовтнева лікарня, той самий Бабин Яр. Чого варта епопея з висоткою на Дніпрових кручах якраз навпроти Маріїнського палацу, яку хотіли навіть «урізати» на кілька поверхів. Та сталося не так, як гадалося – під нею, з виходоим на Аскальдову могилу, споруджують ще одну. Так вони й стирчатимуть на місцях наших святинь, гнилозубі архітектурні потвори епохи часів Бабушкіна та інших дрібних лавочників. А меморіальні дошки – якщо з'являться колись – вказуватимуть: «Тут жив нувориш Петя». Розповідають, коли за наказом тодішнього «вождя» України, вірного сталінського сатрапа Лазаря Кагановича, зібралися підривати Михайлівський собор, добровольців серед киян не знайшлося. Тоді мобілізували людей татарської національності. Сьогодні – добровольців хоч відбавляй, були б тільки гроші. Не вистачить своїх – завезуть лімітчиків з областей, які поводяться в столиці як безбатьченки, без роду і племені.
     Власне, Київ, як і інші самобутні й величні міста Європи, нівечили й руйнували давно, завжди, систематично й уперто. Це ще диво, що він, дякуючи Богу, хоч якось зберігся. Тому ж Кагановичу, на щастя, не вдалося – завадила війна – втілити ідею створення адміністративного кварталу по периметру від Золотих воріт до адмінбудівлі, де нині МЗС, зі знесенням Софійського собору, що не вписувався у формат зловісного задуму. Відступаючи, за наказом НКВС, підірвали Успенський собор Київо-Печерської Лаври. На місці древнього Хрещатика лежали руїни. Після війни – «сталінський» стиль в архітектурі, за ним – печально знамениті «хрущоби». Природа жорстоко мстилася вождям. І коли було затоплено десятки сіл під Києвом на догоду авторові ідеї «рукотворного моря», мало хто думав про наслідки цього знущання над природою.
     Між тим, з кожним роком Дніпро висихає й «зеленіє», купатися вже не рекомендують, а скоро й зовсім всохне, так що навіть не буде звідки братии воду для Києва. Вже не кажучи про збитки, завдані  катастрофою на Чорнобильській АЕС, коли Київ потрібно було, як недавно з'ясувалося, евакуйовувати. Знущанням виглядають архітектурні шрами, залишені на обличчі Києва за часів Щербицького. Руйнація частини Володимирівської гірки на догоду спорудженню карикатурного витвору епохи соцреалізму - музею Леніна. Потворна статуя на Дніпрових пагорбах, що мало не здіймається над Лаврською дзвіницею та ще з мечем у руці, яку кияни одразу ж нарекли зневажливо «бабою». Страхітлива арка, «ярмо дружби», й закатані навкруг в асфальт гектари землі, на якій стояв красень-парк, улюблене місце відпочинку киян. Тепер тут цілий рік гуляють протяги, на аркані нікого не затягнеш. Усе ж що  стосувалося історії України, хоч якось нагадувало про самобутність української нації, «выжигалось каленым железом»:
     "25.01.1981. Вчора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам'ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької… Це вже випробуваний спосіб – спершу спалити, а тепер хочуть знести бульдозерами й на тому місці розбити сквер, назвавши його іменем тієї ж Заньковецької (чиновницькому цинізмові немає меж…). Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…"
     «4.09.1981. Пішов на Володимирську гірку. Що це? На місці альтанки, тієї самої, звідки – як ти писав – відкривався один з найчудовіших ландшафтів планети, - там, на купі руйновища, стоїть величезна землеріина потвора на гусеничнім ходу. Замість альтанки – цей жовто-червоний, ошкірений металевою пащею динозавр. Згріб повен ківш землі, здавив залізним зуб'ям і вдавився. Як на постаменті, мертво стоїть на цім недобудованім пагорбі, з якого увсібіч стирчить живе, щойно порване коріння, зелене дерево лежить вивернуте впереміш із землею й камінням. Хто звелів, хто прислав цю потвору – щоб розтерзати альтанку, спустошити це місце, улюблене не одним поколінням киян? Місце затишку, роздуму й споглядань, де людина єдналась з глибиною віків, із задніпровською далеччю, - знищено, розтерзано, поглумлено й це! О, ви, байстрюки Батиєві, нищителі сьогочасні – сто тисяч на вашу голову проклять!.. Часом здається, чиясь тупа злоба робить це все планомірно, ненавидяча рука чиясь вперто й послідовно руйнує наш святий сторозтерзаний Київ…»  
     «29.06.1980. Ремонтують Маріїнський палац і чомусь вирубають всю зелень біля нього: бузки й високі дерева – все покорчовано. Біля Комітету захисту миру (це ліве крило палацу) зеленів явір, такий гарний, я передав прохання – не рубати, доповідають: буде залишено. Всі в Комітеті зітхнули полегшено, бо всі переживали за той явір. Сьогодні приходжу: голо. Зрубали! «Коли?» - «Вночі зрубали. Щоб не бачив ніхто». Це - записи із щоденника великого українського письменника й гуманіста Олеся Гончара. Мало не 40 років минуло з того часу, а ситуація не тільки не змінилася, - загострилася до краю. Сьогодні ми є свідками (а відтак і співучасниками?) неприкритої, явної і наглої спроби не тільки спотворити архітектурний образ Києва, а й знищити його історичне обличчя.  

ДЕТЕКТИВНЕ.
     24 травня 1964 року в Києві сталася настільки дивна, настільки ж приголомшива подія: в самому центрі міста вигоріла найбільша в тодішній УРСР публічна бібліотека Академії наук. Світова історія не знає випадку, щоб упродовж двох останніх століть   в Європі траплялася така катастрофа в історії світової культури. Мабуть, з часів наполеонівського нашестя нічого подібного не було. Бібліотека горіла довго, так що численний натовп міг спостерігати протягом досить тривалого часу за недолугими і підкреслено неспішними діями пожежників. Власне, протягом перших двох годин їм нічого було робити: в усьому районі через аварію водогону не подавали воду. Водогін запрацював ах на третій день після пожежі. Тоді ж її вдалося, нарешті, загасити. За цей час вигорів весь український відділ, унікальні речі. Серед них – стародруки, рідкісні книжки, рукописи, архіви, в тому числі – весь архів Б. Грінченка, архів «Киевской старины», архів Центральної Ради. Згоріли спецфонди, які збиралися за вказівкою міністра освіти М. Скрипника, а після його «усунення» були «засекречені» тодішнім керівництвом УРСР. Так як згоріла й картотека, неможливо відновити реєстр знищених книг. Пізніше називали шокуючу цифру: 600 тисяч томів. Проте, й вона, вочевидь, зменшена. Вигоріла якщо не вся, то більша частина історії й культури України, отже, тим, хто цікавиться ними – студентам,аспірантам,науковцям, літераторам, історикам залишається вірити на слово підручникам часів марксистсько-ленвнської доби. Втрачено справді невичерпні духовні скарби.
     Як могло таке статися? На місці злочину, в буквальному смислі по гарячих слідах, було затримано працівника бібліотеки В. Погружальського. Слідство тривало майже три роки, наприкінці серпня 1967-го відбувся суд. Судя, захисник, підсудний, численні свідки – всі, як один – зійшлися га тому, що підсудний вчинив підпал через свій … поганий характер. Здійснив злочин, мовляв, щоб помститись директорові бібліотеки за образу. Основна увага суду, обвинувача, адвоката зосереджувалася на персоні підсудного, який виявився багатоженцем. Саме через це така, як сказав захисник, «психологічно тонка натура» вдалася до підпалу найбільшої української наукової бібліотеки. Підсудний говорив про те, що коли підпалював книжки, бачив не фоліанти, а обличчя директора. У заключному слові він навіть порочитав власного вірша: «Прости мне, Родина, прости, страна родная…». Як виявилося під час судочинства, обвинувачений закінчив два вузи, а також університет марксизму-ленінізму. На процесі вдавав себе невизнаним генієм, дивувала його самовпевненість, рішучість. Вирок відверто здивував: 10 років позбавлення волі. Утім, якщо В. Погружальського присудили б до розстрілу, спалених книжок все рівно не відновиш. Процес, однак, спонукав багато запитань. Як, наприклад, у бібліотеці, де компетентні органи цікавляться навіть читачами, міг працювати такий сумнівний і неврівноважений тип? Чому провідний науковий заклад не мав ніякого протипожежного захисту? Чому цінні (безцінні!) архіви зберігалися не в сейфах, а де згодиться, навалом? І ще: якщо злочинцеві було байдуже, чому спалив він саме український відділ, а не, скажімо, відділ марксизму-ленінізму, де парацював? На жаль, суд не дав відповіді на жодне з цих питань. До речі, підсудний, який час від часу вдавався до розлогих ескапад на «вільні» теми, розповів, що регулярно траплялися випадки нищення українських книг «організованим» порядком. Суддя змушений був пояснити, що існує якесь невідоме нікому розпорядження про ліквідацію ідейно і науково «старих» книг, так що нищилися вони на «законній основі».
     Характерна деталь. Пожежа спалахнула під час Шевченкових свят. Саме 63-64-го року минулого століття влада започаткувала сумну традицію: робилося все, щоб на Тарасові дні нічого шевченкового не влаштовувати. «Старші товариші» рекомендували через комітет комсомолу, партком університету, щоб студенти не ходили в цей день до пам»ятника,  не чинили  маніфестацій і не співати пісень. Декани, комсорги, викладачі бігали по аудиторіях, попереджаючи студентів про те, що всіх, помічених біля пам»ятника в цей день, буде автоматично виключено з університету (медінституту, педагогічного і т.д.). І все ж 22 травня 1964-го, як в усі роки поспіль, біля пам'ятників зібрався багато людей. Учасників було знято на кіноплівку, іх почали «тягати», виключати, проробляти. Автор цих рядків вступив до університету 1968-го, двох наших першокурсників було виключено з «вовчим білетом». І так чинилося кожного 22 травня – протягом усіх п'яти років навчання. Приклад з пожежею  наведено з однією метою – показати, як за часів «совка» руйнувалося й знищувалося все українське, національне, насамперед,  культура, духовність, архітектура. Здавалося б, ті часи минули назавжди - Україна стала незалежною, суверенною, То хто ж тепер диктує моду? До влади дісталися молоді прагматичні ділки, для яких іконою служить рахунок в банку і товстий гаманець.  Диктат ідеологічний змінився диктатом «його величності» долара… 

 ФЕНОМЕНАЛЬНО-МЕРСЬКЕ.  
     Пригадується вислів одного з свідків Нюрнберзького процесу: "Люди, які зібралися тут, сходилися на тому, що найбільш вражаючим на цьому процесі було враження не- відповідності між нікчемністю й жалюгідністю обвинувачених з тими діяннями, що вони скоїли". Можна що завгодно говорити про дружбу Черновецького з нігерійським пастором, сітьовий маркетинг, безплатну роздачу секонд-хендівської гречки та разових грошових подачок (з бюджетних коштів?) пенсіонерам та малозабезпеченим. Коли спілкуєшся з цими людьми, чуєш: цей хоч щось дає, всі інші – тільки обіцяють, брешуть і крадуть,! І, знаєте, я, наприклад, не дуже переконаний, що комусь вдасться їх переагітувати за нинішньої вкрай несприятливої соціально-економічної ситуації.
     Феномен Черновецького полягає в тому, що він не тільки не публічний, а й взагалі не політик. Це хитрий і спритний ділок з гострим розумом, тверезим розрахунком і холодним серцем. Він нікому нічого не винний, нічий боржник, а ось йому – заборгувало немало людей. Він, звичайно, вболіває за інтереси киян, тільки робить це через вікно коштовного Майбаха, в якому через добре тоноване скло не можна розгледіти деталей. Люди ходять, то нехай собі йдуть, куди подалі… Може б, і збудував міст-другий через Дніпро, однак за всіма бізнеспланами виходить, що надприбутків це не принесе, а часу – і так обмаль, і грошей жалко на збиткову оборудку. Тому й обмежується шпротами з гречкою. Сучасним керманичам сьогодні об'єктивно не вигідно, щоб добробут і благополуччя киян зростали: тоді гречку доведеться, чого доброго, замінити на в рази дорожчі макарони італійського походження! Феномен Черновецького полягає в тому, що Киів за всю свою історію не знав таких мерів. Які б ходили на роботу, коли заманеться, майже не проводили нарад, не брали участі в роботі сесій Київради(!), надто обережно ставили свій підпис на ухвалених депутатами документах. Якби про це хтось сказав років зо два тому, його б підняли на сміх. Сьогодні вже ніхто не дивується. Про таких у боксі кажуть: дуже незручний суперник! Кому, як не Віталію Кличку про це не знати! Жевріла надія, що навколо нього зможуть об'єднатися всі здорові сили, та й та поступово згасла. Наш уславлений боксер – політик поки що молодий, у нього відсутній досвід кулуарних ігор, підкилимних інтриг, парламентських чвар - без цього не виграти нині жодного змагання за владу. Як на мене, існують два типи людей, перед якими спасував би Черновецький. Для обох характерні несамовита жага в утвердженні справедливості на кшталт: все забрать і поділить порівну. Пам'ятаєте класичне: «А Козлевичу?». І неодмінно -  солодка риторика з ностальгічними подорожами (уявними) в часи, коли ми були молодими, відпочивали щороку за профспілковими путівками в Криму, ковбаса коштувала два двадцять, а горілка - три нуль сім. Ну, і зрозуміло, яскравий виразник «мира голодных и рабов», такий собі умовний сучасний комуніст-теоретик. Проти таких йому нема чим крить, вони не вкладаються в жодні зрозумілі для Черновецького схеми, для нього вони – проти розуму, за межею здорового глузду.   
     Доводилось бачити, як Леоніду Михайловичу не вистачало аргументів в дискусіях з подібними чинниками. Мабуть, почував себе гостем з майбутнього. Він би й останню сорочку зняв, подарував першому-ліпшому виборцеві, однак залізна логіка банкіра підказувала: на всіх сорочок не вистачить, то й обіцяти марно - не варто, не чесно. Усе ж таки, Леонід Михайлович вважає себе людиною совісті. Феномен Чернівецького, зрештою, полягає в тому, що він – типовий представник бізнесової еліти – першим зреагував на поклик часу. Опираючись на банківський капітал, добре підібрану і підготовлену команду професіоналів своєї справи, наявну електоральну базу, спрямував свій погляд на Київ. Місто, що залишалося тоді «безхозним». Сан Санич, занурившись у стихію будівельно-реконструкційних робіт, як і личить досвідченому виконавцеві старої школи, так і не наважився розпочати справжню приватизацію і роздачу землі. Тож прийшов його час. 
     Цікава деталь. Конституція України, на якій тримав руку під час інаугурації Віктор Ющенко, і на якій шостий рік складають присягу народні депутати і судді, виготовлена за кошти Черновецького. «Я заплатил за нее 380 тысяч гривен. По тем временам это были немалые деньги, но по сути гроши, я выложил бы и в десять раз больше… Там и золото, и бриллианты, чистый, на самом деле, жлободром. Потому что нам в Библии на самом деле главное – святой текст, так и в Конституции важно содержание, а не форма».     

СУЧАСНЕ й МАЙБУТНЄ.  
     «Київ успішно розвивається і перебуває на підйомі…В Києві реалізовані такі соціальні програми, котрих немає більше ніде в Україні». Це сентенції з недавніх газетних виступів мера Леоніда Черновецького. Як кажуть у таких випадках, ніколи стільки не брешуть, як на війні та під час виборів. У будь-якій цивілізованій країні  чиновника, котрий дозволяє собі подібні словесні витребеньки у той час, коли місто, яким громада довірила опікуватися, переживає тяжку системну кризу, наступного дня  не пустили не те що на поріг мерії – заборонили довіку займати будь-яку державну посаду, оголосивши небезпечним для суспільства. Ніхто б не дозволив такому за цапову душу брутально обирати свій народ, аморально компенсуючи вкрадене подачками типу дешевих і прострочених продуктових наборів епохи воєнного комунізму. Неважко собі уявити, що вчинили б жителі, скажімо, Будапешта, котрий, як і Київ, розташований по лівий і правий береги від річок, якби одного разу через транспортні затори і пробки не змогли б вчасно дістатися роботи, а ввечорі – повернутися до своїх домівок. Зате обабіч доріг висіли б величезні білборди з усміхненим обличчям мера, який закликає голосувати тільки за нього. Такого «діяча» не те що не обрали б – у список більше не внесли. Але то був би тільки перший крок. Далі своє вагоме слово сказали б правоохоронні органи – незалежні кримінальні слідчі, непідкупна прокуратура, об'єктивний суд, щоб негідникові довго світило небо   в клітинку через тюремні грати. Людська ж ганьба супроводжувала б його і всіх членів сім'ї, так що ніяка пластична операція чи зміна паспорта не допомогли. І не лише  - особисто, а й кожного члена його так званої команди, чекало б таке ж покарання. 
     Кілька слів про транспортну проблему. Київ – не єдине місто, де вона стоїть гостро. Рим, Токіо, Нью-Йорк, Лондон – всі великі мегаполіси страждають від надмірної кількості транспортних засобів. У Києві проблема підсилюється через допущені перекоси в плануванні і забудові, характерну асиметрію, коли адміністративний центр знаходиться на одному березі, спальні райони – на іншому. Нічим не випрадані прорахунки в проектуванні метрополітену – зовсім не обов'язково з Шулявки, наприклад, на Оболонь добиратися через Хрещатик. Існує певний зарубіжний досвід, який слід узяти до уваги. Наприклад, Вашінгтону, де наземного громадського транспорту немає зовсім, у той час, як основна маса чиновників проживає за межами міста. Більшість з них доїжджає до найближчої станції метрополітену, залишає авто на стоянці. Там, до речі, багато вулиць з одностороннім рухом (що не означає, що у Вашінгтоні немає заторів). До речі, в Києві хоч і відсутні спецстоянки, деякі мої знайомі, що мешкають на Лівому березі, дійшли до цього імперічним шляхом. Знайомий адвокат розповідає, що до офісу, який поблизу метро «Університет», дістається метро з «Лівобережної». Дехто встиг обладнати для себе другий офіс – на Лівому березі, тож без особливої потреби в центр міста не вирушає..
     В Нью-Йорку, щоб уникнути заторів, перепланували квартали, зробивши їх квадратними, і ввівши систему парних односторонніх вулиць. Німеччина відома своїми зразковими автобанами, Японія – унікальними трирівневими роз'язками, мостами і віадуками. Тут авто паркуються навіть на дахах будинків. Але затори трапляються скрізь - затори, але не «колапси», коли усе місто паралізоване протягом всього дня. До речі, київська влада час від часу лякає нас, що введуть платню за проїзд чи стоянку в центрі міста. В багатьох європейських столицях така плата давно й успішно діє, причому, не тільки в центральних районах, а й у «спальних», біля стадіонів, промислових об'єктів, біля в'їздів на мости… «Так то – десь, а це – у нас!», - зауважить прагматичний читач. І буде правий на всі сто. Бо, по-перше, обіцянок ми чуємо надмірно велику кількість – ще б пак, вибори у нас до владних органів - щороку. По-друге, через їх не виконання більшість уже заплуталася в тому, хто саме й що обіцяв, а по-третє, виконання обіцянок ніхто не контролює, бо накочується чергова хвиля виборів. І так – по колу. У цей спосіб ми докотилися до того, що єдиний спосіб боротьби з нахабними обіцяльниками - сховати бабусин паспорт, щоб, бува, не пішла і не проголосувала за «рятівника», котрий наговорив їй сім мішків гречаної вовни. То що ж, будемо закликати до сумління наших батьків, бабусів і дідусів, доведених мало не до жебракування? Їхня «підвищена» пенсія на піку галопуючої інфляції й тотальної дорожнечі нагадує нашу стипендію епохи розвинутого соціалізму, коли, зачинившись у кімнаті гуртожитку, поїдом запихали в себе неїстівні пластилінові макарони з томатною пастою, щоб уникнути голодного обмороку. Та ми - молоді й міцні, могли десь підробити чи сколтару віднести, а на них, бідних, уже й пляшок порожніх не вистачило - самий поліетилен навкруг. Крім усього іншого, ми виявилися не готовими до того, що розходитися з Майдану не слід, бо якщо вже вийшли й заявили свою волю, то стояти тепер доведеться щодня,  чатуючи за тими, кого ми тоді так необачно вознесли до небес, зробили своїми героями. Думали ж бо – вони безстрашні лицарі, відважні патріоти, мужні демократии.
     Насправді виявилося, що такі населяють лише голівудські фільми, а в житті - дай їм тільки волю - вчорашні кандидати в лицарі одразу тягнуться осідлати фінансові потоки. Їм байдужі суспільні інтереси, хоча вони можуть охоче декларувати їх по телебаченню чи з трибуни, тримаючи нас за повних дурнів. Самі ж  з неперевершеним ентузіазмом переймаються, щоб не змінили нафтових і газових посередників, а їхній процент вчасно виводився справною цифрою на потаємні рахунки в іноземних банках. Не треба бути фахівцем, щоб усвідомити: той хаос і волюнтаризм, що панують зараз у міській забудові – найзлободенніша проблема не лише киян – усієї України. Тільки дилетанту може здаватися, що відбувається все безсистемно, внаслідок збігу обставин. Насправді, новій київській владі вдалося запустити машину по фактичному знищенню історичної спадщини, загарбанню заповідних київських земель, важливих об'єктів життєдіяльності киян. І що дивує, мабуть, найбільше: надзвичайна пасивність центральної влади і мовчазне потурання правоохоронних органів. Невже все куплено посадовими особами та їх посіпаками, на окремих з яких клейма не поставиш? Проте було б несправедливо не зауважити, що перші паростки масового дерибану зійшли ще за часів іншого «улюбленця» киян – Омельченка. Саме при Сан Саничі фактично був закладений фундамент зловживань, а за його другої каденції махровим квітом рознеслося нехтування законами, самоуправство, узурпація влади. Як результат - торпедування Генплану Києва, який, до речі, діє до 2020 року; одноосібний «ручний» розподіл і тотальний контроль над міським бюджетом; скасування головного управління капітального будівництва (здійснював контроль забудови міста); ліквідація відділу захисту інвестицій (відкрито шлях для зловживань типу "Еліта-центр", масових захватів дворів, спортмайданчиків, скверів тощо).
     Генплан-2020 сьогодні не в форматі. Інакше - як туди впишеться знаменитий «розподіл» на сесії 1 жовтня 2007 року, коли "з голосу" було роздано землі на суму, що вдвічі перевищує суму, виручену за "Криворіжсталь" - 2 тисячі гектарів, або ж 4 проценти від усієї київської землі? Промовиста деталь: Уже на сесії 25 жовтня депутати Київради відмовили 12 тисячам киян, які подали заяви про виділення по одній сотці землі для ведення приватного господарства. Формулювання: "Не передбачено Генпланом!". Ось коли він знадобився, Генплан-2020.
     До речі, про цей самий план. Як би не було, а він – ухвалений і не скасований. Отже, порушувати його, давати згоду на прив'язку додаткових об'єктів чи будинків, не можна, бо це – свого роду закон. Насправді ж, за свідченням лідера Громадського активу Києва О. Пабата, якщо проаналізувати забудову будь-якого мікрорайону міста, побачимо, що порушується Генплан постійно, мало не щодня. Наприклад: Протасов яр, парк «Троєщина», вул. Озерна – далеко не повний перелік землевідводів, які були внесені після його затвердження. Інша проблема – серйозні стратегічні помилки в розвитку Києва, за які доводиться щоденно розплачуватися його жителям. Серед них професор Київського національного університету будівництва і архітектури В. Нудельман вважає розвиток Троєщини, Позняків-Осокорків: - Почали забудову і заселення Троєщини, коли туди взагалі не було жодного транспорту, не кажучи про метро, якого немає й досі. Обіцяють до 2012 року прокласти. На Позняки-Осокорки метро є, але лише п'ятивагонне. Колись зекономили, тепер – розплачуємося ми з вами. Додайте нанизування житла на існуючу лінію.
     Висновок: сьогоднішні інтереси ніколи не повинні в розвитку міста превалювати над стратегічними і перспективними. Адже допущені помилки виправити потім неможливо… Аксіомою стали твердження про те, що в столиці глобальне рейдерство, прихована та відкрита корупція, тотальна брехня і лицемірство в купі з особистим лицедійством керманичів міста, жахливими метастазами пронизують наскрізь усю життєдіяльність міста. Ось коли далася взнаки відсутність громадського контролю, самодіяльних інституцій за діяльністю міської влади. Ті ж з політиків, хто не отримав свого при роздачі посад і привілеїв, працюючи «на публіку», з метою самопіару, проголошують: "Час припинити злочинне свавілля! Хто дозволив!". Та громада не йме віри, бо, варто їм дорватися до влади, як одразу забувають про свої запевнення, наслідують приклад тих, протии кого так завзято виступали.
     Колись в радянських газетах популярною була рубрика: «Якби директором був я». Так от, аби директорство Києва доручили мені, почав би з того, що доручив: - детально розслідувати діяльність Омельченка і Черновецького, порушивши відповідні кримінальні справи; -таку ж перевірку провіві щодо їхніх заступників,
2009-11-24
Вільне падіння Віктора Балоги

Вільне падіння Віктора Балоги

КОЛОНКА АВТОРА  
                                                    
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА, ДЛЯ УП        
                                             
     Хоч Віктор Балога стверджує, що не любить програвати, цього разу йому, здається, не викрутися, доведеться-таки поступитися місцем на Банковій. Останні події яскраво засвідчили: відставка чільника президентського секретаріату неминуча. Все до того, власне, йшло. І не тільки тому, що така специфіка посади – відсторонення можна і слід чекати в першого-ліпшого моменту. Наприклад, після нищівного фіаско на виборах «Нашої України», ледь не потрапив послом в якусь  тьму-таракань. Аби не природна спритність, помножена на затяте інтриганство й здатність до авантюр, набуті в бізнесову пору, ще невідомо, як все тоді б склалося. Власне, політик з Балоги, як і з інших наших бізнісменів, ніякий. Сколотивши певний капітал, заручившись корпоративною підтримкою собі подібних, вони, як правило, «збагачують» політичне середовище характерними методами бізнесового-бандитських кланів. 
     Тому їхнє перебування в політиці, як правило, швидкоплинне й мінливе, проте завдана шкода роз'їдає суспільство гірше за будь-яку іржу. Тоді він не тільки уникнув суворого жеребу, а й змусив рахуватися з собою. Зараз уже важко уявити, що зовсім недавно на Банковій деякі її господарі дохазяйнувались до того, що до них ніхто не ходив. Балозі вдалося вдихнути життя в її порожні каземати, повернути втрачену віру, в тому числі й у Президента. І все ж – загрався, недооцінив «дівчат і хлопчиків», яких сам же і поставив керувати «Нашою Україною». Не взяв до уваги, що Юля з Турчиновим - не в опозиції, а при владі з усіма її важелями, механізмами й атрибутами. Він же – при незаперечних заслугах – усього-навсього тільки голова канцелярії, слуга свого господаря.
     У відповідь на організований Балогою бурхливий потік негативу на адресу Кабміну і його керівників було вжито адекватних заходів,   результатом яких стало не тільки розвінчання його неблаговидних діянь, а й – рикошетом - падіння політичного рейтингу Президента. Згідно останніх данних, він опустився за 10-процентну позначку (що стосується рейтингу самого чільника секретаріату, то про нього згадувати соромно, він знизився до 0,8 відсотка). У таких випадках порядні люди самі подають заяву, рятуючи свого керманича, а не затягуючи його за собою на політичне дно. Не той, як кажуть, випадок. Про людей штибу Балоги класик влучно зауважив, що вони відносяться до легіону бешкетників, у котрих на язиці «держава», а в думках – пиріг з казенною начинкою. Ну як, скажіть, Президенту декларувати необхідність боротьби з корупцією на всіх рівнях, коли йому, вибачаюсь, ті самі укази підносить не хто інший, як один з розвінчаних корупціонерів? Причому, дива його у цій сфері множаться чи не в геометричній прогресії. Якось ще вдалося зам'яти скандал із знайденими у гаражі високопосадовця СБУ теками кримінальних справ, у тому числі стосовно рідного брата – Павла Балоги. Службіст тримався мужньо, за що й отримав не без допомоги Віктора Балоги, який доклав багато зусиль, щоб перетворити спецслужбу в свою вотчину, посаду заступника голови СБУ. Не встигли в одному місці загасити - в іншому вже горить. Кабмін несподівано приймає рішення про скасування передачі у постійне користування 350 гектарів землі для центру розвитку туризму «Синяки» у рідному Мукачівському районі не менш рідної Закарпатської області.
     Остання крапля - гучна справа з так званим аукціоном по продажу земельних ділянок та будівель на території колишніх військових містечок на користь ТОВ «Партнер», який очолюють Оксана Балога та Марина Петьовка – дружини поважних панів. Аукціон-таки відбувся, тільки в ньому, крім «Партнера» брала участь лише фірма, афільована з печально відомим ТОВ «Барва», засновниками якої є все та ж Оксана Балога, рідні брати Іван та Павло, той же Василь Петьовка. Це вже, знаєте, навіть не пахне, - тхне. «Ну то й що? – як завжди непорушно стоять опоненти.-  Припустимо, звільнить Ющенко свого голову секретаріату за ці й інші «художества». А хто працюватиме на майбутні вибори, на створення нової об'єднувальної партії, яка стане справжньою опорою Президенту? Хто «продавлюватиме» прийняття нової Конституції на «народному» референдумі? Ще не відомо, чи виграє Ющенко, зате достеменно відомо, що Балога навряд чи втратить багато. Він, наприклад, може запросити на роль лідера нової партії, відтак – кандидата в президенти – когось іншого, позбавленого шлейфу помилок і прорахунків, що тягнеться за Ющенком. Або ж пошле всіх і вся якомога подалі, майне на рідне Закарпаття, на завчасно підготовлені рубежі!»
     Певним чином, вони мають рацію. Адже ідея  «об'єднувальної» партії, яку Балога зазвичай подав з такою помпою, запала в душу. Хоча б тому, що в результаті її створення  істотні збитки будуть завдані одразу двом іншим – НУНС, яку в результаті «об*єднувального» проекту Балоги буде роздроблено, і Партії Регіонів, що, як мінімум,  поділиться навпіл. Політична афера цілком в стилі Балоги. Колись Леонід Кравчук на запитання журналістів, як він оцінює перехід свого колеги до іншої політсили, відповів: «Це була найбільш вдала і блискуча операція, здійснена СДПУ(о)». Те твердження сприйняли скоріше як черговий афористичний перл. Проте минуло півроку, грянула сенсаційна відставка і не менш сенсаційна прес-конференція екс-голови президентського секретаріату, внаслідок якої майже всі «любі друзі», вони ж лідери «Нашої України», опинилися на політичному узбіччі.
     Влучне висловлювання Л. Кравчука згадалося, коли в ЗМІ з'явилися заголовки:  «Балога почав розколювати Партію Регіноів». На перший погляд, парадокс. Проте, якщо вдуматися – цілком вірогідно. Одну ж партію («Нашу Україну») очільник президентського секретаріату мало вже не розколов? Новий його проект передбачає   залучення до числа прихильників нинішнього Президента додаткового електорату в східних та південних областях. Місія настільки ризикована, настільки й невдячна, адже переважно кадровий та й електоральний масив тут давно й твердо освоєний, передусім, Партією Регіонів. Тож доведеться висмикувати кадри для «об'єднувальної» партії штучно, або навіть - поштучно. І навіть якщо за справу візьмуться Раїса Богатирьова чи Борис Колесников, коли Ринат Ахметов долучится, - позитивний результат прогнозувати важко. Адже доведеться «переагітовувати» людей на користь іншого лідера, голосувати за кандидата, політичні репутація і рейтинг якого в східних і південних областях традиційно вимірюється кількома відсотками.
     Не кращі справи й на західному фронті. Зрозуміло, рідне Закарпаття, як і завжди, стане в «ружжо», долучаться люди, особисто зобов'язані й зав'язані на Балогу. Однак, як засвідчили останні події, - далеко не всі, більшість під різними приводами вичікуватимуть. Розраховував, наприклад, на «своїх» губернаторів, які ніби-то «зобов'язані», та прорахувався. Що поробиш, менталітет відомий: без чіткого сигналу, без відмашки Президента ніхто нікуди не входить і не виходить. І фальстарт херсонського губернатора – яскраве тому свідчення. На адміністративний ресурс можна розраховувати, коли він – діючий, мертвий – нікому не згодиться. І все ж: на що ж розраховує Балога? Створивши нову політичну структуру, водночас істотно розхитавши й послабивши Партію Регіонів і НУНС, забезпечити Ющенку участь у другому турі майбутніх президентських виборів. Тут, згідно креативного задуму голови секретаріату, можливі такі варіанти: Ющенко й Тимошенко; Ющенко й Янукович. Уявімо, що до другого туру виходять Ющенко і Тимошенко. За кого голосуватимуть в Донецьку, Луганську, Криму, Харкові, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі? Мабуть, усе ж таки за Ющенка, як за «менше зло» в порівнянні з Юлією Володимирівною. Додайте зусилля «прагматичних» донецьких – Ахметова, Колесникова, Богатирьової – і перемога діючого Президента забезпечена. Інший розклад: у другому турі - Ющенко і Янукович. Немає сумнівів, на чиєму боці будуть симпатії «східного» електорату – звичайно, проголосують за свого, ріднесенького. Отже, завдання полягає в тому, щоб нейтралізувати «важковаговика» Януковича, розколати або ж максимально ослабити Партію Регіонів. Саме в цьому і полягає місія Балоги: «притопити», а краще – потопити обох конкурентів - і «НУ», і ПР, перебравшись разом з Президентом до незаплямованої новоствореної партії.
     Що стосується особисто Януковича, є шанс домовитися з ним через «своїх донецьких», популярно роз'яснити, що він на виборах не фартовий, досягти консенсусу на предмет включення в бізнесові й схеми, зберегти Віктора Федоровича для майбутньої боротьби з Тимошенко. Такі розрахунки, як правило, хибують переоцінкою власної персони, абсолютизацією своєї ролі в історії. Чимало з незааганжованих політтехнологів відразу після демаршу Балоги з НУНС заявили: нічого в нього не вийде, що це буде за партія, в якій заправлятиме Балога? Відомий політолог Михайло Погребінський висловився ще відвертіше: «Балога все розуміє і дурить бідного Віктора Андрійовича!». І справді, а раптом нинішній Президент, спираючись на його партійне плече, не вийде до другого туру? Як на поточний момент, варіант цілком можливий і вірогідний. Про це, якщо не в один голос, то досить активно останнім часом говорить немало експертів й аналітиків. Вони радять Вікторові Ющенку вдатися до рішучих нестандартних дії та рішень, у тому числі й кадрових. Події останнього зимового уїк-енду засвідчили, що ці виклики не залишилися поза увагою Президента. Мабуть, саме тому він поки що вичікує, не дає такої жаданої для Балоги відмашки на вихід з «Нашої України». І ця пауза - не на користь голови секретаріату, який з кожним кроком в'язне в болоті корупції й нових звинувачень у зловживаннях. Як результат, - дедалі помітніше охолодження їхніх стосунків. Воно, знаєте, не дуже-то приємно, коли про тебе поза спиною говорять не як про лідера нації, а про дрібного чиновника, що працює в секретаріаті Балоги. Та й людей президентських, стопроцентно відданих кадрів, кому можна сповна довіряти і довірятися – залишилося обмаль. Куди не кинь – скрізь «кадри» Балоги - якщо не родичі, так «друзі», або ті, хто щось заборгував. На пам'ять мимоволі приходить хрестоматійний конфлікт Леоніда Даниловича з одним із очільників свого секретаріату. Тоді Кучма прийняв невідворотне принципове рішення і вдруге став президентом. Поки ж пауза, взята Віктором Ющенком, надто затягнулася…                        
2009-11-24
«Потрібне спецбюро для контролю над бюро,,,»

«Потрібне спецбюро для контролю над бюро,,,»

КОЛОНКА АВТОРА      
                                                                  
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА ДЛЯ УП           
                 
     Сенсацією стала пресс-конференція радника міністра внутрішніх справ, першого заступника голови парламентського комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю Геннадія Москаля. Щоб підвищити рівень ефективності боротьби з корупцією генерал зпропонував ліквідувати УБОЗ, передавши його функцїі новоствореній структурі – Антикорупційному бюро (АКБ). Про необхідність створення спеціального уповноваженого органу, керівник якого призначається главою держави, говорив на початку вересня минулого року Юрій Луценко, тоді - лідер НУНСУ. Згідно законопроекту, розробленому в МВС, контролювати його роботу повинен Секретаріат Президента і профільний парламентський комітет. До складу АКБ ввійдуть співробітники центральних главків по боротьбі з організованою злочинністю МВС і СБУ. АКБ, за задумом авторів законопроекту, займатиметься не тільки оперативно-розшуковою діяльністю, а й вестиме слідство (зараз, як відомо, виявлення і розсідування корупційних і посадових злочинів знаходяться в компетенції Генпрокуратури). Таким чином, майже всю слідчу функцію планується зосередити в МВС, бо ще раніше, в результаті внесення змін до КПК, міліції вже передано слідство у справах по розкриттю особливо тяжких злочинів. «У правоохоронній системі, - вважає  Геннадій Москаль, - повинна бути нормальна конкуренція». 
     Конкуренція, звичайно, річ прогресивна, тільки чи доречна вона, коли йдеться про таку тонку й делікатну справу, як, скажімо, збір матеріалів про особисте життя людини, перевірка діяльності чи пакету статутних документів комерційного банку чи фірми? Адже перевірятимуться не тільки фінансові нюанси й платіжки, а й, наприклад, нажите в минулому майно, походження нерухомості, досліджуватимуть майнові декларації чиновників високого рангу, народних депутатів, лідерів політичних партій, керівних посадовців, доходи членів сім'ї, близьких родичів. Крім того, Антикорупційне бюро здійснюватиме контроль за фінансуванням політичних організацій і партій в ході передвиборчих кампаній. Геннадій Москаль, якого називають найбільш вірогідним керівником АКБ, пояснює: «Ми ні в якому разі не будемо перетворюватись в орган політичного тиску на опонентів». Добре, якщо так. Тільки в усіх на пам'яті діяльність двох останніх міністрів МВС – Ю. Луценка і В. Цушка. Оскільки нова структура знаходитиметься в складі МВС, де гарантія, що АКБ не почне активно пресувати своїх політичних противників, активно шукати ознаки корупції, у той час, як  до  симпатиків своєі політичної сили - ставитися поблажливо? Хто може дати гарантії? Секретаріат Президента? Парламентський комітет? Розумію вашу іронічну посмішку. Гіпотетично припустимо, що все робитиметься з добрими намірами і «чистими руками», та завтра політична ситуація зміниться, і до влади прийдуть опозиціонери, ті, кого переслідували, чи варто гадати, якими будуть їхні дії? Генерал Москаль каже: «Є суд, в якому кожен буде доводити свою правоту. АКБ передаватиме матеріали до суду, а вже він вирішуватиме, вина людина чи ні». (З нашими судами, де на рішення кожної інстанції встановлена такса? – Автор). І далі: «Всі матеріали по лінії АКБ повинні розглядатися спеціальною судовою палатою у складі Апеляційного суду Києва. Судді та члени їхніх сімей будуть мати цілодобову охорону». Уявляєте, як весело їм житиметься - цілодобова охорона протягом усього життя! І що це будуть за люди такі бездоганно чисті і чесні? Звідкіля вони візьмуться в країні, де за звичайну консультацію лікарю треба нести «презент»? Може, з іншої галактики завезуть? Чи в нашому рідному МВС виведуть нову генерацію?
     Те саме, до речі, стосується і працівників аппарату Антикорупційного бюро, чий рівень фахової підготовки має бути бездоганним, а спроможність протистояти різним життєвим звабам і спокусам – не викликатиме жодних сумнівів апріорі. Адже достеменно ясно:  щедрим пропозиціям з боку об'єктів, які потрапили «під ковпак» Антикорупційного бюро, меж не буде. І якщо сьогодні за кожен «голос» чи за місце в прохідній частині партійного списку пропонуються мільйони долларів, можна уявити, які суми називатимуться, коли йтиметься не про політичну кар'єру – про загрозу вироку з конфіскацією. Ідея створення АКБ мусується років з десять. А от у сусідній Польщі за її втілення взялися в 2005-му, коли комплекс заходів по боротьбі з корупцією був задекларований передвиборчою программою тодішньої правлячої партії «Право і Справедливість». Восени того ж року уряд ухвалив рішення про утворення при Раді Міністрів (не при МВС! – Автор) Центрального антикорупційного Управління (польською – бюро), для боротьби з корупцією серед державного чиновницького аппарату та співробітників сфери самоуправління. Був визначений уповноважений уряду з напрацювання програми боротьби із зловживаннями і корупцією, який представив у визначений час на розгляд уряду низку відповідних законопроектів. Зокрема, проект закону про Антикорупційне Управління було розглянуто і погоджено спеціальною депутатською підкомісією, до якої ввійшли представники всіх  парламентських партій. В ході дискусії її учасники висловлювали серйозні побоювання щодо заангажованості нової структури,  підзвітної прем'єр-міністру. На їхній погляд, це відкривало можливості для правлячої партії здійснювати політичний контроль над Антикорупційним Управлінням.
     Зрештою, так і трапилося, і це значною мірою сприяло достроковим виборам і зміні влади. Та концептуально й організаційно структура все ж вистояла, і уроки, що спричинили зміну політичної ситуації в країні, думається, засвоєні і нинішньою правлячою, і опозиційною партіями. Про це добре обізнаний, зокрема, міністр МВС Юрієві Луценку, який ще в березні 2005-го року брав участь у варшавській міжнародній зустрічі Міністрів внутрішніх справ країн ЄС, де розглядалися правові підстави протидії проявам оргзлочинності та корупції. Луценко сповна використав польський досвід. Це випливає хоча б з того, що законопроет «Про Антикорупційне бюро України» - тільки одним з п'яти підготовлених у пакеті документів, що пропонуються на розгляд Верховної Ради. Аналізуючи їх, експерти дійшли висновку, що окрім боротьби з корупцією, законопроекти мають на меті безпрецедентну реформу органів МВС. Крім зосередження в своєму відомстві слідчої функції, йдеться про реформування внутрішніх військ у Національну гвардію, формування Національної міліції, встановлення контролю над прикордонними військами і міграційною службою. Є вірогідність створення у складі МВС Держслужби пожежної безпеки і рятування, яка може стати аналогом МНС. Сам же міністр внутрішніх справ  здійснюватиме політичне керівництво всією міліцією, представлятиме політичну партію, що перемогла на виборах. Власне, з цього потрібно починати.
     Як і завжди, схоже, все у нас зводиться до особистості і її суб'єктивної ролі в історії. Різні бюро – вже потім. Не біда, якщо вони будуть діяти в умовах анархії, безладу й безконтрольності. Тоді, навздогін, створимо наступне бюро, воно і контролюватиме дії цього бюро. І так – по колу, без кінця. І навіщо, скажіть, Луценкові тоді пост віце-прем'єра, від якого він напрочуд легко відмовився? Якщо пройде реформа МВС за його сценарієм, і вдасться зосередити всі воєнізовані формування під одним дахом, йому і сам прем'єр вже не указ. І навіть – Президент?                                  

                 





2009-11-24
Чи є вихід з безвиході?

Чи є вихід з безвиході?

 КОЛОНКА АВТОРА      
                             
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА                                      
 
     Низькопробний політичний серіал, який на очах усієї країни з показним брехливим пафосом провінційних акторів розігрують маски президента, прем'єра, нардепів, серед яких більше двох третин – «жирні коти», нічого, крім відрази до них самих уже не викликає. Вони живуть своїм паралельним життям - з майбахами, квартирами на триста «квадратів», багатоповерховими казенними резиденціями, яхтами, розкішними заморськими курортами, офшорними рахунками. У той час, як сумнівні оборудки й здирництво власного народу підносять і зміцнюють їхню капіталізацію, решта простого люду ледве зводять кінці з кінцями. Не треба бути фахівцем, щоб дійти висновку, що наші поводирі, просторікуючи вже досить тривалий час про долю України і «маленького українця», завели державу в болото системної економічної, політичної та соціальної кризи. Чого вони, звісно, не бажають ні усвідомлювати, ні визнавати – їхні стрімління переслідують єдину мету – як би подовше втриматися на верхівці владної піраміди, побільше набити кишені народним добром.  
     У викривленому сприйнятті Ющенка, Тимошенко, Януковича, їхніх численних послідовників вкарбована думка про те, що дурити й обирати народ можна безкінечно, «біомаса» витримає ще й не таке. Їм непереливки, що ситуація інша, ніж була рік чи два тому, і самі вони вже балансують разом з усіма на межі прірви. Як стверджують політологи, ресурс довіри до Ющенка, Тимошенко з Януковичем, вичерпано. Це, зокрема, продемонстрували кияни, які на виборах мера голосували за кого завгодно, тільки не за вчорашніх фаворитів. Подальші політичні події засвідчили, що останні жодних висновків з нищівного фіаско так і не зробили – навіть інстинкт самозбереження втрачено. Тож не сьогодні-завтра разом з «сантехніком» Балогою  поповнять ескадрилью збитих політичних льотчиків. Украй гостра й невизначена ситуація в державі  змушує тих, хто ще остаточно не втратив останні залишки здорового глузду, шукати вихід. За часів Ющенка – Тимошенко – Януковича Україна втратила економічні плацдарми, значно послабила свої позиції на міжнародній арені, загострилися протиріччя всередині країни.
     В глухий кут зайшла політична еліта, внаслідок чого ситуація вкотре рухається по замкненому колу: вибори, коаліція, політична криза, вибори, коаліція – кінця не видно. Достеменно ясно, що ні президент, ні парламент чи прем'єр, які знаходяться всередині процесу із замиленими очима, це коло не розірвуть, утім вони й не намагаються. Уявити їх сьогодні за одним столом переговорів так само не реально, як і усміхнених Чорновецького з Луценком, котрі тягнулися б один до одного з  обіймами і поцілунками. Втім, у політиці ми неодноразово спостерігали, як вчорашні непримиренні опоненти кидалися в обійми. Колись батько автомобілебудування Генрі Форд дійшов висновку, що найбільше піддається організації група з трьох осіб. Росіяни довели це на практиці – утрьох пляшку горілки «давити» значно зручніше, ніж удвох. 
     А от у політиці домовляються здебільшого двоє. У нашому випадку основних дійових осіб аж четверо, їх можна розділити (умовно) на пари: Ющенко – Тимошенко, Янукович – Ахметов. Цілком вірогідно, що в фіналі, якби там зустрілися Ющенко і Янукович (Ахметов), перемогла б дружба, і суперники (за згодою) поділили б сфери впливу, а відтак – і Україну. У разі перемоги Ю. В. фінальний герць тривав би до повного взаємного знищення. Можливий, правда, варіант, коли двоє домовляться за спиною Президента. Не такий і маловірогідний, коли таємні переговори проходять усіх з усіма, і, за чутками, Балога отримав відкоша від «донецьких» на предмет електорату і матеріального ресурсу для «ЄЦ». Зрозуміло, такі схеми можуть виникати тільки в нашій уяві. Насправді, ніхто ні з ким не змагатиметься, бо всі воюють проти всіх – така країна. Так само, як ніхто нізащо й ніколи добровільно не відмовиться від кандидування на посаду Президента-2010. Цю ідею недавно висунув екс-міністр оборони Анатолій Гриценко. Уявімо, суто гіпотетично, що це сталося, і політичні сили замість остогидлих висунули «свіжих» кандидатів – Єфремова, Турчинова і В. Кириленка ( всі - умовно). Хтось з цієї трійки або - з іншої, наприклад, Литвин, Симоненко чи Черновецький (не приведи, Господи!) – стає президентом. Хіба щось від того зміниться? Адже ні у Кравчука, ні у Кучми, ні у Ющенка, які «правили» раніше, нічого так і не вийшло. Усі троє приходили до влади з найкращими (в силу свого розуміння) намірами, і всі так безславно закінчували свої каденції, виправдуючи народну мудрість про те, що кожний новий начальник – гірше попередника.                      
     Висновок: якщо і станеться, що Ю. В., В. А., В. Ф, пошлють самі себе «в аут», це нічого не змінить, бо справа не в персоналіях, а в системі, яка не працює і не підходить Україні в цілому. Вірніше, працює, тільки на руйнацію держави і на переродження тих, хто стає на чолі цієї держави. Побутує досить поширена думка, що наш народ відомий в світі тим, що йому хронічно або не таланить з керманичами, і він сам в цьому винен: не тих обирає. 
     Здається, ще Вольтер щось писав із згаданого приводу. Якщо ж зупинимося на президентській моделі, дамо керманичу більше повноважень – легко станемо Росією Путіна, а згодом – Медведєва. Уявіть: завозять нам у президенти Путіна. Він, звичайно, хвацький дядько і хоч куди козак, а парламент йому – раз, і обрізав все, що можна (мається на увазі повноваження). Путін, ясна річ, зразу – на газ, а нема його, газу, ми транзитна країна, не виробляємо, тільки споживаємо. Він – на телебачення, а всі кнопки давно вже розпродані – ні чесних новин, ні свободи. І президентської партії – теж немає під рукою, її Балога давно приватизував. Залишається тільки до американців в обійми, так вони, пихаті, якщо не в НАТО затягують, так ніжкамии Буша з позиції сили змушують на харчуватися. А, може, нам самого Буша сюди запросити? Так і Буш не допоможе. Що він, справді, такий геніальний? На його кожен з нас міг правити - з такими Конституцією, системою ваг і противаг, Сенатом, Конгресом, Верховним Судом, вільною пресою…  
     У нас же, самі розумієте, країна специфічна, не Америка і точно не Росія. То, може, нам усе ж парламентську систему спробувати? А що? Обирали б у Раді президента з суто представницькими функціями, як в Німеччині, наприклад. Депутати ж призначали б прем'єр-міністра – канцлера, генпрокурора, фонд майна, нацбанк і т.д. Парламент став би двохпалатним, це один з євростандартів, коли верхняя палата стримує і контролює не тільки нижнюю, а й інші гілки влади – президентську, судову. У Росії, до речі, успішно діє саме двопалатний. Ідея його носилася в повітрі і в 1996-му, при прийнятті Конституції, і на референдумі 2000 року, і коли приймали політреформу. І кожного разу не проходила. Чому? Відповідь проста, як ріг кімнати. Нижняя палата скорочується одразу на 150 чоловік. Хіба ж депутати собі вороги, щоб протии себе голосувати. Тож і вигадують різні «наукові» обгрунтування.   
     В усякому разі, вважають розумні люди, з парламентською формою правління гірше, ніж зараз, не буде. З чого починати? З відміни політичної реформи 2004 року, від прийняття її та ще  пропорціональної системи 2006 р. всі наші біди й почалися – це більш, ніж очевидно. Нічого позитивного не слід чекати від удосконалення «пропорціоналки», запровадження т.зв. відкритих списків – це тільки косметика. Україні слід повернутися до змішаної системи. Нинішня ж внесла такий безлад на регіональному рівні, де більшість партій – кишенькові або ж кланові, що й до сих пір трясе міста й окремі обласні центри. Повернімося до парадоксальної пропозиції А. Гриценка. Як її реально втілити в життя? Як переконати Ющенка, Януковича й Тимошенко, щоб вони зрозуміли, що їхня відмова від претензій на гетьманську булаву врятує Україну? Історичний екскурс, на жаль, засвідчує: від влади добровільно ще ніхто й ніколи не відмовлявся. Навіть Миколу 11 – й того примусли. І Хрущова ... Бувало, що й  вбивали якоюсь попільничкою, що під руку попалася. Горбачова відправили в Форос, так Єльцин, як чорт з табакерки, вискочив, він його, зрештою, й «з'їв», виштовхнув з політики.  
     Навряд чи пройде і мирний «бунт здорового глузду» в парламенті. Там у «вождів» давно все під контролем. Коротше, як не ряди, без військ і танків на Хрещатику  добровільно нинішні «кандидати» владу не складуть. Хоч тушкою, хоч на нігтями землю ритимуть – аби до абсолютної влади – ментальність така. Якось чув, коли виступав один поважний пан, який очолює ревізійне відомство, розповідав, хто й скільки вкрав ( збитки становили сотні мільйонів доларів), троє інших поважних панів, штовхаючи один одного, чмокали язиками: «Диви-диви, скільки люди встигли, а ми що – лисі? Так усе життя проспати можна!» Є й інший план: запросити на парламентський килим все тих же Ю. В., В. А, В. Ф. для серйозної «закритої» розмови «про долю України». Запросити, звичайно, можна, тільки чи прийдуть? А якщо прийдуть, хто їм «незручні» питання ставитиме – не товариші ж по партіях, правда? У нас такі речі навчилися «режисувати» - жодному американському політтехнологу не снилося. Пригадуєте, як Ю. В. славно попіарилася, коли якось звітувала в парламенті? Хіба той же Гриценко встане, або Луценко лапті піднесе, чи вискочить Доній  – решта, майже всі, як правильно кимось підмічено, або чиїсь масажисти, або коханки, або офіс-менеджери, якщо не водії – сидять на зарплаті, їм-то точно нічого не треба. Не кажучи про численних братів, сватів, кумів чи просто корешів – навіщо  ризикувати, тим більше, що в нашій ментальності посадити кума – так само почесно, як посадити дерево. Тож, вибачаюсь, на нардепів надія зовсім крихка, не варто й справу мати. Нетрадиційні ситуації вимагають нетрадиційних підходів. У нашому випадку таким міг стати ще один майдан. Тільки туди й за гроші вже ніхто не погоджується. Хіба що – за великі гроші. Так невідомо ще, може, опоненти перекплять за більші? Ризикована, чесно кажучи, річ. Тим більше, що один раз уже повірили, опеклися, тепер і на горілку дутимуть. Єдиний, хто міг би, за необхідності, зібрати нині майдан, безперечно, пан Чорновецький. Його бабці (Льоню, тільки натякни) - тут, як тут, давно напоготові. Та то вже інша історія, свідком якої, борони Боже, нам з вами стати. Краще безвихідь на років так з двадцять. Витримаємо, якщо живими залишимося…    
2009-11-24
«  1 | 2 | 3 | 4  »