Главная
Карта сайта
Написать письмо
Админ
 ПУБЛИЦИСТИКА
Стоїть розтерзаний Київ...

Стоїть розтерзаний Київ...

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА

     "І що дивно: мафія руйнувачів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…"
Олесь Гончар, "Щоденники"

     Днями ЗМІ розтиражували новину від київського мера Черновецького: "у столиці можуть пустити (ще не означає – пустять, - Автор) новий вид транспорту - паром по Дніпру між Правим і Лівим берегами. 
     Власне, кияни ще не встигли як слід "переварити" чергове ноу-хау мера про те, що у планах київської влади – спорудження підземного тунелю, який ніби-то з'єднає метро "Лівобережна" з площею Перемоги по дну (!) Дніпра. 
     Як і поромну переправу, тунель заплановано на 2010 рік, коли буде (за тими ж задумками) відкрито автомобільний рух Подільсько-Воскресенським мостом. "Або ж, - уточнюють чиновники з мерії, - 2011 року, коли по цій переправі піде метро на Троєщину". 
     Вибачте, але це нагадує давній анекдот з радянських часів про те, що 1980-го року настане комунізм. Він, як відомо, не настав, зате, доводили нам, провели Олімпіаду.
Недавно пощастило ознайомитися з цікавим документом – комплексною програмою "В європейський Київ – на європейському транспорті!". Нею, до речі, й передбачено спорудження тунелів. Інший, щоправда, скромніший – від Петрівки – до вулиці Гончара.
     Для наших з вами зручностей закладено реконструкцію Ленінградської, Московської і Поштової площ. Звичайно, автори програми делікатно промовчали про ті додаткові труднощі, які киянам доведеться щодня долати й без того у перевантаженому вщерть місті. Зате з гучною помпою відкрито міст через Гавань. 
Щоправда, в один лише бік - зворотній. Як запевнив мер, що особисто прибув "порадувати киян", другу смугу буде відкрито не раніше, ніж у 2009 році.
     Це означає, що в наступні три роки Київ потерпатиме від пробок і заторів значно більше, ніж зараз, а проблема Лівого й Правого берегів стане катастрофічно гострою. Мер так і сказав: "Це справжня катастрофа!", - маючи на увазі, що в місті щороку реєструють до 80 тисяч нових авто.
     І ця констатація (якщо не брати до уваги примітивних продуктивних наборів) – єдине, на що спромігся "всенародно обраний мер". Воно й зрозуміло: коли серйозно, по-дорослому займаєшся дерибаном київської землі, майна, водоймищ, важливих об'єктів, якось, знаєте, руки не доходять до чогось іншого, увага розсіюється, втрачається почуття реальності. 
     Відмахнувся, як від набридлих мух: тунель буде, сказано ж! Не хочете тунель – сідайте на паром!
     Між тим, повним ходом іде руйнація самого лику, історичного образу Києва. На місці затишних тінистих скверів, дитячих і спортивних майданчиків виростають "київські каскади" під тридцять поверхів. 
     І групи ентузіастів, намагаючись протистояти реальним власникам земельних ділянок, що приходять сюди з озброєною до зубів охороною, виглядають недолуго й архаїчно. На боці руйнуючих - гроші, сила, суди і закон. Розповідають, коли зібралися підривати Михайлівський собор, добровольців серед киян не знайшлося. Тоді мобілізували людей татарської національності. 
     Власне, Київ руйнували систематично й уперто давно, ще за совка. Яке щастя, що Кагановичу не вдалося – завадила війна – втілити ідею створення адміністративного кварталу по периметру від Золотих воріт до адмінбудівлі, де нині МЗС, зі знесенням Софійського собору, що не вписувався у формат зловісного задуму. 

     "25.01.1981. Вчора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам'ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької… 
     Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…" 

     Це запис із щоденника великого українського письменника й гуманіста Олеся Гончара. Мало не 40 років минуло з того часу, а ситуація не тільки не змінилася, - загострилася до краю. 
     Сьогодні ми є свідками (а відтак і співучасниками?) неприкритої, явної і наглої спроби не тільки спотворити архітектурний образ Києва, а й знищити його історичне обличчя. 
     Не треба бути фахівцем, щоб усвідомити: той хаос і волюнтаризм, що панують зараз у міській забудові – найзлободенніша проблема не лише киян – усієї України. Тільки дилетанту може здаватися, що відбувається все безсистемно, внаслідок збігу обставин. 
     Насправді, новій київській владі вдалося запустити машину по фактичному знищенню історичної спадщини, загарбанню заповідних київських земель, важливих об'єктів життєдіяльності киян. 
     І що дивує, мабуть, найбільше: надзвичайна пасивність центральної влади і мовчазне потурання правоохоронних органів. Невже все куплено мером та його посіпаками, на окремих з яких клейма не поставиш? 
     Команда Черновецького поставила злочинний дерибан на потік. Останній же "номер" - рейдерське захоплення Дніпровської райдержадміністрації – ще одне ноу-хау, яке не обійшлося без кришування зі сторони іншої адміністрації, яку колись писали через велике "А" - Адміністрації верховної.
     Проте було б несправедливо не зауважити, що перші паростки масового дерибану зійшли ще за часів іншого улюбленця киян – Омельченка. Саме при Сан Саничі фактично був закладений фундамент зловживань, а за його другої каденції махровим квітом рознеслося нехтування законами, самоуправство, узурпація влади. 
     Як результат - торпедування Генплану Києва, який, до речі, діє до 2020 року; одноосібний ручний розподіл і тотальний контроль над міським бюджетом (14 млрд. грн. на рік); скасування головного управління капітального будівництва (здійснював контроль забудови міста); ліквідація відділу захисту інвестицій (відкрито шлях для зловживань типу "Еліта-центр", масових захватів дворів, спортмайданчиків, скверів тощо).
     Генплан-2020 сьогодні не в форматі. Інакше - як туди впишеться знаменитий дерибан на сесії 1 жовтня 2007 року, коли "з голосу" було роздано землі на суму, що вдвічі перевищує суму, виручену за "Криворіжсталь" - 2 тисячі гектарів, або ж 4 проценти від усієї київської землі?
     Промовиста деталь: Уже на сесії 25 жовтня депутати відмовили 12 тисячам киян, які подали заяви про виділення по одній сотці землі для ведення приватного господарства. Формулювання: "Не передбачено Генпланом!". Ось коли він знадобився, Генплан-2020. 
     Аксіомою стали твердження про те, що при Черновецькому глобальне рейдерство, прихована та відкрита корупція, тотальна брехня і лицемірство в купі з його особистим лицедійством, небезпечними метастазами пронизують наскрізь усю життєдіяльність міста. 
     Кандидати на посаду мера, вишикувавшись у чергу на дострокові вибори, в один голос заявляють: "Час припинити злочинне свавілля!". Чи не пізно ви прокинулися, шановні? 
     І де гарантія, що, прийшовши до влади, не наслідуєте приклад Омельченка-Черновецького? 
     Тим більше, якщо вибори і відбудуться, то в останнього далеко не примарні шанси вибороти посаду мера вдруге – адже роздача секонд-хендівської гречки і премій пенсіонерам по 80 грн. не припинялися. 
     А пустими обіцянками, як відомо, не нагодуєш.
     Тому я особисто, наприклад, скептично ставлюсь до дострокових виборів мера. Перш, ніж їх проводити, на наш погляд, необхідно:
  - детально розслідувати діяльність Омельченка і Черновецького, порушивши відповідні кримінальні справи;
  -таку ж перевірку провести щодо їхніх заступників, депутатів і держслужбовців, які прямо чи опосередковано сприяли відчуженню важливих для життєдіяльності міста об'єктів та землі;
  - повернути всі незаконні приватизовані об'єкти, земельні ділянки, зелені зони, водоймища, заповідники й пам'ятки у власність київської громади; 
  - скасувати Закон про столицю (ні в якому разі не обмежуватись косметичними поправками!), розробити новий, попередньо обговоривши його в трудових колективах, за місцем проживання;
  - скасувати (принаймні, в Києві) вибори за пропорційною системою, як такі, що привели до узурпації влади певними обмеженими кланами, повернувшись до мажоритарних округів;
  - повністю переобрати депутатський корпус як такий, що себе зганьбив в очах громади;
  - усім кандидатам в мери укласти меморандум з громадою, де чітко обговорити межі своєі відповідальності за зловживання, корупцію та ін., передбачивши можливість дострокового відкликання мера з посади;
  - розробити новий Закон про референдуми в м. Києві, маючи на увазі їхнє регулярне проведення.
     Для того, щоб обрати нормальну, адекватну людину мером Києва, передусім, нам самим треба попрацювати – і головою, і руками, пожертвувавши часом, розстатися з пасивним спогляданням, скориставшись своїм правом дати зелене світло або ж накласти вето. 
     Інакше знов пройде який-небудь невідомий, але симпатичний зовні Льоня, Сан Санич або партійний Вася, а ми потім кусатимемо лікті.
     Багато можна запропонувати, аналізуючи ситуацію, в яку потрапили кияни. Пригадується вислів одного з свідків Нюрнберзького процесу: "Люди, які зібралися тут, сходилися на тому, що найбільш вражаючим на цьому процесі було враження не- відповідності між нікчемністю й жалюгідністю обвинувачених з тими діяннями, що вони скоїли
15.07.08
Марево ("Не зрадь Майдан...")

Марево ("Не зрадь Майдан...")

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА
 
     Якось на дачі - через паркан - заговорила незнайома літня жінка. Подумав спершу:  гостя наших сусідів – Сергія Миколайовича чи Ельвіри Петрівни, з якими в дружніх стосунках. Аж виявилось – порається в них, приїжджає двічі на тиждень, прибирає домівку, трохи на городі. 
  - Вибачте, ви працюєте на держслужбі? Сергій Миколайович порадив звернутися.
  - Уважно слухаю.
  - Що там чутно, у вищих сферах, – чи скоро видаватимуть посвідчення учасників помаранчевої революції?
     Щоб не розмовляти через паркан, відчинив вузенку хвіртку, коли розбудовувались, з сусідами нею часто користалися.
  - Ну що ви, я ж тільки спитати… Як, на вашу думку, скоро ті посвідчення дійдуть?
  - А що, власне, за посвідчення? Я трохи не в курсі…
  - Ну як же! Ющенко тоді особисто на Майдані пообіцяв. І Луценко, і Тарас Стецьків. «Десятники» всіх нас переписували. Обіцяли, ще й значки вручатимуть разом з посвідченнями, трьох ступенів – золоті, срібні і бронзові. Залежно від того, хто скільки простояв. Мені, звичайно, золотий не дістанеться, хоча б бронзового дали.
     Було їй добре за сорок. І по тому, як скромно вдягнена, як зашарілася, коли запросив її присісти біля альтанки, як не знала, куди подіти трохи порепані від грубої роботи счервонілі руки, як відводила ніяково в бік погляд, легко помітити, що не звикла просити за себе, турбувати, як їй видається, зайнятих і поважних людей своїми дріб'язковими проблемами. Слава Богу, зберігся ще такий тип у нашій моторошній круговерті, де наглість і беспардонність все більше осідлали гору.
  - І що ж ви, даруйте, не знаю імені по-батькові…
  - Ганна Степанівна.
  - Ганно Степанівно, розраховуєте певні пільги отримати?
  - Як вам сказати. Скоріше – навряд. Розумію, звідки тих пільг на всіх набрати? Хоча тоді нам казали – тих, хто відстояв на Майдані, прирівняють до чорнобильців.
  - А ви, перепрошую, скільки там відстояли?
  - З 20 листопада по 18 грудня. Місяць без двох днів. Сама не киянка, з Вінничини. Бар, містечко таке, своїми яблуками відоме. Останнім часом, правда, у самій Вінниці, у сестри рідної жила, в технікумі викладала. Як з чоловіком розійшлися, так не змогла там жити - місто малесеньке, кожен на виду. Чоловік пив, спочатку, випивав, як усі, потім розпився, гуляти кинувся, а я ж вчителькою, діти скрізь, педколектив, за спиною шепочуть, сміються, щось вигукують. Тож кинула все, а коли в Києві почалося, гроші, що на книжці на старість тримала, зняла всі чисто і сюди. Сказала собі: стоятиму до кінця! Тільки б Кучму з його бандою спровадити геть!.
  - Вибачаюсь, а вам, особисто, він що поганого зробив?
  - Ну як же! Розумієте, не можна далі терпіти, вони ж усю Україну розікрали, над людьми знущалися, всіх за дурнів тримали.
     І стільки в її голосі, інтонаціях було віри, переконаності, характерної безапеляційності, що продовжувати в цьому контексті далі, зрозмів, мабуть, не варто.
     Надворі - липень 2005-го, мітингова ейфорія поступово вгамовувалась, навіщо її ворушити? Люди, в більшості, звільняючись від політичного гіпнозу, поступово поверталися до звичного ритму, тож, навіщо провокувати зайвий раз?
  - На жаль, Ганно Степанівно, про ці посвідчення нічого не доводилося чути. Не в моїй, вибачаюсь, компетенції. Проте обов'язково поцікавлюсь, якщо випаде така нагода. Додому, до сестри, не збираєтесь?
  - Чесно кажучи, не знаю, куди й подітися. У них дочка народилася, поки ми тут стояли, квартира маленька, дві кімнатки прохідні, ще й я їм на голову. Спочатку у подруги жила, з якою на Майдані стояли. Спасибі їй, до добрих людей влаштувала. І Сергій Миколайович, і Ельвіра Петрівна – душевні, дбають про мене, стараюсь і їм якось корисною буть. Скажіть, ви ж - там при владі, десь буваєте, щось чуєте. Чому все на спад пішло, знов болото тиною затягнулося? То на Зварича всі накинулися, ніби диплома немає в нього, ну, самі б подумали, може така людина розумна – без вищої освіти? На Порошенка, а він же стільки корисного зробив. Тепер - на Юлю. А вона мені так подобається, я ще б за неї постояла… 
  - Скажіть, Ганно Степанівно, а холодно було там, на Майдані? 
  - Ви знаєте, дуже. Ми з подругами в перехід підземний по черзі бігали грітися, коли не було вже як терпіти. Наші ходили в профспілки, от де теплінь! Я одного разу лише. Подруги завели. Здивувалася – скільки там людей поважних - в дубльонках, шапках хутряних, з табличками різними, кожен при ділі, за щось відповідає. І бігають швидко так по сходах з папочками. Як у міністерстві. Подумала ще: далеко вони від нас відірвалися. Дівчата до Омельченка в мерію ходили, він же наш, вінницький. Розказували – там така розкіш: люстри хрустальні скрізь, мрамор, дзеркал повно, як у театрі. А який Омельченко молодець, пустив людей!
     Я вам так скажу: аби не кияни, не встояли б ми, вони нам щодня, як на роботу, їжу приносили, чай гарячий, каву, теплу одежу, ковдри, джемпери. Мені одна жіночка, молода зовсім, стельки теплесенькі принеслала, в чоботи. Як виручали вони! Так що витримали, і якщо ще треба було, стільки б ще й постояли. Я, правда, під кінець трохи захворіла, та нічого, видужала. Тільки з посвідченнями затрика, нічого, всі ж розуміють, скільки сьогодні клопотів невідкладних, можна з цим і почекати. А, може, до річниці – встигнуть? От би був подарунок нам усім! Ви не подумайте, я не пільг якихось жду, ніколи в житті не користувалась. Тільки дали б, що належить, що обіцяно було. Якщо раптом, щось дізнаєтесь, повідомте, прошу, через Сергія Миколайовича, Ельвіру Петрівну, вони одразу мені скажуть…
     Місяців зо два-зо три не бачилися з сусідами, то вони у відпустку, то ми. Зібралися разом вже восени. Сусідка, коли пили в них чай, роздивляючись фото з відпуски, раптом запитала: 
  - Нічого не чутно з приводу тих посвідчень учасників Майдану? Ганна Степанівна  все питає в мене, а я забуваю у вас поцікавитися.
     Виявилося, їхня домогосподарка давно у лікарні. Раптово віднялися ноги. Довго відмовлялась «швидку» викликати, ледве умовили. Аналізи погані, повторно збираються рентген робити.
  - На лікування гроші потрібні, а звідки у неї? Соромиться зайвий раз щось нас попросити. Через водія передаємо кожний раз – кефір, фрукти. Сестру викликали з Вінниці. У неї на ці посвідчення – єдина надія, все просить газети приносити свіжі, пропустить боїться. Каже, може, ліки за півціни хоча б учасникам відпускатимуть. А що? Люди здоров'я свого не пошкодували, а держава навіть не чешеться!
  - Та що ти верзеш, наївна! Які посвідчення? З глузду з'їхали? Кому вони потрібні сьогодні – захисники Майдану! Відпрацьований матеріал. Особливо зараз, коли Янукович прем'єром став! Він що, ворог собі, виписувати пільги тим, хто протии нього тоді стояв?
  - Ну, не знаю. Ми допомагатимемо, звичайно, розуміємо, що таке в лікарні зараз без грошей. Справді, нікому не побажаєш! Та ще як немає родичів – тільки ми, та дві-три подруги її з Майдану, більше нікому подбати.
     Про те, що Ганни Степанівни не стало, дізнався знову ж таки від Ельвіри. Побачив у неї стареньку сумку з прив'язаними вицвілими помаранчевими стрічками, які тепер виглядали напрочуд архаїчно і недолуго, а колись же були в такому фаворі. Хто б тоді подумав: року не пройшло, а як усе змінилося!
  - Усе, що залишилося від нашої Ганни Степанівни. Рак у нії був, згоріла за два місяці людина…
     У сумці – два старенькі светри, стоптані чоботи, стельки (напевно, ті самі, якими розжилася на Майдані), кип'ятильник, складний стаканчик, книжка «Помаранчева революція. Хроніка подій», целофановий пакет з документами. Ще – фотографіі – з сестрою, маленькою доцею, газетні вирізки часів помаранчової революції, товстий блокнот-щоденник з написом кульковою ручкою, безліч раз наведеними літерами: «Майдан». Пролистаєш – самі телефони, адреси, якісь схеми, малюнки, щось на скору руку записано-закреслено, - хіба що господар може орієнтуватися в усьому цьому! Пригадалося, говорила, коли сиділи під альтанкою:
  - А скільки там друзів знайшла. Такі душевні, чисті люди! З одним чоловіком познайомилась, от хто справжній герой! Він протии цієї банди стоїть ще з 2000 року, коли УБК (Рух «Україна – без Кучми» - Автор.) тільки починався! Серед дня вийшов сам-один на площу Незалежності – ще й Майдану не було – і ножем в живіт себе поранив на знак протесту. Заходив частенько до мене в палатку, багато про що з ним переговорили.
  - Я сумку поки сюди, на дачу, завезла, щоб вдома не плуталася. А сестра - скоро навідається, - віддам, усе ж пам'ять про людину…
2008 - 05 - 12
Поет і Цар

Поет і Цар

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА,
Спеціально для «Української трибуни»
Фото: http://photo.unian.net/rus/themes/4698/
ВИНОС НА ПЕРШУ СТОР.

      Дивно, як небагато минуло часу, щоб історія повторилася, цього разу у вигляді фарсу, і вже новий «цар» дає вказівки ошелешеному художнику, як слід малювати. Так то ж в Росії, скажуть мені. А я й погоджусь. В Україні зовсім інша ситуація поки спостерігається…
     Відомий російський дипломат, якого недавно нарешті випровадили з Києва, зажив неабиякої слави на ниві афористичних висловлювань. Щоправда, дехто – і небезпідставно - вважає, що політик-«важковаговик» свої відомі фрази складає через засилля ненорматичної лексики, котру він в останній момент намагається замінити загальновживаним відповідником або ж, принаймні, красномовною паузою. Саме йому належить проча, як на мене, фраза про те, що в Росії, попри все, що б не будували - в результаті виходить комунізм, кого б не обирали – натрапляємо на Сталіна.
     Пригадався цей вислів у зв'язку з недавньою зустріччю російського прем'єра В. Путіна з художником І. Глазуновим, до якого високопосадовець прибув, щоб привітати з 79-ю річницею від дня народження та вручити ритуальні в таких випадках відзнаки. Знаменитий російський майстер пензля був настільки зворушений, що не тільки розцілував «царя», а й наважився показати свої роботи. Краще б він цього не робив, адже у багатьох на пам'яті останній похід Путіна до театру «Современник», де він висловив акторці і режиссеру Галині Волчек кілька настійливих порад щодо втілення образу Чацького на сцені.
     Придивившись до епічного полотна «Історія Росії», прем'єр-міністр був категоричним: «А ось Борис і Гліб, хоч і причислені до лику святих, усе ж країну віддали без бою. Просто лягли і чекали, коли їх уб'ють. Це не може для нас слугувати прикладом». «Я з вами, Володимире Володимировичу, цілком згідний» - лепетав переляканий ювіляр. Особливу ж реакцію викоикав у російського очільника меч з картини «Князь Олег і Ігор», який видався йому надто коротким. «Такий богатир, а меч – хіба що ковбасу різати!» - «Ви праві, я перероблю» - погодився І. Глазунов, хоч картина написана більш як чверть століття тому.
     Як вони всі прагнуть бути схожими на Сталіна! Той теж цікавився мистецтвом справжнім чином, одним розчерком пера міг возвеличити художника до самих небес, або ж відправити туди, де «вологодский конвой шутить не любит». А знамениті сталінські премії, на які «майстри культури» накидалися, як голодні пси на шматки м'яса з царського столу! Дехто, як, наприклад, Михалков-старший, мали по п'ять-шість відзнак з профілем «вусатого». Змінивши його, Микита Хрущов ввійшов в історію стосунків влади з культурою як спеціаліст по розгону художніх виставок бульдозерами та режиссер багатосерійних спектаклів на тему: «Ідеологія КПРС і соцреалізм». Пронизані пафосом комуністичного будівництва, вони проходили в Кремлі за участю партійної верхівки і так званої творчої інтелігенції. Пам'ятаєте легендарну фразу: «Неизвестный, почему вы неизвестный, вон из страны!»? Доля розпорядилася так, що саме Ернст Неизвестний спорудив знаменитий чорно-білий пам'ятник на могилі Хрущова. 
     Система вироджувалася, дегенеруючи. Солженіцина, Галича, Аксьонова, Віктор Некрасова, Максимова, як і багатьох інших, ніхто вже не вчив, не виховував і не гвалтував. Брєжнєв з Андроповим, не питаючи, як скотобазу, вивозили «дисидентів» за межі країни, позбавляючи громадянства. Дивно, як небагато минуло часу, щоб історія повторилася, цього разу у вигляді фарсу, і вже новий «цар» дає вказівки ошелешеному художнику, як слід малювати.
     Так то ж в Росії, скажуть мені. А я й погоджусь. В Україні зовсім інша ситуація поки спостерігається: ні царів, ні поетів, ані художників справжніх. 
     То, може, так і треба? 
2009, 08
Російська картка

Російська картка

КОЛОНКА АВТОРА
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА




     Один столичний політик, перебуваючи недавно в Сімферополі, запропонував перейти до запровадження подвійного громадянства в Україні, розпочавши цей процес з так званої «картки росіянина».За словами екс-соціаліста В. Волги, ідея подвійного громадянства вельми популярна в Україні, проте для її реалізації необхідний підготовчий етап, щоб можна оцінити форму та визначити терміни запровадження цього інституту. Як проміжну форму він пропонує проект «картка росіянина», розроблений російською стороною. «Суть ідеї в тому, що людина, яка вважає себе росіянином, може отримати в консульстві на території країни свого проживання якийсь документ, який це підтверджує». Ця процедура має бути закріплена на законодавчому рівні в Російській Федерації, а володар «картки росіянина» отримає низку пільг, зокрема, спрощений в`їзд на територію Росії. «Картка росіянина» допоможе зрозуміти, якою мірою і як скоро потрібно запровадити подвійне громадянство в Україні», - вважає він.
     Ця «ініціатива» дивним чином перегукується з указом президента Російської Федерації В. Путіна за №637 від 22 червня 2006 р. «Про зходи по наданню сприяння добровільному переселенню в РФ співвітчизників, що проживають за рубежем». Вірніше – це перший крок до його реалізації в Україні. Потім той, хто обзаведеться такою карткою, вочевидь, матиме право першочергового отримання житла чи роботи, емігрувавши до Росії. Один з народних депутатів, коментуючи пропозиці колишнього соціаліста, зауважив: «Уявляєте, що буде, як парламент ухвалить закон про позбавлення володарів «російської картки» українського громадянства? А Росія кинеться, природно, захищати їхні права? Елементарна провокація!»   
     Такі, з дозволу б сказати, ідеї неможливо пропонувати в здоровому суспільстві, де панує злагода і стабільність. Зате вони потрапляють на благодатний грунт і дають рясні сходи там, де тривалий час поширюються метастази системної політичної, економічної, духовної кризи, де незалежності й суверенітету держави існує реальна загроза. Вперше ознаки такої загрози Україна відчула чотири роки тому, коли у розпал президентських виборів російськими політтехнологами було вкинуто у казан політичної боротьби ідею розшматування по лінії Схід-Захід.
     Ще й досі перед очима зловіщий плакат, на якому у вигляді м'ясної туші нашу державу поділено на різносортні масиви, так що рубщику цього м'яса залишається тільки пройтися сокирою по окреслених невідомим замовникам шматках української території. Утім, чому невідомим? Достеменно знаємо, що ідея штучного протистояння, як і самих плакатів, належить Кремлю, де давно звили гніздо недобиті кадебістські ястреби. 
     Довго не міг зрозуміти, чому їхній вибір зупинився на незграбному, напівграмотному, до того ж двічі засудженому, Вікторові Януковичу? У той час, як шеренга претендентів давала змогу обрати для цієї місії інших, більш привабливих в очах виборців, кандидатів. Вирішальною у виборі проросійського кандидата стала тоді знайома багатьом, хто за радянських часів возив до первопрестольної чемодани хабарів і пакунки горілки з перцем, хамовата зверхність, неприховане презирство до меншовартісного «брата». Тоді – та й зараз - у сприйнятті більшості московської політеліти українці виглядали саме такими напівписьменними «суржиками», знавцями «Анни Ахмєтової».
     І епізод, з «канфеткой» на урядовій трибуні, яку Янукович пропонував російським очільникам, яскраво це засвідчив. Медведєв тоді, ніяковіючи, проковтнув «канфетку», зате у погляді Путіна читалось відверте презирство в миксті з торжествуючим пророцтвом: мовляв, правильно розрахували: це якраз те, що нам і треба тут, на Малоросії! 
     Ту свою помилку Кремль болісно переживає до сих пір. Хоч розуму й політичної волі вистачило, щоб списати Януковича в тираж. Усе було зроблено «без шума и пыли», ніхто нічого й нікому не пояснював, хіба що придворний кремлівський політолог Глєб Павловський роздратовано зауважив на телевізії після провальних для регіоналів виборів-2007: цї хлопчики ще не виросли з дитячого садка, треба ж уміти – не забезпечити потрібну явку, і де – в Донецьку та Луганську! Справді, вляпалися в халепу, та й не вистачило всього – тьху! – якіхось 130 тисяч виборців! Іх можна було в день виборів звезти трьома електричками, як вболівальників «Шахтаря», на «свої» дільниці, ніяких тобі проблем…
     Тож після невеликої паузи, взятої для осмислення ситуації, що склалася, було запропоновано новий план. Використовуючи тліюче на той час протистояння  Ющенка й Тимошенко, роздмухати його до масштабів суцільної пожежі, наслідки якої привели б не тільки до міжусобного знищення засліплених вогнем боротьби   політиків, а й до руйнації всієї держави, до самознищення її. Причому, у нашого північного сусіда немає іншої альтернативи: вступ України до НАТО загрожує неминучими ізоляцією і розпадом Росії, яку буде відкинуто на узбічяя процесів всесвітньої глобалізації. Втіленню в життя цього плану сприяє чимало як об'єктивних факторів (сировинна залежність України, стереотипи свідомості певної частини населення, мовне питання та ін.), так і суб'єктивих – зрощення олігархічних кланів з владою, вади пропорціональної виборчої системи і т.п.).
     Як бачимо, за час, що минув, війну на виснаження між двома провідними політичними силами доведено до всеукраїнських масштабів. До повного колапсу залишилося зовсім небагато. Засліплені міжусобною боротьбою, діючи за принципом «око- за око, зуб – за зуб!», ні Ющенко, ні Тимошенко, здається, не розуміють, що переможців у цій «всеукраїнській війні всіх з усіма» не буде і бути не може. Спочатку,   використовуючи непомірні владні  амбіції і притаманну леді Ю. тактику спаленої землі, «розберуться» з Ющенком, а потім – настане і її черга. Адже ті, хто ініціює таран, сліпе зіткнення лоба в лоб, як відомо, теж приречені на смерть – у нашому випадку політичну.
     У третє пришестя Януковича, за останніми московськими схемами, тепер уже не вірять остаточно. Зрозуміли: у нього не просто хвороба – діагноз невиліковний. 
     Відомо, що пошуками нового фаворита у Москві почали займатися одразу після парламентських виборів-2007. До цього прискіпливо розглядали кандидатуру Євгена Кушнарьова, однак раптова смерть популярного політика сплутала всі карти. Поспішність, з якою все робилося, тільки ускладнювала справу. Спочатку хтось надоумив кремлівських стратегів зупинитися на кандидатурі одного з екс-прем'єрів, якому за передбачувану запрограмовану поведінку і своєрідну манеру триматися приліпили прізвисько «Роберт». Однак кандидат явно не тягнув, тож у ньому швидко розачарувалися. Тепер погляди кремлівських стратегів спрямовано у лівий бік політичного спектру. Вирішено, враховуючи менталітет українського суспільства, зіграти на привабливих ідеях соціальної справедливості, пообіцявши реанімацію безоплатної освіти, медичного обслуговування, різних пільг. Коротше кажучи, той самий шведський соціалізм тільки на грунті полтавських чорноземів, котрі, як відомо, на хліб самі мажуться. Розрахунок простий: і БЮТ, і Блок Черновецького (що засвідчили недавні вибори в Києві) досягли значних успіхів саме завдяки вмілому маніпулюванню популістської ідеї. На дурняк, каже народ, й оцет солодкий! 
     Невже, думаю собі, справді вважають нас за таких дурнів, котрі на це клюнуть? З іншого боку – а чому б і не? Ведемося ж ми на їхні безглузді провакації типу напівбожевільних заяв про Крим і Севастополь? Та й Янукович у 2004-му немало голосів зібрав, маніпулюючи «вторім государственнім». Чому б не спробувати заманити «російською карткою» у виконанні Василя Волги? От тільки з прізвищем новоявленної месії промашка вийшла – Волга, як відомо, впадає в Каспійське море. Може, змінити, стати, наприклад, Дніпренком або Тимошенком. Уявляєте, Тимошенко-2. І бренд розкручений, і народ признає. Скільки шуму було б, скільки грому. А так – знову пшик.
05.05.2008
Точка неповернення

Точка неповернення

КОЛОНКА АВТОРА
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА

     Найкоротший анекдот сьогодення: парламент України пішов на канікули (ги-ги). І коштуватиме народові оздоровлення депутатів – всього якихось 15 млн. гривнів. Ще 60 мільйонів виділено на приведення до ладу та вмеблювання «закритих» санаторіїв типу Нижньої Ореанди чи «Дюльберу», де нардепи зазвичай відпочивають. Можуть зауважити, що в нашій демократичній країні «закритих» санаторіїв чи будинків відпочинку не існує. У тому сенсі, що вони всі, як колись говорили, до послуг трудового народу, тож можна придбати путівку (в згадані санаторії вона обійдеться  від 500 до 2 тисяч грн. – увага – на добу!), і - будь ласка. Проте всі путівки на «депутатський сезон» заброньовано, і навіть якщо ви фінансово спроможні, вам її не продадуть. Наші нардепи традиційно фінансово неспроможні, тому для них передбачені численні пільги, які вони самі собі встановили: що стосується оплати путівок, то вони перерахують тільки 25 процентцв від її вартості, решту їм дотує держава, а, як відомо, держава – це ми. І, знаєте, не обідно було б і доплатити. Коли б мати справу з чесними й порядними людьми, в яких душа болить за Україну. Якби кількість доларових мільярдерів та різних мастей мародерів, що знайшли собі надійний дах у будинку під скляним куполом, хоч трохи, хай на 10 процентів, виражали волю тих, хто їх обрав, а не думали про те, приміром, як прокачати сотні мільйонів на офшорні рахунки та легалізувати їх у доларовому еквіваленті у себе вдома.
     Між тім, у пам'яті ще не стерлися часи, коли ми, якщо й не пишалися своїм парламентом, то в цілому – поважали. Коли демократично настроєні депутати, усупереч волі потужної тоді групи «239», ухвалили Декларацію про суверенітет, коли вперше внесли до зали жовто-блакитний прапор, самий кольор якого будив тваринний переляк у послідовників комуно-фашистської ідеології. Ну, і звичайно, Конституційна ніч, звершення Основного Закону, котрий визнано таким, що відповідає кращим європейським демократичним традиціям. Той самий, що так муляє нинішнім владочинцям, аж вони ладні його змінити й підім'яти під себе першої-ліпшої хвилини. Небагато вікопомних моментів, а все ж вони були.
     Зараз наш парламент – продажний настільки, що за нього соромно й незручно говорити. Соромно тому, хоча б, що обирали його ми з вами. І купували й продавали його теж на наших очах. Спочатку – окремих депутатів, потім – групки й групи, згодом – дійшла черга до фракцій, нарешті, – і до всього складу, поділеного на клани-партії. Розпродажа і купівля оптом, як ми встигли пересвідчитися за часів ринку, вигідна тим, що можна загорнути все гамузом, обійдеться дешевше. І як не продаватися - натиснув кнопку – мільйон доларів відбив, вийшов з коаліції – 14 мільйонів, будь ласка, отримай на рахунок. Хто ж відмовиться? Дивно, як наш парламент взагалі ще не розвалився, балансує на межі, хоч законів не ухвалює, але й не розпускається – фінансово невигідно. А якщо й розпуститься – не біда, заплатив кілька мільйонів – і знову в списку!
     Справді, страшно, якщо так буде без кінця. Адже, щоб поміняти діючу систему, і до парламенту прийшли нові люди, потрібно закон змінити, і не один. Тільки хто ж це робитиме добровільно, собі на шкоду, щоб поступитися тепленьким місцем? Тут, як не раз бувало (наприклад, при голосуванні за відміну привілеїв і пільг), заєдино будуть і комуністи, і нашоукраїнці, і литвинівці. Якби й соціалісти були або «Свобода» - не є питань, як кажуть у Львові, й вони приєдналися би. Хто ж собі ворог? Ну якже, скажуть мені, останнє голосування за відставку уряду, коли дві фракції не взяли участі, що ж їм теж обіцяли гроші? На жаль, обіцяли. І якщо хтось думає, що фракції КПУ чи Блоку Литвина, вчинили так з принципових і світоглядних міркувань, помиляється. Ці фракції давно вже контролюються доларовими мільярдерами, яким тим же урядом було обіцяно певні солідні преференції саме за таку їхню позицію при голосуванні.
     Інша річ, не все так сталося, як бажалося. Перша частина Марлезонського балету для уряду та її солістки пройшла тріумфально, а от друга - з тріском провалилася. Що ж, у політиці, та ще у виконанні важковаговиків, на відміну від боксерського герцю тих же важковаговиків – правил не існує. Глядачі, що спостерігали недільну трансляцію з Гамбурга з участю Володимира Кличка, були б вельми здивовані, якби посередині бою з'явився такий собі джокер і почав «мочити» когось із суперників. Зате в українському політичному театрі таке трапляється часто. Цього разу в ролі джокера виступив не хто-небудь, а особисто Президент Ющенко, який несподівано для всіх втрутився в бюджетний процес, запропонувавши свій варіант поправок.
     Дозволимо висловити припущення, що інтереси Президента і його секретаріату, мабуть, не обмежувалися самим тільки бажанням виправити прорахунки уряду – це можна було зробити простіше, не очікуючи останнього дня, не так екзальтовано. Такий крок став точкою невороття як для самого Ющенка, так і для Тимошенко, котра наступного дня звинуватила Президента в тому, що він навмисне зірвав голосування за поправки до держбюджету. Розпач леді Ю. зрозуміти можна: через брутальне втручання Президента їй не тільки не вдалося у всій красі продемонструвати піар-талант, а й додатково профінансувати лобістів, котрі, на відміну від неї, виконали обіцянку, забезпечивши необхідний результат при голосуванні за недовіру прем'єру. І тепер їй важко буде розійтися з цими впливовими людьми, які восени можуть і не пристати на її пропозицію. Між тим, Блок Литвина вже заявив про необхідність розгляду нового прем'єрського звіту восени. 
     Що стосується Президента, він свою точку неповернення пройшов давно, в чому немало допоміг його власний «кризовий» менеджер В. Балога. Коли голову секретаріату так обзивають, мають на увазі, що він дуже вдало генерує кризи навколо Президента. Не нами помічено: все, до чого прикладає руки цей пан, або з тріском провалюється, або ж іде на шкоду гарантові. Під час виборів-2007 він очолював штаб «Нашої Україна», згодом створював «широку» коаліцію, допомагав Чернівецькому на перевиборах у Києві, відправляв у відставку уряд Тимошенко – ці та інші його «проекти» спрацювали з точністю до навпаки, б'ючи «бумерангом» по гаранту. У кулуарах гуляє цілком, на мій погляд, вірогідна чутка про те, що глава секретаріату є таким собі «засланим козачком» і робить все, щоб Ющенко вдруге не став Президентом. Знову популярний старий, перефразований на сучасний лад, анекдот: «Ким працює Віктор Ющенко?» – «Президентом в секретаріаті Балоги». З усіх адекватгих політиків Балога, мабуть, єдиний, хто переконує свого патрона йти на другий термін. Це ж треба мати таку багату уяву! І презентація нового «мегапроекту» - партії «ЄЦ» - «локомотиву, що привезе Ющенка до перемоги на президентських виборах» – яскраве тому свідчення. Щоправда, сама вистава в Палаці «Україна», виконана в кращих традиціях провінційної показушності й лизоблюдства, розчарувала - тигр виявився паперовим.
     На шляху до створення широко розпіареної «партії нового типу», трапився ряд курйозів. По-перше, «донецькі» відмовили в фінансовій і кадровій підтримці (ще б пак, після того, як «кризовий менеджер» так кинув їх з «ширкою!). По-друге, здібні й талановиті політики не пішли в проект, довелося «заганяти» туди маргіналів і аутсайдерів минулих часів. По-третє, від ідеї злиття і приєднання відмовилися навіть такі порлітичні аутсайдери, як НДП. По-четверте, не вдалося знайти достойного й рейтингового лідера - і А. Яценюк, і Р. Богатирьова відмовилися одразу й рішуче. Не обирати ж самого Балогу з його від'ємним рейтингом – мінус чотири! Тож довелося задовольнитися кандидатурою зіц-голови Ю. Кріля. При всьому цьому Балозі вдалося зберегти залишки власного іміджу й таку-сяку віддаленість від партійної структури у випадку провалу чергового проекту. Ну, й створити власну кишенькову партію, поставивши її під контроль «закарпатських виноградарів», які фактично її вже приватизували.
     На черзі – створення «Блоку Ющенка», куди Балога з своїм незмінним партнером І. Плющем наполегливо готуються «впихувати невпихуємоє». Розглядається навіть варіант перевиборів  Верховної Ради, з цією метою «зондуються» настрої в «Регіонах», Блоці Литвина – на предмет створення майбутньої широкої коаліції, а  в перспективі – нової партії влади на підтримку діючого Президента. Про це, зокрема, йшлося на останній зустрічі В. Ющенка зі «своєю» фракцію НУ-НС, що відбулася напередодні останнього парламентського засідання. Подробиці тієї бурхливої розмови, під час якої нищивної критики й образ з боку Президента зазнали О. Доній, Р. Зварич, Т. Стецьків, А. Гриценко (на знак протесту вийшов із зали), відомі широкому загалу. Очевидно, що це була остання їхня зустріч у такому складі (до речі, на ній були присутні 37 – потрібне число!- нардепів). Обидві сторони пройшли точку неповернення. Кожен – свою…
08 08 2008
Чому нам ніколи не перемогти чернівецьких?

Чому нам ніколи не перемогти чернівецьких?

КОЛОНКА АВТОРА
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА
 
     Власне, з цього приводу я уже висловловлювався на УП, коли фортеці київського мера за лаштунками відреставрованої будівлі на Хрещатику, 36, здавалися міцними й неприступними (див. «Стоїть розтерзаний Київ», 28.12 07; «Феномен Чернівецького», 8.01.08).
     Чому ж тоді не відчувається жодної радості чи хоча б почуття задоволеного самолюбства від рішення, прийнятого ВР минулого вівторка про дострокові вибори у столиці? Може, тому, що воно стало розмінною монетою у «великому» протистоянні Президент – Прем'єр, звелося до стремління банального «захвату» Києва фаворитами політичного протистояння? «Античернівецький» бліцкріг був нанесений поспішно, без заздалегідь узгодженого плану дій, належної підготовки. Що характеризує в цілому ставлення сучасної влади як до окремої людини зокрема, так і до цілих громад. І якщо раніше нелегітимне звільнення, по-простому, розправа над губернаторми Київськоі чи Сумської області, Генеральним прокурором, рядом міністрів стосувалися окремих представників цієї влади, то в данному випадку йдеться про попране волевиявлення сотень тисяч киян. Їхня воля стала розмінною монетою напередодні   змагання за президентський трон. Ну хоча б, як кажуть, для виду подбали про зміни в законах про столицю, місцеве самоврядування, про правове підгрунтя прийнятого рішення. До речі, Чернівецький вчинить не в своєму стилі, якщо не звернеться до суду про оскарження рішення ВР від 18 березня ц.р., про що йому недвозначно натякнув В. Янукович. Натхненниця й організатор цієї «перемоги», як кажуть шахісти, не тільки «прозівала» цей хід оппонента, а й цілком серйозно запевняла журналістів, що рішення ВР остаточне й оскарженню не підлягає, «тому що має абсолютно політичний характер, воно не може бути оскарженим в судах». Ця правова помилка одразу була по достоїнству оцінена  у секретаріаті Президента: ст. 124 Конституції Украіни дозволяє оскаржувати в судах рішення будь-якого державного органу, в т.ч. й Верховної Ради.
     У чому природа дитячих «ляпсусів» політичних керівників, яких обслуговують легіони юристів і правників? Як на мене, ніхто – ні Чернівецький, ні Тимошенко, ні Балога в своїй канцелярії – не чекали, що ВР, про млявість й аморфність якої не просторікував хіба що ледащий на останньому риночку, блискавично ухвалить  кардинальне рішення про перевибори в Києві. Про це досить відверто розповідали потім самі учасники процессу та коло їх наближених осіб. Наприклад, пані Кільчицька у цей час якраз обідали з панною Чернівецькою і, звичайно, нічого такого не чекали. «Я подумала даже, что ослышалась», - згадує брава заступниця Чернівецького.
     Те, як зреагував сам мер, відомо. Він одразу прийняв виклик: «Все, хватит, идем на выборы!» І ніяка то не поза, і не самомилування, Чернівецький твердо переконаний: на сьогоднішній день вибори у нього ніхто не виграє. На жаль, автор цих рядків поділяє його думку. Колись Наполеона запитали, чому не вдалося виграти чергову битву? Є десять причин, по-перше, – не вистачило пороху для гармат. Чи треба називати інші дев'ять? Про інші – говорити сенсу немає. Отже, жодна політична сила нині не має у своєму складі «прохідного» кандидата на посаду мера, якого  беззаперечно підтримала б київська громада. Ні Поживанову, ні Пилипишину, ні Турчинову, ні Кличко (продовжуйте список до безкінечності) ніхто в світі не «накачає» рейтинг з нинішніх 0,5 - 6 процентів до необхідних для перемоги на виборах. Надто сумнівною виглядає можливість домовленості демократичного сегменту політичних сил про єдиного кандидата. У данному випавдку це не зарадить. Кумедно виглядає, зокрема, версія про те, що Тимошенко їздитиме з Турчиновим по Києву, агітуючи на його користь. Це, знаєте, ніби запросити дівчину на побачення, а послати до неї довірену особу.
     Черновецькому у цій ситуації виграти вибори – що посміхнутися. Впродовж свого мерського правління він регулярно не тільки гречку-секонд-хенд роздавав у продуктових наборах разом зі шпротами простроченого зберігання, а й доплачував до жалюгідних пенсій від 100 до 200 гривень. У той же день, 18 березня, мером підписано розпорядження про виплату одиноким матерям, а це – 23 тисячі осіб –  допомоги з розрахунку 50 грн. на місяць. Не треба бути політтехнологом, щоб зрозуміти, кому вони віддадуть свої голоси. І ніхто їх за це не може осуджувати, бо ці люди сьогодні знаходяться за межею бідності. Тільки вдумаємося: до чого ми в Києві дожилися і догосподарювалися, коли єдиним суперником спритному гравцеві на людських бідах є Юлія Тимошенко – неперевершений майстер популістської ідеології й фразеології. З цього приводу дуже влучно сказав корінний киянин: «З плином часу кількість «вохрівців» набагато переважає число тих, хто знаходився за колючим дротом». 
     А от висновок політтехнологів про те, що електорат Чернівецького «не світиться» під час різних опитувань і досліджень, справді, варто взятии до уваги. 
     Як на мене, існують два типи людей, перед якими спасував би Черновецький. Для обох характерні несамовита жага в утвердженні справедливості на кшталт: все забрать і поділить порівну. Пам'ятаєте класичне: «А Козлевичу?». І неодмінно -  солодка риторика з ностальгічними подорожами (уявними) в часи, коли ми були молодими, відпочивали щороку за профспілковими путівками в Криму, ковбаса коштувала два двадцять, а горілка - три нуль сім.
     Ці ідеї, на мій погляд, могла б з успіхом репрезентувати столичному електорату, звичайно ж і в першу чергу, - Юлія Тимошенко. Тільки - вона особисто, а не така собі, невідомо з якого городу залетіла, «довірена особа». Ну, і зрозуміло, яскравий виразник «мира голодных и рабов», такий собі умовний Степенко-Саламатін-Гмиря. Проти них йому нема чим крить, вони не вкладаються в жодні зрозумілі для Черновецького схеми, для нього вони – проти розуму, за межею здорового глузду.  
     Доводилось бачити, як Леоніду Михайловичу не вистачало аргументів в дискусіях з подібними чинниками. Мабуть, почував себе гостем з майбутнього. Він би й останню сорочку зняв, подарував першому-ліпшому виборцеві, однак залізна логіка банкіра підказувала: на всіх сорочок не вистачить, то й обіцяти марно - не варто, не чесно. Усе ж таки, Леонід Михайлович вважає себе людиною совісті.
     Феномен Чернівецького, зрештою, полягає в тому, що він – типовий представник бізнесової еліти – першим зреагував на поклик часу. Опираючись на банківський капітал, добре підібрану і підготовлену команду професіоналів своєї справи, наявну електоральну базу, спрямував свій погляд на Київ. Місто, що залишалося тоді «нічийним». Сан Санич, занурившись у стихію будівельно-реконструкційних робіт, як і личить досвідченому виконавцеві старої школи, так і не наважився розпочати справжню приватизацію і роздачу землі. Тож прийшов його час.   
     Ну, а Київ – що Київ? То ж робота така, мерська…   
26.03. 08
Віктор Ющенко і "Великий Український компроміс"

Віктор Ющенко і "Великий Український компроміс"

КОЛОНКА АВТОРА

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА


Я, ЮЩЕНКА!
     Телевізійне звернення Президента до річниці Конституції, виголошене ним на фоні завмерлих по команді «на караул!» бійців почесної варти, нагадало останній безславний виступ з президентським посланням у Держдумі колись популярного в народі Бориса Єльцина. Щоб підтримати авторитет дряхлого лідера, теж вдавалися до застосування режисерських ефектів – надмірно урочиста репрезентація диктором, раптовий залп електроосвітлення (для цього люстру спочатку спеціально «приглушили») – акцент навмисне робився на зовнішніх атрибутах, показушності, аж перла форма, щоб хоч якось відвернути увагу від змістовної частини. «Головне –  не допустити ексцесів, щоб не вискочив хто, образив президента…» - згадує колишній голова адміністрації Кремля. Ось і в переддень річниці Конституції нашому гаранту вочевидь знадобилася котурна підтримка воїнів в парадних мундирах. Для більшого антуражу, чи що? Для показного ефекту – «от які ми могутні!» Усе це смішно тільки перший раз, як Луценко лапті підносив, або ж біля каміна пес лежав з довгими вухами…
     Коли Президент вперше порушив закон, звільнивши з посади «свого друга», як він назвав на представленні в губернатори Київщини Євгена Жовтяка, думали – буває, помиляються навіть президенти. Коли ж з упертістю, гідною іншого застосування, відмовився виконувати рішення суду про поновлення «друга» на роботі, дивувалися – хіба так можна, ти ж – президент, народом обраний як-ніяк, що за приклад для наслідування показуєш? Воно відомо: своя рука – владика, згодом, як з гірки, покотився каменепад порушень Основного Закону країни. Нині дехто – і таких все більше стає - стверджує,  що в новітню українську історію пан Ющенко війде як послідовний і системний порушник Конституції, трактуючи її на зразок дишла з відомого прислів'я.
     Справді, ні за часів Л. Кравчука, ні за двотермінового президенства Л. Кучми суспільство не ставало свідками стількох відступів і перекручень, як це дозволяє собі  В. Ющенко. Самий перелік тільки крупних порушень зайняв би надто багато місця – від проголошення нелегітимних парламентських виборів-2007 до численних кадрових указів, які спростовані Конституційним Судом. Немало з них породжували так зване двовладдя в країні, коли одночасно діяли два генеральних прокурори, голови Фонду держмайна, Печерського суду, а в самому Конституційному Суді рахувалося більше суддів, ніж передбачено законом.
     Саме за правління Ющенка внутрішні війська рухалися на Київ, міністр МВС штурмував прокуратуру, а губернатори отримали вказівку не їздити в Київ на засідання Кабміну. Щоб насаджати на керівні посади «своїх» людей, запроваджений інститут «виконуючих обов'язки», котрих можна звільнити за першої-ліпшої нагоди, зате тримати у такому підвішеному стані – скільки завгодно. Наприклад, в.о. голови СБУ пан Наливайченко у цьому статусі перебуває майже два роки. Та йому може тільки позаздрити, наприклад, пані Семенюк-Самсоненко, яка керує ФДМУ невідомо в якому статусі, але за рішенням президента. Хто-небудь може пояснити мотиви, якими керується Президент, приймаючи те чи інше рішення? Які цілі він переслідує? Якщо правильно кажуть, що корупція – це порушення або невиконання законів на свою користь, то хто є тоді наш президент? І, якщо по великому рахунку, хіба це та людина, яку народ обирав тоді, в 2004-му, на Майдані, з вірою й надією скандуючи його прізвище? Тоді більшість з нас йому вірили, як не вірили собі. Швидко забулися клятви, припали пилом обіцянки – де ті «десять кроків назустріч людям»? Чи пам'ятає, наприклад, пан Ющенко про те, що він давав слово повернути втрачені заощадження за рахунок позапланових прибутків від приватизації?  
     Нині грудьми, всіма своїми повноваженнями стоїть і на шляху самої приватизації, і щоб ті заощадження колись ошукані люди не отримали з рук своєї суперниці по президентських перегонах-2010. Якщо проаналізувати все, що ним і його найближчим оточенням «звершено», не кажучи вже про холуїв з секретаріату, дійдемо сумного висновку: навряд чи найзапекліший зовнішній ворог в змозі завдатити таких істотних збитків Україні та ще й за стислий проміжок часу. Що ж робити? Чи є вихід з цієї безвиході? У однойменних замітках ми спробували проаналізувати ситуацію.

(ССИЛКА «ЧИ Є ВИХІД З БЕЗВИХОДІ»?, 24.06.08) 
     Тепер же – запропонуємо один з суб'єктивних варіантів такого виходу. Отже, все свідчить про те, що Ющенко не має жодних шансів обійняти вдруге посаду президента. Парадоксально, але саме в силу цих обставин історія дає йому унікальний шанс – ще один! – публічно про це оголосити (чим швидше – тим  краще) та запропонувати й здійснити заходи, що повернуть країну у правове поле, виведуть із системної кризи, котра загрожує втратою незалежності й суверенітету. Які ж це, на наш погляд, мають бути заходи?
     Оголосивши про відмову балотуватися на другий термін, нинішній Президент пропонує всім політичним силам так званий «ПАКЕТ ПРИМИРЕННЯ – ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОМПРОМІС». Згідно якого 2010 року, разом з президентськими, одночасно проходять вибори всіх органів влади. Новообрані президент і парламент одразу ухвалюють нову Конституцію, розроблену і підписану завчасно, ще до виборів, усіма політичними силами - як парламентськими, так й іншими партіями. Робота над проектом Основного Закону починається під патронатом нинішнього Президента одразу після озвучення заяви, про яку йшлося вище. 
     Зупинимося, бодай схематично, на суті документу. Вочевидь, за новою Конституцією певний час – гадаємо, ще років з 10 - Україна залишається президентсько-парламентською республікою (політична реформа 2004-року скасовується одразу після заяви Віктор Ющенка, як така, що була прийнята під тиском форс-мажорних обставин). До фундаменту майбутнього Основного Закону слід, очевидно, покласти добре відомий правникам принцип балансів і противаг при забезпеченні єдності виконавчої влади. Виконавча влада не повинна відчувати впливу або тиску інших гілок. З іншого боку, діяльність уряду, який отримує більшу повноту влади, буде стримуватися президентом і верхньою палатою парламента. Двопалатним парламент повинен стати обов'язково, це дозволить верхній палаті, по-перше, контролювати й стримувати нижнюю, по друге чинити вплив на інші гілки влади, зокрема, судову та й президентську.
     Що стосується контролю президента над нижньою палатою, то у нього лишається право вето, а також достроково припиняти її повноваження – здебільшого і восновному – у випадках, коли діяльність цієї палати загрожує безпеці держави, тощо. Губернатори виводяться з системи виконавчої влади, уряд реалізуватиме свої функції через міністерства, які діятимуть глибше, до перетину з органами місцевого самоврядування. Запроваджується практика, коли президент, за погодженням з верхньою палатою, призначає керівні органи генпрокуратури, СБУ, ЦВК, Нацбанку,та ін. При цьому вони не є підлеглими уряду, зникає їхня заполітизованість. 
     Власне, не ставимо завдання детально тут прописувати всі функції і положення проекту документу, який має обнародувати нинішній президент, після того, як він оголосить рішення про відмову балотування на другий термін. Його історична місія – переконати сьогоднішніх політичних опонентів у необхідності піти на компроміс, оголосити мораторій на політичні демарші до 2010 року, спонукати їх своїм прикладом на конструктивну роботу над новою політичною стратегією України до 2020 року. Ясна річ, роботі над Основним Законом має передувати діяльність парламентарів над пакетом виборчого законодавства, а також – засад місцевого самоуправління. Цю роботу також може координувати нинішній Президент. Як свідчить практика і численні пропозиції експертів, політологів, самих депутатів, пропорційна система з закритими списками себе повністю скомпрометувала. На рівні нижньої палати Верховної Ради її можна було б і залишити, «відкривши» списки майбутніх депутатів, закріпивши їх за виборчими округами. Це сприяло б підвищенню відповідальності останніх перед своїми виборцями, можливе також запровадження механізму відкликання депутатів, що втратили зв'язок з виборцями. 
     Що стосується механізму обрання депутатів верхньої палати, він має бути розроблений за іншою схемою. Мається на увазі, що кількість представників нижньої палати – приблизно становитиме 250 – 270 чоловік, верхньої –  до 90 осіб. «Мотором» цієї роботи має стати Президент Ющенко, решта політичних гравців зобов'язуються однозначно підтримати його, відмовившись від будь-яких політичних ескапад, працювати злагоджено і в команді на благо України. До речі, за підсумками цієї роботи людям буде видно, кого обирати президентом, хто достойний звання народного депутата. Хоча б рік, усього один тільки рік, невже так багато, щоб віддати державі, про яку близькі до політики й бізнесу люди так красиво дбають на словах?
     Тільки за таких умов, на наше переконання, можна буде сподіватися, що Україна вийде з глобальної політичної, економічної і соціальної кризи, у вир якої її було кинуто після прийняття відомих рішень Верховної Ради 2004 року. Кинуто через те, що зміни до Основного Закону були внесені без урахування всіх наслідків прийнятих рішень, залишилися не скоригованими інші розділи і статті Конституції, як результат, країна опинилися в зоні перманентних виборів, вирватися з яких не в змозі котрий рік. Виявивши політичну волю, запропонувавши суспільству «великий компроміс»,  об'єднавши розрізнені сьогодні зусилля політичних гравців, які ведуть міжусобну боротьбу на знищення і себе, і країни, немає сумніву, Віктор Ющенко у такий спосіб ділом, а не словом довів би свою відданність Украні і народові, міг би повернути  довіру й повагу мільйонів людей. Як колись, на Майдані, де з таким ентузіазмом, добровільно, не за гроші чи з примусу, сотні тисяч українців скандували його прізвище. У іншому разі, якщо він продовжуватиме свій курс, що веде, як ми встигли за ці роки пересвідчитися, до руйнації України, політичного розбрату й потурання різного роду «технічним сантехнікам» – виправдання в пам'яті прийдешніх поколінь годі й шукати.   
06.06. 2008
Є така партія - Секретаріат Президента!

Є така партія - Секретаріат Президента!

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА ДЛЯ «ОБОЗРЕВАТЕЛЯ»
                             

     Завтра на сесії Верховної Ради зіткнуться завзяті прихильники вступу до НАТО і їх не менш затяті супротивники. Чергової халепи, в яку вскочили народні депутати, а з ними й українське суспільство, можна - і треба! - було уникнути. Однак те, з якою легкістю наші так звані політичні еліти дозволяють втягувати суспільство в протистояння, зайвий раз свідчить про їхнє невміння передбачати наслідки прийнятих ними ж рішень.
     Маю на увазі «лист на трьох» з пропозицією інтенсифікувати діалог стосовно вступу України до НАТО. Про різноманітні нюанси вступу України до альянсу в цих замітках не йтиметься. Хоча б тому, що нас туди не кличуть, та й більшість населення виступає поки що протии входження.  
     Необхідність написання самого документа, як і обов'язкове «освячення» його тріумвіратом керівників держави нам, хоч і пізно, але роз'яснили. «За кадром» лишається тільки зміст самого листа, який тримається в суворій таємниці, що, як завжди в таких випадках, породжує массу різних домислів і чуток. Немає також відповіді на запитання, чому громадяни України дізналися про сам лист не від тих, хто його підписав, а з вуст американського сенатора, причому через кілька днів після написання листа.
     Що заважало, скажімо, секретаріату Президента чи його пресс-службі в кращих традиціях скликати гучну прес-конференцію з участю підписантів? Запитання, скоріше, риторичне. В кулуарах довелося почути щось на зразок: «Не вашого розуму справа, треба буде – покличимо!».
     Наряду з іншим, це може означати, що такий спосіб «роз'яснення» обрано свідомо.  У такий спосіб брутально підставлено не стільки Президента (його пронатівськи настрої і устремління загальновідомі), скільки прем'єра і спікера, які до цього дещо уникали однозначних декларацій з приводу найбільш резонансних напрямів української політики, в тому числі й членства в НАТО. «Стратеги» вірно передбачили: витік інформації спричинив ефект потужної бомби. Дехто з радикальних політиків згадує інший «лист трьох» - 2001року. Після обнародування якого спікер Іван Плющ безпорадно стенав плечами, а тодішній прем'єр Віктор Ющенко і до цього часу вважає за краще не торкатися слизької теми. Нагадаємо, що дії опозиції кваліфікувалися у тому листі не інакше, як фашизм. Спільного у самій появі листів не багато: в обох випадках активно задіяна президентська канцелярія, спрацювали політтехнології, як результат, - дескридитовано провідних політиків, політичну ситуацію в країні доведено до точки кипіння.
     Мало хто сьогодні заздрить Арсенію Яценюку. Навіть люди, далекі від політичних баталій, розуміли, що парламетська опозиція використає будь-який привід для блокування роботи Верховної Ради. І не з метою самоствердження – парламент наблизився до розгляду концептуальних питань, що впливають на стратегію країни. Серед них - щорічне послання Президента, программа дій уряду, затвердження низки першочергових законопроектів, нарешті, ухвалення ключових кадрових рішень, зокрема, керівників СБУ, генпрокуратури, віце-прем'єра з ПЕК, антимонопольного комітету, фонду держмайна тощо. Якщо зважити на те, що в демократичній коаліції нині кожен голос на вагу золота, а натиснути кнопку «за того хлопця», очевидно, вже не вдасться, розчарування молодого спікера можна зрозуміти. У цій ситуації – і події в парламенті тиждень тому засвідчили - мобілізувати депутатів на конструктивну роботу буде вкрай важко.
     Не кращий настрій і у прем'єра. Після гучного скандалу, навіть без результатів соціологічних досліджень ясно: кількість її симпатиків на Сході і в Криму навряд чи збільшиться. Тут режисери акції тонко розрахували – політичні дивіденди, отримані, в тому числі, з початком виплат компенсацій вкладникам Ощадбанку СРСР, дещо розмиваються, а довіра в цілому до прем'єра як до політика, - падає. Навряд чи зарадить і визит до штаб-квартири НАТО, оголошений днями її канцелярією. 
     Ризикнемо передбачити: це тільки перший епізод довготривалого серіалу. Розбрат політичних еліт штовхає суспільство у вир протистояння. Тож не дивуйтесь, якщо невдовзі прем'єрові чи спікерові доручать виголосити чи підписати чергову відозву стосовно, скажімо, легалізаціі вояків УПА, державної мови, стосунків з північним сусідом, інших «гарячих» тем, що поляризують країну. 
     І «лист трьох» - тільки початок. На черзі - цілий ряд подібних проектів, кількість яких з наближенням до початку президентської гонки, зростатиме. Яскраве тому свідчення - метушня навколо програми дій уряду, виголошена чільником секретаріату заява з приводу кандидатур на посаду генпрокурора, розв'язання кадрової «війни портфелів», зібрання, знову ж таки під дахом секретаріату, на якому Віктор Ющенко настійно вимагав від членів уряду, що входять в НУНС, погодженої роботи з канцелярією Президента. Якщо сам Ющенко щотижня проводить наради із спікером та прем'єром, тепер і секретаріат робитиме те саме зі «своїми» членами уряду. Цікаво, що координатором цих зустрічей призначено Юрія Єханурова. Симптоматично, що саме після цього кандидатуру очільника секретаріату було названо в якості можливого претендента на посаду генпрокурора?
     Що ж стосується власне уряду, то його діяльність, як це випливає з внесенного Президентом проекту нового закону про Кабмін (розглядатимется ВР завтра),  фактично поставлена в залежність від РНБО. Зокрема, зазначається, що уряд зобов'язаний «забезпечувати виконання рішень Ради національної безпеки і оборони». Дехто з добре поінформованих людей висловив припущення, що під дахом РНБО створюється «паралельний» Кабінет Міністрів, особливо після того, як з нього «забрали» губернаторів. Якщо це так, - на нас чекає неминуче «дежа вю», адже РНБО вже складав противагу Кабміну, і наслідки протистояння надто свіжі в пам'яті. 
     Коментуючи спалах активності президентського секретаріату, продемонстрованої останнім часом, деякі політологи побачили початок процесу створення такої собі «партії підтримки Віктора Ющенка на майбутніх президентських виборах». До неї, на їхню думку можна віднести не тільки і не стільки політиків, як скоріше «акул» українського бізнесу, які, по суті, контролюють економіку країни, і під яких зараз «підтягують» фракцію НУНС. Та, як свідчать факти, не всі у «президентській» фракції готові пристати під прапори цієї умовної партії. І конфлікт колишнього і нинішнього міністра оборони, що набирає обертів, - красномовно це підтверджує. 
     Власне, як і заява Юлії Тимошенко у Дніпропетровську 14 січня ц.р. про можливу участь у майбутній президентській кампанії: «якщо роботу уряду затиснуть у певні межі, будуть ставити умови: тут не чіпай, тут – свої люди, тут – свої силові структури, - тоді це питання». Дехто навіть стверджує, що такі вибори можуть відбутися раніше запланованого строку. Маючи на увазі можливі ситуативні домовленості двох нейвпливовіших і найчисельніших фракцій – виступити в унісон проти того, хто «затискує в певні рамки». Що стосується Януковича, то у нього ще свіжий у пам'яті  «кидок», коли він досить необачно для себе погодився на дострокові парламентські вибори. Втім і «партія секретаріату» не сидітиме, склавши руки, її останній шанс – у переформатуванні коаліції на свою користь. І «лист трьох», і всі подальші події навколо нього у ВР – бажаний для цього каталізатор. 
     Цікаво, що ми казатимемо й думатимемо про все це після парламентських канікул?
2008 - 05 - 12
Три джокери

Три джокери

КОЛОНКА АВТОРА

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА



     Цікава інформація: за свідченням джерела, що безумовно заслуговує на увагу, «вашінгтонський відділ кадрів» визначився з фаворитами українських президентських перегонів-2010 року. І хоч у самих Штатах свої вибори не за горами, все ж коло претендентів, яким буде виказано таку-сяку підтримку з-за океану, окреслено. Це, за свідченням джерела, - Юлія Тимошенко як основний гравець і двійко резервних – нинішній спікер Арсеній Яценюк і екс-міністр оборони, нардеп Анатолій Гриценко. Про їх шанси ми поговоримо нижче, спершу - слова щирого співчуття двом «важковаговикам», котрі залишилися за вашінгтонським списком. І якщо Віктор Янукович ніколи не користувався преференціями чи хоча б симпатією офіційного Вашінгтону, Вікторові Ющенку має бути прикро в квадраті – він з таким завзяттям відбивав поклони заокеанській демократії… Якось швидко, наче ті самі кульки, що їх так довго й нудно запускали регіонали, протестуючи проти приєднання до ПДЧ, здулися й самі «януковичі» на чолі з своїм формальним лідером. Від минулих пихи, самовпевненості й гордині нічого не залишилося, луснула ще одна політична булька. 
     В боксі іноді буває: одномоментно, з ударом гонгу про завершення чергового раунду, пропускаєш хук суперника, ніякої перерви не вистачає, щоб відновитися. Таким потрясінням стало провальне голосування тієї «чорної» п'ятниці за недовіру уряду, коли всі переконалися в повній політичній неспроможності колись потужної політичної сили і її лідера. Згадаймо: ще напередодні, виступаючи перед земляками, Янукович запевнив, що необхідні 226 голосів для відставки уряду Тимошенко наявні. Подейкують, що «свою» гру розпочав спитний Андрій Клюєв, чиї особисті контакт из Ю. В. загальновідомі. Вперше у регіоналів не спрацювали картки, що є тривожним симптомом. Навіть найпалкішим прихильникам Януковича стало достеменно ясно: кращі часи лідера позаду і перспективи не спостерігається.
     Остаточно згасла зірка Віктора Ющенка. Політолог влучно висловив те, що всі давно бачили: Балога зробив усе, щоб Президент програв другі перегони задовго до їхнього початку. Куди не кинь – король голий, скрізь – сам-один, скрізь він програв. Кумівство, яке так шанує Віктор Андрійович, зіграло роль бумеранга, боляче вціливши по самолюбству і самих кумів, і власних амбіціях. Намагання звинувати чергового кума в причетності до отруєння виглядає скоріше агонією: шановний, що ж ви мовчали всі чотири роки? Навмисно берегли другу серію отруєння для нових перегонів? І коли гарант Конституції без вироку суду звинувачує людину в причетності до злочину, який поки що не доведений ніким – як це назвати, як кваліфікувати? Гірко помилився український народ, тепер пожинає плоди того колективного затемнення розуму. Не став і не міг стати Ющенко месією, ніколи не був і не міг бути, у кращому разі його роль в новітній історії – президент перехідного періоду. Набагато б чесніше для нього й краще для України, про яку він так, ніби-то, печеться, - добровільно оголосити про відмову балотуватися на другий термін і звернутися до народу, політичних сил з програмою великого компромісу. Зміст - вихід з глибокої системної кризи, котру ми переживаємо, і котра булла спровокована так званою політичною реформою 2004 року. Тоді б, напевно, Ющенко б ввійшов в історію України, а так він має всі підстави в неї влипнуть.
     Повернімося до умовних фаворитів перегонів, про яких йшлося вище. На перший погляд, шанси Тимошенко кращі, ніж її гіпотетичних суперників. Проте, проте, проте… Нинішній цикл для неї вирішальний. Вона – останній із могікан політиків минулого століття, на часі – люди нової, сучасної формації. Не кажу – кращі чи гірші, просто – іншої. І перший тривожний дзвоник для Ю. В. пролунав на київських перевиборах. Не про кандидата від БЮТ, результати, явку та інші традиційні атрибути мова. Суперники дуже тонко й елегантно переграли її в технології. У той час, як БЮТ кидав гроші на вітер, безадресно й хаотично, їхні опоненти роздавали матеріальну допомогу конкретним людям, які й забезпечили їм конкретний результат. Останні події засвідчили: належних висновків з програної кампанії не зроблено, уроки не засвоєні. Більше того, БЮТ з упертістю, гідною іншого застосування, знову й знов наступає на ті самі граблі. Підвищивши ціни на хліб у Києві, Черновецький і К адресно компенсували збитки 400 тисячам найбідніших киян, котрі й складають той самий електоральний массив, що двічі за нього голосував. Не нами помічено:  стратегія й тактика Тимошенко і Черновецького надто схожі, часом вони навіть обіцяють своїм виборцям те саме. Тож спроба уряду вкинути на київський ринок дешеву курятину з тріском провалилася – її вкинули в білий світ, як в копійчину. На моє запитання: куди ж вона поділася, бригадир перекупників одного з київських ринків відповів: «То ти, мабуть, за лохів нас тримаєш? Нам курятина надійшла по 13 гривнів, а вам пішла – по 30, як завжди!». Я - не про курятину, а про те, що оточенню Ю. В, якщо, звичайно, ставиться мета привести її до влади, слід рішуче позбавлятися забронзовілості й самозакоханості у власних бізнеспроектах й вивчати нові сітьові технології, без яких перемогти ні на наступних президентських, парламентських чи мерських виборах нічого й думати. І Київ – це тільки перший акорд.
     До людей, які швидко, з лету, схоплюють сучасні технології належить нинішній спікер Арсеній Яценюк. Дехто знаходиться у полоні його не дуже представницької, особливо на фоні колишніх партфункціонерів застійного періоду та крутих регіоналів, зовнішності. Проте, як колись писали в характеристиках, на всіх ділянках, які йому доручалися – від міністерського крісла в Кримській автономії до осиного гнізда в президентському секретаріаті - Арсеній Петрович виявляв себе з найкращого боку.
     Що ж до спікерської посади, про яку мріють багато ентузіастів і навколо якої ведеться стільки інтриг, то за короткий строк Яценюк просрамив скептиків і вміло вписався в престижнее крісло. На заздрість суперникам він не тільки вижив в жорстоких блокадних умовах, а й зумів так себе позиціонувати, що депутати, незважаючи на різнокольоровість, про іншого спікера й думати не хочуть. Потуги Литвина чи Богатирьової відмітаються мало не зі сходів будинку зі скляним куполом на Грушевського. У кулуарах ходять чутки про потужні фінансові тили Арсенія Петровича, його родичів, ніби-то, за океаном, могутню підтримку, без яких було б неможливим таке круте сходження наймолодшого в історії України Голови Верховної Ради. Подібні чутки ніколи не супруводжують людей без царя в голові, і навпаки – вони завжди поруч з тими, чий кар'єрний успіх важко пояснюється з точки зору  банальних заздрощів. Не певен, що А. Яценюк стане четвертим президентом України, однак, що не загубиться на самій верхотурі політеліти – стопроцентно можна стверджувати.
     Анатолій Гриценко належить до тих романтиків-чорноробів помаранчової революції, які чесно й до кінця повірили не тільки в її ідеали, але й у виняткову здатність лідера втілити їх у життя. Можна тільки уявити, яким було розчарування. На додачу - його брутально, по-зрадницькому було зміщено з міністерської посади і не Януковичем-прем'єром, що було цілком зрозумілим, а тим самим лідером, котрому складав «Десять кроків назустріч людям». Розтоптаними в багно виявилися ідеали й цінності Майдану, а він закликав повірити в них людей. Трагедія порядних особистостей в зіткненні з мерзенністю реального світу – улюблений сюжет класичної літератури. Життя ж іноді підкидає такі повороти – жодному нобелівському лауреату не насниться. Без найменших натяків на будь-який світлий промінь, хеппі-енд чи хоча б на «комиссаров в пыльных шлемах». Найчастіше чесні й порядні, якщо раптом і стають президентами, вимушені відмовитися від цих якостей, бо тоді вони їм добряче муляють. Зазвичай їхні вчинки й думки виглядають наївними в очах кар'єрних і прагматичних політиків. Такі, наприклад, як пропозиція усім трьом політикам першого ешелону добровільно відмовитися від своїх владних повноважень, що, на думку Гриценка, сприяло б подоланню глибокої кризи в Україні. Гірка доля електорату, який голосує, наперед знаючи, що їхній кандидат ніколи не виборе першість. Незавидна доля кандидата – виходити на ринг, усвідомлюючи, що програєш. Тонкий пласт мислячої інтелігенції, між тим, хоч і не створить ніколи більшості, але й не дасть зовсім вже скурвитися народові. Саме на таких беззавітних і світлих романтиках все й тримається на цьому світі.
     Мало які вибори обходяться без сюрпризів. Справжню інтригу їм надає поява зовсім несподіваних кандидатів, яких називають політичними джокерами. Немає сумнівів, на перегонах-2010 їх буде немало. Наприклад, Володимир Литвин. Останній хід його політтехнологів застукав зненацька політичну еліту, яка ледве на пляжах встигла адаптуватися. У той час, коли Литвин з Порошенком піарилися відповідно на дійці корови й комбайні, з табору Володимира Михайловича пролунала заява про готовність БЛ взяти участь у переформатуванні парламентської коаліції разом з БЮТ і НУ. Мотиви цієї заяви (її, до речі, пізніше було не досить чітко дезавуйовано) ясні. По-перше, стартувати на перегонах зі спікерського крісла набагато ефективніше, ніж від блоку «Ні нашим, ні вашим». По-друге, після появи «ЄЦ» колишня президентська «Наша Україна» перебуває в коматозному стані, зручний момент витіснити її з помаранчевого електорального поля, зайняти нішу колись могутньої політорганізації. А там – де наше не пропадало? – декому й БЮТ набрид зі своїми скандалами й популізмом, люди скучили за соціальним спокоєм і стабільністю, от і схиляться у своїх симпатіях до помірної ідеології Блоку Литвина. І в цьому сенсі поява Петра Порошенка поруч Литвина не випадкова, зовсім не випадкова…
Другим джокером наступних виборах стане, в очевидь, Юрій Луценко. Це буде остання гастроль політика Луценка, перед тим, як назавжди покинути політичну сцену. А скільки задумів пропало марно! І яких задумів… Чого тільки варті пріснопам'ятне «Бандитам – тюрми!». Колись він був бунтарем, плів лапті Кучмі, боровся з Колесниковим, влаштовував літак-шоу в Ковалівці, ганявся за Дусею, видавав себе грізним термінатором, нині ж – кримінальні справи відкривають протии нього. Президент особисто розпорядився турнути з міністерської посади, на якій - ні в перше, ні в друге перебування, будемо об'єктивними, - Луценко нічим, крім примітивного піару, себе не проявив. Хто тільки не витирав об нього брудні черевики – і за гнутий палець постраждав, і за ДАІ, і навіть закарпатський міліціонер вказав міністрові місце. Кажуть, Балога порадив по-дружньому й по-товариському іти на телебачення й прилюдно вибачатися не манер а-ля Рудьковський, не то бути ще одній кримінальній справі. Що ж залишається бідному Юрієві Віталійовичу? Як Остапу Бендеру – податися в управдоми…
     Не певен, чи є справжніми джокерами В.Литвин і Ю. Луценко – усе-таки ефект несподіваності досить невисокий. А от поява на політичній сцені Павла Лазаренка у ролі кандидата в президенти України-2010, переконаний, здатна не тільки сплутати карти основних гравців, але й змішати політичну колоду. Політологи давно перетирають тему третьої політичної сили, яка б склала конкуренцію партіям-важковаговикам, котрі доволі набридли своїми примітивними інстинктами, ідеологічною обмеженістю й зомбованістю на вузькокланових інтересах. Однак претенденти на звання «третьої» сили, що час від часу презентують свої наміри й програми, відзначаються ще більшою сірятиною, їх важко розпізнати, настільки вони схожі одна на одну й усі – безликі. Не вистачає політичного куражу й бунтарського духу. Дослідження свідчать: аби знайшлася сила в суспільстві, котра б повела за собою, очолила рух за соціальну справедливість, підтримала вітчизняного товаровиробника, селянина-аграрія, дрібного й середнього бізнесмена, згуртувала країну, висунувши прості й дохідливі гасла, відмовившись як від історичних крайнощів типу голодоморів і шухевичів, так і від натівських маневрів, - могла б завоювати сьогодні суспільство. Павлові Івановичу, повернення у рідні пенати якого, кажуть, не за горами, і який, перебуваючи в американському далеці, умудрився контролювати фракцію в Дніпропетровській облраді, в принципі, до снаги очолити бунтарську «третю» силу. Звичайно, виникає багато «але», ясна річ, згадаються старі й з'являться нові обвинувачення – відомо ж: у нас все вкрав Лазаренко, всіх убив Пукач, а отруїли – Сацюк з Смєшком. Та й, справді, дивно, якби таке сталося.
     Проте, хіба Україна не виглядає дивною країною? Хіба ми з нашим менталітетом не здатні? Як сказав недавно один відомий спеціаліст з політології: «Тут може бути все, що завгодно». Перефразуючи одного класика, запитаю: цікаво, що ми думатимемо і говоритимемо про це після виборів 2010 року?...      
2008.05.12
По/вільне падіння Віктора Балоги

По/вільне падіння Віктора Балоги

 ВОЛОДИМИР КУЛЕБА, ДЛЯ УП
                                                  
     Хоч Віктор Балога стверджує, що не любить програвати, цього разу йому, здається, не викрутися, доведеться-таки поступитися місцем на Банковій. Останні події яскраво засвідчили: відставка чільника президентського секретаріату неминуча. Все до того, власне, йшло. І не тільки тому, що така специфіка посади – відсторонення можна і слід чекати в першого-ліпшого моменту. Наприклад, після нищівного фіаско на виборах «Нашої України», ледь не потрапив послом в якусь  тьму-таракань. Аби не природна спритність, помножена на затяте інтриганство й здатність до авантюр, набуті в бізнесову пору, ще невідомо, як все тоді б склалося. Власне, політик з Балоги, як і з інших наших бізнісменів, ніякий. Сколотивши певний капітал, заручившись корпоративною підтримкою собі подібних, вони, як правило, «збагачують» політичне середовище характерними методами бізнесового-бандитських кланів. Тому їхнє перебування в політиці, як правило, швидкоплинне й мінливе, проте завдана шкода роз'їдає суспільство гірше за будь-яку іржу.   
     Тоді він не тільки уникнув суворого жеребу, а й змусив рахуватися з собою. Зараз уже важко уявити, що зовсім недавно на Банковій деякі її господарі дохазяйнувались до того, що до них ніхто не ходив. Балозі вдалося вдихнути життя в її порожні каземати, повернути втрачену віру, в тому числі й у Президента. І все ж – загрався, недооцінив «дівчат і хлопчиків», яких сам же і поставив керувати «Нашою Україною». Не взяв до уваги, що Юля з Турчиновим - не в опозиції, а при владі з усіма її важелями, механізмами й атрибутами. Він же – при незаперечних заслугах – усього-навсього тільки голова канцелярії, слуга свого господаря. У відповідь на організований Балогою бурхливий потік негативу на адресу Кабміну і його керівників було вжито адекватних заходів, результатом яких стало не тільки розвінчання його неблаговидних діянь, а й – рикошетом - падіння політичного рейтингу Президента. Згідно останніх данних, він опустився за 10-процентну позначку (що стосується рейтингу самого чільника секретаріату, то про нього згадувати соромно, він знизився до 0,8 відсотка). У таких випадках порядні люди самі подають заяву, рятуючи свого керманича, а не затягуючи його за собою на політичне дно.   
     Не той, як кажуть, випадок. Про людей штибу Балоги класик влучно зауважив, що вони відносяться до легіону бешкетників, у котрих на язиці «держава», а в думках – пиріг з казенною начинкою. Ну як, скажіть, Президенту декларувати необхідність боротьби з корупцією на всіх рівнях, коли йому, вибачаюсь, ті самі укази підносить не хто інший, як один з розвінчаних корупціонерів? Причому, дива його у цій сфері множаться чи не в геометричній прогресії. Якось ще вдалося зам'яти скандал із знайденими у гаражі високопосадовця СБУ теками кримінальних справ, у тому числі стосовно рідного брата – Павла Балоги. Службіст тримався мужньо, за що й отримав не без допомоги Віктора Балоги, який доклав багато зусиль, щоб перетворити спецслужбу в свою вотчину, посаду заступника голови СБУ.
     Не встигли в одному місці загасити - в іншому вже горить. Кабмін несподівано приймає рішення про скасування передачі у постійне користування 350 гектарів землі для центру розвитку туризму «Синяки» у рідному Мукачівському районі не менш рідної Закарпатської області. Остання крапля - гучна справа з так званим аукціоном по продажу земельних ділянок та будівель на території колишніх військових містечок на користь ТОВ «Партнер», який очолюють Оксана Балога та Марина Петьовка – дружини поважних панів. Аукціон-таки відбувся, тільки в ньому, крім «Партнера» брала участь лише фірма, афільована з печально відомим ТОВ «Барва», засновниками якої є все та ж Оксана Балога, рідні брати Іван та Павло, той же Василь Петьовка.
     Це вже, знаєте, навіть не пахне, - тхне. «Ну то й що? – як завжди непорушно стоять опоненти. - Припустимо, звільнить Ющенко свого голову секретаріату за ці й інші «художества». А хто працюватиме на майбутні вибори, на створення нової об'єднувальної партії, яка стане справжньою опорою Президенту? Хто «продавлюватиме» прийняття нової Конституції на «народному» референдумі? Ще не відомо, чи виграє Ющенко, зате достеменно відомо, що Балога навряд чи втратить багато. Він, наприклад, може запросити на роль лідера нової партії, відтак – кандидата в президенти – когось іншого, позбавленого шлейфу помилок і прорахунків, що тягнеться за Ющенком. Або ж пошле всіх і вся якомога подалі, майне на рідне Закарпаття, на завчасно підготовлені рубежі!»
     Певним чином, вони мають рацію. Адже ідея «об'єднувальної» партії, яку Балога зазвичай подав з такою помпою, запала в душу. Хоча б тому, що в результаті її створення істотні збитки будуть завдані одразу двом іншим – НУНС, яку в результаті «об'єднувального» проекту Балоги буде роздроблено, і Партії Регіонів, що, як мінімум,  поділиться навпіл. Політична афера цілком в стилі Балоги. Колись Леонід Кравчук на запитання журналістів, як він оцінює перехід свого колеги до іншої політсили, відповів: «Це була найбільш вдала і блискуча операція, здійснена СДПУ(о)». Те твердження сприйняли скоріше як черговий афористичний перл. Проте минуло півроку, грянула сенсаційна відставка і не менш сенсаційна прес-конференція екс-голови президентського секретаріату, внаслідок якої майже всі «любі друзі», вони ж лідери «Нашої України», опинилися на політичному узбіччі.  
     Влучне висловлювання Л. Кравчука згадалося, коли в ЗМІ з'явилися заголовки: «Балога почав розколювати Партію Регіноів». На перший погляд, парадокс. Проте, якщо вдуматися – цілком вірогідно. Одну ж партію («Нашу Україну») очільник президентського секретаріату мало вже не розколов? Новий його проект передбачає   залучення до числа прихильників нинішнього Президента додаткового електорату в східних та південних областях. Місія настільки ризикована, настільки й невдячна, адже переважно кадровий та й електоральний масив тут давно й твердо освоєний, передусім, Партією Регіонів. Тож  доведеться висмикувати кадри для «об'єднувальної» партії штучно, або навіть - поштучно. І навіть якщо за справу візьмуться Раїса Богатирьова чи Борис Колесников, коли Ринат Ахметов долучится, - позитивний результат прогнозувати важко. Адже доведеться «переагітовувати» людей на користь іншого лідера, голосувати за кандидата, політичні репутація і рейтинг якого в східних і південних областях традиційно вимірюється кількома відсотками. 
     Не кращі справи й на західному фронті. Зрозуміло, рідне Закарпаття, як і завжди, стане в «ружжо», долучаться люди, особисто зобов'язані й зав'язані на Балогу. Однак, як засвідчили останні події, - далеко не всі, більшість під різними приводами вичікуватимуть. Розраховував, наприклад, на «своїх» губернаторів, які ніби-то «зобов'язані», та прорахувався. Що поробиш, менталітет відомий: без чіткого сигналу, без відмашки Президента ніхто нікуди не входить і не виходить. І фальстарт херсонського губернатора – яскраве тому свідчення. На адміністративний ресурс можна розраховувати, коли він – діючий, мертвий – нікому не згодиться. 
     І все ж: на що ж розраховує Балога? Створивши нову політичну структуру, водночас істотно розхитавши й послабивши Партію Регіонів і НУНС, забезпечити Ющенку участь у другому турі майбутніх президентських виборів. Тут, згідно креативного задуму голови секретаріату, можливі такі варіанти: Ющенко й Тимошенко; Ющенко й Янукович. Уявімо, що до другого туру виходять Ющенко і Тимошенко. За кого голосуватимуть в Донецьку, Луганську, Криму, Харкові, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі? Мабуть, усе ж таки за Ющенка, як за «менше зло» в порівнянні з Юлією Володимирівною. Додайте зусилля «прагматичних» донецьких – Ахметова, Колесникова, Богатирьової – і перемога діючого Президента забезпечена.
     Інший розклад: у другому турі - Ющенко і Янукович. Немає сумнівів, на чиєму боці будуть симпатії «східного» електорату – звичайно, проголосують за свого, ріднесенького. Отже, завдання полягає в тому, щоб нейтралізувати «важковаговика» Януковича, розколати або ж максимально ослабити Партію Регіонів. Саме в цьому і полягає місія Балоги: «притопити», а краще – потопити обох конкурентів - і «НУ», і ПР, перебравшись разом з Президентом до незаплямованої новоствореної партії. Що стосується особисто Януковича, є шанс домовитися з ним через «своїх донецьких», популярно роз'яснити, що він на виборах не фартовий, досягти консенсусу на предмет включення в бізнесові й схеми, зберегти Віктора Федоровича для майбутньої боротьби з Тимошенко. 
     Такі розрахунки, як правило, хибують переоцінкою власної персони, абсолютизацією своєї ролі в історії. Чимало з незааганжованих політтехнологів відразу після демаршу Балоги з НУНС заявили: нічого в нього не вийде, що це буде за партія, в якій заправлятиме Балога? Відомий політолог Михайло Погребінський висловився ще відвертіше: «Балога все розуміє і дурить бідного Віктора Андрійовича!».
     І справді, а раптом нинішній Президент, спираючись на його партійне плече, не вийде до другого туру? Як на поточний момент, варіант цілком можливий і вірогідний. Про це, якщо не в один голос, то досить активно останнім часом говорить немало експертів й аналітиків. Вони радять Вікторові Ющенку вдатися до рішучих нестандартних дії та рішень, у тому числі й кадрових. Події останнього зимового уїк-енду засвідчили, що ці виклики не залишилися поза увагою Президента. Мабуть, саме тому він поки що вичікує, не дає такої жаданої для Балоги відмашки на вихід з «Нашої України». І ця пауза - не на користь голови секретаріату, який з кожним кроком в'язне в болоті корупції й нових звинувачень у зловживаннях. Як результат, - дедалі помітніше охолодження їхніх стосунків. Воно, знаєте, не дуже-то приємно, коли про тебе поза спиною говорять не як про лідера нації, а про дрібного чиновника, що працює в секретаріаті Балоги. Та й людей президентських, стопроцентно відданих кадрів, кому можна сповна довіряти і довірятися – залишилося обмаль. Куди не кинь – скрізь «кадри» Балоги - якщо не родичі, так «друзі», або ті, хто щось заборгував. На пам'ять мимоволі приходить хрестоматійний конфлікт Леоніда Даниловича з одним із очільників свого секретаріату. Тоді Кучма прийняв невідворотне принципове рішення і вдруге став президентом. 
     Поки ж пауза, взята Віктором Ющенком, надто затягнулася…
4.03.2008
«  1 | 2 | 3 | 4  »